ОРТОДОКСАЛЬНИЙ КОМУНІЗМ

Продовженням ортодоксального марксизму (К. Маркс і Ф. Енгельс) вважається ортодоксальний комунізм, який знайшов своє відображення в політичних вченнях, а потім у реальних умовах на теренах колишніх Російської імперії і Радянського Союзу та інших країн світу.

Сутність ленінізму як подальшої розробки теоретичної спадщини марксизму та її практичного втілення на теренах Росії, досить ґрунтовно і всебічно розкрив у своїй праці «Нариси з історії європейської політичної думки» відомий український дослідник Борис Кухта. Зокрема він писав: «Спираючись на марксистську теорію, революційно-демократичну думку народів Росії, Ленін поряд із марксистською фі­лософією, політекономією капіталізму виділив і третю складову — теорію політи­ки, яку він розумів насамперед як теорію класової боротьби, революції та держави диктатури пролетаріату. Ленін сформулював в основних рисах політичну доктрину марксизму й радянської держави, що розташувалася на Євроазійському континенті. Основні положення цієї доктрини, на мою думку, такі:

По-перше. Вслід за Марксом і Енгельсом Ленін підкреслив, що в центрі полі­тичної теорії марксизму стоїть «... питання про класову боротьбу...яке є одним із основних питань марксизму». Усі політичні проблеми він розглядав прагматично, під кутом зору сприяння чи не сприяння класовій боротьбі.

По-друге. Ленін тісно пов'язав марксизм з ідеологією, при тому йому довелося вести боротьбу з європейськими марксистами, які вважали, що марксизм — лише наука і тому він не повинен був мати нічого спільного з ідеологією.

По-третє. Ленін сформулював концепцію соціалістичної революції. Проана­лізувавши тогочасний капіталізм, він зробив висновок про можливість перемоги соціалістичної революції в одній країні, розробив положення про суб'єктивні передумови революції — готовність пролетаріату до революції, підтримку про­летаріату з боку широких народних мас, необхідність політичної партії нового типу.

По-четверте. Ленін далі опрацював марксистську концепцію держави диктату­ри пролетаріату, висунув ідею революційно-демократичної держави, яка ще не була втіленням соціалізму, але вже не була й капіталізмом. Він розвинув думку Маркса, що класове панування робітників над старим світом повинно тривати доти, доки не будуть знищені економічні основи існування класів, та міркування Маркса щодо досвіду Паризької Комуни і надав їм мало не рівня самостійних принципів соціалі­стичної державності.

По-п 'яте. Ленін далі опрацював марксистські положення щодо демократії. Сво­бода при капіталізмі, писав він («Держава і революція»), залишається на рівні рабо­власницької демократії. Диктатура ж пролетаріату розширює у величезних масшта­бах демократію для більшості, обмежуючи демократію лише для експлуататорів, капіталістів. «Їх ми повинні придушити... їх опір треба зламати силою, ясно, що там, де є придушення, є насильство, немає свободи, немає демократії», — писав він. У соціалістичному суспільстві як демократія, так і держава повинні відмерти. Де­мократія, зазначав Ленін, має велике значення в боротьбі пролетаріату з капіталіз­мом. Але вона є лише одним із етапів по дорозі від капіталізму до комунізму. «Чим повніша демократія, тим ближчий момент, коли вона стає непотрібна».

По-шосте. Ленін висунув концепцію соціально-класової структури суспільства, йому належить одне з кращих визначень категорії «клас» («Великий почин»).

По-сьоме. Ленін розробив далі марксистську концепцію національного питання, визначив необхідні умови вирішення національної проблеми в багатонаціональній країні, вирішив головні аспекти національно-державного будівництва після пере­моги революції. Він також спробував обґрунтувати принцип пролетарського інтер­націоналізму в умовах створення федеративної державності, висунув окремі ідеї щодо будівництва радянської союзної державності.

По-восьме. Ленін сформулював окремі положення політичної тактики, ставлен­ня більшовицької партії до інших політичних партій, різних об'єднань, профспілок як до революції, так і після її перемоги, визначив тактику партії щодо ролі й місця профспілок у пролетарській державі, розробив стратегію і тактику більшовицької партії на період НЕПу.

По-дев’яте. Ленін визначив основні політичні принципи закордонної політики пролетарської держави, її головні стратегічні цілі на перехідний етап розвитку, сформулював поняття державного інтересу у сфері міжнародної політики радянсь­кої держави.

Варто сказати, що Ленін наполягав на оригінальному характері російської рево­люції, сформулював її теорію й доклав великих зусиль для її практичного втілення. Російський мислитель М. Бердяєв писав про Леніна, що «... все, що він писав, було лише розробкою теорії і практики революції... він цікавився лише однією темою, темою захоплення влади, про збирання для того сили. Весь світогляд Леніна був пристосований до техніки революційної боротьбі... Його мислення було імперіаліс­тичне, деспотичне, було необхідне для боротьби» (кінець цитати з книги Б. Кухти).

Іншими були погляди Лева Троцького, що пройшов еволюцію від прожектів сві­тової комуністичної революції, військового комунізму, заперечення всякої власнос­ті й до планової ринкової економіки, забезпечення певної рівноваги матеріальних інтересів робітників і селян як основи стабільності пролетарської держави.

Сталінський розвиток марксизму полягав в одномірному баченні світу, у засто­суванні будь-яких засобів для досягнення мети. Догматизуючи марксизм, Сталін твердив, що постулат диктатури пролетаріату «придатний і обов'язковий для всіх без винятку країн, у т. ч. і для капіталістично розвинутих». Стратегічною метою та­кої диктатури є організація соціалістичного виробництва через перевиховання та переробку мас! Звідси Сталін розвинув доктрину тезою, що розвитком соціалізму класова боротьба буде загострюватися, бо «... знищення класів досягається не через згасання класової боротьби, а через її посилення». Тому, писав він, ідеал комунізму

— «.. відмирання держави відбудеться не через послаблення державної влади, а че­рез її максимальне посилення, необхідне для того, щоб добити (підкреслення наше

— Ф.К.) залишки вмираючих класів...». Не приховуючи, Сталін зазначав, що дикта­тура пролетаріату за суттю має бути диктатурою авангарду класу, тобто це мала бути «диктатура його партії як основної керівної сили пролетаріату». Пізніше така догма була законодавчо закріплена в Конституції СРСР 1977 р.

Ленінське вчення

ПРО ПОЛІТИКУ, ВЛАДУ, ДЕРЖАВУ

Ленінізм як російський різновид ортодоксального і ліворадикального марксизму виник у кінці ХІХ — на початку ХХ ст.

Це ідеологія більшовицького крила російської соціал-демократії і після перемо­ги Великої Жовтневої соціалістичної революції в 1917 р. — ідеологія КПРС (Кому­ністичної партії Радянського Союзу); в 20—50-ті роки ХХ ст. — ідеологія світового комуністичного руху; після розпаду СРСР — ідеологія КПРФ, КПУ та інших кому­ністичних партій. Серцевиною ленінізму є вчення про політику, владу, партію та державу, яке було розроблене В.І. Леніним та його «продовжувачами».

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч

Народився 22 квітня 1870 р.

З грудня 1907 р. перебуває в еміграції (Франція, Швейцарія та інші єв­ропейські країни), де активно займається більшовицьким партійним будів­ництвом, розробкою багатьох питань теорії та практики соціалізму. Після лютневої революції в квітні 1917 р. повертається до Санкт-Петербурга і очолює підготовку до збройного повстання з метою захоплення влади пар­тією більшовиків. На ІІ Всеросійському з'їзді Рад (листопад 1917 р.) був об­раний головою робітничо-селянського уряду — Ради народних комісарів. Ініціював створення в 1919 р. Комуністичного Інтернаціоналу.

До найважливіших праць належать: «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Що робити?» (1902), «Крок вперед, два кроки назад» (1904), «Ма­теріалізм та емпіріокритицизм» (1908), «Пам'яті Герцена» (1912), «Три джерела, три складові частини марксизму» (1913), «Про лозунг Сполуче­них Штатів Європи» (1915), «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916 р.), «Держава і революція» (1917), «Дитяча хвороба “лівизни” в комунізмі» (1920), «Про значення войовничого матеріалізму» (1922). У статтях «Сторі­нки із щоденника», «Про кооперацію», «Про нашу революцію», «Як нам реорганізувати Раб крин», «Краще менше, та краще» та інших підводяться підсумки проведеної роботи, переглядаються окремі минулі настанови бі­льшовизму та накреслюються нові теоретичні й практичні засади соціаліс­тичного будівництва. У них найбільше всього проявилася власна теза — дивитися на світобачення Маркса не як на доктрину, а як — метод.

Сутність «ленінського марксизму». Поняття «марксизм-ленінізм» офіційно з'явилося в праці Сталіна «Основи ленінізму» в 1921 р. Він, зокрема, підкреслював, що «ленінізм — це марксизм епохи імперіалізму та пролетарської революції». У цій праці Сталін торкався ще одного тлумачення ленінської філософії, а саме, що вона ніби є спробою пристосувати марксизм до стану справ у Росії.

Як теоретик і практик революційного руху, В. І. Ленін в основному поділяв фун­даментальні положення марксизму, згідно з якими жодна суспільна формація не проявляється раніше, ніж визрівають умови її існування в надрах старого суспільс­тва. Але в епоху вступу капіталізму в імперіалістичну стадію розвитку перехід до нового суспільства можливий у найбільш слабкій ланці капіталістичних держав. Перша світова війна поставила Росію на межу національної катастрофи, створила умови для завоювання політичної влади пролетаріатом революційним шляхом.

Для Леніна марксизм завжди виступав у двох ролях і продовжує виступати так само в системі комунізму. В одній із своїх ролей марксизм був для Леніна своєрід­ним релігійним символом, предметом безумовної віри і, таким чином, догмою; в цій ролі марксизм надав комунізмові сили віри або загальносповідуваного ідеалу. Так, Ленін часто-густо підтримував політичну лінію, цитуючи окремі фрази або ви­словлювання з Маркса, що повинні були правити за гасло, і які він міг долучити до політики як свого роду схоластичну екзегезу. З іншого боку, він часто засуджував політику своїх противників, доводячи, що вона суперечить тому чи іншому поло­женню Маркса, подібно до того, як деякі релігійні фундаменталісти посилаються на тексти з Біблії. Найчастіші й найдошкульніші звинувачення, які Ленін обрушував на інших марксистів, (а життя його рясніло подібними суперечками), зводилось до того, що вони «фальсифікують» смисл Марксового вчення, про що свідчить докла­дне і точне тлумачення тексту. У деякі загальні догмати Марксової філософії Ленін дійсно вірив беззастережно, такі, наприклад, як абсолютна необхідність соціальної революції або ж абсолютна впевненість у тому, що революція може створити кому­ністичне суспільство, позбавлене вад капіталізму. Подібні переконання були для нього просто справою віри, і в цій квазірелігійній ролі марксизм був предметом са­мовідданого присвячення, здійснення революції було для нього моральним імпера­тивом. Водночас марксизм виступав для Леніна і в іншій ролі: як і сам Маркс, він завжди говорив, що філософія повинна бути керівництвом до дії. У цій ролі марк­сизм був для нього не статичним зводом правил, а зібранням ідей, що наводять на роздуми і можуть бути використані в процесі аналізу певної ситуації, оцінки її мо­жливостей і визначення найбільш ефективного напряму дії. Все своє життя він ста­ранно вивчав не тільки все те, що написали Маркс і Енгельс, а й різноманітну літе­ратуру вчених-марксистів як німецькою, так і російською мовами. В цій практичній ролі ленінський марксизм був надзвичайно гнучким. Більш традиційні марксисти часто-густо сприймали його практичні дії як зовсім неортодоксальні і жваво відби­вали його звинувачення у «фальсифікації» Маркса.

Серцевиною ленінського марксизму було його вчення про діалектику, яке він почерпнув із праць Маркса та Гегеля. У праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1909) він безпосередньо розглядає питання діалектики, її відношення до природо­знавчих і суспільних наук і до таких філософських систем, як матеріалізм, ідеалізм і науковий позитивізм.

Ленін надзвичайно високо оцінює Марксову тезу про Фоєрбаха, згідно з якою філософи лише пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його. Діа­лектика, писав Ленін в одному із своїх записників, є «ідея універсального, всебіч­ного, живого зв'язку всього з усім і відображення цього зв'язку в концепціях лю­дини». У даному випадку, як і завжди, Ленін говорить «усе», він має на думці події суспільної історії, де кожна подія прямо чи посередньо видається пов'язаною з ми­нулим і майбутнім та з усіма іншими подіями в безкінечно складному сплетенні сил, що або протистоять одна одній, або взаємодіють. Проте завжди, як йому уяв­лялось, є один головний взаємозв'язок, або вузол, який, якщо його розв'язати, роз­плутає весь клубок. А думка в якийсь таємничий спосіб відтворює все це, «відо­бражає» (така звичайна ленінська метафора), аналізує, знаходить вузол і дає можливість складовим частинкам сполучатись у нові структури. Однак думка сама по собі — це тільки низка абстракцій, «образів», «картин», у той час як у «живому бутті» абстракції якимось дивовижним чином поєднуються, щоб утворити дещо нове й неповторне. Життя вічно нове, сповнене справжніх можливостей, які мо­жуть проявитися у той чи інший спосіб, більш «оригінальне», ніж можна передба­чити; або, як сказав Гегель, жоден народ ніколи й нічому не навчається від історії. І все ж таки, як не парадоксально, іншого шляху пізнання немає, хіба що тільки від життя, з досвіду або історії. І хоча всі правила, які можна викристалізувати із жит­тя, недовговічні (їх зовсім не слід дотримуватись механічно, так нібито нове є лише повторенням старого), якщо збагнути ці правила, вас може осяяти спалах прозрін­ня, що дозволить побачити «наступний крок». Діалектика означала для Леніна ось це єднання абстракції й проникливості або догматизму й імпровізації, таке характе­рне для практики його керівництва. Вона стоїть, так би мовити, між минулим і сьо­гочасним, даючи можливість проникнути в минуле і передбачити хід подій у май­бутньому. Тому для Леніна діалектика була постійним предметом захоплення — щось подібне до науки.

Вчення про партію, державу та владу. Ці проблеми є вузловими в політичні й концепції В.І. Леніна. Теоретичне вирішення цих проблем було започатковано публі­кацією в 1902 р. в газеті «Іскра» брошури під назвою «Що робити?». В цьому творі Ле­нін виступив з різкими нападками на пристосовницький тред-юніонізм і — не менш рі­зкими — на будь-які спроби ревізувати марксизм; водночас він висловив захоплення революціонерами, навіть терористами, сімдесятих років ХІХ ст. Основна теза цього твору, що стала організаційним принципом ленінської партії, полягає в такому: «Ма­леньке, тісно згуртоване ядро найбільш надійних, досвідчених і загартованих робітни­ків, яке має довірених людей у головних районах і пов'язане, за всіма правилами най- суворішої конспірації, з організацією революціонерів, цілком зможе виконати, при найширшому сприянні мас і без усякого оформлення, всі функції, які лежать на профе­сійній організації, і, крім того, виконати саме так, як це бажано для соціал-демократії».

При цьому він зазначає, що світова практика підтвердила той факт, що соціалістич­на філософія Маркса та Енгельса як історичне явище була створена представниками буржуазної інтелігенції і привнесена в Росію людьми такого самого соціального смаку. Профспілковий рух нездатний розвинути революційну ідеологію для себе. Саме тому революційна партія повинна запобігти тому, щоб профспілки стали здобиччю буржуа­зної ідеології і спромогтися вкоренити в них ідеологію соціалістичних інтелігентів. З цього приводу він писав: «Ми сказали, що соціал-демократичної свідомості у робітни­ків і не могло бути (в російських страйках 90-х років). Вона могла бути принесена тіль­ки ззовні. Історія всіх країн свідчить, що виключно своїми власними силами робітни­чий клас спроможний виробити лише свідомість тред-юніоністську, тобто переконання в необхідності об’єднуватися в спілки, вести боротьбу з хазяями, добиватися від уряду видання тих чи інших необхідних для робітників законів і т. п.».

Сутність концепції про особливу «авангардну» роль комуністичної партії нового типу була сформульована у вище вказаній праці. Вона полягає в такому:

• робітничий клас спроможний власними силами лише на тред-юніоністську свідомість, а свідомість соціалістична вноситься в його середовище інтелігенцією, яка виражає його інтереси;

• членство в партії означає обов’язкову особисту участь в одному з партійних осе­редків з тим, щоб виокремити «працюючих» від «балакунів», оскільки партія — це централізована нелегальна організація, яка об’єднує професійних революціонерів;

• партія як передовий загін повинна бути малочисленною, її члени повинні бути сковані «залізною» дисципліною;

• централізм важливіший від демократизму, оскільки партія будується на прин­ципах обов’язкового виконання рішень центру рядовими членами і звітності центру перед ними.

Від початку до кінця своєї діяльності Ленін був переконаний, що успіх його за­лежить від двох факторів: фізичного єднання завдяки чіткій організації і дисципліні й ідеологічного єднання через марксизм як свого роду кредо або віру. На цих двох наріжних каменях він пропонував здійснити революцію і ніколи не переставав ві­рити в їхню надійність.

«Пролетаріат, — писав він, — не має іншої зброї в боротьбі за владу, крім орга­нізації. Роз’єднуваний пануванням анархічної конкуренції в буржуазному світі, придавлений підневільною працею на капітал, відкидуваний постійно «на дно» ціл­ковитих злиднів, здичавіння і виродження, пролетаріат може стати і неминуче ста­не непереможною силою лише завдяки тому, що ідейне об’єднання його принци­пами марксизму закріпляється матеріальною єдністю організації, яка згуртовує мільйони трудящих в армію робітничого класу».

Неважко зрозуміти, чому ленінський план організації партії наштовхнувся на таку сувору критику, причому не менш гостру і з боку інших марксистів. Він зовсім не відповідав духу організації, якої прагнула будь-яка марксистська партія, що мала успіх на Заході.

Ленін виступав у ролі марксистського теоретика саме як прихильник створення партії на чітких організаційних принципах і до кінця свого життя стояв на чолі бі­льшовицького крила марксистської соціал-демократичної робітничої партії.

Словами «більшовики» та «меншовики», що означають відповідно представників більшості та меншості, характеризували дві фракції, які спочатку на партійному з’їзді 1903 року здобули відповідно більшу й меншу кількість голосів на виборах керівних органів партії. Ленін продовжував називати свою фракцію «більшістю» з огляду на престижність цієї назви, хоча звичайно його прихильники не були в більшості, а іноді його фракція майже переставала існувати як партія. Розкол, який почався в 1903 р., відбувся остаточно 1912 р. Протягом цього часу декілька разів робилися загадкові спроби «об’єднатись» і перегрупуватись, причому обидві сторони змінювали свої по­зиції. Полеміка між ленінською більшовицькою фракцією і її меншовицькими опонен­тами велася зі всією діалектичною витонченістю, віддавна притаманною російському марксизму. Однак за казуїстикою відчувалася цілком реальна і суттєва розбіжність у поглядах, і стосувалась вона не марксистських принципів, з якими згодні були обидві фракції, а організації й тактики, найбільш придатної для революційної соціалістичної партії. Загалом більшовики вважали, що центром руху повинно бути конспіративне підпілля і нелегальна діяльність такого підпілля. Звідси логічно випливало, що ядром партії має бути таємна група професійних революціонерів, абсолютно та фанатично відданих революції, підпорядкованих суворій дисципліні і добре організованих, не ду­же численних із міркувань конспірації і покликаних бути авангардом усіх потенційно, хоч і не фактично революційних елементів у профспілках і серед робітників. Меншо­вики, не заперечуючи необхідності проведення нелегальної роботи, схильні були вба­чати призначення революційного руху в організації робітничого класу для легальної політичної діяльності. Отже, партія була для них масовою організацією, покликаною охопити якомога більше профспілок та інших форм робітничих об’єднань. Звідси ви­пливало, що форма її організації має бути децентралізованою або ж, можливо, федера- лізованою і принаймні потенційно «демократичною». Цим двом точкам зору загалом відповідали й ідеології обох груп. Вони віддзеркалювали, з одного боку, причетність революційного конспіратора до нелегального таємного об’єднання, а з другого боку, причетність робітника до своєї спілки.

Більшовики відрізнялися від інших соціал-демократичних течій своїм максима­лізмом по відношенню до всіх сторін життя, які були зумовлені безумовною вірою в перевагу революції над еволюцією і реформами. Виступаючи за «плебейську по­мсту» над віджитим ладом, більшовики стояли на позиціях безумовного револю­ційного насильства. Їх ідеологи висунули і обґрунтували тезу про класову природу Російської держави, яка повинна була бути знищена і замінена демократією рад або демократичним централізмом. Вони пояснювали соціальні та політичні взаємо­зв’язки за допомогою діалектичного методу як єдиної основи політичного розвит­ку, повністю успадковуючи при цьому основні марксистські положення.

«Між капіталістичним та комуністичним суспільством, — писав К. Маркс, — ле­жить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може не бути нічим ін­шим ніж як революційною диктатурою пролетаріату». Розвиваючи ці ідеї, В.І. Ленін у праці «Держава і революція» підкреслював, що політичне панування пролетаріату, яке спирається безпосередньо на силу «бунтівних» мас, є необхідно умовою і основ­ним наслідком перемоги соціалістичної революції. Державна влада, яка встановлю­ється внаслідок ліквідації капіталістичного ладу і зламу буржуазної державної маши­ни, — диктатура пролетаріату. Пролетаріат повинен використати свою владу для подавлення спротиву буржуазії, організації нового укладу господарства, для керівни­цтва величезною масою населення (селянством, дрібною буржуазією). Спрямовую­чою і мобілізуючою силою в системі диктатури пролетаріату є марксистська партія.

У цій праці Ленін накреслив основні принципи формування і діяльності нової держа­вної влади в Росії: необхідність диктатури пролетаріату, а стара держава як «диктатура буржуазії» підлягає руйнації. Оскільки сутністю нової влади стає повалення «меншості», то вводився «цілий ряд виключень із свободи по відношенню до поневолювачів, експлу­ататорів і капіталістів». А поза як, згідно з Марксом, держава неминуче відімре, то біль­шовики поспішили ліквідувати окремі атрибути як буржуазної держави (розподіл влади, політичні свободи, всезагальне виборче право), так і всякої державності взагалі (профе­сійна армія, поліція, чиновництво). Функції державного управління стали доступними для всіх трудящих. Ленінська теорія держави по суті виключала всяку можливість комп­ромісів, насамперед ідеологічних, з іншими партіями.

Сталінізм. Правління Йосифа Сталіна завдало не меншого впливу на радянський комунізм, ніж правління Леніна. Це дійсно так, оскільки Радянський союз більш гли­боко зачепила «друга революція» Сталіна 1930-х років, ніж це зробила Жовтнева рево­люція. Найважливіша ідеологчна зміна Сталіна включала доктрину соціалізм в окремо взятій країні, яка спочатку була розроблена Бухаріним. Представлена в 1924 р., вона проголошувала, що Радянський Союз міг досягти успіхів у «будівництві соціалізму» й без міжнародної революції. Це виразно відрізняло його від конкурента за владу, Льва Троцького (а, фактично, від Маркса та Енгельса), який зберігав стійку прихильність до інтернаціоналізму. Однак, після закріплення при владі, Сталін спостерігав значні рап­тові економічні та політичні зміни, що почались із проголошенням Першої п’ятирічки в 1928 р. В межах нової економічної політики (НЕП) Леніна, введеної в 1921 р. Радян­ський Союз розвинув змішану економіку, в якій сільське господарство і невелика про­мисловість залишалися в приватних руках, тоді як держава контролювала тільки те, що Ленін називав «правлячими висотами економіки». Однак щорічно насаджувані плани Сталіна принесли за собою швидку індустріалізацію разом із повним знищенням при­ватних підприємств. З 1929 р. відбулася колективізація сільських господарств, і радян­ські селяни були вимушені вартістю, без перебільшень, мільйонів життів відмовитись від своєї землі і приєднатись до державних або колективних господарств. Таким чи­ном, прикладний (практичний) сталінізм набув форми державної колективізації, або «державного соціалізму». Капіталістичний ринок був повністю виключений і заміне­ний системою центрального планування, очолюваною Державним комітетом плану­вання — Держпланом, і керований рядом впливових економічних міністерств, що роз­міщувались у Москві. Цю «другу революцію» супроводжували масштабні політичні зміни. Для досягнення влади Сталін використовував свою посаду Генерального секре­таря Компартії, забезпечуючи своїм прибічникам впливові посади в партійному апара­ті. Партійні посадовці призначались зверху системою, відомою як номенклатура, за­мість того щоб бути обраними знизу. Демократичний централізм став менш демократичним і більш централізованим, ведучи до «кругообігу влади», в якому вождь партії отримував непомірну владу завдяки його контролю над сприянням і просуван­ням по службі. Протягом 1930-х років Сталін використовував цю владу для огидного впливу, усуваючи будь-кого, запідозрюваного в невідданості або критиці, шляхом усе більш жорстких серій чисток, здійснюваних секретною поліцією — НКВД. Кількість членів компартії зменшилася майже вдвічі, загинули більше ніж мільйон чоловік, зок­рема всі члени, що залишилися з Ленінського політбюро, декілька мільйонів чоловік були ув’язненні у виправних таборах, ГУЛАГах. Таким чином, політичний сталінізм був формою тоталітарної диктатури, діючи через єдину правлячу партію, в якій усі фо­рми дебатів або критики були викоренені терором. Це дорівнювало громадянській вій­ні, яка проводилася безпосередньо проти партії.

Російський революціонер і лідер Радянського Союзу (1924—1953), Сталін, син шевця, був вигнаний із семінарії через революційну діяльність і приєднався до більшовиків у 1903 р. Він став генеральним секретарем Компартії в 1922 р., і після перемоги в боротьбі за владу, після смерті Леніна, він установив єдину командно-адміністративну систему, підтримувану масовим терором та культом особистості.

Теорія перманентної революції Л. Т ро ц ь ко го

Одним із поширених варіантів псевдомарксизму в першій половині ХХ ст. став троцькізм, який пов’язаний з ім'ям Л. Троцького. У радянських джерелах, таких як «Енциклопедичний словник», «Філософська енциклопедія» та інших троцькізм ви­значається як «опортуністична, дрібнобуржуазна ідейно-політична течія, яка воро­жа марксизму-ленінізму, робітничому та комуністичному руху... Теоретичними ви­токами троцькізму є механістичний матеріалізм у філософії, суб’єктивізм, волюнтаризм, схематизм і однобічність у соціології, який знайшов вираз у «лівому» політичному авантюризмі. Ядром троцькізму є так звана теорія «перманентної ре­волюції», яка фальсифікувала ідеї Маркса про неперервну революцію і яка була ви­сунута Троцьким слідом за А. Парвусом у 1906 р. на противагу ленінській теорії переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну».

Троцький Лев (псевдонім Льва Давидовича Бронштейна)

Народився в 1879 р. в сім'ї заможного землевласника Херсонської губер­нії. Революційну діяльність розпочав у 1897 р. в Миколаєві. У 1898 р. був заарештований і висланий у Сибір. Потім утік у Лондон, де співпрацював з редакцією газети «Іскра», а пізніше перебрався в Женеву. Учасник ІІ з'їзду РСДРП в 1903 р., на якому примкнув до меншовиків. Але в 1904 р. відійшов від них. На початку 1905 р. повернувся до Росії, де взяв активну участь у революційних подіях. У цьому самому році він постав як найпо­мітніший лідер Санкт-Петербурзької ради. Його було заарештовано і ви­слано до Сибіру, звідки він згодом утік, проживши десятиліття напередо­дні 1917 р. в Європі. Повернувшись після Лютневої революції до Росії, Троцький приєднався до табору Леніна та більшовиків і разом із ними став лідером Жовтневого повстання та творцем наступної революції. Як народний комісар закордонних справ, він провів переговори про мир із Німеччиною у Брест-Литовську, а як військовий комісар — створив і очо­лив Червону Армію, гартуючи її перемогу в громадянській війні. Та після смерті Леніна в 1924 р. його ізолювали й відмежували від партії, а відтак його падіння було таким само миттєвим, як і попередній злет до вершини влади. У 1929 р. Троцького було вислано з Радянського Союзу. Поблука­вши від одного тимчасового сховку до іншого, 1937 р. він врешті-решт оселився в Мексиці. Саме там, за прямим наказом Сталіна, його й було вбито в 1940 р. Вбивця Маркадер — мексиканський революціонер- ленінець, пізніше був нагороджений орденом Леніна.

Особливого аналізу потребують погляди Троцького на революцію. В цілому во­ни концентруються навколо сформульованої ним концепції «перманентної револю­ції», викладеної в його працях «Підсумки і перспективи» (1906) та «Перманентна революція» (1930).

В основі цієї концепції — заперечення існуючих ленінських положень про законо­мірність етапів революційної боротьби, намагання «перестрибнути» через буржуазно- демократичний етап революції в Росії. У ній «фальсифіковано» ленінські думки про місце, роль і співвідношення класів у революції. Зокрема, він зазначав, що «перемога революції можлива в нас як революційна перемога пролетаріату або неможлива взага­лі». Він доводив, що такі суспільства, як Росія, залишаючись переважно відсталим і нерозвинутим, потрапляють під вплив Заходу і переймають деякі з найбільш передо­вих методів економічного розвитку та відносин, і на основі цих осередків, чи острівців розвитку, в свою чергу, постають величезні урбаністичні центри, потужний пролетарі­ат, європеїзована інтелектуальна еліта і радикальні форми політичної боротьби та дія­льності. Натомість буржуазія залишається слабкою, а лібералізм — неефективним, оскільки індустріалізація запроваджується державою зверху. Подальші суперечності такого суспільства — чіпляння за старе й віджите паралельно і на противагу розвитку нових тенденцій — створює зростаюче напруження й нестабільність, що невдовзі змушує нові радикальні сили вступити в пряму боротьбу зі старим режимом, яка заве­ршується фактично миттєвим стрибком у посткапіталістичну, соціалістичну, еру. Од­нак Троцький дуже добре усвідомлював, що величезні маси сільського населення, заці­кавленого найбільше лише в отриманні землі, не підуть услід за робітниками радикальним шляхом. Він провіщав, що в Європі спалахне пожежа світової революції, і дійшов висновку про те, що якщо це станеться, то робітничий уряд Росії матиме змо­гу отримати підтримку ззовні для здійснення подальших зрушень в економіці і подо­лання реакційних настроїв селянства. Він вірив, що на цьому шляху кульмінацією «не­рівномірного розвитку» стане «комплексний розвиток», тобто поєднання двох історичних стадій соціально-економічного розвитку.

Він також заперечував обґрунтоване Леніним положення про гегемонію робіт­ничого класу і його союз із селянством, яке він характеризує не інакше, як реакцій­ну масу. Це положення ленінської теорії соціалістичної революції ґрунтувалося на тих специфічних історичних особливостях Росії, які склалися в першій чверті ХХ ст. Троцький якраз не розумів і відкидав ленінський висновок про необхідність ре­волюційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства як нового типу дер­жавної влади на етапі буржуазно-демократичної революції.

В основі троцькістської теорії «перманентної революції» — «антинауковий» підхід до аналізу характерних рис і особливостей імперіалізму, суб’єктивна оцінка його ролі і тенденцій розвитку. Нерозуміння глибоко суперечливого, діалектичного характеру соціально-економічних процесів і явищ в епоху імперіалізму в їхній вза­ємодії і взаємозалежності послужило вихідним моментом твердження про немож­ливість національної революції в Росії, оскільки епоха імперіалізму, на думку Тро- цького, протиставила не буржуазну націю старому режиму, а пролетаріат — буржуазній нації. Звідси він робить висновок про те, що в епоху імперіалізму може йтися тільки про революційний робітничий уряд, про те, що російський пролетаріат повинен завоювати владу самостійно як безпосередня альтернатива царському са­модержавству. В концентрованому вигляді ця думка міститься в заклику «без царя, а уряд — робітничий», що по суті означало проведення революції без селянства.

В.І. Ленін зазначав, що загальні методологічні корені та ідейно-політична спря­мованість поглядів Троцького зводилися до того, що він з антимарксистських пози­цій підходив до характеристики природи імперіалізму, відривав політику від еко­номіки, неправильно трактував, або навіть обходив мовчанкою, корінні економічні суперечності монополістичного капіталізму, перекручував суть класової боротьби.

Теорію перманентної революції Л. Троцький доповнює ідеями, які виникли в нього після перемоги Жовтневої революції.

У новому Радянському уряді Троцький займав посаду комісара закордонних справ. Фактично керівником зовнішньополітичної діяльності молодої Радянської держави був В.І. Ленін. Зважаючи на це, Троцький і ставився до своїх високих обов’язків як тимчасових. Більше того, сподіваючись на світову пролетарську ре­волюцію, він взагалі вважав, що функції держави по здійсненню зовнішньої полі­тики відпадуть, і намагався якомога більше сприяти розвитку і здійсненню світової соціалістичної революції. Він був переконаний у тому, що якщо вона не здійснить­ся найближчим часом, то влада Рад зазнає поразки.

Таке сприйняття Троцьким ситуації випливало з його розуміння суті і перспек­тив, які відкривалися внаслідок перемоги Великого Жовтня.

По-перше, у Троцького виявилося явне нерозуміння і спотворене уявлення про співвідношення соціалістичних і буржуазно-демократичних завдань, які були вирі­шені пролетарською революцією. Цілком відкидаючи основні оцінки, які були дані II з’їздом Рад, партією і В.І. Леніним, Троцький заявляв у 1929 p., що в Росії відбу­лася не соціалістична, а буржуазна революція, яка дійсно знищила лише самодер­жавно-кріпацький устрій.

По-друге, особливу небезпеку для подальшого розгортання революційного про­цесу, розпочатого Великим Жовтнем, мало твердження Троцького й інших лівих комуністів про те, що нібито історичний рух і революційна практика народних мас цілком залежать від суб’єктивних бажань і уявлень окремих політиків і партій. «Негайно робити світову революцію», — таку вимогу ставив Троцький.

Водночас необхідно відзначити, що теоретичну концепцію Жовтневої революції як початку світової пролетарської революції поділяла в 20—30-ті роки більшість керівників партії. Зокрема, В.І.Ленін 5 липня 1921 р. у доповіді на III конгресі Ко­мінтерну цю думку визначав так: «Ще до революції, а також і після неї, ми думали: або зараз же, або, принаймні, дуже швидко настане революція в інших країнах, ка­піталістично більш розвинтуих, або, в противному разі, ми повинні загинути».

По-третє, ставлення до захисту Вітчизни, підвищення обороноздатності країни було одним із корінних питань, по якому в післяжовтневий період відбулося роз­межування ленінської більшості в партії з Троцьким і лівими комуністами.

У науковій і науково-популярній літературі було достатньо розкрито лінію по­ведінки Троцького в період боротьби за вихід Радянської країни із війни з Німеч­чиною. Варто тільки відзначити, що зрив з вини Троцького переговорів у Брест- Литовську був використаний Німеччиною як привід для наступу. І оскільки Троць­кий заявив у цей час про розпуск російської армії, то німецьким військам вдалося захопити величезні території і вийти на підступи до Петрограда.

VII з’їзд РКП(б) різко засудив таку позицію Троцького і його прихильників. На знак протесту він демонстративно заявив про своє увільнення від усіх посад, які за­ймав. В.І. Ленін, засуджуючи «революційні фрази» Троцького, підкреслював, що їх суб’єктивна психологія є проявом психології дрібного буржуа. Але, беручи до ува­ги організаторські здібності Троцького, В.І. Ленін наполіг на тому, щоб його було залишено в керівництві країною і партією. Йому довіряють нову посаду керівника Народного комісаріату у військово-морських справах, а потім — голови Револю­ційної військової ради республіки, яка була створена в роки громадянської війни.

Відомо, що В.І. Ленін виявляв надзвичайну принциповість, високу вимогливість у поєднанні з товариським довір'ям при доборі й розстановці кадрів. Він ніколи не при­пускався політиканства, не керувався при цьому особистими уподобаннями чи антипа­тіями. Все це проявилося і в його стосунках з Троцьким. В.І. Ленін враховував його міжнародну популярність. З іншого боку, його підтримували на той час такі відомі і впливові діячі партії, як Бухарін, Каменєв, П'ятаков та ін. Нарешті, В.І. Ленін намагав­ся повернути Троцького до марксизму, поставити його неабиякі здібності на службу партії та країні. Він належно оцінив вчинок Троцького, коли той зумів порвати з мен­шовиками, його діяльність по налагодженню дисципліни в Червоній Армії.

У «Листі до з'їзду» В.І. Ленін виділив Троцького як одного з найздібніших чле­нів ЦК. Водночас він нагадав про те, що його дожовтневий «небільшовизм» не був випадковістю, що він виділявся серед усіх надзвичайною самовпевненістю, умін­ням вести боротьбу проти Центрального Комітету і непомірним захопленням адмі­ністративною роботою.

Займаючи високі керівні посади в уряді молодої Радянської держави, Троцький виявляв поряд з недостатнім знанням марксизму, прихованим ігноруванням ленін­ських настанов схильність до адміністративно-командних методів керівництва до­рученими ділянками соціалістичного будівництва. Здебільшого вони переростали у вождизм, диктаторські замашки, які гнівно засуджував В.І. Ленін. Багато разів йому вдавалося припиняти авантюристичні дії Троцького, які могли б ускладнити копіт­ку роботу по налагодженню і впровадженню соціалістичних принципів. Так, було попереджено розстріл ряду відомих політпрацівників Східного фронту, направлен­ня кінного корпусу для здійснення революцій у ряді країн Азії тощо.

Троцький займав особливу позицію щодо організації праці. Він висунув план мілітаризації праці, розрахований на весь період будівництва соціалізму. Виступа­ючи на IX з'їзді РКП(б), запропонував перебудувати господарське життя на армій­ський зразок, запровадити серед робітників та селян жорстку військову дисципліну, перетворити профспілки на засіб мілітаризації праці. З цього приводу на засіданнях Політбюро, коли точилися гострі суперечки навколо методів соціалістичного буді­вництва, Троцький твердо проводив думку про те, що робітничий клас може набли­зитися до соціалізму лише через величезні труднощі і жертви, напружуючи всі свої зусилля, віддаючи свою кров і нерви.

Троцький вважав, що примусова праця непродуктивна лише в експлуататорсь­кому суспільстві. За умов соціалізму без перебудови господарства на основі приму­сової праці «ми приречені на економічний занепад, як би ми не викручувалися, що б ми не робили». А для цього необхідно провести примусову мобілізацію селян, робітників з тим, щоб цю масу можна було «легко перекидати з одного місця на інше, щоб командування нею велося на зразок армії». Він невтомно повторював, що без «робітничих армій», без «мілітаризації праці», без «повного самообмежен­ня» революція ніколи не вирветься з «царства свободи в царство необхідності». Пи­танню мілітаризації праці присвячений весь п'ятнадцятий том його творів.

Він закликав перетворювати виробничі, промислові райони на мільйонні дивізії, військові округи злити з виробничими одиницями, на особливо важливі об'єкти по­силати «ударні батальйони, щоб вони особистим прикладом значно підвищили продуктивність праці». «Перехід до планомірно організованої суспільної праці, — писав Троцький, — немислимий без заходів примусу як по відношенню до парази­тичних елементів, так і щодо відсталих елементів селянства і самого робітничого класу». Але, на його думку, елемент примусу повинен застосовуватися все менше й менше, в міру розвитку соціалістичного будівництва, утворення сприятливих умов праці, підвищення рівня виховання підростаючого покоління. У брошурі «Роль і за­вдання профспілок» запропонував «перетрусити» профспілки, зробити їх «провід­никами революційних репресій», засобами примусу робітничого класу і селянства до трудової діяльності. Він категорично заперечував проти курсу партії на демок­ратизацію профспілкового життя, вимагав «закрутити гайки воєнного комунізму», намагався «одержавити» профспілки, а їхні керівні органи включити до державного апарату.

Троцький відстоював необхідність «зрощування» держави з профспілками. На його думку, таке «зрощення і злиття» має здійснюватись у процесі управління ви­робництвом. Зокрема, він пропонував, щоб до складу ВЦРПС і президії ВРНГ вхо­дили від однієї третини до половини спільних для обох установ членів, а до колегії — від половини до двох третин і т. д. То був, по суті, адміністративний підхід до профспілок, який цілком виправдовував лінію «перетрушування» кадрів, маніпу­лювання ними.

Змістом лозунгу одержавлення профспілок була вимога не тільки «зрощування» їх з держапаратом, а й надання профспілкам права «висувати зі свого складу весь адміністративно-господарський апарат». Він стверджував, що профспілки можуть активізувати діяльність за умови, якого вони будуть «захоплювати виробництво знизу доверху», а це є не що інше, як захоплення влади профспілками.

Тому В.І. Ленін, категорично виступаючи проти командно-адміністративних принципів будівництва профспілок, роз'яснював, що вони як масова громадська організація за умов соціалізму є школою об'єднання, школою солідарності, школою захисту своїх інтересів, школою господарювання, школою управління.

Ще одну помилку допускав Троцький щодо ролі профспілок у соціалістичному суспільстві: заперечення захисту ними інтересів робітничого класу. Навіщо захи­щати, від кого захищати робітничий клас, коли буржуазії немає, коли держава робі­тнича, — ось основна теза Троцького.

Критикуючи таку постановку питання, В.І. Ленін зазначав, що в нас держава на ділі не робітнича, а робітничо-селянська, така, що поголів на організований проле­таріат повинен себе захищати, а ми повинні ці робітничі організації використати для захисту робітників від своєї держави і для захисту робітниками нової держави. Отже, профспілки необхідні до тих пір, аж доки існуватиме соціалістична держава. Обійтися без профспілок для захисту інтересів пролетаріату — це питання майбут­нього, це сфера «абстракції або ідеалу, якого ми через 15—20 років досягнемо, але я і в цьому не впевнений, що досягнемо саме в такий строк». Помилявся Троцький і в трактуванні поняття «виробничої демократії», яку він відривав від демократії як загального принципу, що визначає суть соціалізму. «Всяка демократія, як взагалі всяка політична надбудова (неминуча, поки не завершене знищення класів, поки не утворилося безкласове суспільство), служить, кінець кінцем, виробництву і визна­чається, кінець кінцем, виробничими відносинами даного суспільства. Тому виді­лення «виробничої демократії» з усякої іншої демократії нічого не говорить». «Ви­робнича демократія» повинна бути спрямована не тільки на проведення виборів, висування кандидатів у керівники, систему перевірки їх політичних, господарських і організаторських здібностей, не тільки на піклування про матеріальні і духовні ін­тереси трудящих мас, як про це твердили Троцький і Бухарін. Усе це, безумовно, правильно, але В.І.Ленін підкреслює, що цього ще замало. Підтримуючи й схвалю­ючи принцип планомірності ведення народного господарства на початку 20-х років, Троцький різко змінює свою точку зору. Зміна, до речі, відбувається в міру зміц­нення влади Сталіна, іншими словами, як опозиція йому, незгода з тим курсом, який нестримно нав’язував вождь.

Троцький вважав, що намагання апріорно побудувати безпомилковий і заверше­ний господарський план, починаючи з гектара пшениці і закінчуючи ґудзиками на жилеті, — все це приречено на провал. Ще більшою мірою це стосується намагань з єдиного центру керувати всіма народногосподарськими процесами, за висловом Троцького, «керувати господарством 170 млн душ». Тому він вважав, що планове управління можна правильно здійснювати лише через ринок.

Особливо різко виступив Троцький проти сталінської тези, суть якої зводилася до того, що за наявності плану інфляція так само неможлива, як і за «наявності компаса на судні — пробоїна». Тому він рекомендував працівникам Держплану «в усіх приміщен­нях, де суперечливі постанови Політбюро переводяться на цифрові показники, вивіси­ти плакати «Інфляція є сифіліс планового господарства». Отже, як бачимо, Троцький заздалегідь помітив загрозу інфляції для соціалістичної країни.

Не прийняв Троцький і сталінської колективізації. З цього приводу він писав, що колективізація може бути миттєва лише тією мірою, в якій вона залишає в силі особисту зацікавленість колгоспників і забезпечує взаємовідносини між колгоспом і зовнішнім світом лише на основі комерційних розрахунків.

Отже, в багатьох питаннях соціалістичного будівництва Троцький дотримувався ленінських настанов. Слід погодитися з думкою Д. Волкогонова про те, що Троць- кий у період його активної діяльності з 1917 по 1924 рік не був ворогом революції й соціалізму. В.І. Ленін цінував його організаторські здібності й пропагандистський талант. І хтозна яким став би пізніше Троцький, коли б живим був Ленін. Але зро­зуміло одне, що за життя Леніна Троцький і Сталін стали ворогами. Саме ця воро­жнеча значною мірою позначилася на подальшому розвитку країни.

Загальноєвропейської революції, звісно, не сталося, і тому Троцький дедалі палкіше почав звинувачувати в цій поразці сталінську доктрину «соціалізму в окремо взятій країні», оскільки вона мала на меті відмову і від оголення міжнародного соціалістично­го руху, натомість віддавши перевагу виключно внутрішнім цілям Радянського Союзу. У численних творах, написаних у 1930-ті роки, Троцький аналізує сталінізм з альтер­нативних, а іноді й протилежних позицій, визначаючи його як «бонапартизм», «термі­дор», бюрократичний колективізм або й просто «зраду» чи навіть марення божевільно­го розуму. Та все це було не надто переконливим, оскільки, аналізуючи різні свідчення, іноді й протилежні, він змішував категорії; і він навряд чи знав, як бути з тим фактом, що Сталін тим часом здійснив тотальну перебудову радянського суспільства, хоч його внесок у справу виявлення і викриття безпрецедентних масштабів сталінського терору, чи «злочинів», як він це називав, був більшим за всіх.

Складність позиції Троцького — і теоретичної, і політичної — полягала в тому, що, попри злочини Сталіна, він продовжував обстоювати досягнення Жовтневої ре­волюції і, що найбільш показово, відмовлявся визнавати будь-який можливий зв'язок між режимом, що усталився під орудою Сталіна, та ленінсько-більшовицькою кон­цепцією партії та політики, заявивши насамкінець, що це дві речі несумісні. За іроні­єю долі, саме Троцький першим (наприкінці 1903 р.) піддав більшовизм осуду як фо­рмулу «диктатури над пролетаріатом» та особисто Леніна як конспіратора-змовника на кшталт Робесп'єра, що планує знищити демократичний соціалістичний рух у Ро­сії. Насправді в тих його ранніх творах, котрі й спричинилися до повного розриву з Леніним у період 1903—1917 рр., було подано найґрунтовніший і на сьогоднішній день аналіз зв'язків між відсталістю та більшовизмом, що нині можна описати як структурне явище, за якого брак соціальних інституцій дає поштовх зростанню мас­штабів автономного панування політики і держави над суспільством. Після прими­рення з Леніним у 1917 р. Троцький ніколи вже більше не порушував тих питань, які він щиро обстоював й аналізував задовго до того. З огляду на політичний тиск на нього впродовж 1920—1930-х років, він не спромігся збагнути міру незалежності своєї теорії перманентної революції від більшовизму.

Прагматичний соціалізм М. І. Бух арі н а

6 лютого 1988 року центральні газети опублікували повідомлення про те, що Комі­сія Політбюро ЦК КПРС за додатковим вивченням матеріалів, пов'язаних з репресія­ми, які мали місце в період 30—40-х років і початку 50-х років, заслухала інформацію голови Верховного суду СРСР у справі М.І.Бухаріна та інших, засуджених у 1938 р. Верховний суд постановив, що «слідство з цієї справи проводилося з грубим порушен­ням соціалістичної законності, фальсифікувалося, від звинувачених незаконними ме­тодами здобувалися зізнання невинних людей». 4 лютого 1988 року Верховний суд скасував вирок по відношенню до М.І. Бухаріна та інших і призупинив справу за відсу­тності в їхніх діях складу злочину. 21 липня 1988 року Комітет партійного контролю, враховуючи необґрунтованість політичних звинувачень і повну реабілітацію Бухаріна, поновив його у лавах КПРС, а на початку жовтня 1988 року в багатьох газетах можна було прочитати слова, які були набрані крупним шрифтом «Возвращение к правде», «Гибель и воскресение» та ін. Їх супроводжували великі статті, присвячені М.І.Бухаріну, століття з дня народження якого відзначалося 9 жовтня.

Так завершилася непізнана історія цієї неординарної особи соціалістичного типу.

У статтях, публічних виступах М.І. Бухаріна чітко проявляється висока культура мислення, що є однією з домінуючих рис його творчої особистості. На відміну від багатьох сучасних йому прихильників марксизму, він був яскраво вираженим «культурним марксистом». Це знаходило свій вираз не тільки в широкому циту­ванні М. Вебера, В. Зомбарта, Е. Бем-Беверка та інших великих наукових авторите­тів свого часу. Такий стиль цитування своїх спільників по духу і опонентів був не тільки даниною моді серед науковців. За цим стояло дещо більш значуще — світо­глядна орієнтація на марксизм як на відкриту інтелектуальну систему, яка здатна взаємодіяти та конкурувати з іншими концепціями суспільного розвитку. Бухарін- ський теоретичний пошук ґрунтувався на глибокому освоєнні не тільки самої марк­систської доктрини, а й ідей немарксистських західних соціальних вчень. При всьому своєму критичному ставленні до немарксистських концепцій, яке проявля­ється в полемічно гострій, а інколи і в упередженій формі викладу позицій опонен­тів, М.І. Бухарін повною мірою володів якістю «ловити» та «утримувати» те цінне, загальнозначиме, загальнонаукове, що містилося в засвоєних ним теоріях зарубіж­ного суспільствознавства.

М. І. Бухарін

У Великій Радянській Енциклопедії у 8 томі, який вийшов у кінці 1927 року, була опублікована коротка біографія М.І. Бухаріна. в статті Д. Марецького «Бухарін» зазначається, що М.І. Бухарін «є одним із теоретиків комунізму». Він народився 27 вересня 1888 року в сім'ї вчителя міської початкової шко­ли Івана Гавриловича Бухаріна. Восени 1907 р. поступив на економічне відділення юридичного факультету Московського університету. В універси­теті, зазначається в статті, не систематично освоює «курс наук», оскільки «працює в партії» і «навчається на дому».

У 1905 р. стає членом «учнівської революційної організації», яка незабаром стає соціал-демократичною. У другій половині 1906 р. всту­пає до лав більшовиків. У 19θ9—1910 рр. за революційну діяльність був заарештований, а в 1911 р. був у засланні, звідки втік і емігрував до Німеччини.

Стосовно теоретичних поглядів у цій статті зазначалася особли­вість бухарінського критичного аналізу, «він із жорстокістю накидається на буржуазних економістів, зриває з них покривало так званої «об'єктивності», не тільки логічно спростовує їх, але вселяє до них не­нависть, розвінчує їх як класових ворогів». Поряд із цим зазначається, що М.І. Бухарін «уточнив і відшліфував цілий ряд старих марксистських формулювань, вніс окремі нові, висунув немало нових проблем, дав поштовх розробці марксистської методології політичної економії».

М.І.Бухарін — один із активних учасників і керівників жовтневого перевороту (Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року). Упродовж одинадцяти років співпрацював безпосередньо з Володими­ром Іллічем Леніним, зазнавав незаперечної критики від останнього, вів полеміку та критикував противників і «фальсифікаторів» марксистсько- ленінського вчення. Гострі теоретичні та практичні розходження з Йо­сипом Сталіним були основною причиною відсторонення його від без­посереднього керівництва «соціалістичним будівництвом». Але була, як стверджує один із біографів С.Коен, «монополія» Бухаріна на політико- виховну роботу, яка здійснювалася ним через керівництво газетою «Правда « і з допомогою учнів, так званої « школи Бухаріна».

З грудня 1936 р. до лютого 1937 р., тривав безпосередній партійний розгляд справи Бухаріна та інших «антипартіиних представників», яких звинувачували в антидержавній і антипартійній діяльності. Спеціально при­значена комісія ЦК ВКП(б), яка реалізувала цю справу, прийняла пропози­цію Сталіна: « Виключити зі складу цК ВКП(б) і членів ВКП(б), суду не від­давати, а направити справу Бухаріна в НКВС». 27 лютого 1937 року М.І. Бухарін був заарештований. Розстріляний у 1938 р.

Одночасно М.І. Бухарін є сучасником і свідком формування такого типу культу­рної орієнтації, при якому марксизм був перетворений в замкнутий на самого себе світогляд, а всі зусилля спрямовувалися на канонічне тлумачення вчення. Спостері­гаючи такий «розвиток» вчення, коли воно позбавлялося своїх джерел розвитку, він намагався активно протистояти започаткованому процесу догматизації марксизму. Його зусилля були спрямовані на подальший розвиток, застосування та популяри­зацію марксизму.

Сутність марксистських поглядів Бухаріна. Бухарін завжди захищає тезу, що «держава є продукт класового розчленування суспільства. Будучи продуктом роз­витку суспільства в цілому, вона в той же час є наскрізь класова організація». Своїм буттям держава, за Бухаріним, виражає непримиренність класів, що складають сус­пільство. Нічого, крім чіткої класовості, в державі немає і бути не може, якого б її аспекту не торкатись. Держава у вигляді особливого апарату публічної влади, у ви­гляді інтегральної політичної організації, що охоплює собою і вбирає в себе все су­спільство цілком, у вигляді певним чином функціонуючого механізму — усе це для Бухаріна густо пофарбоване винятково одним лише тільки кольором — кольором класовості. Будь-які спроби розглянути, відшукати в державі ще якісь інші тони, навіть нейтральні, здаються Бухаріну хибними, такими, що затушовують істинне знання про державу ідеалістичним і, гірше того, містичним туманом.

У подібній манері зображує Бухарін і право, яке ототожнюється із законодавст­вом, створюваним державою. «Машина гноблення... виступає під псевдонімом су­купності правових норм, ідеального комплексу, що функціонує в силу своєї внут­рішньої логіки та переконливості, — пише він. — Такий фетишизм державної влади і відповідний йому специфічний «юридичний кретинізм», що розглядає пра­во як самодостатню суспільну субстанцію, яка рухається винятково логікою своїх внутрішніх іманентних законів, застигає в систему «чистого права». Бухарін, при­родно, не визнає такого «чистого права», викриває його (в полеміці з Г. Кельзеном). Але при цьому він обходить мовчанням питання про відносну самостійність права (як системи, що має свою логіку побудови й руху) і бажає довести, що право лише виконує «роботу з обслуговування процесу експлуатації». Бухарін так і говорить: «Правила державної організації, тобто загальнообов’язкові норми поведінки, за якими стоїть весь апарат примусу, охороняють і полегшують відтворення процесу експлуатації того конкретно-історичного типу, що відповідає даному способові ви­робництва і, отже, даному типові держави».

Тези про «непримиренну» класовість держави та права, про те, що місія цих соціа­льних інститутів, по суті справи, цілком вичерпується виконанням ними службово- експлуататорської функції, функції гноблення, спираються на марксистський постулат, відповідно до якого політична, державна влада є організоване насильство одного класу для придушення іншого. Розуміння держави (і одночасно права) як феномена насильс­тва утворює наріжний камінь і бухарінських суджень про державу, домінує в них. Бу­харін звеличує значення насильства навіть більше, ніж Маркс та інші соціалістичні те­оретики. Якщо в Маркса, наприклад, насильство в дійсній історії вдіграє «велику роль», то в Бухаріна зазначено, що «протягом усього історичного процесу роль насиль­ства і примусу була надзвичайно великою». І якщо в Маркса «насильство є повиваль­ною бабкою будь-якого старого суспільства, коли воно вагітне новим», то в Бухаріна взагалі вся «конкретна історія є історія насильства і грабунку».

У цілому державна влада в бухарінських працях кваліфікується як концентрова­не та організоване суспільне насильство (визначення Маркса), що набуває вигляду «единодержавія», іншими словами — диктатури пануючого класу. Держава та дик­татура — речі внутрішньо, органічно пов'язані. За Бухаріним, держава, що не є ди­ктатурою, ані теоретично, ані практично неможлива.

Погляд Бухаріна на будь-яку державу (тим більше на державу капіталістичну) як на диктатуру полегшував йому критику буржуазної демократії. По-перше, вона являє собою, за Бухаріним, цілу систему демократичних примар, оманно- маскувальних інститутів формально юридичної рівності всіх; але ця рівність є фік­ція, оскільки економічна нерівність при капіталізмі робить формально-юридичну рівність нездійсненною.

Бухарін пише також, що основна посилка демократичного ладу — наявність су­купності фікцій: такою сукупністю виступає в нього й поняття загальнонародної волі, загальної волі нації. Весь комплекс демократичних інститутів ґрунтується на ілюзорній «загальнонародності».

Правда, вважає Бухарін, демократія колись була потрібна пролетаріату. Для ро­бітничого класу демократія «була цінною остільки, оскільки вона допомагала про­летаріату піднятися вище на сходинку в його свідомості». А коли пролетаріат на таку сходинку піднявся і коли назрів прямий штурм капіталістичної міцності і при­душення визискувачів, тоді настав час «вибухів старих парламентів» із «загально­національними» конституціями; почався розпад «усіх тих форм, установ інститутів, що мають видимість загальнонаціонального», знищення формальної (тобто юриди­чної) рівності класів. Люди, стурбовані катастрофою підвалин демократії, характе­ризувалися Бухаріним як «убогі міщани».

На демократичному ладі, що припускає виявлення загальнонародної волі, наяв­ність загальнонаціональної конституції, існування парламенту, рівність усіх грома­дян перед законом (незалежно від класової належності) тощо, ставить хрест дикта­тура пролетаріату. Ідея неминучості диктатури пролетаріату утворює, згідно з Бухаріним, серцевину марксизму. Навчання про диктатуру пролетаріату, про її ро­лі, форми, значення він вважає також «найгеніальнішою теоретичною побудовою Володимира Ілліча... Навчання про диктатуру пролетаріату та Радянської влади — євангеліє сучасного пролетарського руху...».

За Бухаріним, диктатура пролетаріату — кревне дітище соціалістичної револю­ції. Він трактує останню як акт розриву робітничим класом громадянського миру в суспільстві, як громадянську війну, яку робітничий клас на чолі з комуністами веде проти всіх своїх ворогів.

Відповідно, пише Бухарін, «цілком природно, що політична форма панування робі­тничого класу повинна мати своєрідно мілітарний характер». Іншими словами, зако­номірно, що класичний тип пролетарської диктатури — радянська система держави — має набувати, за Бухаріним, «характеру військово-пролетарської диктатури».

Режим пролетарської диктатури, що монополізує «усі засоби фізичного примусу та духовної переробки людей», покликаний вирішити два завдання. Одне — зни­щення, викорчовування приватновласницьких відносин, злам, руйнування буржуа­зної державності, придушення класових ворогів пролетаріату. Друге завдання — здійснення пролетарською владою примусу трудящих. У перехідний період цей примус переноситься диктатурою пролетаріату (зрозуміло, підкреслює Бухарін, з іншою метою та в інших формах) усередину, «на самих трудящих і на сам панівний клас». Принципова установка тут така: державний примус при пролетарській дик­татурі є метод будівництва комуністичного суспільства.

Цій установці Бухарін намагався залишатися вірним завжди. Він вважає, що «пролетарський примус в усіх своїх формах, починаючи від розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є, як би парадоксально це не звучало, методом вироблення комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи».

Ще один важливий аспект бухарінських поглядів на державу полягає в тому, що, відповідно до його концепції, за всіма своїми основними показниками Респуб­ліка Рад є антиподом правової держави. Вона, зокрема, відмітає геть принцип поді­лу влади, заміняючи його принципом з'єднання влади законодавчої з виконавчою. Замість традиційного порядку формування представницьких установ вводиться но­вий. Вибори в Ради «виробляються не за чисто штучними територіальними округа­ми, а за... виробничими одиницями». Третируються як застарілий забобон «права меншості» тощо. Державний апарат, який розуміє Бухарін як організацію, що по­винна охопити собою поголівно всіх трудящих, виступає провідником політики бі­льшовиків, що монопольно володіють владою. «Зрештою державний апарат — це той самий важіль, та сама машина, через яку наша партія, переможна керівниця пролетаріату, направляє усю свою політику».

У міркуваннях про диктатуру пролетаріату Бухарін не обходить мовчанням проблему демократії. «Диктатура пролетаріату... є в той же час внутрішньокласо­вою пролетарською демократією... диктатура пролетаріату, будучи його єдинодер- жавієм, реально забезпечує демократію для пролетаріату».

Яким же практично способом забезпечує диктатура демократію «для своїх»? Робить вона це тим, що прокламує «експропріацію експропріаторів», підвищення життєвого та культурного рівня трудящих, розгортання всіх їхніх внутрішніх сил і потенцій.

Варто відмітити, що про цілісну систему конкретних політико-юридичних ін­ститутів, процедур, норм, що є конкретною формою «демократії для пролетаріату», мова в Бухаріна майже не ведеться.

Далі, за Бухаріним, пролетарська революція здійснює соціалізацію (усуспіль­нення) засобів виробництва: вони передаються в руки суспільства.

Але в перехідний від капіталізму до комунізму період, указує Бухарін, господа­рюючим суб'єктом виступає не все суспільство, а організований робітничий клас, точніше — пролетарська держава. Вона і є суб'єктом, що господарює. З цієї причи­ни економічні командні висоти, економічні організації перетворюються на складові частини пролетарського державного апарату. Таким чином, пролетарська диктатура стає до всього й керівною господарською силою: «При пролетарській диктатурі держава усе більш зливається з господарством».

Таке злиття в умовах радянської влади доповнюється практикою «перепрофілю- вання» усіх робітничих організацій у різні частини все того ж апарату влади. «Не­має жодної масової організації, що не була б у той же час органом влади», — під­креслює Бухарін.

Особливості політичного мислення М.І. Бухаріна. Особливою стороною тео- ретико-політичної спадщини М.І. Бухаріна було те, що, як правило, характеризу­ється терміном «наукова раціональність» і породжує особливе світобачення, особ­ливе осмислення соціально-політичних проблем і способів їх вирішення. А звідси — погляд на суспільство як на систему, в якій існуючі взаємозалежності між різно­манітними її підсистемами мають обмежений характер: «... суспільство перехідного періоду є одночасно певною єдністю, хоча й суперечливою». Із цього світогляду випливає домінуюча в теоретичних конструкціях автора думка про гомеостатичний характер соціальних процесів, тобто про те, що функціонування суспільства відбу­вається в постійному його відтворенні, провідним фактором якого виступає необ­хідність адаптації соціальної системи до змін і порушень рівноваги, що проходять у ній. Тому М.І. Бухарін вважав за необхідне виробити таку науково обґрунтовану політику, яка змогла б «накреслити умови правильного поєднання різноманітних сфер виробництва та споживання між собою, або, іншими словами, умови рухомої економічної рівноваги», оскільки «порушення необхідних економічних співвідно­шень має своєю другою стороною порушення політичної рівноваги в країні».

Цій точці зору, про суспільство як систему, що має гомеостатичний характер, відповідали й інші важливі політичні рішення, які висував учений. Зокрема, на цій основі виникли і були широко відомі в 20-х роках його ідеї реформаторської спря­мованості, а саме — про розвиток післявоєнного суспільства шляхом «вростання» його в соціалізм. Термін «вростання» М.І. Бухарін вважав умовним і тому писав його «в лапках». Але його зміст містив у собі сутнісні риси бухарінської стратегії суспільного розвитку в перехідний період, про що він яскраво описує в праці «Шлях до соціалізму і робітничо-селянський союз» (1925). Саме в цій праці і в на­ступних статтях та виступах він виклав своє філософське й політичне розуміння НЕПу, яке ґрунтувалося на переосмисленні досвіду фази «військово- комуністичного» розвитку країни.

При цьому слід підкреслити, що М.І. Бухарін під час революції належав до крайнього лівого крила більшовицької партії. А праця «Економіка перехідного пе­ріоду» (1920), за оцінками його сучасників, була свого роду аналогією політики «військового комунізму».

Зокрема, в «Економіці...» проявилися такі аспекти бухарінського бачення докт­рини «воєнного комунізму», як обґрунтування необхідності використання методів позаекономічного примусу в перехідний період. Бухарін виходить тут, як і багато інших соціалістичних теоретиків, зі знаменитих слів Карла Маркса: «Насильство є повивальною бабкою будь-якого старого суспільства, коли воно вагітне новим». Виходячи з цього, вважав Бухарін, примус повинен використовуватися насамперед проти тих верств, класів і груп, що ведуть боротьбу з революцією та пролетаріатом. Стосовно них він, примус, є абсолютно необхідним, адже йдеться про класову бо­ротьбу. Але Бухарін припускав також, що в міру перевиховання цих верств, їхньої класової деформації «елементи примусу стають усе меншими» Примусові заходи Бухарін поширює й на панівний клас — пролетаріат, що є «неоднаковим за своєю класовою зрілістю».

В «Економіці...» не просто проголошується неминучість використання позаеко­номічного (адміністративного) примусу та насильства. По-перше, примус прямо пов’язується з функціями державного керування, при якому держава виступає як важіль економічного перевороту. По-друге, Бухарін диференційовано та історично підходить до можливості застосування примусу та насильства до різних класів, верств і груп перехідного суспільства. У цілому ж можна сказати, що концепція ви­користання позаекономічного примусу виникла як невід’ємний елемент загальних уявлень більшовиків про хід революції. Так, необхідність утримання влади в селян­ській країні за допомогою диктатури пролетаріату, залежність подальшої долі ре­волюції на великий відсоток від рівня культурності величезних мас народу робили в той момент твердий державний та партійний контроль за ідеологічними процеса­ми в країні цілком логічним і необхідним. Справляла свій вплив на ідеологію, зок­рема погляди Бухаріна, й модель «пролетарської» переробки суспільства на соціа­лістичних засадах.

Необхідно акцентувати, що Бухарін не абсолютизує примусу й насильства. Його концепція передбачає використання державної влади, державного примусу під час здійснення економічного перевороту проти експлуататорських класів і верств, що активно змагаються проти пролетаріату. Однак незалежно від цього історичний до­свід Радянського Союзу та інших подібних країн показав: подібні ідеї, будучи за­стосованими під час реальних демократичних гарантій, легко можуть стати осно­вою для зміцнення диктатури державного апарату, режиму особистої влади і проведення масових репресій. Подібним страшним соціально-політичним явищам у роки культу особистості Сталіна якраз у певному ступені й сприяло позаісторичне розуміння тези про примус у працях Леніна, Бухаріна та деяких інших теоретиків соціалізму, а також тверда впевненість багатьох з них у ефективності методів «во­єнного комунізму» щодо прямого «введення» соціалізму.

Але незабаром він досить чітко і ясно визнає свої допущені «лівацькі» помилки. Перехворівши «лівизною» як «дитячою хворобою», М.І. Бухарін особливо чітко розпі­знавав всілякі її різновиди. Знання цієї хвороби «із середини» підготувало його до не­легкої боротьби з адептами позаекономічного примусу та мобілізаційно-командних методів управління. Саме в працях 1925—1929 рр. він розвинув нові підходи до питан­ня про роль і межі фактора насильства в соціальному будівництві, про наслідки штуч­ного, вольового втручання в хід природно історичного розвитку суспільства і т.д. А все це разом вимагало від партійно-радянського керівництва вироблення навиків і вмінь «культурно управляти в складних умовах реконструктивного періоду».

У руслі сказаного слід наголосити, що процес «вростання» уже термінологічно передбачає певний час і різноманітність форм руху до соціалізму мозаїкової росій­ської економічної, соціальної та культурної багатоукладності. Він передбачає за­стосування дещо інших, відмінних від народжених революцією і громадянською війною, форм і методів боротьби, в тому числі наповнених засобами компромісів.

У цілому такі стратегічні уявлення про тенденції розвитку в напрямі до соціалі­стичного ідеалу отримали назву «бухарінської альтернативи». Вона включала в себе такі елементи:

• економічні — змішана економіка, яка передбачала поєднання усуспільненого сектора з приватним, гнучкого плану з ринком;

• соціальні — політика, яка була б спрямована не на розкол і конфронтацію все­редині суспільства, а на розумне узгодження багатоманітних соціальних інтересів;

• культурно-ідеологічні — при збереженні «командних висот» у духовному житті, припущення відомої автономії в культурі, боротьба з бюрократизмом, по­глиблення суспільних засад і т. д.

Бухарінська теорія та практика соціалістичного будівництва. Таке світоба­чення не могло не увійти в протиріччя зі сталінським, з його теорією загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму, з його курсом на форсування, прискорення створення суспільної «одноукладності».

У світлі вищесказаного може виникнути припущення про те, що в М.І. Бухаріна, з його такими реформаторським ухилами, переважали думки про примирення кла- сів-антагоністів, про «затухання» класової боротьби у перехідний період, і, таким чином, певні протиріччя із марксизмом-ленінізмом. Навпаки, його ніколи не поки­дали думки про «засадничі» основи нового світогляду. «Ми не раз говорили, — пи­сав він, — що загальна еволюція, загальний хід розвитку... є період відмирання кла­сів, і, відповідно, період відмирання державної влади. Між іншим, ми бачимо такий історичний... період, коли класова боротьба у своєрідних формах проходить досить гостро і на теперішньому переході має тенденцію до її загострення».

Таким чином, у М.І. Бухаріна логічно чітко розмежовувалися такі поняття, як закономірність розвитку (тобто трансформація і в кінцевому рахунку відмирання класів і держави) і фаза цього розвитку, коли через певні умови виникає рецидив загострення класової боротьби в гострих формах, що мало місце в 20-х роках. Гос­трота конфлікту між ним і Й.В. Сталіним полягала зовсім не в тому, що один не бачив реальностей політичного життя, а інший їх бачив, а в трактуванні причин загострення соціальних відносин і шляхів виходу із цієї ситуації. Отже, якщо М.І. Бухарін звертав увагу насамперед на проблеми регуляції соціальних відносин, переводу немирних форм класових протиріч у мирні, а саме це і є мистецтво полі­тичного керівництва суспільством, то Й.В.Сталін, навпаки, з факту наявності класів і протиріч між ними робив висновок, що конфронтація і конфлікти будуть набувати в подальшому ще більше жорстокого характеру, а, відповідно, необхідно усунути і навіть знищення представників непролетарських груп і партій.

Тому принципово важливим були нариси концепції М.І. Бухаріна про вирішення подальшої долі куркулів. Основні спрямування і форми боротьби проти куркульства пов’язувалися в ній із економічним витісненням, насамперед, за допомогою всебічного розвитку кооперації. «Проти лавок сільських торговців, — писав він, — ми повинні ви­ставити не органи прямого примусу і насильства, а наші хороші кооперативні лавки. Проти сільського лихваря... ми повинні висунути насамперед батарею наших кредит­них товариств...». Це була боротьба за знищення експлуататорських відносин, а не знищення господарств і тим більше людей — носіїв цих відносин. Більше того, стави­лося завдання і забезпечувалася можливість залучення куркульських господарств в ко­операцію з метою залучення їхніх матеріальних ресурсів і поступової соціалістичної «переробки» їх самих — «вростання в соціалізм».

Не відповідають дійсності сталінські звинувачення М.І. Бухаріна в тому, що він нібито був противником колективізації і самої ідеї колективного землеробства. На­впаки, в бухарінському плані соціалістичних перетворень сільськогосподарського виробництва масова колективізація селянських господарств повинна відбутися не як передумова, а наслідок, завершальний етап руху села до соціалізму. В 1923 р. ще далеко до масової колективізації він з цього приводу підкреслював: «Ми не можемо розпочати соціалістичного будівництва на селі з масової організації колективних виробничих підприємств. Ми розпочнемо з іншого. Стовпова дорога піде по коопе­ративній лінії... Колективні господарства — це не головна магістраль, це один із додаткових, але дуже суттєвих і важливих шляхів. Коли справа кооперування се­лянства отримає могутню підтримку з боку техніки, яка всебічно розвивається, еле­ктрифікації, коли ми будемо мати більше тракторів, тоді непомірно посилиться і темп переходу до колективного землеволодіння. Одна сторона руху буде заплідню­вати іншу, одна маленька річечка зіллється з іншою в могутній потік, який поведе нас до соціалізму».

Нерозуміння і проста фальсифікація НЕПу (нової економічної політики), яка була розроблена як один із етапів ленінського переосмисленого плану побудови соціаліз­му і викладеної в останніх працях В.І. Леніна, викликали гостру потребу повернутися до цієї проблеми в середині 20-х років, особливо в 1925—1927 роках, аграрна політи­ка яких ще називалася «ерою Бухаріна». М.І. Бухарін наполегливо і досить гостро, критично аналізує стан справ у державі, порівнює з ленінським трактуванням НЕПу, особливо її характером та механізмами втілення на селі. Наслідком цієї роботи ви­явився висновок про «два стратегічних плани», пов’язаних з НЕПом. Суть їх зводи­лася до такого: «... перший стратегічний план (при цьому називалася брошура «Про продподаток». — авт) досить зрозумілий. Нам потрібно досягнути соціалізму, тобто планового господарства, — це наша кінцева мета. Потрібно зробити ряд поступок се­лянському господарству. Але дрібнобуржуазна стихія — наш головний ворог, ми по­винні її подолати в союзі з великим капіталістичним союзником — концесійним ка­піталом, державним капіталізмом проти дрібнобуржуазної стихії. Кооперація — це найважливіша ланка державного капіталізму; кооперація — це така ланка, яка на­самперед допомагає капіталістичним елементам, куркульським елементам села. Але цю ланку ми припаюємо до системи нашого державного капіталізму, і таким чином будемо спроможні в блоці з цими капіталістичними елементами подолати розкидану дрібнобуржуазну стихію, яка тисне на нас.

В останній статті Володимира Ілліча «Про кооперацію» ми бачимо іншу поста­новку питання. У цій статті не йдеться про те, що кооперація — це ланка державно­го соціалізму, а говориться, що кооперативний лад у наших умовах є соціалізм. Ми заключаємо блок із селянством. Селянство, зорганізоване в кооперацію, плюс наша держіндустрія (соціалістична) виступають проти великого капіталу і проти приват­ного капіталу взагалі».

Підкреслювалося, що справа зовсім не в тому, що «Володимир Ілліч думав спо­чатку так, а потім по-іншому». За час, який відділяє ленінські праці «Про продпо­даток» і «Про кооперацію», стверджував М.І. Бухарін, «відбулися великі зрушен­ня» — «залізниці стали працювати, промисловість також запрацювала, ми розпочали організовувати банки, взялися за оздоровлення державної фінансової си­стеми». Стало зрозумілим, що селянство, дрібна буржуазія в цілому, і в умовах ри­нкового господарства можуть бути поставлені «в такі рамки, що разом з нами бу­дуть брати участь у соціалістичному будівництві». Саме таке бухарінське трактування стратегічної концепції рішуче відкидалося прибічниками Й.В. Сталіна. А Н.К. Крупська навіть написала зауваження, що не були опубліковані, в яких вона стала на бік найзапекліших критиків НЕПу Г.Є. Зінов’єва і Л.Б. Камєнєва.

«Метод НЕПу» М.І. Бухарін рішуче відстоював на міжнародній арені, особливо в Комінтерні. Особливо це проявлялося при обґрунтуванні проблем меж ринку та товарно-грошових відносин. Серцевину методології НЕПу він представляв як пра­вильне поєднання на основі ринкових форм зв'язку міста та села, великої соціаліс­тичної промисловості і дрібного господарства простих товаровиробників, які коо­перувалися на дійсно добровільних засадах. Відстоюючи «серцевину» НЕПу, в партійній теорії М.І. Бухарін виражав і наукове кредо представників передової еко­номічної думки свого часу.

На особливу увагу заслуговує позиція М.І. Бухаріна в питанні про інтелігенцію, ідейно-теоретичні дискусії навколо якої розгорнулися в післяреволюційному суспі­льстві. Соціальна політика держави потребувала враховувати не тільки позитивні фактори, які створює ця соціальна група, але і неоднорідність самих цих груп та успадковане від минулого протиріччя між представниками розумової та фізичної праці. Поширеність у суспільстві антиінтелігентських («специфічних») настроїв і поведінки, а також наявність і протилежних їм настроїв у середовищі інтелігенції («спецчванство») створювали певну соціальну напругу, що потребувало вироблен­ня зваженої соціальної політики, великої гнучкості в її реалізації.

Ця проблема мала найпряміше відношення до бухарінського бачення перспек­тив Росії. Зокрема, вивчення і визначення загальносоціологічних закономірностей і тенденцій, які притаманні цій соціальній групі, — становище в соціальній структу­рі, характер функцій, що виконуються нею в суспільстві, і т. д. М.І. Бухарін одним із перших відчув небезпеку в тлумаченні концепції «розпасованої інтелігенції» (кожний клас має свою інтелігенцію). Такому спрощеному підходу притаманні і спрощені політичні рішення. Це певною мірою суперечило марксистській традиції, яка протиставляла йому уявлення про інтелігенцію як про спільноту, хоча й супе­речливу (а не суму культурних «відростків» різних класів), яка, не дивлячись на внутрішню диференціацію, є історично утвореною групою, незамінною в найваж­ливіших сферах суспільного життя. Але в умовах ломки минулих соціальних зв'язків і вироблення нових до інтелігенції як і до інших класів і груп, припустимі засоби примусу з тим, щоб її «втиснути в нові трудові рамки». Досить скоро він ус­відомив, що проблема залучення спеціалістів не вичерпується простим їх «втиску­ванням» на радянську службу, що стимули праці і життєдіяльності інтелігенції в основному і глибинному за природою та орієнтацією тотожні тим, які мають інші групи трудящих. Проблема, на його думку, полягала в тому, щоб створити сприят­ливі умови для активізації цих стимулів (патріотизм, демократичні орієнтації, про­фесійна етика і т. д.), використовувати потенціал саморозвитку в середовищі інтелі­генції в напрямі соціалістичного ідеалу. Цілеспрямованість процесу повинна була придати політиці впливу на світоглядні орієнтації спеціалістів.

При цьому необхідно звернути особливу увагу, що це було унікальне явище і час для післяреволюційної Росії, коли йшов відкритий діалог між владою та інтелі­генцією, причому діалог досить важкий для влади. Партійні діячі того часу ще не були наглухо закриті від оцінок зі сторони суспільства. Достатньо пригадати не­одиничні публікації в пресі шаржів і карикатур на політичних діячів країни, в тому числі й на М.І. Бухаріна. Тому звинувачення М.І. Бухаріна в насаджуванні ним ан­тиінтелігентських настроїв, який тоді разом з А.В.Луначарським відповідав у кері­вництві країни за культурну політику, в гальмуванні... «зверху» і «знизу» були без­підставними.

У руслі вищевищевикладеного, важливим є бухарінський підхід до аналізу про­блем культурного розвитку. На відміну від інституціонального бачення завдань культурних перетворень (ліквідація неграмотності, розвиток мережі загальноосвіт­ніх установ, наукових, культурно-просвітницьких і т.п.), М.І.Бухарін виступав як прихильник так званого атрибутивного підходу до культури, акцентуючи свою ува­гу на якісній стороні будь-якого виду людської діяльності (культура праці, побуту, спілкування і т.п.). Так, окреслюючи спектр завдань культурних перетворень і го­ворячи про необхідність різкого підвищення культури промислового і сільськогос­подарського виробництва, він підкреслював: «Я не виключаю звідси і нас самих, керівну частину партії та інших організацій. Ми самі повинні займатися своїм ви­хованням для того, щоб виконати завдання, які ускладнюються, ми повинні випра- цювати іншу, культурну, соціалістичну орієнтацію». В розвитку культури політич­ного керівництва («навчитися культурно управляти») М.І. Бухарін справедливо вбачав однин із вирішальних засобів у справі подолання бюрократичних «наростів» на управлінських структурах у суспільстві. В цьому трансформується провідна ду­мка бухарінської публіцистики 1925 року про необхідність «переварити», перетво­рити в соціалістичному дусі психологію та ідеологію трудящих мас та інтелігенції. Вона в 1927—1928 рр. отримує таку форму: успіх культурної «переробки» суспіль­ства повинен включати як необхідну умову культурну «переробку» самого керівно­го ядра. Ця ідея певною мірою перегукується з відомими ленінськими думками про те, що «інженер прийде до визнання комунізму не так, як прийшов підпільник - пропагандист, літератор, а через дані свої національні переконання».

7.