ЛЕНІНОВА ТРАГЕДІЯ ВОЛІ И ДОЛІ

Писати про Леніна -_4r нелегке завдання, В останні десятиліття американські ^l історики, прагнучи подолати спадщину «холодної війни», доклали чималих зусиль, аби подати творця радянської держави в якнайпривабливішому світлі ■— як по­стать, трактування якої невідривне від контексту історії Росії і яка не несе відпові­дальності за криваві жахи сталінізму¹.

Одним Із найкращих формулювань цього погляду є, на мою думку, есе Алесдей- ра Макінтайра «How Notto Write About Lenin», Автор не намагається проповідува­ти тут теорію універсальної емпатїї; навпаки, він розважливо нагадує нам, що для здобуття історичної перспективи «не раз буває обов’язковою відсутність симпатії до предмета досліджень»³. Однак він підкреслює, що це повинна бути «відсутність симпатії належного виду» і що в працях про Леніна слід виконати принаймні дві умови:

«По-перше, відчувати масштабність. Не слід наближатися до людей певно­го калібру (це стосується не лише Леніна, але й Робссп’єра чи Наполеона) без відчуття власної обмеженості. Ліліпут, який береться писати про Гуллівера, має бути обережний. 1 насамперед він не повинен займати протекційної позиції [,,.]

Другою умовою є відчуття трагізму, необхідне для зрозуміння як перемоги, так і поразки Жовтневої революції.

У принципі я погоджуюся з цим міркуванням. Однак гадаю, що визнання певної особливої величі Леніна не повинно зупиняти нас від того, щоб дати оцінку його лиховісній ролі в історії, Я також не бачу причини, з огляду на яку застереження Макінтайра примушували б нас визнати, що «сталінізм у жодному сенсі не був правомірним спадкоємцем ленінізму», навіть при зведенні ленінізму виключно до його негативних рис⁵. Я також не розумію, чому «чистота Лепіпового серця» в розумінні «чарівної простоти І впевненості в революційній меті» може бути аргу­ментом проти опонентів та критиків Леніна⁶, Навпаки: такого роду «чистота сер­ця», як на мене, є типово тоталітарною рисою.

Зрештою я не думаю, що називати Леніна тоталітарним революціонером було рівнозначне зайняттю щодо нього протекційної позиції чи відмові йому в особливо­му роді величі. Термін «тоталітаризм» не повинен асоціюватись у нас виключно зі злочинами. Ми маємо право асоціювати його і з благородними ідеями, такими, як ідея революційного визволення людства.

Відчуття трагізму.. Я цілком поділяю думку що історія комуністичного руху як проекту емансипації людства може подаватись як трагедія. Адже комунізм був най- мотутніїпим новітнім втіленням давніх міленаристичних надій, і крах таких надій, навіть якби вони виявилися нераціональними й небезпечними у практичній реалізації, не по­винен бути підставою для легкого священнодійства. Однак звідси не випливає, що всі індивідуальні представники цього руху ба навіть усі його теорет ики та вожді, були однаково трагічні. Роза Люксембург була трагічною героїнею par excellence, але важко змалювати в категоріях трагізму постать Плеханова (за винятком останнього року його життя), Я також сумніваюсь, чи можна говорити про трагедію Енгельса.

Випадок Леніна я вважаю вельми складним. З одного боку, монолітна «просто­та» його розуму і серця не дозволяла йому переживати будь-які конфлікти амбіт­ності і внаслідок цього бачити свій вибір у трагічному світлі. Але, з другої ⁴O боку дії Леніна були трагічними в об’єктивному сенсі — як вираження героїчного зухваль­ства в конфронтації з величчю долі, як об’єктивна поразка, що п він зазнав через незламну волю у битві з богами.

Спробуймо розвинути цю думку.

У спогадах про Леніна Лев Троцький зосередив свою увагу на одній із найбільш вражаючих рис цього великого «машиніста революції». Це було підпорядкування всього життя, як політичного, так й інтелектуального одній ідеї, одній меті⁷.

і Цс всепоглинаюче, невтримне поривання до революційної мети, поєднане з не-

I змірно потужною «силою волі» (не заплямоване чисто особистим марнославством)⁸, вражало всіх, хто знав Леніна. Багато бачили в ньому у цьому відношенні щось надлюдське, а отже, й нелюдське. Дехто реагував на це спробами надати Ленінові «людське обличчя», приписуючи йому лагідніші (хоч і відповідно приглушені) по­чуття. Така тенденція виразно помітна у «Днях із Леніним» Горького. Однак у цій книжці можна знайти аргументи, які свідчать про невелику результативність таких І зусиль. Візьмімо, наприклад, ось таке резюме висловлювання Леніна про Бетхове­на:

j «Не знаю нічого кращого за “Апасіонату”, ладен слухати її кожного дня

і Але часто слухати музику не можу, діє на нерви, хочеться говорити милі дур­

ниці й гладити по голівках людей, які, живучи в брудному пеклі, можуть створю­вати таку красу. А сьогодні гладити по голівці нікого не можна — відкусять руку, і треба бити по голівках, бити без милосердя, хоч ми, в ідеалі, проти всяко- ^d го насильства над людьми. Гм-гм, — обов’язок пекельно трудний!»⁹

Горький мав намір, звичайно, справити враження, що Ленін був трагічною люди­ною, яка не підпорядковувала все своїй кінцевій меті, але свідомою ціни, яку за це треба заплатити, людиною, яка шкодувала, що між цією метою і необхідними засо- I бами боротьби Існує такий контраст.

І внутрішніх конфліктів. Він безнастанно повторював, що справжній революціонер повинен бути безжальним, володіти залізною волею і не піддаватись на сентимен­талізм будь-якої форми; він відчував глибоку зневагу до гамлетівських вагань ре­волюційної інтелігенції І сам умів діяти з жорстокою рішучістю, без жодних докорів сумління. Застосовуючи типологію Тургенева, можна сказати, що він не мав нічого спільного з трагічною роздвоєністю Гамлета. Набагато ближчим йому був турте- і нєвський Дон Кіхот— обмежений фанатик, здатний до рішучих жорстоких дій саме

І тому, що такі, як він, «бачать і знають одну лише точку, яка часто навіть не існує в тому образі, в якому вони її бачать»¹⁰.

Однак людина дії може бути трагічною об’єктивно, тобто вона не переживає паралізуючий конфлікт амбітності, властивий трагічній свідомості. Це можна на­звати трагедією волі й долі, або трагедією непередбачуваиих наслідків дій, Typre- нєвський Дон Kixor поривався до утопічних цілей і досягав інших результатів, ніж передбачав. Цей іронічний ефект можна пояснити гегелівською концепцією «лукав­ства Розуму», Більш песимістична інтерпретація вбачала б у цьому щось інше — ілюстрацію принципової ірраціональності історії як процесу, в якому дошкульні ви­падковості завжди перекреслюють свідомі наміри. Але в обох випадках це було б змалювання незламної волі, приреченої на трагічне приниження і поразки.

У цьому сенсі Ленін, без сумніву, був трагічною постаттю.

Можна, однак, запитати, чи поняття «трагедії непередбачуваиих наслідків» не є занадто широким? Чи всяка поразка трагічна? Чи трагічні всі історичні діячі, які не досягни своїх цілей? Чи стосується це, наприклад, Гітлера, поразка якого все ж була більш несподівана й ефектна, аніж поразка Леніна?

ЦІ риторичні запитання дозволяють окреслити істотні відмінності. Концепція істо­ричної трагедії передбачає виставлення певної оцінки. Випадок Леніна витримує цей тест, оскільки комунізм як секуляризована форма споконвічних хіліастичних мрій не дає звести його до злочину чи відбутися твердженням, що він був усього- на-всього абсурдною фантазією.

По суті, трагедія волі й долі Леніна помітна й на ранніх стадіях його діяльності. Для вичерпного обґрунтування цієї тези довелося б змалювати весь його життєвий шлях, що, ясна річ, виходить поза рамки цієї книги. Через те ми повинні задоволь­нитися поданням загального ідеологічного взірі де, який пояснює специфіку і внутрішні суперечності ленінізму як теорії і як практики. Коротше кажучи, цей взірець поля­гав у постійній напрузі між основними детерміністичними положеннями класично­го марксизму і революційним волюнтаризмом надзвичайно сильного лідера.

У своїх ранніх працях Ленін висміював народницьку віру в «суб’єктивний фак­тор», підкреслюючи необхідність чисто об’єктивного аналізу суспільного розвитку і рішуче відкидаючи запозичення своїх уявлень «з дитячої баєчки про свободу волі»¹¹_t Слідом за Плехановим і Каутським він не погоджувався трактувати соціалізм як етичний вибір, протиставляв цьому Енґельсову концепцію свободи як усвідомленої необхідності й урочисто обіцяв підпорядкувати революційну діяльність об’єктивній логіці суспільного розвитку¹². Ясна річ, це тягло за собою прийняття необхідності «капіталістичної фази» в розвитку Росії. Подібно до інших тодішніх російських мар­ксистів, Ленін не мав у цьому питанні жодних сумнівів. Він проголошував цю тезу навіть у період революції 1905 року.

«Марксисти, — писав він тоді, — безумовно переконані в буржуазному ха­рактері російської революції. Що це значить? Це значить, що ті демократичні перетворення в політичному ладі й ті соціально-економічні перетворення, які стали для Росії необхідністю, — самі по собі не тільки не означають підриву капіталіз­му, підриву панування буржуазії, а, навпаки, вопи вперше очищають грунт по- справжньому для широкого і швидкого, європейського, а не азіатського, розвит­ку капіталізму, вони вперше зроблять можливим панування буржуазії як класу.

Проте в квітні 1917 року Ленін здивував своїх товаришів по партії і безліч своїх прихильників, вимагаючи розпочати війну за «повну свободу», тобто за повалення Тимчасового уряду і заміну його неподільною владою Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Кількома місяцями пізніше, досягти цієї мети, він, нітрохи не вагаючись, визначив для своєї партії завдання безпосереднього переходу до соц­іалізму тобто втілення в життя улюбленої ідеї народницьких критиків марксизму

Щоправда, він робив обмовку, що це не можна здійснити надто швидко: «Щоб соціалізм здобув успіх у Росії, — заявив він 1918 року, — потрібен період щонай­менше я кілька МІСЯЦІ Rtt ∏. Tp о ць кий, який няні R ці слоня після болісного для партії відступу, яким була політика непу, справедливо розраховував на подив читачів:

«Хіба це не помилка? Може, Ленін мав на увазі роки або десятиріччя? Але ні, це не помилка. У Леніна можна знайти багато заяв такого ж роду. Я дуже добре пам’ятаю, що в перший період після революції, на засіданнях Ради На­родних Комісарів, Ілліч багато разів повторював, що після того, як мине півроку, настане торжество соціалізму і ми станемо наймогутнішою державою в світі [...] Він вірив у те, що казав, І це уявлення про всього півроку перепочинку, який потрібен перед побудовою соціалізму виражало дух Леніна не меншою мірою, ніж його реалістичний підхід до завдань буднів. Глибоке, тверде переконання у гігантських можливостях людського розвитку, заради здійснення яких варто зап­латити будь-яку ціну страждань і жертв, завжди було головною пружиною розу­му Леніна»¹⁵.

Як побачимо далі, так було насправді — Троцький нітрохи не перебільшував. Але він не пробував з’ясувати, як Ленін міг поєднувати такий крайній волюнтаризм із прагненням зберегти ортодоксальну а отже, нецесаріанську вірність інтерпре­тації марксизму

На перший погляд може здатися, що практика Леніна яскраво суперечила його теоріям і що Ленін цього просто не усвідомлював. Здається також, що Ленін часто суперечив сам собі в теоретичних висловлюваннях, впадаючи іноді в дивну непос­лідовність. Наприклад, на початку 1921 року він так подав зв’язок між політикою і економікою: «Політика є концентрований вираз економіки [_] Політика не може не мати першості над економікою. Міркувати інакше, значить забувати азбуку марк­сизму»¹⁶.

Як це, одначе, відноситься до тези Маркса про пріоритет економічного базису над політичною надбудовою? Невже Ленін просто забув центральне твердження історичного матеріалізму? Чи, може, він забув свої власні (наведені вище) слова про необхідність поважати в політиці «закони розвитку товарного і капіталістичного виробництва?» Яким чином він дійшов до такого дивного відступу від головної тези історичного матеріалізму?

Після уважного вивчення цього питання виявляється, що суперечність, про яку йде мова, не була аж такою кричущою. Погляд Леніна на пріоритет політики над економікою не був перекрученням погляду Маркса па взаємозв’язок базису і над­будови. З контексту виразно випливає, що він стосувався лише теорії робітничого руху Для Леніна важливо було тільки підкреслити пріоритет політичних форм бо­ротьби пролетаріату над боротьбою економічною, тобто пріоритет партії над про­фесійними спілками. Це, очевидно, мало значення для загальної теорії марксизму, але не було прямим запереченням пріоритету економічного чинника в історії, отже, було спрямоване проти синдикалізму, а не проти марксистської ортодоксії*

Крім того, ми повинні здавати собі справу, що марксизм Леніна із самого по­чатку чинив опір впливові технологічного детермінізму, який характеризував більшість марксистів II Інтернаціоналу. Ленін критикував народницький стицизм в ім’я принципу причинності, але розумів під цим закони класової боротьби, а не квазіавтоматичний розвиток продуктивних сил* У полеміці з Петром Струве він відкидав не лише народницький «суб’єктивізм», а й «об’єктивізм», який здавався тоді невід’ємним від марксизму: одному й другому він протиставляв класову за- анґажованість, «зобов’язуючи при всякій оцінці прямо і відкрито ставати на точ­ку зору певної суспільної групи»¹⁷* У своєму аналізі розвитку капіталізму в Росії він доводив, що капіталізм у Росії — це не справа майбутнього, а щось «цілком уже й остаточно сформоване»¹⁸. ВІН так стверджував, бо вимірював капіталі­стичний розвиток за допомогою інших критеріїв, аніж Плеханов і Струве, для яких капіталізм мав означати перемогу економічної відсталості і політичну сво­боду Для Леніна вирішальним критерієм розвитку капіталізму були не продук­тивні сили, а класова структура, тип класових антагонізмів, Інакше кажучи, він визначав капіталізм у категоріях боротьби класів, а отже, узалежнював його роз­виток від «суб’єктивного чинника» — від інтенсивності боротьби, від волі й свідо­мості пролетаріату під керівництвом революційного авангарду*

Цей процес зміщення акценту з економіки на політику не був ні простим, ні одно­бічним* Його визначав не тільки той факт, що Ленін думав про суспільні процеси в категоріях боротьби, а отже, не міг миритися з пасивністю об’єктивістського спек- таторства. Велике значення мав також його глибокий песимізм щодо «економічної боротьби» І спонтанних форм самоорганізації робітничого класу. Цей песимізм су­перечив оптимізмові класичного марксизму, переконаного, ідо плин часу з кожним днем збільшує шанси соціалізму* Ленін хотів у це вірити, але побоювався, що може бути навпаки: що розвиток й економічні успіхи професійних спілок ослаблять у Росії класові антагонізми і надовго зведуть до нуля шанси революції ¹^.

Нам відомий кінцевий результат цих борінь* У вирішальний момент Ленін відки­нув теоретичні докори сумління і поставив усс на одну карту — на негайну перемо­гу соціалістичної революції. У1914 році він іше не вірив, що його покоління доживе до соціалістичної революції²⁰, але вже в 1917 році визнав здійснення такої революції прямим завданням і обов’язком партії. Як motto він вибрав слова Дантона: «сміливість, сміливість і ще раз сміливість»²¹. Щоб підтвердити свою відмову від усякої поміркованості та непохитну вірність кінцевому ідеалові, він змінив назву партії, відкидаючи термін «соціал-демократія» як оманливий і скомпрометований, водночас розгортаючи прапор комунізму*

Попервах для цих своїх починань він не знайшов майже ніякої підтримки* В очах Плеханова це було чистісіньке безумство, інші марксисти, включно з більшовика­ми, оцінювали «Квітневі тези» Леніна як знехтування всіма рекомендаціями істо­ричного матеріалізму, що може загрожувати рухові зануренням у безвідповідаль­ний політичний авантюризм і привести країну до перемоги реакції. Єдиним, хто нітрохи не сумнівався в радикальному повороті, був Троцький, який донедавна навіть не належав до більшовицької партії* Незважаючи на це, Ленін примусив партію змінити курс і захопити владу* Троцький, його вірний союзник, не сумнівався, що цс був один із рідкісних випадків зміни ходи історії під впливом волі однієї людини. Самому собі він охоче визначив допоміжну роль* У вигнанні, в 1933 році, він писав:

«Якби мене в 1917 році не було у Петербурзі, Жовтнева революція все одно відбулася б — за умови, що Ленін був би там і став би на її чолі* Якби ні він, ні я не були на той час у Петербурзі, Жовтневої революції не відбулося б, цьому б запобігло керівництво більшовицької партії — я нітрохи в цьому не сумніваюся! Якби не було Леніна, сумніваюсь, чи я спромігся б здолати опір більшовицьких керівників [.„] Але, повторюю, вистачило присутності самого тільки Леніна, щоб Жовтнева революція здобула перемогу* Те саме великою мірою можна сказати й про громадянську війну»²²*

В останній рік життя, у сповненій запалу статті «Про нашу революцію» (січень 1923) Ленін спробував захистити свої рішення перед закидом у волюнтаристсько­му відступництві від марксизму Аргументи, які він висунув, дуже нагадують тео­рію «нерівномірного і комбінованого розвитку», опрацьовану Троцьким²³. Перший із них аргументів звертав увагу на економічну взаємозалежність усіх країн в епоху імперіалізму а також інтерпретував російську революцію як наслідок імперіалістичної війни. Згідно з цим міркуванням, російська економіка, попри свою відсталість, була органічною частиною світової економіки, яка в цілому давно вже дозріла до соц­іальної революції Другий аргумент говорив про суспільну і культурну специфіку національного розвитку периферійних країн. На думку Леніна, цю специфіку роз­витку можна було пояснити в рамках марксизму Але ж ніде не сказано, що «підруч­ник, укладений за Каутським», передбачав «усі форми подальшого розвитку світо­вої історії»²⁴* Ідея закономірності історичного розвитку не виключає диференціації окремих його форм* Наприклад, Росія «знаходиться на рубежі цивілізованих країн і країн, що їх уперше цією війною остаточно втягнено в коло цивілізації, країн усього Сходу, країн позаєвропейських»²⁵. Як така вона повинна мати певні специфічні риси, котрі відрізняють її від країн Заходу

Ця аргументація значною мірою випереджала різні сучасні теорії специфіки роз­витку відсталих або нерівномірно розвинутих, перифері й них або напівпериферійних країн взаємозалежного світу* Ці теорії дружно проголошують, що такі країни не можуть розвиватися за класично капіталістичним, західним зразком* Ліва інтеліг­енція країн третього світу часто підкріплювала цей діагноз Леніновим аналізом імпе­ріалізму*

На відміну від Плеханова, Ленін ніколи не надавав особливого значення думці Маркса, що країна, яка в промисловому відношенні більш розвинута, стає взірцем розвитку для країн менш розвинутих* Сутність марксизму він вбачав у класовому аналізі історичних явищ, а не в теорії неминучої послідовності фаз суспільної ево­люції; через тс він не любив, коли доводили, що боротьба пролетаріату я тій чи іншій країні заздалегідь приречена на невдачу. Не терпів, зокрема, нагадувань про Енгельсову концепцію неминучої трагедії передчасної революції, бо вважав не без підстави, що вона пахне «доктринерством, і це схоже на відчай»²^ Однак поділяв думку, що у всесвітньому масштабі соціалізм — спадкоємець капіталізму, а не його альтернатива і що успіхи соціалістичної революції будуть забезпечені лише після перемоги соціалізму в економічно найбільш розвинутих країнах* Через те він також вважав більшовицьку революцію вихідною точкою комуністичного розвитку на Заході* У «Дитячій хворобі лівизни в комунізмі» (1920) Ленін навіть стверджу­вав, що після перемоги пролет арської революції хоча б в одній із передових країн Заходу «Росія зробиться [***] не зразковою, а знову відсталою країною»²⁷.

У статті «Про нашу революцію» ця проблематика лишилася ледве заторкиу- Toю, тому невідомо, чи думки Леніна про російську специфіку мали служити аргу­ментом на користь можливості соціалізму в одній країні* Скоріше здається, що це було тільки ретроспективне обгрунтування пройденого шляху, а також обумовлений свободи дій для себе у майбутньому* Дивлячись на історію з точки зору боротьби, Ленін бачив у пій різні можливості й знав, що немає вибору без ризику* Отже, де­терміністичному догматизмові він протиставляв максиму Наполеона: «On j 'engage etpuis on voit — спершу треба вв’язатися у серйозний бій, а там уже видно буде»²⁸*

Однак, разом з тим, Ленін аж занадто добре усвідомлював, що здобуття по­літичної влади не можна ототожнювати з перемогою як такою; бо якщо мірилом перемоги є досягнення мети боротьби, то його партія насправді зазнала поразки. На XI з’їзді партії (Москва, березепь-квітень 1922 року) він змалював ситуацію як тотальну поразку бундючних мрій про свідоме керівництво історією і реалізацію в такий спосіб ідеалу позитивної свободи суспільства* Комуністи, сказав він, «не ве­дуть, а їх ведуть»²⁹. Вони піддалися впливові тих, кого перемогли, бо останні пере­важали їх своєю культурою. Культура чиновників старого режиму не була, щиро кажучи, високою, навпаки: культура у них «мізерна, жалюгідна», але вона виявила­ся вищою від культури переможних на вигляд більшовиків³⁰. Ще більше шокувала нездатність комуністів керувати економікою. У цьому відношенні вони не спромог­лися дорівнятись «звичайному капіталістичному прикажчикові». Описуючи цю при­низливу поразку в перемозі, Ленін, характерна річ, зробив натяк на Наполеона—на його відомі слова про сорок пірамід, які дивляться на французьку армію. Зокрема, він сказав:

«Він, комуніст, революціонер, який зробив найбільшу в світі революцію, він, на якого дивляться якщо не сорок пірамід, то сорок європейських країн з надією на визволення від капіталізму, — він повинен учитись від рядового прикажчика, який бігав у лабаз десять років, який цю справу знає, а він, відповідальний ко­муніст і відданий революціонер, не тільки цього не знає, але навіть не знає й того, що цього не знає»³¹.

Після цих слів ішла коротка, вагома констатація: «Маємо... все, чого хочете, — крім уміння. Вміння немає»³².

Ця експресія роздратованого безсилля підсумовує об’єктивну трагедію Леніна. На самій вершині повної, здавалося б, перемоги, здобутої ціною незліченних жертв І титанічних зусиль, Ленін з усією виразністю побачив, що, по суті, не переміг, що його Великий проект визволення людства зірвано силами, які він не міг піддати контролю, які створили загрозу Великого банкрутства для його справи³³. Він про­бував боронити свою міленаристичну ідею, приписуючи її невдачу суб’єктивному факторові — «бракові уміння», що виник на грунті невиправного російського «браку культури». Але це тільки збільшило його озлобленість.

Ленін не був витонченим філософом свободи. Та, попри це, уся його революційна діяльність була спрямована на втілення в життя комуністичного ідеалу визволення — визволення від сліпих необхідностей економічного і суспільного життя. Свобо­да, згідно з цим баченням, полягала в здатності підпорядковувати стихійні сили суворому, свідомому контролю й досягати таким чином суверенного панування над колективною долею. Щоб досягти цієї мети, Ленін мобілізував колосальну енер­гію, організував свою партію у тоталітарний спосіб і нав’язав своїй країні нічим не обмежену, справді тоталітарну диктатуру. І все ж він змушений був публічно виз­нати, що його партія володіє всім, за винятком уміння. Це було рівнозначне визнан­ню цілковитої поразки. Щоправда, Ленін не впав у розпач — він намагався боро­тись, мобілізувати своїх прибічників на нові героїчні зусилля. Але це була вже тільки трагічно безнадійна боротьба. Доля комунізму підтвердила діагноз, поставлений Леніним на Xl з’їзді: російські комуністи виявилися нездатними втілити в життя комунізм. Чи означає це, що Ленін мав рацію в тому, що приписував цю нездатність російській відсталості та «бракові культури»? Доля комунізму у всесвітньому мас­штабі скоріше свідчить, що це була абсолютно нездійсненна ілюзія. Отже, вели­чезна енергія, яку було присвячено втіленню його в життя, пішла нанівець,

Ленін ова поразка має два аспекти, які відповідають двом сторонам Марксової концепції свободи: свободи як раціонального контролю над економікою і свободи як свідомого формування гуманних суспільних сил. Експерименти як воєнного комун­ізму, так і непу засвідчили, що комуністична партія не здатна управляти економі­кою і що її незграбні спроби керувати економічними процесами тільки збільшують людську залежність від неконтрольованого елемента. Але ще переконливішим був експеримент з його власною партією як керівною політичною силою. Вона мала стати надійним знаряддям свідомого, раціонального контролю, але втратила конт- роль над самою собою, Гї організаційний апарат почав служити своїм власним парти­кулярним інтересам, які не збігалися з цілями паріії, воля апаратників почала чини­ти опір волі самого Леніна, Завдяки цьому реальна влада у партії почала зо­середжуватися в руках її першого секретаря, Иосифа Сталіна, який керував організаційними справами І вмів спритно маніпулювати людьми. В останній рік сво­го життя Ленін, паралізований тяжкою недугою, спостерігав початки цього процесу з дедалі зростаючою і виправданою тривогою. У нотатках, які називають його «Заповітом», він написав: «Тов. Сталін, перебравши на себе функції генерального секретаря, зосередив у своїх руках безмежну владу, і я не впевнений, чи він завжди зможе користуватися цією владою з належною обережністю»³⁴.

Якби Ленін прожив довше, він, напевне, спробував би зупинити Сталіна в його прагненні захопити владу. Але дуже сумнівно, чи зміг би він запобігти моральному розкладові керівництва партії внаслідок її необмеженої і ніким не контрольованої влади над країною. З другого боку, цілком очевидним є той факт, що навіть най­менш корумповане і найбільш ідеологічно мисляче партійне керівництво не змогло б на довший період установити по-справжньому ефективний контроль над усіма суспільно-економічними процесами у Радянському Союзі. Не вдалося б йому й загальмувати процес утворення всередині партії різних неформальних груп спеці­альних інтересів. Раніше чи пізніше виявилося б, що контроль з його боку був не досить пильний і не досить далекоглядний, що багато його дій принесли непередба- чувані результати І що суспільне життя не дає себе втиснути в ідеологічно визна­чені рамки.

ПРИМІТКИ

¹ Ідеться про таких авторів, як Р.В.Деніелс, Стівен Ф.Коен, М.Левін І С.Фітцпатрік₊

² Див.: S-Fitzpatrick. New Perspectives on Stalinism, «The Russian Review», 1986, τ 45, Xs 4.

³ A-Macintyre. Againstthc Self-Images of the Age, Notre Dame, 1984, c. 43.

⁴TaMCaMO_t

⁵ Там само, c_t 47,

Там само, с. 44,

⁷ ∏op_t: L.Trotsky. Lenin, London, 1925, c. 50.

^s Це підкреслив, щоправда, з деяким перебільшенням, Л.Шапіро, див/ Preface, у вид.: Lenin: The Man, the Theorist, the Leader, L.Schapiro, RReddaway New York, 1967, c. 20.

⁹ M,Горький. Собр, сон. в 16 τ_t, τ, 16, M., 1979, c. 169.

¹⁰ И.С.Тургенев. Гамлет и ДонКихот, у вид,: Собр. соч. в двадцати восьми томах, т. 8, М.-JI_tj 1964, с. 184.

н ЛТ,т. l,c. 131.

¹²Тамсамо,с. 143—144.

¹³ ЛТ, т. 9, с. 30.

¹⁴ L-Trotsky. Lenin, с. 174.

¹^ Там само, с. 174—176,

¹⁶ ЛТ, т. 32, с. 60.

ПЛТ,Т- 1,0.364,

^ιs Там само, с. 452.

L ¹⁹ Про панічний страх Леніна перед упущенням шансу революції пише Шапіро, див.: Lenin: The

Man, c. 13.

²⁰ Він говорив про цс у «Лекції про революцію 1905 року», прочитаній у Цюриху в січні 1914 р.

²¹ ЛТ, т. 26, c. 150. («Поради сторонньої людини».)

²² L_tTrotsky My Life, Harmondsworth, 1984, c. IX.

²¹ Детальний аналіз иісї теорії зробив ізраїльський історик Б.Кней-Паз у книзі «The Social and Political Thought of Leon Trotsky», Oxford, 1978, розд. 3—4_t

²⁴ LD, τ. 33, c. 498.

²⁵ Там само, c. 494_t

²⁶ Див* лист Леніна до М*Ф, Соколова за травень 1921 p._s у вид*: ЛТ, т. 35., с. 419. Думку Енгельса, про яку тут Іде мова, подано вище, с. 135. П.Б.Аксельрод розвинув її в науковій праці «Объединение русской социал-демократии и сто задачи» («Искра», 1 903, грудень, і 1904, січень), у якій критикував погляди Леніна* За Валентинов им, ця критика «так розлютила Леніна, що він був схожий на тигра» (N₄Valentinov₁ Encounterswith Lenin, London, 1968, с* 115)*

²⁷ ЛТ,т. 31, с. 5.

²⁸ В.!Ленін. Повне зібрання творів, т* 1—55, K*, 1969-78, т* 45, с. 362. Далі при цитуванні за цим виданням вказується — ЛПЗТ, відповідний том, сторінка*

²^ Там само, с. 89.

³⁰ Там само, с. 90.

³¹ Там само, с* 77,

³² Там само, с* 78.

³³ Ty_τ я звертаюся до назви книжки З.Бжезінського про велике банкрутство комунізму: The Grand Failure: The Birth and Death of Communism, New York, 1989.

³⁴ Цит за вид.: R_tMiedwiediew* Pod os⅛d historii. Gcncza і nast⅞ρstwa Staliirizmu_y перекл. ЦЛІарно- гурськищ т. 1, Warszawa, 1990, с* 58* Всупереч чітко вираженій волі Леніна, його «Заповіт» не було оголошено на пленумі Центрального Комітету, В наступні роки, коли Сталін утвердився при владі, цей документ визнано фальсифікацією (там само, с. 64—65)* Див, також: М. Lc win. Lenin’s Last Struggle, NewYork, 1968*

2.