2. СТАЛІНСЬКИЙ марксизм ЯК ЦІЛІСНИЙ ПОГЛЯД НА СВІТ

На відміну від Бухаріна І Троцького, Сталін не був талановитим теоретиком. Якоюсь мірою він це усвідомлював, і саме через це для нього особливо важливо було засвідчити свою вагомість у царині теорії¹.

Після того як цей колективний гіпноз розвіявся, сталінський марксизм стали трактувати здебільшого зневажливо, як явище, не варте серйозних досліджень. Ця реакція була цілком зрозуміла, однак не дуже раціональна. Не досить розпро­щатися з минулим — його треба зрозуміти. Сталінський марксизм заслуговує на увагу як форма обробки мас у дусі прийнятої доктрини, що мала найширше зас­тосування і була найбільш ефективна як наймогутніший із відомих нам засобів здійснення контролю над думками й почуттями людей, а отже — як найпослі­довніше перетворення марксизму в офіційну ідеологію тоталітарної держави. Недостатнє замислення над цим призвело до багатьох помилкових висновків як про тоталітаризм, так і про марксизм. Сталінський тоталітаризм було зведено до системи інституціоналізованого насильства, хоча насправді режим Сталіна ніко­ли не спирався на саму лише силу³.

Вельми повчальною ілюстрацією цього змішування понять було захоплення творчістю Ґрамші, характерне для марксистських ревізіоністів періоду постсталі- нської «відлиги». Концепція Ґрамші, що інтелектуальна і культурна гегемонія —■ необхідна умова для справжньої політичної перемоги, була інтерпретована ними як демократичний марксистський гуманізм, що свідомо протиставлявся Леніновій концепції авангарду І, цілком зрозуміло, сталінському терору. Ця ідеалізація Грамші знайшла своє відбиття у стільки разів уже цитованій тут праці Колаковського. Ос­танній прийняв його концепцію, згідно з якою гегемонія, тобто «домінування з допомогою чисто культурних засобів над духовним життям усього суспільства», — щось краще за владу, яка спирається на голе насильство і принципово відрізняєть­ся від тоталітаризму⁴. Розвинуту Ґрамші теорію колективної історичної практики він трактував як протилежність Леніновій концепції «привнесення в робітничий рух свідомості ззовні» і навіть як заперечення de facto ідеї «наукового соціаліз- му»⁵. Свій аналіз він підсумував висновком, що Ґрамші «заклав ідеологічний підму­рок альтернативного комунізму»⁶.

Я не маю наміру піддавати тут сумніву позитиви думки Ґрамші. Філософські основи його Історичної теорії praxis вигідно відрізнялися від енґельсівського мар­ксизму, не кажучи вже про вульгарний марксизм Леніна і Сталіна⁷. У даному кон­тексті я хотів би лише показати, що (по-перше) теорія Ґрамші не була такою вже невинною, як це здавалося марксистським ревізіоністам, і (по-друге), що його кон­цепцію інтелектуально-культурної гегемонії не слід вважати такою, що супере­чить ленінізмові і сталінізмові. Приписування більшовикам неповаги до такої ге­гемонії чи нехтування її потребою дуже далеке від правди; встановлення ефектив­ного контролю Ізсередини над інтелектуальним життям і культурою було їхньою постійною турботою і невід’ємною, може, найбільш тоталітарною рисою їхньої концепції диктатури пролетаріату.

Італійський соціаліст Лучіано Пеллікані окреслив марксизм Ґрамші як форму міленаристичного гностицизму, тобто як тверде і рятівне знання про добро і зло⁹. Практичною метою цієї гностики було встановити досконалий суспільний поря­док — «досконалий» у розумінні, що виключає егоїзм і партикуляристський плю­ралізм, передбачає цілковиту моральну й інтелектуальну одностайність. Образ цього земного спасіння, накреслений Ґрамші, поєднував прометеївський ідеал свідомо­го, раціонального контролю над колективною долею з ностальгією за нераціона- лізованими, докапіталістичними зв’язками общинного типу.

Ідея заміни ринкових механізмів свідомим управлінням висувала неминуче за­питання: хто саме мав би бути стерничим? Відповідаючи на це запитання, Грамші погоджувався з Леніним: у нього не було сумніву в тому, що керівну роль повинні виконувати комуністична партія або «новітній князь», наділений усією повнотою влади. Щоб забезпечити собі позицію гегемона, партія повинна стати «колектив­ним інтелектуалом», здатним справляти величезний вплив на «традиційних інте­лектуалів», і водночас виховувати своїх власних, «органічних» інтелектуалів, без­мірно відданих її справі. Завдання «органічних» Інтелектуалів мало полягати в проникненні у маси і прищеплюванні їм всеоб’ємного світогляду — роду «народ­ної релігії», яка забезпечує одностайність і вказує напрямки колективних дій. Та­ким чином «новітній князь» посів би в свідомості мас місце Бога й категоричного імперативу¹⁰, а організована ним колективна воля була б позначена універсальни­ми й тотальними прагненнями¹¹.

Теза Ґрамші, що досягнення культурної гегемонії повинно випереджувати в часі завоювання політичної влади, була, ясна річ, глибоко чужа Лені нові і Сталінові. Хоча подібну тезу й пропагував серед більшовиків Олександр Богданов, але за це його швидко й суворо затаврував Ленін¹³.1 все ж, незважаючи на відмінність, зро­зуміло, що акцентування Ґрамші на потребі організованого переконування й одно­стайності не мало нічого спільного з плюралістичною демократією. Це були скор­іше пошуки консенсусної форми тоталітаризму. Слід зазначити, що Ґрамші допус­кав уживання слова «тоталітаризм» у позитивному значенні, розрізняючи «реак­ційний» і «прогресивний» різновиди тоталітарного ладу¹⁴. Величезною перевагою прогресивного тоталітаризму, на його думку, було визначення політики в катего­ріях «тотальності», а також повернення історії її сенсу. Можна також стверджува­ти, їло він сприймав тоталітаризм як своєрідну релігію епохи секуляризації¹⁵. Ко­муністична держава була для нього не поліцейською, а Ідеократичною державою. На долю народних мас мала випасти добровільна покора «новітньому князеві», винагороджувана комфортом моральної одностайності І гарантованого майбутнь­ого. Партійна еліта мала бути осяяна не лише престижем влади, але й славою рятів­ної місії. Ціною за це було б, однак, прийняття Ленінового принципу «залізної дисципліни», тотальне підкорення легітимізаційній доктрині, а також, у кінцево­му результаті, тотальна політизація всіх сфер життя.

Викликає сумнів, що цей ідеал насправді був дуже близький вождям більшо­визму, Ні Ленін, ні Сталін не прагнули спиратись у своїй владі виключно на силу; обидва легітимували її в категоріях ідеології і робили все можливе для того, щоб досягти ідеологічного консенсусу, підтримки, яка випливає з ідеологічної заанґа- жованості. Сталін робив на це ще більший наголос, ніж Ленін. Це був результат того, шо він ототожнював себе з будівничим держави, а не тільки вождем робітни­чого руху (фактично ліквідованого у його державі) або партії (яку він примусив фактично злитися з державним апаратом). У цій ролі він почував себе відповідаль­ним за стан думок і почуттів усієї людності держави. Тому було цілком природною річчю, що сталінський режим поєднав безпрецедентну інтенсифікацію терору з такою ж безпрецедентною обробкою мас у дусі прийнятої доктрини, фактично хрестовим походом, що його він провадив під гаслом створення «нової людини» і «нової культури» ¹⁶÷

Отже, ґрамшіанська теорія «новітнього князя», який здійснює владу завдяки організованому, систематичному підкоренню людського розуму, сумління і куль­тури, не була насправді демократичною альтернативою сталінізмові. Якраз навпа­ки: «Справедливим є твердження, що між альтернативою Ґрамші і сталінською та неосталінською практикою не було істотної перерви неперервності»¹⁷. Це пояс­нювалося тим, що сталінізм прагнув до встановлення тоталітарної ідеократїї, а теорії Ґрамші були, по суті, поясненням і виправданням ілеократичної диктатури.

У межах цього спільного знаменника проступали очевидні відмінності — тео­ретичні і політичні, пов’язані з проблемою свободи. Дві з них видаються нам особ­ливо важливими і вартими того, щоб вказати на них на сторінках даної книги.

По-перше, ідеократична диктатура Сталіна здійснювалася іменем «науки» — іменем «єдино вірної» теорії марксизму-ленінізму, що являє собою останнє слово в світовій науці. Ми можемо погодитися з Ґрамші, що ця наука була, по суті, родом «народної релігії» або сорелівського міфу; і все ж треба зазначити, що це був міф, який претендував нате, щоб представляти авторитет об’єктивного, наукового знан­ня, і саме тому мав лише одну інтерпретацію: міф, який узурпував собі монополію па Істину й не допускав жодних інтерпретаційиих відмінностей.

По-друге, сталінський режим не міг дозволити собі жодного ослаблення апара­ту зовнішнього примусу. Навпаки, він змушений був зміцнювати його ad infinitum*. І за самою своєю сутністю він був «режимом мобілізації», який поєднує методи Ідеологічної мобілізації з ескалацією насильства, який організує колективний ен­тузіазм (часом непідробний, а часом такий, що дивно поєднує в собі непідробність із симуляцією), але завжди готовий рішуче зупинити навіть найменший імпульс до опору шляхом застосування насильства. Він віддавав перевагу добровільному підкоренню, проте не задовольнявся пасивною, апатичною слухняністю; він вима­гав активної підтримки й здобував її, вдаючись до методів як Ідеологічного тиску, так і фізичного залякування. Його ідеократичний аспект не повинен був перетво­рюватись на виключно «педагогічну» диктатуру, яка відмовляється від страхітли- - во розбудованого апарату примусу, бо цей апарат повинен був існувати й зміцню­ватись аж до остаточної перемоги соціалізму у світовому масштабі. Іншими слова­ми, Ідеологічне панування було для Сталіна не альтернативою насильства, а скорі­ше необхідною легітимацією насильства. Ідеологічна обробка мас у дусі прийня­тої доктрини в сталінській державі була покликана формувати «морально-політичну єдність суспільства», але вона була ще й могутнім засобом зміцнення апарату при­мусу, який надавав цій державі впевненості у собі, не відомої поліцІйним силам звичайних авторитарних держав. Це добре передає така характеристика типового чекіста:

«Що сказав би Прирогов, якби йому було звелено захищатися перед судом? Він послався б, безперечно, не на накази своїх начальників, а на вчення Маркса й Енгельса, так, як він його розумів. Прирогов був людиною такою ж лояльною і слухняною, як і офіцер CC. Але його віра базувалася на переконаності в її цілковитій відповідності вимогам розуму і сумління. Він був твердо перекона­ний, що ним керує не сліпа віра, а віра, яка спирається на науку і логіку. Він був грубий, бо саме цього від нього вимагала генеральна лінія партії. Ця лінія, — і в тій мірі, в якій вона не йшла врозріз з основами марксизму, — була для нього всім. Без буцімто “наукового” обґрунтування генеральної лінії, яке було стриж­нем його віри, всі інструкції партійних авторитетів нічого для нього не означа­ли б. Він був переконаний у логічній і стичній правильності марксистських принципів, і ця переконаність була основою його віри»¹⁹.

Сталінський марксизм ідеально задовольняв як саму потребу віри, так і потре­бу її «наукового» обґрунтування. Це був неелітарний марксизм, марксизм для мас. Його характеризувало особливе поєднання сліпого фідеїзму з позірною науковістю. Можливість та ефективність такого поєднання пояснюють погляди Ґрамші на при­стосування марксизму до ментальності мас.

«У масах, — писав Ґрамші, — філософія може існувати лише у вигляді віри»²⁰. Це нормально, оскільки в своїй практичній діяльності люди керуються вірою, а не розумом. Незважаючи на це, рядовій людині, особливо в умовах секуляризованого

⁴ Нескінченно (ляж.).

суспільства, потрібна впевненість у тому, що за її вірою стоять якісь розумні дово­ди. Вона не в стані запам’ятати і перерахувати ці доводи, але почувається краще, коли знає, що вони існують, бо чула на власні вуха, як їх перед нею викладали, І вони її переконали²¹.

Однак новонабуті переконання народних мас неймовірно слабкі, особливо коли вони перебувають у суперечності з переконаннями традиційними. Щоб їх міцно укріпити й укоренити, треба виконати низку умов. Треба брати приклад із церков, тобто створити об’єднання єдиновірців і дотримуватися своєї віри організовано, «невтомно повертаючись до її апології, утверджуючи її на кожному кроці, весь час переконливими аргументами й утримуючи сонми інтелектуалів, які цій вірі нада­ють принаймні видимість гідної довіри філософської думки»²². Сенс віри повинен бути відповідно спрощений, оскільки маси складаються із «простачків» І сприй­мають нові ідеї тільки в «строгій і необтесаній формі»²². Метод підтримування віри повинен полягати в безнастанному повторюванні, «бо повторювання — це дидактичний прийом, який найефективніше впливає на людський розум»²⁴. Зав­дання обробки мас у дусі прийнятої доктрини, тобто «надання індивідуальності безформному елементові маси»25, має бути довірено «інтелектуальним елітам но­вого типу, що виростають безпосередньо з маси й залишаються з нею в контакті»²⁶. Ці еліти повинні бути ієрархічно організовані, відповідно до ієрархії авторитету та інтелектуальної компетенції. Ця ієрархія повинна бути увінчана «особою якогось одного видатного філософа, якщо він зуміє конкретно вникнути у потреби ідеоло­гічної спільноти»²⁷.

Не підлягає сумніву, що саме так і була побудована сталінська ідеократія, увін­чана на самому вершечку особою геніального філософа, гідного наступника Маркса, Енгельса та Леніна. < >

Ґрамші не забув додати, що з метою ефективного контролювання «несамостій­них в інтелектуальному відношенні верств» «виші групи» повинні встановити «межі свободи дискусії і пропаганди». Він стверджував, що ці межі «слід розуміти не в адміністративному і поліційному сенсі, а в сенсі самообмеження, яке вожді вста­новлюють для власної діяльності»²⁸. Однак він підкреслював, що навіть у науці треба прагнути того, щоб індивідуальна ініціатива дискусії «була внормована і дисциплінована, щоб вона проходила крізь сито різних академій чи культурних установ, і тільки після такого відбору виходила на публічне обговорення»²^.

Сталінський марксизм був більш ніж адекватно спрощений і більш ніж адек­ватно іпституці он авізований, щоб ретельно виконувати усі ці вимоги.

По-перше, треба було розробили ідеологічний катехізис, підручник-нарис більшовицької міфології в популярному викладі як обов ’язковий предмет вивчен­ня для всіх громадян. Цей проект було здійснено в 1938 році у вигляді короткого курсу «Історії Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)». Як слушно пише Каутський, це була не лише «історична книга, повна фальші, але й могутній су­спільний інститут—один із найважливіших інструментів, з допомогою яких партія мала здійснювати владу над людськими умами й знищувати критичне мислення, а також пам’ять суспільства про своє минуле»²⁰. Друкована мільйонними наклада­ми, вона виконувала роль Біблії й водночас молитовника світської релігії: фор­мулювання, що містилися в ній, не раз цілі абзаци, повинні були вивчатися напа­м’ять і цитуватися з кожної нагоди як партійними, так і безпартійними, Не буде перебільшенням, якщо сказати, що ця книга була фундаментом послідовно тота­літарної «держави пропаганди». У цьому крилася певна іронія, оскільки більшовицька партія, ідеологія та історія якої сприяли легітимації цієї держави, була перед цим розгромлена й фізично знищена.

Написана з думкою про масове сприйняття, «Історія» якнайкраще виражала погляди сталінської еліти на те, що саме маси можуть засвоїти і яким чином мож­на формувати й контролювати їхню суспільну думку. Ідеологічне credo мало бути простим і однозначним, різко відділяти добро від зла, зводити все до чорного І білого, а отже, не залишати місця для будь-яких сумнівів. Цій же меті служили й безнастанні повторювання (їх рекомендував Грамші), а також закінчення кожного розділу перерахуванням «правильних» і обов’язкових висновків. Партія в цій кни­зі була всезнаюча і непогрішна, героїчна і мудра, керована «найпередовішою нау­ковою теорією», а отже, й здатною свідомо формувати історію, планувати події наперед І досягати (за винятком нечисленних випадків) передбачуваних резуль­татів. Усі успіхи партії класифікувалися як історична необхідність, можливість альтернативи категорично відкидалася. Разом з тим книга не дозволяла нікому сум­ніватися в тому, що партія завдячує все надзвичайній мудрості своїх двох великих вождів — Леніна та його улюбленого учня Сталіна. Інших керівників партії було поділено на дві групи: на тих, які померли до великої чистки, і на тих, кого треба було репресувати. Про перших згадувалося тільки мимохідь, а то й зовсім їх було обійдено мовчанням; других же показано як таких, що з самого початку були при­четні до різних контрреволюційних змов, саботажу чи нічим не замаскованої га­небної зради. «Класові вороги» змальовувалися як втілення всіх людських вад та слабкостей: підлості І боягузливості, жорстокості і дурості. Автори «Історії» ста­вили їх перед судом «об’єктивних законів історії», однак не задовольнялися тавру­ючим вироком Трибуналу Історії; вони вимагали затаврувати всіх своїх против­ників як звичайних кримінальних злочинців, які заслуговують на найвищу міру покарання. При цьому ігнорувалися майже всі відмінності між некомунІстичними партіями: читачі мали бути переконані в тому, що більшовицькій партії належить монополія на «політичну непогрішність» і що всі інші партії складаються з реакціо­нерів, які змагаються між собою в спільній боротьбі проти революції та прогресу.

Хоча авторство книги й залишилося анонімним, але було відомо, що її написа­но під особистим і дуже ретельним наглядом Сталіна. Найважливішу в теоретич­ному плані частину праці — частину другу четвертого розділу, який містить у собі виклад діалектичного й історичного матеріалізму, — написав сам Сталін. І тому її негайно було проголошено «твором генія», найдосконалішим викладом марксис­тської філософії й наріжним каменем усієї споруди комуністичної освіти.

Легко встановити три джерела цього творіння Сталіна: «Анти-Дюрінг» Енгель­са, «До питання про розвиток моністичного погляду на історію» Плеханова та «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Леніна. Отже, це був квазісцієнтистський вик­лад марксизму, який повністю базувався на енґельсівській концепції матеріалістич­ної діалектики, плехаповській «нецесаріанській» інтерпретації історичного мате­ріалізму, а також ленінській «теорії відображення». Особистий внесок Сталіна полягав, головним чином, у способі подання матеріалу — тенденції до спрощеної систематизації, чіткої ієрархізації трьох складових частин марксизму (діалектич­ний метод, філософський матеріалізм і матеріалізм історичний) і, звичайно, до нав’язливого дидактизму. Діалектика, крім того, що її названо «методом», трак­тувалася виключно як загальна частина марксистської теорії, яка промовляла про чотири універсальні закони всякого руху: закон загального взаємозв’язку явищ, закон безперервного розвитку, закон про перехід кількісних змін у якісні, а також закон єдності і боротьби протилежностей. (Закон «заперечення заперечення», не­зважаючи на те, що його визнавали Енгельс і Ленін, було обійдено з огляду на можливість використання цього закону політичними противниками.) Філософсь­кий матеріалізм як матеріалістичне інтерпретування цих законів зводився до трьох тез: 1) «що світ природою своєю матеріальний, що багатоманітні явища в світі являють собою різні види рухомої матерії»; 2) що «матеріальний світ, природа, буття являє собою об’єктивну реальність, яка існує поза і незалежно від нашої свідомості» і 3) що «світ та його закономірності цілком пізнаванні»³¹. Історичний матеріалізм, у свою чергу, дефініювавсь як застосування принципів діалектичного матеріалізму до вивчення суспільного життя, до вивчення суспільства, до вивчення Історії суспільства³². Ось як говориться про цей нерозривний зв’язок діалектики історії з діалектикою природи:

«Якщо зв’язок між явищами природи і їх взаємна обумовленість являють собою закономірності розвитку природи, то з цього випливає, що зв’язок і взає­мна обумовленість явищ суспільного життя являють собою також не випадкову справу, а закономірності розвитку суспільства.

Значить, суспільне життя, історія суспільства перестає бути скупченням “ви­падковостей”, бо історія суспільства стає закономірним розвитком суспільства, а вивчення історії суспільства перетворюється в науку.

Значить, практична діяльність партії пролетаріату повинна ґрунтуватися не на добрих побажаннях “видатних осіб”, не на вимогах “розуму”, “загальної моралі” І т.д_, а на закономірностях розвитку суспільства, на вивченні цих зако­номірностей.

Далі. Якщо світ пізнаванний і наші знання про закони розвитку природи є достовірними знаннями, які мають значення об’єктивної істини, то з цього ви­ходить, що суспільне життя, розвиток суспільства — також пізнаванний, а дані науки про закони розвитку суспільства є достовірними даними, які мають зна­чення об’єктивних Істин,

Значить, наука про історію суспільства, не зважаючи на всю складність явищ суспільного життя, може стати такою ж точною наукою, як, скажімо, біологія, здатною використовувати закони розвитку суспільства для практичного засто­сування»³³.

Специфічно «матеріалістичною» складовою частиною цього «наукового погля­ду на іс торію» був, звичайно, особливий с і агу с «способу виробництва матеріал ь- них благ». Перша сторона способу виробництва, яка свідчить про ставлення лю­дей до предметів і сил природи, що використовуються у процесі виробництва матеріальних благ, це продуктивні сили; другу сторону способу виробництва ста­новлять «відносини людей один до одного в процесі виробництва»³⁴, тобто вироб­ничі відносини людей. Застосовуючи свій улюблений метод перераховування, Сталін виділив три загальні особливості виробництва, а також п’ять основних видів виробничих відносин. Перша особливість виробництва полягає в тому, що воно завжди знаходиться в стані зміни всього суспільного ладу. Друга особливість виробництва полягає в ключовій ролі продуктивних сил, які є найбільш рухливим і революційним елементом виробництва; третя особливість виробництва полягає в тому, що продуктивні сили і виробничі відносини, які їм відповідають, форму­ються стихійно, несвідомо, незалежно від волі людей³\ Зміна і розвиток продук­тивних сил покликали до життя п’ять основних типів виробничих відносин, які є одночасно стадіями історичної еволюції: первісно-общинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний.

Найприкметнішою рисою цього тлумачення марксизму є його замкнутий ха­рактер, поєднаний з догматично-авторитарним тоном і просто-таки маніакальним дидактизмом. Текст Сталіна залишає враження, що марксизм — цс замкнута і пе­дантично кодифікована система, що в ній ніщо не може підлягати зміні й що в ній немає місця для будь-яких інтерпретаційних відмІшіостей. Запитання, які вири­нають у цьому тексті, мають виключно риторичний характер: безперечно, їх сфор­мульовано з дидактичною метою І на кожне з них негайно буде дано однозначну відповідь, яка не підлягає сумніву. Безперечно також і те, що всі сумніви—свідчен­ня розумової незрілості або й просто-таки класової ворожості, а значить, жоден із них не заслуговує на увагу. Читачі заохочувалися не до розв’язання проблем, а до участі у суспільно-політичній діяльності, яка змінює світ, під керівництвом тих, хто опанував марксистську «науку» і знає, як застосовувати її на практиці. Отже, кожна формула діалектичного й історичного матеріалізму негайно перетворюєть­ся у практичну директиву чи інструкцію. Наприклад:

«Значить, щоб не помилитися в політиці, треба дивитися вперед, а не назад, [...] Значить, щоб не помилитися в політиці, треба бути революціонером, а не реформістом.

Значить, щоб не помилитися в політиці, треба проводити непримиренну класову пролетарську політику, а не реформістську політику гармонії інтересів пролетаріату І буржуазії, а не угодовську політику “вростання” капіталізму в соціалізм.

[.„] Значить, щоб ие помилитися в політиці [₄„] партія пролетаріату повинна виходити в своїй діяльності не з абстрактних “принципів людського розуму”, а з конкретних умов матеріального життя суспільства, як вирішальної сили сус­пільного розвитку»³⁶.

Перші три з цих директив виводилися із законів діалектики, четверта була прак­тичним висновком із загальних положень історичного матеріалізму Повний склад таких директив мав бути надійним, безвідмовним компасом для партії пролетаріа­ту, теоретичною базою перетворення соціалізму із мрії про краще майбутнє люд­ства в науку³⁷.

На перший погляд видається дуже дивним, що такі неконкретні вказівки могли вважатися гарантією політичної непогрішності. Проте насправді Сталін не мав ілюзій щодо їхньої праксеологічної цінності. Він реляти візу вав їхню суть, стверд­жуючи, що все залежить від умов, часу і місця³®, ставлячи їхню щоразову конкре­тизацію в залежність від рішення верховного вождя, царя-філософа, який проник у всі таємниці соціалістичної «науки» і найкраще вміє застосовувати її на прак­тиці. Він зовсім не збирався озброювати людей праксеологічними вказівками, які мають цінність автентичного знання, а отже, такими, що їх кожен міг би застосо­вувати самостійно, відповідно до власних інтересів та цілей. Формулювання прин­ципів непогрішної політичної діяльності мало служити чомусь зовсім іншому

Простіше кажучи, це був передусім примітивний, але дійовий спосіб легіти­мації більшовицької політики. Це був доказ того, що діяльність партії укоріпилася у внутрішню структуру всього світу, діє згідно з універсальними законами приро­ди й історії, що її перемога — це історична необхідність. Наголос на закони діа­лектики, що тлумачились як найбільш загальні закони матеріального світу, мав нав’язувати переконаність у тому, що рішення партії санкціонує не лише історія, а й сам космос³⁹. Наприклад, непримиренність Сталіна у боротьбі з правим ухилом у партії відповідала діалектичному законові боротьби протилежностей, тоді як Бухарінова теорія «рівноваги» і «вростання капіталізму в соціалізм» відбивала супе­речну діалектиці «метафізичну» позицію, 3 цього випливало, що Сталін спирався па авторитет загального закону, тоді як Бухарін протиставляв себе цьому законові, а отже, був справедливо затаврований Трибуналом Історії.

Нав’язлива ідея легітимації свавілля посиланням на «вищі закони» не була рисою, притаманною тільки СталІнові. Ханна Арендт переконливо показала, що це була спільна риса сталінізму і нацизму як двох систем тоталітарної влади. Така влада прагне довести, що вона не «беззаконна», що вона черпає для себе легітимацію з самих джерел будь-якої влади і будь-якого права, що вона набагато більше керується законами Природи й Історії, ніж усі Інші політичні режими, а отже, що докоряти їй за потоптання законності в юридичному тлумаченні —-

дріб’язковість. Бо ж насправді важливим є відповідність «вищим законам», інтер­претувати які мають право, зрозуміла річ, тоталітарні вождів. Цей спосіб мис­лення пояснює своєрідні риси розуміння Сталіним політичної відповідальності. Проблема має два аспекти: політична відповідальність тих, хто (як особисто Сталін) діяли згідно із законами історії, і політична відповідальність тих, хто (як Бухарін) сходили з «правильної лінії» й ставали перепоною на шляху прогресу. Детерміністська концепція «об’єктивних законів» підтримує, як правило, погляд, що поведінка людей пояснюється причинами, які від них не залежать, а отже, треба бути надзвичайно обережним у приписуванні індивідуумам особистої відпо­відальності за їхні дії (якщо поняття «особиста відповідальність» взагалі має будь-який сенс). Однак Сталін мав із цього приводу зовсім іншу думку. З одного боку, він погоджувався з Плехановим, що «особи всесвітньо-історичного значен­ня», у гегелівському розумінні, не можуть бути зв’язані традиційними мораллю чи правом; він інтерпретував цс як звільнення від відповідальності за свавілля і жорстокість, бо свавілля у справедливій справі є заслугою, а Трибунал Історії стоїть вище за юридичну справедливість. Однак, із другого боку, він рішуче відки­дав думку про те, що Бухарін та інші опозиціонери могли б пояснювати свої дії історичною необхідністю. Сам факт протиставлення себе «генеральній лінії» партії був для нього рівнозначний спротиву законам історії, а отже, криміналь­ним злочином, який вимагає суворого покарання з боку робітничої держави.

Звідси виникала потреба класифікувати такі дії як карні злочини найвищого розряду. Як відомо, Сталін робив це без жодних докорів сумління. Його інтерпре­тація «законів суспільного розвитку» обґрунтовувала знак рівності між опозицією і зрадою, залишалося тільки перекласти це на мову прокуратури. Це зробив Андрій Вишинський, не завдаючи собі ані клопоту шукати аргументи, ані дбати про дот­римання процедури розслідування. Не було навіть необхідності сприймати його обвинувачення буквально, бо насправді істотним моментом тут (і Ленін говорив про це ще в 1906 році)⁴¹ була «об’єктивна зрада». Абсурдні «виклики» обвинуваче­них були потрібні не стільки як правовий доказ їхньої вини, а як засіб морального ламання опозиціонерів. Офіційний судовий процес був лише формальністю, необ­хідною для переконання політично незрілих мас.

У цьому контексті слід зазначити, що Бухарін також пе насмілився заперечува­ти, що його опозиція до «генеральної лінії» партії була рівнозначна «злочинові» щодо революції, який об’єктивно зробив його ворогом соціалізму. Він намагався робити все від нього залежне для того, аби позбутися закидів у прямій участі у вбивствах, шпигунстві та саботажі, й водночас повністю визнав свою політичну та правову відповідальність за всі злочини «блоку правих і троцькістів»⁴². Він праг­нув урятувати свою репутацію чесної людини, яка не скоювала злочину в старо­модному, вузько юридичному розумінні цього слова, однак не ухилявся од відпо­відальності за злочини у ширшому розумінні — політичні злочини проти Соціа­лізму, Революції та Партії. Він також не заперечував, що такі злочини треба кара­ти, і просто домагався найвищої міри. Незалежно від того, чи це була внутрішньо переконлива позиція (до цього ми повернемося в наступному розділі), вона була свідченням величезного успіху партії у виробленні почуття провини у всіх тих, хто вступив у конфлікт із її тодішнім керівництвом. Неймовірна самовпевненість, яка знайшла свій вираз у філософському credo Сталіна, виявилася надзвичайно ефек­тивним засобом морального залякування і ламання всіх марксистів, звинувачених навіть у потенційній опозиції щодо партії.

Перший параграф аналізованого сталінського тексту тлумачить, що «діалектич­ний матеріалізм є світоглядом марксистсько-ленінської партії»⁴³. Це було рівноз­начне проголошенню діалектичного матеріалізму офіційною ідеологією радянсь­кої партійної держави. По суті, це була найважливіша стаття неписаної сталінської конституції; подібно до гітлерівської Німеччини, Радянський Союз перетворювався на світоглядну державу, Weltanschauungsstaat, яка черпає свою легітимацію із цілісного погляду на світ, із реалізації цілей, визначених цим світоглядом. Сталі- новс резюме комуністичного світогляду мало виконувати щонайменше три функції: узаконювати, дисциплінувати й мобілізувати. Концепція об’єктивних, невблаган­них законів розвитку, науково пізнаваних і таких, що гарантують здійснення нау­ково визначеної мети, була незамінним способом легітимації сталінської диктату­ри: вона незаперечно доводила, що справа партії — непереможна, що всі її вороги приречені на неминуче знищення і що сумніви та вагання ведуть лише до зради. Претензії на монополію на наукове знання виправдовували, в свою чергу, якнайсу­воріший контроль над думкою. Таким чином усі потенційні дисиденти були зазда­легідь засуджені іменем найвищих авторитетів світської релігії — Історії і Науки. Навіть найменший непослух мав бути засуджений на моральне та інтелектуальне знищення па «смітнику історії».

Дуже складною для пояснення є мобілізуюча функція сталінського тлумачення марксизму. Мобілізація людей на героїчні дії вимагає, як правило, захопливого бачення суспільного ідеалу, великої колективної мети, яку належить здійснити в недалекому майбутньому. Однак таке бачення просто-таки свідомо не включене до катехізису Сталіна. Не містить він у собі й бодай приблизних контурів комуні­стичного суспільства. У викладі проблем капіталістичного розвитку Сталін ретель­но уникає мови морального обурення. Не порушує він і проблеми відчуження⁴⁴, натомість удається до мови технологічного детермінізму, малопривабливої для молодих ідеалістів. Сталін суворо застерігає, що героїчні зусилля приносять ре­зультат лише тоді, коли цьому сприяє відповідний рівень розвитку продуктивних сил.

Ця антиволюнтаристська тенденція не гармоніює, на перший погляд, з волюн­таристською програмою побудови соціалізму в одній країні, проте Сталін не ба­чив у цьому суперечності, бо поєднував нсцссаріанську концепцію «об’єктивних законів» з вірою в трохи не чудодійну силу «наукового» пізнання цих законів. Це узгоджувалося з внутрішньою логікою «наукового соціалізму» Енгельса, який за­являв, що пізнання необхідності дозволяє здобути цілковиту владу над «сліпими силами» історії. Сталін не відходив від Енгельса, вважаючи, що «науковий соціа­лізм» адекватно озброює його знаннями законів історії і цим самим дає змогу реа­лізувати ідеал перетворення суспільних сил Із «демонічних володарів» у «покірних слуг»⁴⁵. Для здійснення цієї мети йому були потрібні насамперед дисципліна й контроль; і тому він волів обходити мовчанням визвольницькі й егалітарні аспекти марксистської утопії. Хотів уникнути волюнтаризму мас у формі революції зави­щених сподівань і саме з цього приводу нагадував про антиволюнтаристські ас­пекти марксизму. Технологічний детермінізм допомагав йому виправдати не­обхідність форсованої індустріалізації, а отже, й поєднання соціалістичного ко­лективізму з пуританським етосом напруженої праці. Іншими словами, наго­лос на «об’єктивних законах» і приматі розвитку продуктивних сил був для Сталі­на способом виховання партійних кадрів і мас у дусі дисциплінованої продуктив­ності, аргументом, який обґрунтовує необхідність присвячувати себе майбутньому й тримати під суворим контролем утопічні імпульси. Це виключало можливість негайного задоволення потреб. «Звичка поринати у мрії», якій було дозволено розк­вітнути у першій стадії сталінської «революції згори», хоч-не-хоч поступилася місцем перед «науковим керівництвом» і «науковим плануванням», яке не залиша­ло місця для суб’єктивістських фантазій⁴⁶.

І все ж марксизм Сталіна мав небагато спільного з автентичним антиволюнта- ризмом марксизму II Інтернаціоналу. Було б абсурдом приписувати Сталінові віру в «автоматизм прогресу» І звинувачувати його в тому, що стосовно історичних про­цесів він зайняв пасивно вичікувальну чи пристосовницьку позицію. ВІН вважав беззаперечним фактом, що в умовах соціалізму економіка не розвивається «авто­матично» і що об’єктивні закономірності виробничих процесів не можуть бути ототожнені з законами ринку. Мабуть, йому й на думку не спадало, що схвалення технологічного детермінізму (включно з класичною тезою, що «люди не можуть довільно вибирати той чи інший спосіб виробництва»)⁴⁷ може ставити під знак запитання історичну правомірність більшовицької революції. Це питання для ньо­го раз і назавжди розв’язала Лені нова теорія «най слабшої ланки» та рішення «бу­дувати соціалізм в одній країні». Він виходив із того, що ніхто не наважиться по­вернутись до меншовицького аргументу про «незрілість Росії до соціалізму». Адже у статті «Про нашу революцію» (1923) Ленін з усією принциповістю розбив цей аргумент:

«Якщо для створення соціалізму потрібен певний рівень культури то чому нам не можна почати спочатку із завоювання революційним шляхом пере­думов для цього певного рівня, а потім уже, на основі робітничо-селянської влади і радянського ладу, рушити доганяти інші народи»⁴⁸.

Те, що Ленін сказав про «рівень культури», Сталін міг би сказати про рівень розвитку продуктивних сил. «Культура» — ширше поняття, яке не можна звести до способу виробництва, а тим більше до технології. Ленін користувався поняттям культури, а точніше, нестачею культури, у критиці бюрократичної бездарності та корупції, браку організаційних здібностей у партійних кадрів і т.д. На противагу цьому поняття «продуктивних сил» він відносив тільки до технологічної сторони виробництва, а не до взаємин між людьми у виробничому процесі. Тому наголо­шення Сталіним розвитку продуктивних сил зводилося до виділення абсолютного пріоритету індустріалізації, до визнання того, що рівень індустріалізації важливі­ший, аніж соціалістичні «виробничі відносини». Це була не поступка на рахунок «нецсс аріанства», це був вираз технократичної позиції, яка свідомо відмежовува­лася від гуманістичних елементів комуністичної утопії.

Про своєрідність розуміння Сталіним проблематики детермінізму та волюнта­ризму свідчить його політичне застосування. Програмна «науковість» марксизму Сталіна була спрямована проти волюнтаристської нетерпимості та утопічних мрій недисциплІиованих Індивідуумів; однак авторитетне підтвердження в той самий час віри у магічну силу марксистської «науки» виправдовувала всі види во­люнтаристських експериментів, здійснюваних на ослові «єдино правильної теорії». Справді: якщо закони історії вдалося, нарешті, «науково пізнати» і якщо ті, хто їх пізнав, здобули ще й політичну владу, то що може стати на заваді дальшому здійснен­ню рекомендацій революційної науки? Адже перемога гарантована як самою Істо­рією, так і безпомилковим пізнанням її законів.

Отже, сталінський марксизм був більше антиутопІчний у своїй риториці, аніж у своїй сутності. Він відкидав і висміював утопічні екстравагантності в ім’я риго­ристично «наукового» (тобто антиутопічного) соціалізму; але ж ми знаємо, що «науковий соціалізм» містив у собі могутній заряд вельми екстравагантної утопіч­ності й рішуче вимагав ставитись до неї з усією серйозністю. Сталін не хотів і не міг відкинути цю «наукову» утопію, бо знав, що це позбавило б його історичної легітимації. Він пробував приборкати утопічні тенденції, контролювати їх, стри­мувати їхні революційні прояви шляхом бюрократизації та рутинізації, але був змушений на кожному кроці декларувати свою відданість комуністичному ідеа­лові. Держава, яку він будував, не могла перетворитись у неідеологічну авторитар­ну систему: вона мусила прибирати форму «утопії влади»⁴⁹. Річард Стайтс мав рацію, коли писав: «Сталінізм заперечував не лише утопізм. Він відкидав “рево­люційний” утопізм в ім’я утопічного ідеалу, накресленого найвищою владою, в ім’я плану здійснення утопії, нав’язуваного суспільству згори, без дозволу на будь- які автономні експерименти»⁵⁰*

Переконливою ілюстрацією цього є порівняння Сталінового катехізису з «Аз­букою комунізму» Бухаріна і Преображен ського. Пропагандистські, мобілізуючі функції обох цих текси в дуже істотно відрізнялися. «Азбука комунізму» апелюва­ла до революційних емоцій та утопічної уяви, майже виключно зосереджуючись на детальному змалюванні комуністичного майбутнього. Натомість у тексті Сталі­на проблематика «кінцевої мети» абсолютно відсутня. Сталін обробляв своїх чи­тачів у дусі прийнятої доктрини й мобілізував їх не тим, що викладав перед ними Імпонуючий план револ юційного здійснення утопії, а тим, що переконував їх: справа партії історично правомірна й науково обґрунтована, керівництво партії володіє непогрішними знаннями законів розвитку, отже, побудова соціалізму в Радянсько­му Союзі — виконання благородної, вселюдської місії, успіх якої гарантований історичною необхідністю. В обох випадках марксистська теорія виконувала функ­цію «народної релігії» Ґрампіі; однак в «Азбуці комунізму» це була міленаристич- на релігія швидкого спасіння на землі, тимчасом як Сталінове credo перетворюва­ло марксизм у визначену наперед релігію невблаганної Долі.

Дефініція діалектичного матеріалізму (разом з історичним матеріалізмом, коли йшлося про його застосування у суспільних науках) як «світогляду марксистсько- ленінської партії» тягла за собою необхідність доповнити марксизм-ленінізм. Од­нак такий висновок ставив перед Сталіним клопітну дилему. З одного боку, він прагнув використати міжнародний авторитет марксизму І потерпав, що наго­лошування на специфічних рисах ленінізму може применшити міжнародне зна­чення Жовтневої революції, а отже, тим самим поставити під сумнів право більшо­виків на керівництво міжнародним комуністичним рухом. Але, з другого боку, він був глибоко переконаний, що центр міжнародного революційного руху перемістився до Росії, що ленінська теорія революції і диктатури пролетаріату має універсальне застосування, а отже, що спадкоємець Леніна, яким він себе вважав, має незапе­речне право очолювати революційний пролетаріат у світовому масштабі. Це зму­шувало його наголошувати на геніальності та унікальній цінності внеску Леніна у марксистську теорію, при одночасному тлумаченні ленінізму як ортодоксального марксизму, котрий ні в чому не відходить від Ідеї Маркса й Енгельса. Він прагнув такої реконструкції основ ленінізму, яка не пояснювала б виникнення ленінізму специфічними — російськими — умовами і не підкреслювала, що значення Лені­на полягає в застосуванні марксизму до розв’язання проблематики периферійних і відсталих країн* Будь-яка поступка на користь тези про «російську специфіку» Лені нової спадщини була в очах Сталіна маргіналізацією ленінізму й ослабленням міжнародного статусу Кремля.

Ці складні нюанси ленінізму було з’ясовано шляхом його визначення: «Ленінізм є марксизм епохи імперіалізму і пролетарської революції, теорія і тактика про­летарської революції взагалі, теорія і тактика диктатури пролетаріату особливо»⁵¹. Це визначення робило ленінізм свого роду «філософією дії» — практичним засто­суванням загальних принципів марксизму, містком між марксистською теорією комунізму і реальною практикою пролетарської революції. Головним внеском Ле­ніна в цьому розумінні виявилася (між Іншим, цілком справедливо) теорія «партії нового типу» і диктатури пролетаріату. В обох цих галузях на перший план висту­пали проблеми стратегії і тактики. Стратегія і тактика ленінізму, як стверджував Сталін, є «наука про керівництво класовою боротьбою пролетаріату»⁵^

У поглядах на партію Сталін був зразковим ленінІстом із самого початку своєї діяльності. Він неодноразово підкреслював пекучу потребу піднести стихійний робітничий рух до рівня адекватної класової свідомості, яку репрезентує центра­лізована партія, озброєна «найпередовішою теорією» і здатна керувати рухом за єдиним, продуманим планом. Він не сумнівався, що всі ідеології його доби зво­дяться до двох: буржуазної і пролетарської, а отже, навіть найменше відхилення від соціалістичної ідеології (яку визначає партія) неминуче потягне за собою перехід на буржуазні позиції. У статті 1905 року головне завдання авангарду він окреслював як боротьбу зі стихійністю, як відволікання робітників від діяль­ності у професійних спілках і прищеплювання їм дійсно соціалістичної свідо­мості. Уже тоді він не трактував ці вказівки як волюнтаристську політику, котра перебільшує значення «суб’єктивного фактора» й применшує зв’язок між свідо­містю і буттям. Навпаки: він вважав революційну партію «згуртованою органі­зацією керівників», здатною «стати на чолі науки, рухати її вперед і науково дос­ліджувати історичні закони»⁵³. А якщо так, то цілком очевидно, що помилки суб’єктивізму допускають темні маси, а не їхні освічені ватажки,

В «Основах ленінізму» (1924) і «Проблемах ленінізму» (І926) Сталін назвав партію авангардом робітничого класу, елітою знань і героїчної самовідданості, політичним керівником робітничого класу і військовим штабом воднораз. В іншо­му тексті він порівняв партію навіть із військовим орденом Мечоносців⁵⁴. Він зовсім не приховував того, що «диктатура пролетаріату є, по суті, “диктатура” його аван­гарду»⁵⁵. Але водночас він підкреслював, що партія є не лише авангардом і що її диктатура над робітничим класом є, власне кажучи, політичним керівництвом, а не диктатурою в розумінні «влади, що спирається на насильство»⁵⁶. Щоб ефектив­но здійснювати владу, партія повинна дослухатись до голосу мас, завойовувати їхню довіру й підтримку, робити все так, аби маси пересвідчувалися у правиль­ності її політики на основі власного життєвого досвіду, бо лише тоді вона заслу­жить право називатися «керівником, вождем, учителем свого класу»⁵⁷. У цьому контексті Сталін дозволив собі навіть поправити мову Леніна. Ленін, зокрема, «вжи­вав слово диктатура партії не в точному розумінні цього слова (“влада, що спи­рається на насильство”), але в переносному розумінні, в розумінні її неподільного керівництва». І тому «хто ототожнює керівництво партії з диктатурою пролетаріа­ту, той перекручує Леніна, неправильно приписуючи партії функції насильства щодо робітничого класу в цілому»⁵⁸.

Це дещо іронічний коментар до процитованого вище погляду, буцімто Ленін робив наголос на переконуванні, тимчасом як Сталін віддавав перевагу самому лише насильству. Насправді ж Сталін робив на переконуванні більший наголос, аніж Ленін, хоча на практиці він випередив Леніна в застосуванні як організовано­го переконування, так і організованого примусу. Цей висновок випливає з того факту, що лише під керівництвом Сталіна комуністична диктатура здобула здатність вивчати зсередини всі сфери життя і позбавляти їх таким способом будь-якої види­мості автономії. Щоб домогтися цього результату, потрібний був не лише фізич­ний терор, але й масований ідеологічний тиск, який евфемістично називали «пе­реконуванням».

Загальні принципи політики Сталіна, без сумніву, коренилися в ленінізмі. Сталін охарактеризував їх так:

Партія — це не тільки авангард, вона охоплює також І партійні маси. Авангард визначає напрямки, веде й навчає, партійні маси діють згідно з одержаними інструк­ціями і в такий спосіб реалізують «правильну лінію» в усіх сферах життя. Крім партії, робітничий клас має також інші організації, контрольовані членами партії, отже, вони служать партії як допоміжні органи, «двигуни» і «привідні паси» сис­теми. Таким чином, диктатура пролетаріату — це складна система, якою керує партійний авангард не безпосередньо, а співпрацюючи з різними посередницьки­ми організаціями, які зв’язують авангард із його класом та всіма трудящими маса­ми. Кількість таких організацій, певна річ, має бути чітко обмежена, аїхні функції

— чітко окреслені. Точніше кажучи, Сталін погоджувався на існування чотирьох масових організацій, а їхні функції окреслював так:

«Отже: профспілки, як масова організація пролетаріату, що зв’язує партію з класом, насамперед по лінії виробничій. Ради, як масова організація трудящих, що зв’язує партію з ними насамперед по лінії державній; кооперація, як масова організація, головним чином, селянства, що зв’язує партію з селянськими маса­ми, насамперед по лінії господарській, по лінії залучення селянства до соціа­лістичного будівництва; спілка молоді, як масова організація робітничої і се­лянської молоді, покликана полегшити авангардові пролетаріату соціалістичне виховання нового покоління і створення молодих резервів»⁵⁹.

Призначення партії мало полягати в тому, щоб «об’єднувати роботу всіх без винятку масових організацій пролетаріату і спрямовувати їхні дії до однієї мети, до визволення пролетаріату»⁶⁰.

Але що робити в разі конфлікту між партією і позапартійними організаціями? Сталіпові не було потреби розглядати таку можливість, бо він визнавав ленінську догму, яка проголошувала, що тільки свідомий авангард здатний виконувати керів­ну роль у системі диктатури пролетаріату; інакше неможливе згуртування проле­таріату і керівництво пролетарськими масами в їхній боротьбі за владу, а відтак у їхній боротьбі за будівництво соціалізму⁶¹. Із цього без додаткових роз’яснень вип­ливало: якщо керівники позапартійних масових організацій не піддадуться «пере­конуванню» І відмовляться схвалити (не тільки виконати, а просто лише схвалити) рішення партії, то вони автоматично стануть «зрадниками» і «шкідниками», з яки­ми треба суворо розправитись. Іншими словами, комуніст ичний авангард повинен забезпечити собі масову підтримку, але не давати масовим організаціям навіть най- скромнішої автономії й не допускати їх навіть до найменшої участі у владі.

Цей самий принцип мав визначати зв’язок партії пролетаріату з іншими суспіль­ними класами. Сталін погодився б і з ГрамшІ, що комуністична партія повинна входити в систему союзу з пепролеї арськими класами. Він підкреслював, що дик­татура пролетаріату зовсім не означає, що пролетаріат «не потребує для здійснен­ня своїх цілей допомоги, союзу з трудящими і експлуатованими масами інших класів»⁶². Диктатура пролетаріату, вважав він, може бути утверджена і проведена до кінця лише шляхом особливої форми союзу між класом пролетарів і трудящи­ми масами дрібнобуржуазних класів»⁶³. Єдине, що він відкидав наперед і катего­рично, були демократичні принципи гри. «Особлива форма союзу», яку він реко­мендував, мала полягати в тому, що цей союз нерівний — партія пролетаріату, партія комуністів, не ділить І не може ділити керівництва з іншими партіями»⁶⁴.

Політика нерівних союзів інколи могла бути дуже опортуністичною і гнучкою. Сталін застосовував її навіть (іцоправда, досить половинчасто) щодо православної церкви — історичної сили, яку вважав (разом із Леніним) найреакційнішим бастіо­ном антикомунізму. Одначе метою такого псевдосоюзу була не дише пряма ко­ристь — допомога в мобілізації мас на боротьбу з німецькими асесорами. Такою ж істотною метою було й знищення «союзника» — розгром його духу опору, демо­ралізація і підкуп духовенства, засилання в його середовище поліційних агентів і ліквідація в такий спосіб церкви як незалежного морального авторитету.

Найпоказовішим проявом макіавелівської гнучкості сталінської політики було її загравання з російським націоналізмом. Спершу це зводилося до відмови від «національного нігілізму» і сприяння російським патріотам трактувати Радянсь­кий Союз як історичне продовження Росії⁶⁵. Невдовзі по тому настала черга зробити наступний крок: визнати росіяп «героїчним народом», першим серед рівних у ра­дянській сім’ї народів, а також офіційно засудити занадто критичні погляди на російське минуле⁶⁶. Це вихваляння російського народу набуло великої інтенсив­ності під час війни з Німеччиною. Наприкінці війни Сталін проголосив тост за російський народ як «найвидатніший з усіх народів, що входять до складу Ра­дянського Союзу»⁶⁷. Він обґрунтував це досить сумнівним компліментом на адре­су росіян, хвалячи їх за надзвичайну терплячість і довіру, з якою вони ставилися до його правління.

У перші повоєнні роки «русофільська» тенденція у сталінській політиці була кодифікована Андрієм Ждановим і запроваджена в життя в формі горезвісної «бо­ротьби з космополітизмом». Це була Ідеологічна кампанія нечуваного розмаху, яка вражала своєю брутальністю, грізна й комічна водночас. Офіційна лінія партії по­лягала у визнанні за росіянами першості у всіх сферах діяльності і насамперед — у науці й культурі. Майже всю дождановську радянську науку — зокрема, філосо­фію, історію та літературознавство — було звинувачено в «поклонінні» (низкопок­лонство) та «схилянні» (коленопреклонение) перед Заходом; це зачепило навіть Плеханова, якому докоряли за надто велику увагу до німецької філософії. Під гас­лом боротьби з «дипломованими лакеями буржуазії» було організовано безпреце­дентно агресивну, систематичну кампанію перекручення фактів; імперські завою­вання Росії трактувалися як визвольні війни, акти виняткової брутальності (на­приклад, суворовська різанина у Празі*) — як вияви гуманності і т.д. Суворо заборонялося вивчати західні впливи на російську думку та культуру; навіть ком­паративні вивчення російського фольклору було визнано «космополітичними» й «антинауковими»⁶⁸. Цитування піддавалося ще суворішому, ніж раніше, контро­лю: було відібрано цитати, які обов’язково треба наводити, і цитати, які було за­боронено. Стосувалося це й Леніна: наприклад, у працях про російську філософію ставилося в обов’язок цитувати його слова про Чернишевського як про «великого російського матеріаліста», але заборонялося розвивати далі цю думку, бо називати Чернишевського «учнем Фейербаха» вважалося гріховним «космополітизмом»⁶⁹. Чернишевського та інших так званих революційних російських демократів було визнано цілковито самородними мислителями, які ні в чому не завдячували іно­земним впливам і «на чотири голови перевищували» всіх домарксистських мисли­телів Заходу.

Найстрашнішим аспектом цього «ідеологічного наступу» була його пла­номірність і доведена до гротеску послідовність, здійснювана репресивним апара­том тоталітарної держави. Всі опубліковані в той час книги в галузі культури й російської історії, а особливо книги, присвячені російській філософії, суспільній думці, були подібні між собою як дві краплі води — той самий зміст, ті самі напа­ди на західних «фальсифікаторів» та вітчизняних «космополітів», ті самі цитати із праць Леніна І Сталіна й ті самі замовчування тих їхніх висловлювань, які в тій чи Іншій мірі відходили від програми обов’язкового насаджування офіційної доктри­ни. Літературна і художня російська спадщина була поділена на «дві культури»: культуру «народних мас», яка охоплювала фактично всіх великих письменників та російських митців, І культуру панівних класів, зведену по змозі до найнечисель- нішої і найменш значимої групи творців; перша підлягала засвоєнню з допомогою відповідних інтерпретацій, про другу, визнану «об’єктивно антинародною», кра­ще було просто забути. Спадщину російської філософської та суспільної думки також було поділено дихотомічно, за двома критеріями — боротьби матеріалізму з ідеалізмом і боротьби суспільного прогресу з реакцією. Можлива для прийґіяття частина спадщини виявилася в цьому випадку значно меншою, бо з неї виключа­лися ідеалістичні й релігійні мислителі, а до табору суспільної реакції було зара­ховано також лібералів. Натомість ідеологія широко використовувала «революцій-

* Маються на увазі дії О.В.Суворова у передмісті Варшави Празі під час придушення Польського повстання у 1794 р, (рет).),

них демократів», яких підносили до небес і безперервно видавали величезними тиражами; однак їхня творчість піддавалася спрощенській інтерпретації, яка на­в’язувала обов’язкову схему, не рахуючись із фактами, і в результаті вбивала інте­рес до предмета. Мірилом філософської прогресивності було «наближення до марк­сизму»: згідно з ним, із моменту виникнення марксизму неодмінно треба було бути марксистом, що тягло за собою виключення можливої для засвоєння спадщини активних противників марксизму. Починаючи з Леніна, єдиним критерієм філо­софської і політичної прогресивності вважалося, певна річ, ставлення до ленінізму.

Само собою зрозуміло, що в «боротьбі з космополітизмом» зовсім не йшлося про захист автентичної цінності російської національної культури. Не була це й нова форма боротьби слов’янофілів із тими, хто тягся до західної культури. Ішлося про те, щоб відмежувати російську культуру від решти світу, аби потім легше було знищити її саму як незалежне від влади джерело духовної енергії. Ішлося про те, щоб залякати й паралізувати світлі уми у Росії, всіляко протегувати безграмотним, тим, хто все завдячував сталінському режимові, грати на їхніх примітивних націо­налістичних імпульсах та антиінтелігентських невдоволеннях, зробити їх знаряд­дям систематичної деструкції бодай мінімально незалежної думки. Одним Із по­біжних наслідків цього «антикосмополітичного» хрестового походу була компро­метація російського патріотизму ототожненням «космополітизму» з сіонізмом, а останнього — з єврейською національністю⁷⁰.

Усе це, на мою думку_Асвідчить про те, що Сталіна не можна вважати справжнім російським патріотом. Його «русофільство» могло бути цілком щирим (хоча і з цього приводу є різні думки), але не підлягає ніякому сумніву, ідо Росію він трак­тував як Інструмент, прагнучи «припасувати її до самого себе, до справи більшо­визму в глобальному сенсі»⁷¹. Росія була для нього знаряддям комунізму, а не на­впаки. Причиною цього було тс, що сталінський тоталітаризм погребував універ- салізаційної легітимації. Хоча Сталін і не міг свідомо продовжувати деякі елемен­ти традиції російської автократії, але він прекрасно розумів, що його власна то­талітарна автократія базується на комуністичній ідеології й не може звільнитися від цієї залежності. Він добре знав, що свою впаду завдячує не індивідуальній харизмі, а колективній харизмі комуністичного руху⁷². Таким чином, ми повертає­мось до ключової проблеми сталінізму — проблеми його марксистського леґіти- мування. Тлумачення Сталіним марксизму підводило «наукову» й ідеологічну базу під тоталітарний режим — «наукову», оскільки він обґрунтовував його безпомил­ковим розумінням законів природи й історії, ідеологічну — оскільки примушував його служити найпрогрссивнішим прагненням людства. Те ж саме можна сказати й про реконструкцію та розвиток Сталіним ленінської теорії диктатури пролета­ріату. І все ж слід підкреслити поміркованість Сталіна у визначенні кінцевих цілей комуністичного руху. Деякі дії Сталіна, зокрема «великий відступ» тридцятих років, свідчили навіть про бажання відмовитись від комуністичної утопії, консолідувати реальну владу ціною відступу від утопічних прагнень. Але чи міг цей відступ бути повним? Чи міг Сталін дозволит и деідеологізацію своєї диктатури? Чи міг він утри­мувати й зміцнювати свою тоталітарну владу, одночасно ослаблюючи її револю­ційну динаміку й поступово відмовляючись від утопічних Ідей?

Був момент, коли здавалося, що це цілком можливе. У звіті XVII з’їздові партії в січні 1934 року — так званому з’їздові переможців — Сталін висловив своє гли­боке задоволення з приводу розгрому всіх тих сил, які могли кинути виклик його владі: «[...] і доводити нічого, та, мабуть, — і бити нікого»⁷³. Ця комфортна ситуа­ція дозволила йому висміювати «лівацьке базікання» про необхідність заміни торгівлі І грошей прямим продуктообміном⁷⁴. На його думку, реалізації ідеалу пов­ної ліквідації усіх решток ринкового господарства мало передувати встановлення організованої системи державної торгівлі. Він переконливо доводив, що для того, аби впоратися з цим завданням, партія «визнала за необхідне погромити і цих “лівих” виродків, а їхнє дрібнобуржуазне базікання — пустити на вітер»⁷⁵. Він не приховував, що його небажання приступати до негайної реалізації економічних ідеалів комунізму випливає головним чином із свідомості того, що це було б непрак­тично й зашкодило б стабілізації держави. Сталін застерігав партію, що прямий продуктообмін — справа важча, набагато складніша, ніж націоналізована торгів­ля⁷⁶. Із цього він робив висновок, що повну ліквідацію грошового обміну можна буде здійснити лише на вищій, поки що точно не окресленій стадії комуністичного будівництва.

Микола Тимашев інтерпретував це як «цілковитий відступ», перший і рішучий крок у напрямку до відновлення нормальних ринкових відносин⁷⁷. Троцький був обережніший: хоча він і допускав можливість того, що сталінський режим «спов­зе» до капіталізму, однак вважав це малоймовірним, бо сталінська бюрократія ще не зміцнилася і не легалізувала своє панування, отже, «вона мусить [...] захищати державну власність як джерело своєї влади і своїх прибутків»⁷⁸. Троцький не змінив цього діагнозу до кінця свого життя і тому стояв на позиції, що Радянський Союз заслуговує на захист від війни й капіталістичної інтервенції⁷⁹. Тоталітарний ха­рактер сталінського режиму був для нього аргументом на користь тези, що цей режим, подібно до всіх «голих диктатур», має перехідний характер, оскільки його бенефіціанти неспроможні перетворитись у «стабілізований панівний клас»⁸⁰.

У цьому погляді було багато правди, хоча аргументація Троцького залишала бажати кращого. Він недооцінював того факту, що політичні системи продовжують існувати або занепадають разом зі своєю легітимацією і що сталінізм не був у цьо­му відношенні винятком. Сталінська «бюрократія» чи, точніше кажучи, керівний прошарок сталінської партійної держави, не могла відкрито прагнути до того, щоб сформуватися у «стабілізований панівний клас», оскільки це зруйнувало б суспільну легітимацію її влади. Подібним чином стояла справа і з особистою диктатурою Сталіна: це не була диктатура, бо Сталін твердо, майже нервово, усвідомлював необхідність ідеологічної легітимації і робив усе можливе для того, щоб її зміц­нити. Саме тому він і надавав такого великого значення ідеологічному контролю над людським розумом. Зрештою, він і сам великою мірою був рабом комуністич­ної ідеології й не відважився відкрито відмовитись від утопічних цілей.

Промовистим свідченням цього є остання праця Сталіна «Економічні пробле­ми соціалізму в СРСР» (1952). Ця праця, яку надто часто ігнорують у літературі предмета⁸¹, кидає багато світла на уявлення автора щодо дальшої еволюції CPCP у бік комунізму. Із цього погляду її можна назвати ідеологічним заповітом Сталіна.

На відміну від інших творів Сталіна «Економічні проблеми» містять у собі роз­мірковування, безпосередньо пов’язані з марксистською концепцією свободи. Старі­ючий диктатор хотів висловити свою незгоду з волюнтаристським підходом до господарського планування, тому ще раз підкреслив, що економічні закони мають об’єктивний характер і що ними не можна нехтувати навіть в умовах соціалізму. Знаменно те, що в цьому контексті він посилався на Енгельсову концепцію свобо­ди і необхідності, виступаючи проти її «лівацької» інтерпретації. Процитуймо:

«Посилаються на “Анти-Дюрінга” Енгельса, на його формулу про те, що з ліквідацією капіталізму і усуспільненням засобів виробництва люди дістануть владу над своїми засобами виробництва, що вони дістануть свободу від гніту суспільно-економічних відносин, стануть “господарями” свого суспільного життя. Енгельс називає цю свободу «пізнаною необхідністю». А що може озна­чати “пізнана необхідність”? Це означає, що люди, пізнавши об’єктивні закони (“необхідність”), будуть їх застосовувати цілком свідомо в інтересах суспіль­ства. Саме тому Енгельс говорить там же, що:

“Закони їх власних суспільних дій, що протистоять людям досі як чужі, пануючі над ними закони природи, будуть застосовуватись людьми з цілкови­тим знанням справи, отже, будуть підпорядковані їх пануванню”»⁸².

Закінчення наведеної цитати з «Анти-Дюрінга» містить у собі славнозвісне визначення «стрибка із царства необхідності у царство свободи». Однак Сталін цих слів не навів. Він волів пригадати ясцесаріанський аспект Енгельсової кон­цепції. Формула Енгельса, доводив він, «говорить зовсім не на користь тих, хто думає, що можна знищити при соціалізмі існуючі економічні закони і створити нові. Навпаки, вона вимагає не знищення, а пізнання економічних законів і вміло­го їх застосування»^.

Вибираючи таку інтерпретацію, Сталін захищав свою політику в тридцятих роках — політику збереження певних форм товарного виробництва і грошового обміну в умовах соціалізму. Однак характерно те, що він прагнув зняти з себе відпо­відальність за такий вибір, приписуючи його Лснінові. Отже, він підводив читача до висновку, що думка волюнтаристської лівої партійної групи є, по суті, крити­кою ленінізму:

«Деякі товариші твердять, що партія зробила неправильно, залишивши то­варне виробництво після того, як вона взяла владу і націоналізувала засоби виробництва в нашій країні. Вони вважають, що партія повинна була тоді ж усунути товарне виробництво. Вони посилаються при цьому на Енгельса, який говорить:

“Коли суспільство візьме у володішгя засоби виробництва, то буде усунуте товарне виробництво, а разом з тим і панування продуктів над виробниками”»⁸⁴.

Сталін не намагався заперечувати, що повна ліквідація товарного господарства була метою комунізму як програми економічного визволення, програми, яку він вважав обов’язковою для своєї партії. Проте він розумів, що реалізація цієї про­грами може викликати небезпечну політичну і суспільну дестабілізацію. І тому він хотів відкласти це завдання на період, по змозі найпізніший, обгрунтовуючи таку політику об’єктивним характером економічних законів. Іншими словами, він звертався до марксистської «науки», щоб обгрунтувати запізні лий перехід до мар­ксистського «золотого віку». Мав надію таким чином уникнути ризиковашгх екс­периментів, що їх рекомендував марксизм, зберігаючи водночас стагус найавто­ритетнішого теоретика марксизму.

Щоб виправдати такий вибір, треба було, ясна річ, відповідно інтерпретувати наведені цитати з «Анти-ДюрІига». Не можна було сказати, що Енгельс помиляв­ся, що його уявлення комунізму було неможливою для реалізації утопією; можна було лише зазначити, що формула Енгельса не «зовсім яегга і точна», тому вона вимагає діалектичної конкретизації. ] Сталін це зробив: він довів, що Енгельс не уточнив, «чи йде мова про взяття у володіння суспільства всіх засобів виробницт­ва, чи тільки частини засобів виробництва»⁸⁵. У його власній інтерпретації автор «Анти-Дюрінга» мав на увазі перший із цих варіантів, тобто націоналізацію за­собів виробництва не лише в промисловості, але й у сільському господарстві⁸⁶. Із цього випливало, шо попередньою умовою завершення процесу ліквідації ринко­вих відносин мала б стати повна експропріація селян, а це, на думку Сталіна, ще не було здійснено, бо російське селянство не було експропрійоване, — воно було тільки колективізоване, а колгоспну власність не можна плутати з націоналізацією, всенародною власністю. Отже, безпосередню реалізацію комуністичного ідеалу унеможливлюють ісітуючі майнові відносини. Надмірний запал у переході до вищої (комуністичної) фази соціалізму завдав би шкоди робітничо-селянському союзові, штовхаючи все селянство у табір ворогів пролетаріату. Резюме цих висновків було однозначним: «Інших економічних зв’язків з містом, крім товарних, крім обміну через купівлю-продаж, тепер колгоспи не приймають. І тому товарне виробництво і товарооборот є у нас тепер такою ж необхідністю, якою вони були, скажемо, років тридцять тому коли Ленін проголосив необхідність всемірного розгортання товарообороту»^.

Після цих слів Сталін поквапився запевнити своїх читачів, що реставрації ка­піталізму не буде І що Ідеали комунізму не зраджено. Радянське товарне вироб­ництво, аргументував він, «являє собою не звичайне товарне виробництво, а то­варне виробництво особливого роду товарне виробництво без капіталістів»⁸⁸. Кол­госпи розпоряджаються власністю на землю і машини, отже, не можуть розвива­тися в капіталістичному напрямку; їхню власність становлять лише їхні власні продукти, отож їхнє небажання позбуватись цих продуктів в Іншій формі, ніж то­варна, не загрожує соціалістичному характерові держави. Збереження «грошового господарства», а тим самим закону вартості й надалі вигідне, бо воно сприяє вихо­ванню працівників радянського господарства у дусі раціонального ведення вироб­ництва, дисциплінує їх⁸⁹; небезпеки капіталізму нічого боятися, бо дія закону вар­тості «обмежена і поставлена в рамки»⁹⁹. Завдяки цьому радянське господарство може розвиватися «урівноваженим» способом, уникаючи виробничої анархії та криз. Це узгоджується з теорією першої фази комунізму в Маркс овій «Критиці Готської програми». Цю фазу не слід скорочувати, хоча вона й не може тривати вічно. Тому нинішнє співіснування двох форм власності — загальнонародної і кол­госпної— є перехідним явищем. У вищій фазі комуністичного розвитку «появить­ся один всеосяжний виробничий сектор з правом розпоряджатися всією спожив­чою продукцією країни», а тоді «товарний обіг з його “грошовим господарством¹’ зникне, як непотрібний елемент народного господарства»⁹¹.

Логіка цієї аргументації видається натягнутою, просто-таки дивною. Сталін не пояснив, чому саме слід так рахуватися з волею селянства; чому саме колгоспни­ки, цілковито залежні від адміністративних і партійних органів, повинні виявляти таку впертість щодо програми переходу від колгоспної власності (зведеної до чис­то теоретичного розпоряджання власними продуктами) до власності загальнона­родної. Адже таку зміну можна було б поєднати з поліпшенням умов їхнього жит­тя: з гарантуванням їм мінімального доходу, прирівняного до заробітків у промис­ловості, з одержанням права вільно покидати село, з охопленням їх загальнодер­жавною системою охорони здоров’я (з якої вони були виключені під приводом того, що не належали до державного сектора) і так далі. Ми можемо здогадувати­ся, що колгоспна система була потрібна саме для того, щоб виправдати максималь­ну, не обмежену державним законодавством експлуатацію селянства; однак цілком зрозуміло, що цей аспект проблеми Сталін обминув мовчанням. Такими ж мало- переконливими були і його аргументи стосовно функціонування за соціалізму за­кону вартості. Він сам навів кілька прикладів абсурдної сваволі у встановленні цін⁹², прикладів, які не залишали сумніву, що радянська система була системою командно-розподільчого господарства, яка спиралася на центральне планування; системою, яка не залишала місця для ринкового саморегулювання і саме тому мог­ла дозволити собі Ігнорувати елементарні правила економічного розрахунку. Рештки товарного виробництва зводилися у цій системі до збереження грошей і торгівлі як способу розрахунку І розподілу. І все ж Сталін припускав, що навіть ці почат­кові форми грошового господарства можуть вважатися за соціалізму неправосиль- ними і що їхнє дальше існування вимагає рішучого і воднораз обережного захисту.

Щоб зрозуміти сенс усього, що викладено вище, треба постійно пам’ятати про те, що Сталін не був ані демократичним вождем, який, прагнучи забезпечити своє переобрання, дбає про інтереси електорату, ані націоналістичним диктатором, за­цікавленим, головним чином, у могутності й престижі своєї держави. Його харак­теризувала ясна свідомість того, що комуністична доктрина — це єдине виправ­дання усього, що він здійснив у її ім’я; що його власне місце в історії залежатиме від його ролі у здійсненні цілей комунізму. Можна сказати, що він був рабом кому­ністичної ідеології, який Іноді прагнув для себе більшої свободи дій, але ніколи не дозволив собі — і не міг дозволити — проігнорувати той факт, що марксистський комунізм був єдино можливою легітимацією його кривавого правління. Тверезий розум і політичний інстинкт застерігали його перед екстравагантпостями економ­ічного утопізму, примушували вдаватися до обережної реінтерпретацІЇ догм мар­ксизму. Цим пояснюється його незграбна спроба переконати читачів у тому, що тезу Енгельса про скасування ринкового господарства у момент націоналізації за­собів виробництва не слід інтерпретувати буквально. Порушуючи проблему відмирання протиріч між містом і селом, Сталін відважився навіть висловити явну незгоду з поглядом Енгельса про неминучість «загибелі великих міст»⁹³. Однак він ні разу не насмілився піддати сумніву Марксове бачення комунізму як діалек­тичного повернення до натурального господарства. Навпаки: наприкінці своєї брошури він урочисто проголошував вірність цій меті й обіцяв поступовий пе­рехід від «товарообміну», тобто ринкового обміну з допомогою грошей, до «об­міну продуктом», тобто обміну «натурою». Таку систему, як стверджував він, «зап­роваджувати треба неухильно, без вагань, крок за кроком скорочуючи сферу діян­ня товарного обігу»⁹⁴. Цим самим він засвідчив, що не забув, у чому має полягати істотний сенс Марксового комунізму. На відміну від пізніших марксистів (зокре­ма, західних), він був свідомий того факту, що з марксистської точки зору замало буде ліквідувати капіталізм, бо кінцевою метою є ліквідація всіх форм ринкового господарства (тобто «товарного») як такого. Він сформулював це чітко й однознач­но:

«[...] Ми, марксисти, виходимо з відомого марксистського положення, що перехід від соціалізму до комунізму і комуністичний принцип розподілу про­дуктів по потребах виключають всякий товарний обмін, отже, й перетворення продуктів у товари, а разом з тим і перетворення їх у вартість»⁹⁵.

Отже, мета була ясна, і першим кроком до її здійснення мало бути «піднесен­ня» колгоспної власності до рівня загальнонародної власності, Сталін обіцяв до­сягти цього шляхом поступового розширення існуючих форм безгрошової обмінної торгівлі І створення в такий спосіб бази для цілісної системи прямого обміну про­дуктами між містом і селом. Він висловлював переконаність у тому, що перехід від соціалізму до комунізму полягає у скороченні, а відтак у виключенні сфери діяння товарного обігу⁹⁶.

У західній літературі предмета, а також у політичній думці західних лівих по­ширився звичай легко звільняти Маркса від будь-якої відповідальності за радянсь­кий комунізм. В одній із солідних книг на тему краху східноєвропейського кому­нізму, наприклад, читаємо: «Марксизм не мав зусім цим нічого спільного»⁹⁷. Навіть Леніна буцімто не можна обтяжувати відповідальністю за запровадження моно- партійної диктатури: «Дійсним творцем моделі влади, яка підкорила собі комуні­стичні країни, був Сталін»⁹⁸. Інший співавтор цієї ж праці доводить, у свою чергу, гцо не було ніякого зв’язку між сталінізмом І «утопічним Імпульсом»". Моя особи­ста, викладена вище інтерпретація сталінізму йде в діаметрально протилежному напрямку. Вона базується на всебічній реконструкції поглядів Маркса й Енгельса на комуністичний ідеал, що його вони розуміли як кінцеву перемогу свободи. Про­вокаційний, просто-таки зухвалий характер наведених вище думок схиляв мене, однак, піти ще далі — на хвилину взяти на себе невдячну роль «адвоката диявола».

Спробуймо поставити інше запитання на тему того, «що могло б бути» в історії: не запитання про те, чим міг би стати комунізм, якби не було Сталіна, а запитання протилежне — ким міг би стати Сталін, якби він не був залежний від комуністич­ної ідеології.

Безсумнівно, що економічна система сталінської держави завдячувала своє існу­вання образові комунізму в працях Маркса та Енгельса. Головний її принцип — свідоме регулювання ex ante всіх господарських процесів — був у цілковитій відпо­відності з «науковим соціалізмом» Енгельса і висловлюваннями Маркса на тему комуністичного майбутнього. Один із найкращих (хоч і майже невідомих) аналізів цієї проблеми виділяє в цьому марксистському фундаменті сталінізму «три види переконаності»:

1) у сфері суспільного взаємовпливу переконаність у тому, що стихійні ринкові процеси будуть замінені організованими, телеологічними діями; 2) у нормативній сфері переконаність у тому, що ліквідація класів виключає конфлікти суспільних Інтересів та інші форми дезінтегруючого плюралізму; 3) в епістемологічній сфері переконаність у тому, що «науковий соціалізм» дає змогу людям керуватися раціо­нальним розумінням реально можливого, надзвичайно збільшуючи таким чином їхню свободу, роблячи їх справжніми господарями власної долі¹⁰⁰.

Подібно до Леніна, Сталін не був філософом свободи. Однак він був комуні­стом, прагнув увійти в історію як великий вождь комуністичного руху, як «другий Ленін», а може, навіть іще більший за Леніна. При цьому він був свідомий того (про що мовилося вже стільки разів), що його місце в історії залежить виключно від успіху справи комунізму у його власній державі і в усьому світі. Чим більше злочинів скоював він в Ім’я комуністичного визволення людства, тим більше йому була потрібна легітимація своїх дій. Безпрецедентно інтенсивна ідеологічна об­робка всього населення CPCP у дусі прийнятої доктрини була необхідна йому не лише як засіб піднесення людей до «соціалістичної свідомості», але й як спосіб виправдання власних звірств історичною необхідністю і величчю мети. Ідеологіч­ний тиск був методом примусу прийняти це виправдання, а отже, цим самим, при­мусу до його легітимації. Якщо можна уявити собі комунізм без Сталіна, то можна також замислитись над тим, ким був би Сталін без комунізму. Спробуймо зробити подумки експеримент — уявити його собі як неідеологічного диктатора. Хіба не очевидно, що тоді йому не потрібні були б такі згубні й економічно руйнівні експе­рименти, як колективізація? Хіба не очевидно, — принаймні дуже й дуже ймовір­но, — що він не був би здатний і навіть не захотів би нав’язувати населенню все­осяжний і універсально обов’язковий «науковий світогляд», що йому навіть на думку не спало б приписувати собі роль найвищого авторитету в усіх галузях знання І поширювати політичний контроль на всі сфери суспільного та приватного життя громадян? Його, поза сумнівом, задовольнили б гітлерівські методи контролю над економікою — отже, йому не довелося б ліквідувати приватну власність і ринкове господарство, він не вважав би своїм обов’язком поступово замінити грошовий обмін прямим обміном продуктами у натурі. Дуже правдоподібно, що він дорів­нявся б справжньому Сталінові у воєнній жорстокості, але зовсім не був би заці­кавлений у винищенні мільйонів громадян власної країни.

Деякі люди вважають, що «голу» диктатуру, позбавлену «високих» ідеологіч­них обґрунтувань, важче ліквідувати, аніж диктатуру, яка поєднує жорстокість із посиланням на вирок Історії та на обіцянку земного спасіння. Як правило, вони до цього додають, що співробітництво з комуністичною диктатурою може бути ідей­но вмотивоване, а значить, воно гідне морального схвалення, тимчасом як підтримка неідеологічної диктатури, диктатури деідеологізованої, — це тільки ганебний, цинічний опортунізм. Важко спиратися на моральні оцінки, але історичний досвід виразно показав, що віра у земне спасіння — це тільки колективна ілюзія і що, з точки зору кількості жертв, неідеологічні диктатури не можуть рівнятися з ідеоло­гічними, Крім того, — а в даному контексті саме це І є найважливішим, — ідеокра^- тичні диктатури найбільш деструктивні для свободи. Бо тільки вони цілеспрямо­вано позбавляють людей їхньої духовної свободи, їхньої найглибшої тотожності.

Як побачимо далі, сталінська Росія і сталінізм загалом надали аж надто багато аргументів на користь такої тези.

ПРИМІТКИ

¹ Див. із цього приводу думку Бухаріна: «Його (Сталіна) з'їдає бажання стати визнаним теорети­ком. Як на мене, то ще тільки цього йому не вистачає», цих за вид,: R. C.Tucker. Stalin in Power, с.80.

² «Под знаменем марксизма», 1939, № 2, цит. за вид.: N-S-Timasheff_t The Great Retreat, с.85.

³ Див.: R-Miedwiediew. Pod os⅞d historii, т.2, с. 113,

⁴ L_tKolakowskL Glowne nurty marksizιnu, London, 1988, c.982_t

⁵ Там само, с,988,

ь Там само, c÷990.

⁷ Див. вище, с. 108—109.

^s Пор, тезу Такера, що сталінізм був тільки «системою тотальної влади», яка буцімто нехтувала (на відміну від ленінізму) потребою «нової культури» (Lenin’s Bolshevism, у вид,: Bolsbevik Culture_j A.Gleason, RKenez і KStites (ρe∂.∖ Bloomington, 1989, c,36—37,

⁹ Див.: L-Pellicani. Gramsci: An Alternative Comrnunism?, пере дм. G-Sartori, Stanford, 1976.

^ιy A.Gramsci. Selected Writings 1916—1935, D-Forqacs (pe⅛).)₁ Mcw York₇ 1988, c.243.

^]I A.Gramsci. Pisma wybrane, перекл. Б.Сєрошевська, τj, Warszawa, 1961, c.491.

¹² L-Pcllicani. Gramsci, c.58—⅛0.

¹³ Див.вище, C-264—265.

^]4 L₁Pellicani, Gramsci, c.87.

is Там caMo_j c÷72,

¹⁶ 3.A.Coxop зробила з цього висновок, що сталінізм був поєднанням ленінізму (наголос на пол­ітичну владу) з богдановізмом (наголос на культурну революцію), див,: Revolution and Culture. The Bogdanov—Lcnin Controversy, Ithaca—London, 1988, c.215. Цю тезу варто порівняти з поглядами двох інших американських учених. Дж. Ф, Гск: сталінізм створив «мережу контрольних механізмів, яка дедалі затягується і все собою захоплює», але відмовився від ідеї революційного перетворення культури, і тому він не мав тоталітарного характеру (див. вище, с.377, прим. 5). Р.К. Такер: сталінізм створив «систему тотальної влади», але, на відміну від ленінізму відкинув ідею революційного пере­творення культури. Тому також на відміну від ленінізму він мав тоталітарний характер (див. вище, прим. 8). Насправді ці два діаметрально протилежні висновки базуються на помилкових передумо­вах, бо сталінізм не відкидав ідею революційного перетворення культури, Сталін вважав себе пере­дусім головним «інженером людських душ», а не тільки політичним диктатором.

¹⁷ L-Pellicani_t Gramsci, с.90.

¹⁸ Див.вище₇ с 122.

*⁹ RBeck і W_tGodin. Russian Purge and the Extraction of Confession, New York, 1951, c. 229 — 230. Змальований у цій цитаті офіцер HKBC був заступником комісара Київського округу HKBC, а також начальником його адміністративного відділу (там само, с. 228).

²⁰ A. Gramsci. ті, c.22_τ

її Там само, c.23_t

²² Там само, с.24.

²² Там само, с. 27.

²⁴ Там само, с. 24.

²⁵ Там само.

²⁶ Там само.

²⁷ Там само, с,27.

^2e Там само, с. 25 — 26.

²⁹ Там само, с. 26.

⁵⁰ L-Kotakowski. Glowne nurty marksizmu_j с.865. Про обставини виникнення «Історії ВКП(б)» див.: A_jEGrabski. Okrotkimkursie—nie Calkiemkrotko₇« Archiwum Historii Mysli Politycznej», Warszawa, тЗ, с.97—136.

³¹ Історія Всесоюзної Комуністичної Партії (більшовиків). Короткий курс, Укр, держ. вид-во₇ 1944, с. 105—107.

³² Там само, с. 125,

³³ Там само, c_t 108.

³⁴ Там само, с. 113.

³⁵ Там само, с, 121,

³⁶ Там само, с. 104—105, 109.

³? Там само, c₊108*

^3β Там само, с. 109.

³⁹ Див.: S.Rainko. Marksizm Stalina₁ у вид,: Swiadomosc і deteιminizm. Studia nad spoteczn¾ Jeterminacj ⅛ swiadomosci, Warszawa, 1981, с Л 77—178, Нарис Раїнка про марксизм Сталіна — одна з найкращих праць на тему сталінізму в усій багатомовній літературі предмета.

Див,: H-Arendt Korzenie totalitaryzιnu, перекл. M÷ Шавель та Д. Гршберг, Warszawa, 1993, с. 496,

⁴¹ Див. вище, c÷ 273.

⁴² Див.: R_tConquest. The Great Terror. A-Reassessment, с. 293—395,

⁴³ Історія ВКП(б), с. 99.

⁴⁴ Як стверджує Раїнко, замовчування категорії відчуження було, правдоподібно, осмисленим рішенням Сталіна, оскільки перелік праць Маркса, у яких воно відіграє істотну роль, був для нього повністю доступний див,: Swiadoniosc hi Storyczna_a с. 180,

⁴⁵ Див, вище, с, 160.

⁴⅛ R.Stites. Revolutionary Dreams. Utopian Vision and Experimental Life in the Russian Revolution, New York—Oxford, 1989, c.236.

⁴⁷ Історія ВКП(б), c. 123.

⁴⅛ ЛПЗТ, Повне зібр. творів, τ. 45, c. 361.

⁴⁹ Слова «утопія влади» не повинні викликати надто сильних асоціацій із відомою книгою Гелле­ра і Некрича, бо ця книга ігнорує процес відходу від комуністичної утопії у постсталінські часи, див.: MlIeller і A-Niekricz. Utopia її wladzy. Mistoria Zwiqzku Sowieckiego, перекл. А. Метковський, Wroclaw, 1989,

⁵⁰ R-Stites_t Revolutionary Dreams, с.226. Однак у наступному реченні Стайтс робить із цього абсо­лютно помилковий висновок — він стверджує, що «сталінізм не прагнув змінити людські цінності».

CT₃τ.8,c_t15.

³² CT_sτ.6, с.147.

53 CT, τ.l,K., 1946_j с.95.

54 CT, τ.5,c_t72.

55 CT,τ.6,c.l76.

5⅛CT,τ8_s c.45_t

5⁷CT_jτ8,c_t45_t

⁵⅛ Там само, с.44.

⁵⁹ Там само, с.37.

⁶⁰ Там само, с.36.

⁶¹ Там само.

⁶² Там само, с.28.

⁶³ Там само.

⁶⁴ Там само.

⁶⁵ Див. вище, с.364.

⁶⁶ Одним із найперших проявів цієї політики була атака на Бухаріна через статтю, в якій він назвав росіян «нацією Обломових» (πop.: R,CTucker, Stalin in Power, c.358∖ Обломов, заголовний герой роману !.Гончарова, був уособленням лінивства та відсутності волі.

⁶⁷ Див. доповнення до радянського видання творів Сталіна, здійснене Бібліотекою Гувера у Стен­форд і: И_ТВ,Сталин, Сочинения, τ,2 (XV), R-J-LMcNeal (ped.)_s Stanford, 1967, c.204.

⁶⁸ Це стосувалося також керівника компаративної школи в дореволюційній російській фолькло­ристиці О.Веселовського (1838—1906).

Див.: ЛТ_? τ,14, Ю, 1953, с.ЗЗО.

⁷⁰ Західна наукова література на тему ждановізму не відбиває, на жаль, усього жаху і водночас Гротескності цього явища, див., наприклад: H.Swayze. Political Control OfLitcrature in the USSR_j 1946— 1959, Cambridge, 1962, або 12 розд. книги Дж.А.Армстронга, The Politics OfTotalitarianism_t The Communist Party of the Soviet Union from 1934 to the Present, New York, 1961.

⁷¹ A, Shtromas. Making Sense of Stalin, «The World and 1», 1986, серпень, τ_tl, №.8, c.437.

⁷² Див.: B.Baczko. Stalin— Spreparyzowany charyzmat, «Aneks», London, 1984_s J⅛ 34_j c.26—52.

⁷³ CT,τJ3> c.343.

⁷⁴ Там само, с.339.

⁷⁵ Там само.

⁷⁶ Там само.

⁷⁷ Див.вище, с.361—362,

^7fi L.Trocki. Zdradzona rewolucja, с.186.

⁷⁹ Див.: L.Trotsky÷ In Defense of Marxism, New York, 1965, cJ5-16,

⁸⁰ Там само, С, 13—14.

⁸¹ Див., наприклад, міркування A_t Улама про тс, що ««Економічні проблеми» рідко піднімаються над прописними істинами, а коли це роблять, то тільки сіють сум^ття» («Stalin. The Man and His Era», Boston, 1973, c_t 729). Малоймовірно, щоб нагадування членам партії про те, що існування гро­шового обміну в CPCP вимагає побудованого на доктрині пояснення і обґрунтування, було в 1952 році прописною істиною. Якщо йдеться про західних комуністів, то вже тоді величезна кількість їх змоіла забути головну суть комуністичного ідеалу. Комуністичні партії у країнах «народної демок­ратії» трактували знання з цієї теми як вид вищого втаємничеяня, про який із міркувань тактики говорита не варто.

⁸² Й. В. Сталін. Економічні проблеми соціалізму в CPCP₁ K., 1953, с. 15—16÷

Там само, с. 16.

Там само, с. 26—27.

⁸⁵ Там само, с. 27.

⁸⁶ Там само, с. 27—28,

⁸⁷ Там само, с. 33.

⁸⁸ Там само, с.4О.

Там само, с. 47.

⁹⁰ Там само, с. 49.

⁹¹ Там само, с. 39.

⁹² Там само, с, 48.

⁹³ Там само, с.59—*60.

⁹⁴ Там само, с.209.

⁹⁵ Там само, с.205.

⁹⁶Tqm само, с.209.

⁹⁷ R-Miliband. Reflections on the Crisis of Communist Regimes, у вид.: After tħe Fall. The Failure of Communism and the Future of Socialism, R-Blackbum (pe∂.)_j London—New York, 199 l_s c,9.

⁹⁸ Там само.

⁹⁹ FJameson. Conversations on the New World Order, там само, с.261.

A_tSmolar. L^τutoρie ct science: Fecononiie politique dans la vision marxienne du commmisme et pendant Fidustialisation Sovictique «Revue de ΓEst>> 1974, жовтень, № 4, c.104.