МАРКСИЗМ
До 40 -х років XIX ст. соціально-політична думка в західноєвропейських країнах розвивалася нерівномірно і суперечливо, що було зумовлено особливостями економічного і політичного розвитку цих країн.
На політичній арені дедалі виразнішою ставала діяльність третього стану. В революційно-демократичному русі сходилися всі прогресивні сили того часу: буржуазія, пролетаріат, інші трудові верстви суспільства. Європу потрясали антифеодальні рухи, Велика французька революція, долинав до неї й відгомін боротьби американських колоній за незалежність. Цей період К. Маркс називав «дитинством сучасного суспільства».Відчутно зросла політична активність робітничого класу, який посилив свої виступи проти існуючих порядків, почав створювати перші професійні спілки тощо. Це знайшло відображення в соціально-політичній літературі. Так, у 30—40-х роках з’явилися праці «Що таке власність» П. Прудона, «Про організацію праці» Л. Блана, «Мандрівка до Ікарії» Е. Кабе, «Ні палаців, ні хатин» і «Комунізм не утопія» Ж.-Ж. Пійо, «Кодекс спільності» Т. Дезамі та інші, в яких пропонувалися різноманітні проекти майбутнього суспільства. Ці утопічно-соціалістичні теорії розгортались у відриві від існуючих соціальних відносин.
Сутність назрілих соціально-економічних, політичних і духовних суперечностей нового суспільного ладу та механізми їх вирішення були науково обґрунтовані в марксизмі.
Традиційно марксизм прийнято вважати економічною теорією і політичною діяльністю, започаткованою Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом і розвинутою їхніми послідовниками.
Цей новий тип суспільно-політичного вчення успадкував основні соціально- політичні цінності лібералізму, християнської ідеології, консерватизму та утопічного соціалізму, їхні головні положення були суттєво переосмислені й трансформовані в нове політичне вчення. Йдеться, наприклад, про такі фундаментальні ідеї лібералізму, які проголошують політику як мистецтво досягнення компромісів між носіями антагоністичних інтересів, а демократичні процедури — єдино можливим способом їх досягнення; про положення Гегеля, що суспільство є рухомою рівновагою супротивних сил, які своїми протистоянням і боротьбою породжують соціальні зміни, а соціальна історія — внутрішньою революцією цих сил.
Розвиваючи гегелівську діалектику, Маркс створює філософію історії, серцевиною якої є принцип реалізації вищих моральних цінностей. Як і Гегель, рушійною силою соціальних змін Маркс і Енгельс вважали боротьбу між соціальними класами, а визначальним їх фактором — владу, яка у своїй основі є економічною (політична влада — наслідок влади економічної). Засновники марксизму були переконані, що їхнє вчення виллється в певну форму соціалізму, соціальну рівність, непідробну свободу.
Водночас соціальна філософія (філософія історії) марксизму містила суперечливі моменти, які радикально заявили про себе в комуністичній версії революційного марксизму.
4.