КРИТИЧНИЙ (СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНИЙ) СОЦІАЛІЗМ

Концептуальні засади класичного марксизму як ідеології піддавалися суворій кри­тиці різними опонентами. Особливого значення для політологічної науки має конс­труктивна критика марксизму на завершальних етапах його формування, зокрема після поразки Паризької комуни.

На той час серед партій і рухів, що орієнтувалися на марксизм, посилилися су­перечності у самосвідомості. Особливо це торкнулося німецької соціал-демократії: Август Бебель (1840—1913) — лідер німецького робітничого руху; Едуард Бернш­тейн (1850—1932) — засновник ревізіонізму в німецькій соціал-демократії; Карл Каутський (1854—1938) — авторитетний інтерпретатор і «продовжувач» марксиз­му; Вільгельм Лібкнехт (1826—1900) — провідний теоретик німецької соціал- демократії та інші.

Соціал-демократія бере свій початок від часів Великої французької революції та ідей соціалістів-утопістів. Головним стимулом утвердження та інституціалізації со­ціал-демократії було посилення наприкінці XIX — на початку XX ст. ролі робітни­чого руху в індустріально розвинутих країнах Європи. Спершу майже всі соціал- демократичні партії виникали як позапарламентські, покликані обстоювати інтере­си робітничого класу в політичній сфері.

Соціал-демократія спочатку поділяла налаштованість марксизму на ліквідацію капіталізму і докорінне перетворення суспільства на принципах диктатури проле­таріату, відокремлення засобів виробництва, загальної рівності. Згодом соціал- демократичні партії стали парламентськими партіями, і подальшу історію соціал- демократії можна розглядати як історію поступового відходу від марксизму.

Майже всі соціалістичні і соціал-демократичні партії ставили своєю метою «розрив з капіталізмом». Їхні програми наприкінці XIX — на початку XX ст. не бу­ли по-справжньому революційними, хоч і містили радикальні лозунги.

Поняття «демократичний соціалізм» вперше використав у 1888 р. англійський драматург і громадський діяч Джордж-Бернард Шоу (1856—1950) для позначення соціал-демократичного реформізму. Пізніше його вжив німецький соціал-демократ, один із лідерів 2-го Інтернаціоналу Едуард Бернштейн, а остаточному утвердженню сприяв один із лідерів німецької, австрійської соціал-демократії, 2-го Інтернаціона­лу, теоретик австромарксизму Рудольф Гільфердінг (1877—1941). В основу конце­пції демократичного соціалізму було покладено розроблену в середині XIX ст. Л. фон Штайном програму політичної, економічної і культурної інтеграції робітничо­го руху в існуючу систему. Представники цієї традиції вважають правову державу важливим чинником поступового реформування і трансформації капіталістичного суспільства.

У програмі відсутні руйнівні установки марксизму, реалізація яких у Росії та інших країнах призвела до встановлення тоталітарного режиму. [Йдеться про зни­щення старого світу (капіталізму), встановлення диктатури пролетаріату, неприми­ренну класову боротьбу, соціальну революцію як єдиний шлях.] Заперечення ідеї диктатури пролетаріату поєднано з проголошенням необхідності переходу соціал- демократії до парламентської діяльності, народного представництва, народного за­конодавства, які суперечать цій ідеї. Соціал-демократія відмовляється від насиль­ницьких форм переходу до прогресивнішого соціального устрою, оскільки, як стве­рджував Бернштейн, класова диктатура належить більш низькій культурі.

Нинішня соціал-демократія є ідеологічною і політичною течією, що виступає за реалізацію ідей демократичного соціалізму в усіх сферах життя суспільства. Вона охоплює теорію і практику партій, які входять до соціалістичного Інтернаціоналу. До неї належать соціальні і політичні сили, які утворюють ці партії.

Політичні погляди Карла Каутського

Погляди і політична діяльність Карла Каутського як провідного теоретика німе­цької соціал-демократії і 2-го Інтернаціоналу відіграли помітну роль у розвитку со- ціал-демократичного руху. Його політична творчість є своєрідним відображенням долі ідейної спадщини Маркса й Енгельса у соціалістичній теорії й практиці напри­кінці XIX — на початку XX ст. В історію соціалізму Каутський увійшов як творець каутськіанства — самостійної версії марксизму, в межах якої теоретичне знання марксизму ототожнювалося з ідеологією революційного класу (партії), а соціаліс­тична доктрина Маркса й Енгельса сприймалась як програма конкретних дій соці- ал-демократичного руху. Його погляди формувалися в історичних умовах, коли ви- працьовувались і реалізовувались основи соціалістичної політики (відбувалося об’єднання марксизму з робітничим рухом, створювались на марксистських засадах національні соціал-демократичні партії, зміцнювалися міжнародні зв’язки соціаліс­тів у межах створеного 1889 р. 2-го Інтернаціоналу). Це був період парламентсько­го успіху соціал-демократичних партій (особливо в Німеччині) й інтенсивного роз­витку профспілкового руху. Усі ці процеси, що розгортались на тлі бурхливого капіталістичного розвитку (концентрації й монополізації виробництва, розширення світового ринку, зростання чисельності пролетаріату), покликали до життя особли­ву соціалістичну стратегію, орієнтовану на безпосередню підготовку і здійснення соціалістичної революції.

Маючи теоретичний склад розуму, К. Каутський прагнув виявити взаємозв’язки між теоретичними принципами марксизму й політичною практикою, завдяки яким можна було довести абсолютну істинність соціал-демократичної ідеології, що гара­нтувало б її перемогу. Марксистський соціалізм він вважав наукою про суспільст­во, що перебуває на позиції пролетаріату.

За своє 84-річне життя Каутський був членом трьох партій (Соціал- демократичної партії Австрії, Соціал-демократичної партії Німеччини, Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини), трьох Інтернаціоналів, свідком трьох ро­сійських і трьох європейських революцій, сталінських репресій і гітлерівської дик­татури.

Корл Каутський

Народився 16 жовтня 1854 р. в Празі. Його мати була письменницею, батько — театральним директором. У 1863 р. сім'я переїхала до Відня. У 1874—1879 pp. Каутський вивчав історію, політичну економію, юри­дичні науки у Віденському університеті. У 1875 р. вступив до австрійсь­кої Соціал-демократичної партії. У ті роки соціалістичні ідеали черпав з історичних романів Жорж Санд, творів французького соціаліста- утопіста Луї Блана (1811—1882), діяча німецького робітничого руху Фе­рдинанда Лассаля (1825—1864). Захоплювався теорією Чарлза Дарві- на, читав «Капітал» Маркса, цікавився економічними теоріями А. Сміта, Д. Рікардо, Дж.-С. Мілля, різноманітними соціалістичними доктринами. У 1880 р. переселився до Цюріха й почав співпрацю з періодичними соціал-демократичними виданнями. Через рік познайомився в Лондоні з Марксом та Енгельсом. Згодом став редактором першого теоретично­го журналу робітничої партії «Die Neue Zeit», який очолював упродовж 35 років. Головною метою своєї редакторської діяльності вважав поши­рення наукових знань і просвітництво в робітничих масах.

Відомим Каутський став у 80—90-ті роки. Брав участь у створенні Ерфуртської програми — партійної програми Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), яка трактувала марксизм як позитивне знання про закономірності розвитку антагонізмів капіталістичного способу ви­робництва. Ідею економічного розвитку вважав головним пунктом соці- ал-демократичного світогляду. На початку XX ст. Каутський вивчав проблеми революції, держави, диктатури пролетаріату. Першу світову війну розглядав як початок довгоочікуваної соціалістичної революції.

Смерть Каутського в Амстердамі 17 жовтня 1938 року не була по­мічена його сучасниками. Можливо, тому що він був одним з небага­тьох мислителів, які встигли за життя сказати все, що хотіли й могли.

Лассаль Фердінанд (1825—1864)

Народився в родині багатого купця, навчався в Лейпцігському комер­ційному училищі, брав активну участь у революції 1848 р. Навесні 1862 р. написав «Програму робітника», яка пропагувала ідею створення за- гальнонімецького робітничого союзу. У травні 1863 р. Лассаль був об­раний президентом Загальнонімецького робітничого союзу. Відіграв ви­ключно важливу роль у процесі формування Соціал-демократичної партії Німеччини. У 1864 р. загинув на дуелі, захищаючи честь жінки.

Передумовою практики (предметної доцільної діяльності) як форми життєдіяль­ності суспільної людини Каутський вважав не цілеспрямованість, не самовідданість і самовизначення індивіда як вільного у своїй творчості суб'єкта, а біологічну доці­льність. На його думку, людина, почуваючи себе вільною, вважаючи, що діє згідно зі своїми цілями, помиляється, оскільки це відчуття спирається на нерозуміння то­го, що видима свобода людської діяльності є одним із виявів історичної закономір­ності, а мета — продуктом попереднього досвіду. Доцільність властива лише орга­нічному світу. А світ як ціле не має мети. Вона полягає в самому індивіді: його частини пристосовані до того, щоб служити цілому — індивіду.

Суспільство, за Каутським, є своєрідною системою зв'язків і відносин між людьми в процесі їхньої життєдіяльності як організмів. Метою суспільства він вважав збереження суспільного цілого.

Концепція матеріалістичного розуміння історії Карла Каутського ґрунтується на тезі про посилення соціальних інстинктів у процесі біологічної еволюції. З марксистських позицій він заперечував можливість пізнання історії як одного з фрагментів природи, а історичної закономірності — як окремого випадку закономірності біологічної. Людину характеризував як homo fader (тварину, що виготовляє знаряддя праці), частину тварин­ного світу. Олюднення її сталося внаслідок виробництва знарядь праці. Це дало поштовх безпрецедентним процесам — прагненню збільшити могутність людини за межами, встановленими для неї природою. Соціальний прогрес він ототожнював із розвитком ма­теріального виробництва. Як і сучасні йому марксисти, абсолютизував роль технічного прогресу в суспільному житті. Відмінність позиції Каутського полягала в переконанні, що кожний крок у розвитку техніки є свідомим і цілеспрямованим. Але це твердження, що акцентує на ролі свідомості, інтелектуальної творчості в історії, спростовується його трактуванням пізнання як однієї з пристосувальних функцій тваринного організму.

Одним із принципів матеріалістичної концепції історії Каутський вважав техноло­гічний детермінізм (лат. deter-minare — обмежити, визначити: філософська концеп­ція, що визнає об’єктивну закономірність і причинну зумовленість усіх явищ приро­ди, суспільства та людської психіки): «Кожне суспільство складається з технічного апарату... й людей, що приводять його до дії, які заради досягнення цієї мети вступа­ють між собою в найрізноманітніші зносини». Будучи прихильником географічного детермінізму в традиціях матеріалізму XVIII ст., він, однак, відмовився від прита­манної цій традиції ідеї про пряму залежність культурно-історичного прогресу від розвитку продуктивних сил. Певною мірою своєрідним є його погляд на розвиток людського суспільства («Етика і матеріалістичне розуміння історії»). За його твер­дженнями, розвиток техніки, поділ праці, поява додаткового продукту зумовлюють виникнення приватної власності, яка в усіх її формах стає засобом технічного розви­тку, породжуючи водночас конкуренцію, конфлікти, егоїзм і, що найголовніше, — економічну нерівність, жорстоку соціально-класову диференціацію. Як і Марксу, Ен­гельсу та багатьом їх послідовникам, які діяли на межі XIX—XX ст., йому була влас­тива ідеалізація класових інтересів пролетаріату, що поєднувалася з біологічним тра­ктуванням соціуму. Капіталістичний спосіб виробництва, розвиток якого, на думку Каутського, породжує егоїзм, конкуренцію, стан «війни усіх проти всіх» і формує відповідний тип особистості, послаблює соціальні інстинкти. Загальнолюдські цінно­сті, інтереси і потреби суспільства як цілісності знаходять своє втілення лише в інте­ресах експлуатованих, пригноблених класів, які усвідомлюють свій рабський стан. Каутський зробив висновок, що пролетаріат в умовах тотального відчуження, дегу­манізації, характерних для класово-антагоністичного суспільства, є носієм вищих со­ціальних інстинктів, сформованої природою солідарності людського суспільства. Так у лоні матеріалістичного розуміння історії відродилось уявлення про ідеальну люди­ну, що є метою суспільного розвитку.

Розглядаючи моральний ідеал як «енергійне прагнення до чогось відмінного від існуючого, чогось цілком протилежного йому», Каутський вважав його лише влас­тивістю людини: «Лише людина спроможна формулювати ідеали і прагнути до них». Зміст морального ідеалу, на його думку, завжди є соціальним і виражає по­требу не людства загалом, а різноманітних соціальних груп. Поки моральний ідеал не відображає інтересів певних суспільних сил, він не відіграє жодної ролі в історії. Його дієвість Каутський виводив зі здатності морального судження адекватно відо­бражати реальні історичні тенденції.

К. Каутський першим поставив у центр концептуального марксистського аналі­зу проблему демократії як базового принципу, мети й ідеалу соціалістичного пере­творення. Демократію він розглядав як атрибут соціальної природи людини, ствер­джуючи, що «людина за своєю природою не лише соціальна, але й демократична істота... прагнення до демократичної діяльності є однією із сторін її соціальної при­роди, яку вона успадкувала від своїх тваринних предків». На його думку, демокра­тичні форми невід’ємні від людського співіснування: вже у первісному суспільстві стало очевидним, що існування і благополуччя кожної окремої людини залежить від існування і благополуччя суспільства, в якому вона живе. «Ніхто не може отри­мати владу над суспільством; кожний повинен йому слугувати, воно є вищою ін­станцією», — у цьому Каутський вбачав сутність первісної демократії. Виникнення нових соціальних структур (класів, держави), що фіксувало нову якість суспільства (експлуатацію) і новий тип взаємовідносин у ньому (відносини експлуатації та ан­тагонізму) означало зруйнування первинних демократичних форм. Історію соціалі­стичних пошуків людства він тлумачив як історію боротьби за соціальну рівність.

Каутський не визнавав тези Маркса про те, що сутнісною ознакою класу є його місце у відносинах власності як на знаряддя й засоби виробництва, так і на робіт­ничу силу. Не влаштовували його і міркування Енгельса, що формування класів і держави спричинене суспільним розподілом праці й виникненням приватної влас­ності. У цих формулюваннях Каутський вбачав надмірно політизоване пояснення історії, що не перешкоджало з’ясуванню природи, функцій таких складних соціаль­них утворень, як клас, держава, демократичні інститути. Очевидно, він певною мі­рою спрощував погляди Маркса й Енгельса на цю проблему. За його переконання­ми, класом можна вважати лише таку групу, яка щодо іншої групи або класу є експлуатуючою або експлуатованою, прагне в одному випадку ліквідувати такі від­носини, а в іншому — встановити їх. Не влаштовувало його і марксистське тракту­вання держави як органу класового панування, оскільки воно, на його думку, не ви­черпувало багатства державних функцій не лише в новітній, а й у давній історії. Каутський пов’язував походження держав з насильницьким захопленням територій общин і племен (війнами), а експлуатацію — з виникненням держави як союзу об­щин, у якому одна община (переможниця у війні) панує над іншими общинами і племенами. Поняття «клас» він тісно пов’язував з поняттям «держава». Про це сві­дчить його твердження, що наскільки історія людства є історією класових конфлік­тів, настільки вона є й історією держави. Державу вважав абстракцією, бо вона «не має волі, прагнення, бажань. Усім цим наділені люди, що здійснюють у державі й через державу свою владу». Справжнім суб’єктом історії він називав людське сус­пільство — різноманітні соціальні групи, класи, людство загалом.

Аналіз Каутського докапіталістичних суспільств своєрідно доповнював дослі­дження Маркса, який прагнув побачити в попередній історії підтвердження всеза- гальних закономірностей розвитку капіталістичного способу виробництва. Каутсь­кий, узагальнивши великий (більший, ніж свого часу був доступний Марксу) фактичний матеріал з давньої історії, привернув увагу марксистських дослідників до парадоксального з точки зору історичного матеріалізму факту — більша частина людської історії є історією безкласового суспільства. Він наголошував, що навіть за класових антагонізмів і класового панування, як було, наприклад, у давніх європей­ських державах і східних деспотіях, класова боротьба не могла бути вирішальним фактором розвитку цих суспільств.

Каутський побачив відмінну від капіталістичної епохи динаміку розвитку соціа­льних структур давніх цивілізацій, показав, що соціальні колізії й політичні зітк­нення в античному суспільстві не відображали і не могли відобразити процесів виз­рівання нових виробничих сил, політичної легітимації нових виробничих відносин. Розвиток продуктивних сил відбувався лише на догоду експлуататорам, а експлуа­товані верстви суспільства жили по-старому, не відчуваючи жодної потреби в но­вих виробничих відносинах. Докапіталістичні суспільства були або приреченими на стагнацію, або поступово переходили від розквіту до занепаду, причому і розквіт, і занепад зумовлювалися не внутрішніми причинами, а були лише наслідком підко­рення колишніх цивілізацій завойовниками.

На підставі аналізу давніх цивілізацій Каутський дійшов висновку про немож­ливість застосування стосовно докласових суспільств формули класового антагоні­зму, за якого суперечності між новими продуктивними силами й існуючими на той час виробничими відносинами є свідченням історичної неминучості нового способу виробництва, зміни однієї суспільно-економічної формації іншою. Усі тодішні по­літичні перевороти, обмежуючись зміною соціального статусу окремих груп і кла­сів, зміною інститутів управління, не торкались економічного базису суспільства. Цим він пояснював стабільність і міць держави як інституту класового панування, нерозвиненість демократичних суспільних форм, соціальну нерівність.

Лише з появою промислового капіталізму конфлікти почали відображати реаль­ні економічні антагонізми, динаміку відповідності продуктивних сил виробничим відносинам. Ця теза була для Каутського основною в його аналізі співвідношення політичної та соціальної революцій.

Політичні погляди Едуарда Бернштейна

У контексті світової політичної думки теоретичний доробок німецького соціал- демократа, одного з лідерів 2-го Інтернаціоналу Е. Бернштейна асоціювався з рефо­рмістським соціалізмом та ревізіонізмом марксизму. Свого часу його погляди ево­люціонували від теорії соціалізму Є. Дюрінга до марксизму, що сталося внаслідок ознайомлення з працею Енгельса «Анти-Дюрінг». Однак невдовзі він відійшов від основних положень марксизму, приступивши до формування альтернативної йому теорії соціалізму. Спершу ці ідеї були критично сприйняті світовою соціал- демократією, але з середини XX ст. багато соціал-демократичних партій визнали їх своїми. Близькими до них є соціал-демократичні партії, зареєстровані в Україні.

Бернштейн вбачав своє завдання в узгодженні ідей Маркса з нагальними потре­бами тогочасного суспільного розвитку. Підсумовуючи свої погляди, він писав: «Селянство не занепадає, середній клас не зникає, криза не поглиблюється; злиден­ність і кріпацтво не зростають». На основі вивчення новітніх тенденцій і статисти­чних даних Бернштейн стверджував, що капіталізм стабілізується завдяки утворен­ню картелів та монополій. Однак у той час як контроль над капіталом дедалі більше зосереджувався в одних руках, установи на зразок акціонерних компаній навіть розширювали коло своїх акціонерів. Підвищувалася реальна заробітна платня і зро­став середній клас. Неминучим наслідком усього цього в політичній та ідеологічній сфері стало те, що наступником лібералізму слід вважати соціалізм: капіталізм до­вів, що він цілком здатен виправдати надію на поступове перетворення на соціа­лізм, який таким чином вважається більш-менш мирним спадкоємцем повністю розвинутого капіталізму.

Egyopg Бернштейн

Народився 6 січня 1850 року в робітничій родині (батько був машиніс­том) у Берліні. В 1872 р. вступив до Соціал-демократичної партії Німе­ччини, а згодом став одним із провідних її журналістів. Закони, спрямо­вані проти соціалістів, змусили його емігрувати до Англії, де він потрапив під вплив фабіанців — членів англійського реформістського угруповання, створеного в 1884 p., яке пропагувало реформістські ідеї поступового перетворення капіталістичного суспільства на соціалістич­не шляхом реформ. Назва походить від імені римського державного ді­яча і полководця, прихильника вичікувальної тактики Фабія Максима (275—203 pp. до н. е.). Повернувшись до Німеччини, Бернштейн став одним із провідних захисників ревізіонізму, що спричинилося до палких суперечок, оскільки його вважали (разом із Каутським) спадкоємцем ідей Маркса та Енгельса. Як депутат рейхстагу, він виступив проти вій­ни 1914—1918 pp. і вийшов з партії соціал-демократів. Пізніше повер­нувся і до партії, і до рейхстагу. Помер 18 грудня 1932 року.

Його перу належать такі праці: «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899), «Парламентаризм і соціал-демократія» (1906), «Німецька революція» (1921) та ін.

1. Критичні аргументи проти марксизму

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років XIX ст. у європейському робітничому русі сформувалися реформістський і ортодоксально-революційний напрями, теоре­тичні і політичні дискусії між якими значною мірою визначили світоглядні позиції соціал-демократії у перші десятиліття XX ст. Виникнувши у зв'язку з теоретични­ми відмінностями в тлумаченні марксизму, вони поступово переросли в самостійні ідейно-політичні течії всередині соціал-демократії, що різнилися світоглядними установками, політичними і програмними цілями. Ці тенденції ще за життя Енгель­са обґрунтував у своїх працях Бернштейн. Відтоді реформізм як течія пролетарсь­кого соціалізму набув самостійного статусу, що засвідчували його теоретична по­зиція і політична програма.

Соціалістичні теоретики на той час дискутували навколо питання про можли­вість еволюції капіталістичних суспільних відносин у соціалістичні внаслідок ре­форм, чи загальної кризи капіталізму як умови соціалістичної перспективи. Бернш­тейн у тій дискусії переконував, що в складному за своєю структурою капіталістичному суспільстві можливе лише поступове перетворення економічних, політичних, ідеологічних інститутів; вимоги демократії і солідарності реалізуються в процесі перетворення існуючих суспільних структур, будь-яке намагання пере­рвати цю поступовість загрожує кризою.

Чимало лідерів соціал-демократії, дотримуючись на практиці політики реформ, спиралися на марксистське вчення, вважаючи його науковим прогнозом. Бернш- тейн намагався надати якісно нового розвитку марксистській теорії, що забезпечи­ло б єдність теорії і практики. Саме в такому контексті він вів мову про «ревізію» марксистської теорії, усвідомлюючи, що його погляди прямо протилежні пошире­ному в соціал-демократичних колах до середини 90-х років спрощеному уявленню про марксистську теорію як доктрину економічного детермінізму. Бернштейн про­тиставляв такій інтерпретації своє розуміння марксизму. Він першим намагався те­оретично обґрунтувати політичний реформізм у Марксовому соціалізмі, поширив у соціал-демократичній ідеології елементи буржуазної критики Марксової філософії, насамперед помилкову тезу про тотожність Марксового і Гегелевого діалектичних методів. Ревізіонізм Бернштейна став ідеологічним втіленням об’єктивних процесів урізноманітнення соціал-демократичного руху.

У соціалістичних ідеях бернштейніанства втілились ідеї «розподільчого соціалі­зму» Прудона, підсилені ліберальними теоріями держави. Аналізуючи з цих пози­цій соціалістичне вчення Маркса і Енгельса, Бернштейн переконував, що марксизм лише переглядає традиційний для немарксистського соціалізму спосіб завоювання політичної влади, форми «економічного використання політичної влади залиша­ються ті самі». Він був упевнений, що в марксистському соціалізмі наявна «суто умоглядна передумова зрілості економічного і соціального розвитку», тому зосере­джував свої зусилля на виявленні властивого, за його словами, марксистському вченню дуалізму як наслідку розриву між теоретичними прогнозами і політичними орієнтирами.

Бернштейн розглядав марксизм очима емпірика-соціолога, вважаючи політичні, світоглядні, логічні висновки Марксового аналізу історичною дійсністю капіталізму, які не підтвердилися наступною суспільною практикою, «утопічними моментами в ма­рксизмі», що дискредитують його теоретичну значущість. «Утопізм» Марксового вчення Бернштейн пов’язував з діалектико-матеріалістичним обґрунтуванням об’єктивності історичного розвитку та історичної неминучості соціалізму. Марксист­ську діалектику він вважав перепоною на шляху будь-якого послідовного тлумачення речей, заперечував її матеріалістичний характер, об’єктивність, а отже, разом з матері­алістичною діалектикою заперечував і Марксовий матеріалізм.

2. Аналіз капіталізму і його перспектив

Політекономічні погляди Бернштейна синтезували поширені в тодішній соціалісти­чній і буржуазній літературі ідеї, що були наслідком спостережень за новими тенденці­ями в розвитку капіталізму і не відповідали багатьом марксистським положенням.

Бернштейн критикував економічне обґрунтування неминучості загальної кризи капіталізму, послуговуючись основними поняттями і категоріями марксистської політекономічної теорії. Передусім — це вчення про вартість, теорія кризи, відтво­рення і реалізації капіталу. За його висновком, ні Маркс, ні Енгельс не довели не­минучості кризи «сучасного суспільства», оскільки воно не може бути доведеним. Адже з розвитком капіталістичного виробництва зростає багатство суспільства, по­ліпшується становище робітників, тому висновок Маркса про неминучість кризи капіталізму не підтверджується дійсністю. У зв’язку з цим марксистська політеко- номічна теорія потребує суттєвих доповнень і уточнень.

Свою критику Бернштейн спрямовував передусім проти Марксової теорії тру­дової вартості, заявляючи, що вона не містить критеріїв оцінки «справедливості чи несправедливості розподілу продуктів праці», а також концепцію цінової вартості, яка, на його погляд, неправильно трактує механізм ціноутворення, не відображає конкретних особливостей ринкового обміну, для якого корисність предмета для су­спільства, попит і пропозиція є основними детермінантами. Неприйняття Бернш­тейном Марксової концепції вартості пов'язане з його уявленням про суспільство як сукупність індивідів. Вважаючи базовими споживчу вартість, людську потребу і корисність предмета, Бернштейн пояснював економічні суперечності капіталізму відношенням індивід — річ, її здатністю задовольнити потреби індивіда. З цих причин він так і не зміг подолати межі товарного фетишизму.

Не прийняв Бернштейн і Марксової аргументації основних тенденцій капіталіс­тичного розвитку. Навпаки, він вважав, що загальна криза капіталізму є малоймові­рною, оскільки капіталізм, капіталістична економіка виявляють все більшу життє­здатність, про що свідчать, на його думку, дедалі рідші кризи капіталістичного виробництва; зростання чисельності середнього класу, що є наслідком або постій­ної диференціації галузей виробництва, або переходу робітників у середній клас.

Важливим аспектом економічної концепції Бернштейна є його теорія демокра­тизації капіталу. Зростання кількості, посилення ролі акціонерних товариств, ви­пуск дрібних: акцій Бернштейн вважав важливим чинником децентралізації та де­мократизації капіталу, що має своїм наслідком збільшення чисельності власників, підвищення добробуту робітників, пом'якшення класових конфліктів. Усе це суку­пно сприяє соціалістичній трансформації буржуазного суспільства.

Значну увагу приділяв він проблемам концентрації виробництва, виступаючи проти абсолютизації ролі великих підприємств у процесі економічного розвитку. Доводячи на обсяговому статистичному матеріалі, що ступінь концентрації виробництва в різних сферах народного господарства неоднаковий, обстоював життєздатність і необхідність для економіки малих підприємств. Історична практика підтвердила це.

Бернштейн один із перших марксистських дослідників почав вести мову про зміну соціальної структури суспільства, про виникнення нових соціальних прошар­ків і груп. У своїй економічній теорії Бернштейн переніс питання про власність із сфери відносин «капітал—праця» у сферу «багатство—бідність». Сенс соціалістич­них перетворень він убачав не в ліквідації антагоністичного суспільного устрою, який породжує нерівність у розподілі багатства, а в перетворенні злиденних на не- злиденних через удосконалення механізму капіталістичного розподілу. Обґрунто­вуючи принципи економічного перетворення суспільства на соціальних засадах, Бернштейн наголошував на необхідності розвитку виробничих і споживчих коопе­ративних утворень як важливої форми демократизації економічного життя, дієвого механізму самоуправління робітників.

3. Теорія «еволюційного соціалізму»

Теоретичні погляди Бернштейна пов'язані з його політичною орієнтацією на реформізм. Обґрунтування ним неминучості переходу до політики реформ водно­час заперечувало марксистські твердження про визрівання в лоні капіталізму пере-

думов соціалістичного способу виробництва. Абсолютизуючи тезу про життєздат­ність капіталізму, Бернштейн ототожнював передумови розвитку соціалізму із са­мим соціалізмом, роблячи висновок, що соціалістичні суспільні відносини розви­ваються всередині капіталістичного суспільства, а сам капіталізм еволюціонує в соціалізм. Конституюючим елементом соціалізму вважав споживчу кооперацію як його економічну основу, демократію — як політичне втілення принципу коопера­ції. Марксистській теорії соціалістичної революції Бернштейн протиставляв ідеали «розподільного соціалізму» Прудона, які абсолютизували роль сфери розподілу, вважаючи її суттєвим аспектом соціалізму, а його зародковою формою — споживчі товариства. Бернштейн виходив із своїх міркувань про те, що основу споживчої ко­операції становить загальнолюдський інтерес, який полягає в забезпеченні трудя­щих благом, а тому споживча кооперація постає як єдність економічних та ідеоло­гічних чинників руху суспільства до соціалізму. Саме в акті споживання, на його думку, стихійно встановлюються відносини рівності (демократії), втілені у вироб­ничій кооперації, яка випливає з об’єктивної неминучості диференціації функцій учасників матеріального виробництва.

Розвиток кооперативних форм знайшов, на думку Бернштейна, своє правове ві­дображення в принципах демократії, засвоївши які, соціал-демократія зможе акти­вно впливати на темпи соціалізації. Трактування демократії Бернштейном має бага­то спільного з традиційними уявленнями буржуазного лібералізму: демократію він розглядав як позаісторичний, надкласовий феномен, як «стан суспільства, в якому жоден клас не має привілеїв». У ній він вбачав запоруку економічної кооперації, форму здійснення соціалізму. Виняткового значення надавав формальній стороні буржуазної демократії, стверджуючи, що лібералізм і соціалізм єдині у своєму пра­гненні забезпечити справжню свободу особистості в суспільстві шляхом звільнення її від економічного примусу, надання свободи в її інтелектуальному і матеріально­му розвитку через розвиток демократичних інститутів.

Тези Бернштейна про кооперацію і демократію як форми суспільного переуст­рою покладені в основу його доктрини «демократичного соціалізму», яка наголо­шує на першочерговій ролі демократичних інститутів у соціальному бутті. Утвер­дження «демократичного соціалізму» відбувається завдяки розвитку споживчої кооперації. Якщо споживча кооперація покликана забезпечити присвоєння більшіс­тю населення торговельного прибутку, то професійні спілки беруть під свій конт­роль прибуток промисловий, а демократизація державних інститутів створить мож­ливості для контролю за процесами, що стихійно виникатимуть у капіталістичній економіці.

Визнаючи неминучість стихійності економічного розвитку, Бернштейн надавав перевагу спонтанним формам економічної боротьби робітничого класу. Його уяв­лення про суспільний розвиток як процес диференціації соціальних структур зумо­вили симпатію до федералістських принципів суспільного самоуправління. Впев­неність у винятковій прогресивності економічного розвитку не завадила Бернштейну прийняти марксистську ідею суспільного управління за типом комун, а також ідею про єдність законодавчої і виконавчої влади, оскільки це передбачало узаконення неприпустимого, на його думку, втручання держави в політику. Водно­час він обстоював ідею про державу як орган управління суспільством, вважаючи, що з розвитком демократичних форм правління, загального виборчого права вона перетворюється на знаряддя творення соціалізму, втрачає функції органу класового панування і забезпечення привілеїв.

Бернштейн аргументував свої твердження про те, що капіталістична держава за наявності кооперації і професійних спілок стає конституюючим елементом соціалі­зму. Соціалізм він розумів як процес поступового усуспільнення, зумовлений об’єктивним розвитком капіталістичних форм, а також демократизацією суспільст­ва під впливом організованого пролетаріату. Демократичний соціалізм, перекону­вав він, знімає основне для соціалістичного руху питання про співвідношення бо­ротьби за демократію і боротьби за соціалізм, проголошуючи тотожність демократії та соціалізму. Вій доводив неможливість захоплення політичної влади пролетаріа­том, оскільки вважав, що сучасний йому пролетаріат не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, який дав би йому змогу управляти суспільними процесами, «взяти на себе державну владу».

Не заперечуючи твердження, що політичний переворот відкриває шлях до соці­алізму, вважав політичним атавізмом ідею про диктатуру пролетаріату як необхід­ну умову розвитку соціалізму, вкотре наголошуючи, що завоювання пролетаріатом політичної влади може бути лише наслідком розвинутого в лоні капіталізму соціа­лізму, але не політичною його передумовою. Тому соціалістична боротьба пролета­ріату зводиться до боротьби за соціальні реформи, які Бернштейн пов’язував з ор­ганізацією кооперацій, обмеженням капіталістичної експлуатації, розширенням громадського контролю. Суб’єктивні чинники революції (політична активність пролетаріату, його вміння захищати свої економічні інтереси) Бернштейн вважав головними чинниками соціалізму, розглядав профспілкову та економічну боротьбу пролетаріату як засіб прямої соціалізації. Ця позиція, виражена в його формулі «ціль — ніщо, рух — усе», свідчить, що марксистське розуміння соціалізму, згідно з яким економічне звільнення пролетаріату можливе лише завдяки революції, с аб­страктною, без конкретно-історичного наповнення схемою, що потребує свого уто­чнення відповідно до реальних обставин «соціалістичної еволюції».

6.