КРИТИКА ЛЕНІНИМ «БУРЖУАЗНОЇ СВОБОДИ» І СПАДЩИНА РОСІЙСЬКОГО НАРОДНИЦТВА

Зрозуміла річ, що в ленінському баченні комунізму свобода була ототожнена з соціальним визволенням мас. У негативному формулюванні це була свобода від капіталістичного гніту, а в позитивному — можливість забезпечити матеріальні й духовні потреби.

Ленін був схильний до дуже різкої контрастності суспільної емансипації мас і ліберальної свободи, тобто прав людини і політичної свободи. Він завжди вважав, що «усяка свобода є обман, коли вона суперечить інтересам визволення праці від гніту капіталу»². Однак до революції він звик був підкреслювати, що «буржуазно- демократична» свобода — це великий крок уперед у порівнянні з автократією і що російські марксисти повинні брати участь у боротьбі за політичне визволення. Tay 1919 році ситуація радикально змінилася: Лютнева революція, як визнав сам Ленін, зробила Росію «яайвільпішою» з усіх країн, що брали участь у війні, хоча й не вий­шла поза рамки «буржуазної свободи»³. Це підштовхнуло Леиіпа до радикалізації своєї позиції в питанні політичної свободи. У «Державі і революції» він сформулю­вав думку, що поки суспільство залишається класовим, не можна говорити про будь-який істотний прогрес свободи. «Свобода капіталістичного суспільства, — стверджував він, — завжди лишається приблизно такою ж, якою була свобода стародавніх грецьких республік: свободою для рабовласників»⁴.

Невдовзі по тому^г Ленін наказав розігнати вибрані у вільних виборах Установчі збори.

Свобода, доводив Ленін, завжди класова, всілякі балачки про «свободу взагалі» —- нонсенс, якщо не підступне ошуканство. Більшовики прекрасно знають, що бу­дуть атаковані в ім’я свободи, але не бояться цього'. Справжня свобода буде реа­лізована тільки в комунізмі і завдяки комунізмові, її час настане тоді, «коли забу­дуть люди про те, що можуть бути громадські будинки в чиїйсь власності»⁶. На теперішній стадії боротьби класів свобода — це лозунг багатіїв; кожний, хто висту­пає проти більшовиків під гаслами «демократії» і «свободи», автоматично стає на бік ворогів народу, бо виявляє цим нерозуміння, що до перемоги соціалізму свобода і демократія були свободою і демократією для імущих і лише крихтами з їхнього столу для нсімущих⁷. Такий стан існує тому, що інститут приватної власності не можна примирити зі свободою народу, він дає можливість імущим контролювати все суспільне життя, а отже, зводить свободу народу до чисто формальних повно­важень — до «свободи на папері, а не на ділі»*. Набагато глибше значення має рівність⁹, але вона також може бути чисто формальною, а значить, оманливою, такою, що гальмує визволення мас. Подібно до того, як справжня свобода, справжня рівність не поєднується з існуванням нагромаджених багатств. Замало повалити політичну владу імущих класів, замало буде навіть націоналізації засобів виробниц­тва. Експлуатація існує доти, доки існують гроші, бо гроші — це «згусток суспіль­ного багатства», «залишок учорашньої експлуатації»¹⁰.1 для того, щоб визволити бідноту з ярма глитаїв, конче треба ліквідувати гроші й обмін. Поки цього не буде зроблено, не можна проголошувати формальну свободу і рівність. Диктатура про­летаріату повинна бути «жорстокою, тяжкою, кривавою, болісною»¹¹.

Усі ці висновки були обгрунтовані посиланням на авторитет Маркса. Автор «Ка­піталу», стверджував Ленін, «глузує з пишності і широкомовності буржуазно-де­мократичної великої хартії вольностей і прав людини»¹⁴. Адже він (Маркс) присвя­тив «велику частину свого життя та своїх літературних праць і велику частину наукових досліджень» якраз тому, що «висміював свободу, рівність, волю більшості і всяких Бентамів, які це розписували, і доведенню того, що в підкладці лежать інтереси свободи товаровласника, свободи капіталу, яку він використовує на те, щоб гнобити трудящі маси»¹⁵.

Не підлягає сумніву, що Маркс бував дуже брутальний у викритті «буржуазної свободи», що більше, ніж будь-хто інший, доклав рук до її дискредитації серед соц­іалістів. Але це не повинно заслоняти від нас того факту, що Ленін пішов у цьому напрямку набагато далі й що деякі з його поглядів у цьому питанні виведені не від Маркса. Візьмімо, наприклад, ось таку тираду проти тих поміркованих соціалістів, які турбуються про долю свободи:

«Менше базікання про «трудову демократію», про «свободу, рівність, бра­терство», «про народовладдя» і тому подібне [.„] Менше пишних фраз, більше простого, буденного діла, турботи про пуд хліба і пуд вугілля! Більше турботи про те, щоб ці необхідні голодному робітникові і обідраному, роздягненому селя­нинові пуд хліба і пуд вугілля діставалися не торгашеськими угодами, не капіта­лістично, а свідомою, добровільною, самовіддано-героїчною роботою простих трудівників...»¹⁶

Ці слова стосуються свободи робітників, а не свободи привілейованих класів. Ленін нічого не говорить тут про загрозу контрреволюції.

Іще яскравіші приклади нігілістичного ставлення Леніна до «буржуазної свобо­ди» дає його полемічний трактат «Пролетарська революція і ренегат Каутський». Він містить не лише радикалізований варіант погляду Маркса на буржуазну демок­ратію, яка є «раєм для багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних»¹⁸, але також розвиває теорію буржуазно-демократичних інститутів, воро­жих для робітників у своїй найглибшій сутності й таких, що сприяють постійному зростанню експлуатації та насильства. Ленін назвав це «законом» буржуазної де­мократії і сформулював цей закон такими словами:

«...охорону меншості пануюча партія буржуазної демократії дає тільки іншій буржуазній партії, пролетаріатові ж при всякому серйозному, глибокому, корі­нному питанні замість “охорони меншості” дістаються воєнний стан або погро­ми.

Чим більше розвинена демократія, тим ближче буває при всякому глибо­кому політичному розходженні, небезпечному для буржуазії, до погрому або до громадянської війни

Чи можна допустити, що вчений Каутський ніколи не чув про те, як біржа і банкіри тим більше підкоряють собі буржуазні парламенти, чим сильніше роз­винена демократія?»¹⁹

Важко трактувати цю дивну теорію як правомочний розвиток поглядів Маркса. Застереження Маркса від міщанської демократії були дуже глибокі, але малоймо­вірно, щоб він сказав, ніби вона веде до погромів. Він звинувачував її у збільшенні відчуження, в унеможливленні вільного розвитку вищих людських здібностей, але не приписував їй постійного й неухильного зростання ролі прямого насильегва в суспільному житті. Його погляди могли бути хибними, але вони не були абсурдни­ми.

Екстремізм розглянутих вище поглядів Леніна не був якоюсь індивідуальною аберацією. Він глибоко коренився у традиції російського народництва, яку репре­зентував серед інших його брат Олександр²⁰.

Ленін чітко відрізняв ранній російський радикалізм (т.зв. просвітництво шістде­сятих років) від народництва у точному значенні цього терміна²¹. До «просвітниць­ких радикалів» він ставився з пієтетом, натомість народників критикував нещадно, закидаючи їм Ідеалізування російської специфіки, а також «економічний романтизм», що озирається назад. Він відверто заявляв, що російські марксисти повинні відки­нути спадщину народницьких теоретиків, одночасно розвиваючи спадщину «рево­люційних демократів» шістдесятих років, насамперед Миколи Чернишевського, якого вважав мислителем, шо дуже наблизився до «наукового соціалізму» і в такий спосіб вторував шлях марксизмові. Мабуть, так було й у випадку самого Леніна, якого Чернишевський «переорав» ще до того, як Ленін познайомився з марксизмом²². Найважливіша з ранніх праць Леніна «Що робити?» має назву, яка свідомо прив’я­зана до такої самої назви впливового роману Чернишевського.

Можна погодитися з Леніним, що Чернишевський не був «народником», тобто представником специфічно російського різновиду популізму, який повністю сфор­мувався трохи пізніше. Але, попри це, Чернишевський був популістом у більш за­гальному значенні, творцем популістського радикалізму в Росії. Він був популістом, оскільки ототожнювався з масами і з великою підозріливістю ставився до лібе­ралів; оскільки пробував розробити «політичну економію трудящих мас», яка про­тиставляла «національному багатству» добробут народу, оскільки увесь його світог­ляд був пройнятий популістським егалітаризмом, що трактував задоволення еле­ментарних потреб народу як абсолютний пріоритет. Як і годилося для популіста з відсталої країни, він був суворим критиком капіталізму і проповідником докапіталі­стичного шляху розвитку. Капіталізм, доводив він, помножує «національне багат­ство» за рахунок добробуту народу; нації, які «пізно вийшли на Історичну арену», повинні відтак шукати прямої дороги до соціалізму.

Ленін був під великим враженням від критики Чернишевським лібералів: «Жо­ден інший російський революціонер не зрозумів лібералізму так добре і не засудив його з такою проникливістю та силою, як це зробив Чернишевський»²³.

«Свобода-— вельми приємна річ. Та лібералізм розуміє її надто вузько і фор­мально — як абстрактні закони, що Існують лише на папері, як відсутність пра­вових обмежень. Ліберали не розуміють, що юридична свобода має цінність для людини лише тоді, коли вона володіє матеріальними засобами користувати-

253

ся нею Участь у здійсненні політичної влади, у впливі на громадські справи залежить не від того, чи певні особи або певні класи мають формальне право брати участь у формальній діяльності уряду; вона залежить від того, чи стано­вище цих осіб або цих класів у суспільному житті дозволяє їм справляти значу­щий вплив»²⁴.

Це вельми змістовне зовні розмірковування плутає «свободу» з «можливістю», що було характерною рисою для всієї соціалістичної традиції з Марксом включно²⁵. Але вся справа в тому, що російський контекст збільшував суперечливість такої критики свободи. На Заході цс була критика засад існуючою суспільного ладу (аб­страгуючись від ступеня їх реалізації}, а в Росії — обґрунтування відмови від «бур­жуазної демократії» і пошуків абсолютно інших шляхів розвитку. Популістські російські радикали дуже швидко вирішили, що політична свобода на західний взірець їм байдужа. Такий погляд по якомусь часі став поділяти й Чсрнишсвський: він вважав, що байдуже, буде цар чи його не буде, буде конституція чи її не буде, — важливо тільки те, «щоб один клас не пив кров з іншого»²⁶.

Додатковим підсиленням такої аргументації було вживання слова «демократія» у «соціальному», а не політичному значенні, тобто пов’язування його з добробутом нижчих суспільних верств (demos), а не з демократичною системою влади²⁷. Сло­во «демократичний» у російській мові може бути синонімом слова «народний», зав­дяки чому вираз «демократична монархія» або навіть «демократичне самовлад­дя» (в розумінні влади, яка забезпечує суспільне просування для нижчих класів і спирається на них у боротьбі з аристократією), не є внутрішньою суперечністю²³. Поєднання цієї термінології з популістським пріоритетом «задля добробуту наро­ду» І з популістською зневагою до «тільки формальної» свободи може виправдову­вати парадоксальні й досить небезпечні ідеї. За приклад тут може правити розмір­ковування Чернишевського, який іще в 1858 році заявив, що Сибір, завдяки віднос­ній заможності своїх жителів, з точки зору демократії заслуговує на вищу оцінку, ніж Англія, яка переживає поразку пауперизації²⁹.

Згодом Чернишевський змінив цей свій погляд і дійшов інших висновків, але це не справило впливу на російську революційну думку3θ, У сімдесяті роки учні 4ep→ нишевського, обернувшись у народників, тобто рішучих противників «західного» шляху розвитку, укріпилися в погляді, що «політична свобода» — це лише знаряддя класового панування буржуазії і симптом остаточної перемоги капіталізму. Це виправдовувало не тільки байдужість до боротьби за політичні свободи, а й переко­нання, що ліберальна конституція служила б тільки заможним класам і на довгі роки занапастила б справу соціалізму.

Це винятково негативне ставлення до політичної свободи було характерним не тільки для Росії. Глибоке розчарування політичною свободою, зокрема парламен­таризмом і загальним виборчим правом (яке посадовило патрон Франції Луї-Напо- леона), було притаманне й більшості європейських революціонерів після подій 1848— 1852 рр. у Франції. Крайнім проявом цієї тенденції був анархістський рух, представ­ники якого рішуче відмовлялися від участі у політичних інтригах, бо, на їхню думку, треба було боротися не за політичні позиції, а за повалення всіх форм політичної влади. Це тотальне заперечення політичної сфери як такої часто називали «аполі­тичністю», або «політичною індиферентністю». Однак це були оманливі назви, бо тут ішлося не про відсутність політичної волі, а лише про відсутність зацікавленості боротьбою за впливи, навіть більше — формою влади у рамках капіталістичної системи.

Головним теоретиком анархізму був росіянин Михайло Бакунін, але анархізм як рух буйно розцвів у романських країнах і Швейцарії. Він був частиною міжнародного робітничого руху, яка мала сильне представництво у І Інтернаціоналі й енергійно ви- ступала проги марксизму і німецького соціалізму в цілому. Ідеологи анархізму були схильні зводити до мінімуму відмінність між марксистами і лассальянцями: одних і других вони звинувачували в опортунізмі, етатизмі й репрезентуванні інтересів робіт­ничої аристократії.

Російські народники намагалися уникати прямої участі у цих суперечках. Марк­са й Енгельса вони вважали представниками поміркованого крила Інтернаціоналу, яке висловлювалося за боротьбу легальними засобами, що не давали перенести себе на російський грунт.

Проте Маркс був у їхніх очах найвидатнішим теоретиком соціалізму у все­світньому масштабі. Отже, як соціалісти, російські народники також вважали себе учнями Маркса й зробили все, аби поширити знайомство з його творами у себе на батьківщині. Завдяки їхнім зусиллям, що щиро здивувало Маркса, Росія стала пер­шою країною, в якій вийшов переклад першого тому «Капіталу» (в 1872 році, тобто за п’ятнадцять років до англійського перекладу); ідеї Маркса були відомі в Росії й раніше, його репутація була майже легендарна, отож «Капітал» відразу став пріори­тетним чтивом усієїрадикальної інтелігенції. Його вплив був величезний: як я писав із цього приводу в іншій книзі³¹, усе класичне російське народництво було в повно­му розумінні реакцією на марксизм, а отже, цілим розділом в історії сприйняття марксизму. Картина капіталістичного розвитку, якою оперували народники, була повністю взята з «Капіталу», звідси було взято також обгрунтування переконаності, що капіталістичний розвиток має бути оплачений стражданнями мас (див. Марксів опис первісного нагромадження), отже, треба зробити все, аби уникнути його в Росії. Без сумніву, це була дуже однобічна Інтерпретація марксизму, яка не брала до уваги аргументів стосовно необхідності и переваг капіталістичної модернізації. Але відомо, що всяка велика суспільно-політична доктрина наражається на од­нобічні інтерпретації і що саме вони, як правило, є найважливішими з історичної точки зору

Стосується це й питання «політичної боротьби», яка так різко розділила T Інтер­націонал. Ставлення народників до політичної боротьби і політичної свободи на прак­тиці більше вкладається в рамки анархізму, ніж марксизму, але його теоретичне обгрунтування спиралося на марксизм. Стверджують, ніби Маркс довів, що по­літична «надбудова» повинна служити економічному «базису». Це означає, що кон­ституції, парламенти, демократичні республіки та інші форми політичної свободи — це тільки надбудова капіталістичної економіки, яка служить інтересам буржуа­зії. Маркс також показав, що інтереси буржуазії суперечать інтересам народу — не лише промислових робітників, приречених капіталізмом на щораз більше зубожіння, але й селян, приречених на неухильне відчуження і пролетаризацію. А якщо так, то партія трудового нараду у відсталій країні повинна зробити все, аби запобігти роз­виткові капіталізму. Тому вона не може боротися за політичну свободу³².

Логіка цього міркування переконувала не лише народників. Анархісти теж роз­мірковували подібним чином. Бакунін перемагав Маркса політично, але повністю визнавав його теорію згубних наслідків капіталізму для народних мас. Із цього він робив висновок, що його власна програма дій більше узгоджується з «Капіталом», аніж опортуністична політика самого Маркса, не кажучи вже про його німецьких учнів.

Виникнеіпгя російського марксизму як особливого й рішучого антинародниць- кого напрямку російської думки було пов’язане з більш ґрунтовним заглибленням у питання співвідношення між боротьбою за соціалізм і «політичною боротьбою» (про що мова йшла вище у підрозділі про Плеханова). Схвалення політичної бо­ротьби проти самодержавства в ім’я «буржуазної свободи» (трактованої, звичай­но, як перехідна стадія) стало в Росії однією з відмітних ознак марксизму. Усі російські марксисти погоджувалися з тим, що «вимога свободи виражає передусім інтереси буржуазії», але ретельно уникали робити з цього народницькі висновки. Твердження, буцімто «нема і бути не може іншого шляху до справжньої свободи пролетаріату і селянства, як шлях буржуазної свободи і буржуазного прогресу»³³, було для них майже незаперечно то догмою.

Наведені вище слова належать Леніну, але його позиція в цьому питанні не була непохитною і незмінною. З цього погляду марксизм Леніна дуже виразно відрізняв­ся від марксизму Плеханова* Під цим кутом зору варто подивитися на теорію Ле­ніна «проходження через капіталістичну фазу».

По-перше, Ленін не очікував, що капіталістичний прогрес принесе безсумнівну користь масам. Висока ціна цього прогресу його не хвилювала, оскільки він завжди зосереджувався на кінцевій меті, а не на безпосередньому поліпшенні становища людей праці* Доброю ілюстрацією його готовності прийняти людське страждання була відмова в організації допомоги для голодуючих у приволзькому регіоні під час великого голоду 1891—1892 рр. Молодий Ленін тоді визнав, що протидія голодові мала б негативний вплив на економіку (бо голод прискорює необхідний процес про- летаризації дрібних виробників), а також загальмовувала б процес революціонізації свідомості мас* Дослухуватись до гуманних імпульсів було б, на його думку, «ще одним виразом солодкої, мов сахарин, сентиментальності», яка характеризує ро­сійську інтелігенцію³⁴.

По-друге, Ленін умів поєднувати схвалення боротьби за політичну свободу з глибокою і неприхованою ворожістю до лібералів. Він вважав їх органічною скла­довою частиною привілейованих класів, щодо яких революціонери не повинні мати ані найменших Ілюзій. Це відповідало традиції російського популізму — від Черни- шевського до «Народної волі». Уже під час своєї першої розмови з Леніним навесні 1895 року Плеханов зауважив: «Ви повертаєтеся спиною до лібералів, а ми — об­личчям»³⁵.

Це була не просто тактика — це було скоріше вираження двох різних Інтер­претацій самих основ марксистської теорії* Для Леніна марксизм був передусім теорією класової боротьби, яка вела до соціального визволення мас; для Плехано­ва історичний матеріалізм був теорією прогресу через розвиток продуктивних сил* Згідно з першою інтерпретацією союз робітничої партії з лібералами суперечив би логіці співробітництва експлуатованих з експлуататорами, тимчасом як союз про­летаріату з бідним селянством, як союз двох частин трудящих мас, був цілком природною річчю* Друга інтерпретація трактувала цю справу зовсім протилежно: союз промислового пролетаріату з ліберальною буржуазією був природним співро­бітництвом двох зацікавлених у капіталістичній модернізації сил, тимчасом як союз робітників із селянством, а надто з бідним селянством тягнув би за собою небез­печні поступки на користь найвідсталішої форми дрібнотоварного виробництва. Інтерпретація Леніна гармоніювала з популістськими емоціями класової ненависті, натомість погляди Плеханова, що більш узгоджувалися з марксизмом, були, зви­чайно, надто інтелектуалізовані для середовища революціонерів*

Практичні наслідки цієї принципової відмінності між Плехановим і Леніним пов­ністю проявилися під час революції 1905 року.

Незважаючи па хвилини вагання, спричиненого побоюванням перед «гнилим компромісом» між буржуазією і урядом, Плеханов лишився вірним думці, що ме­тою російської буржуазно-демократичної революції має бути передача влади в руки буржуазії. Під буржуазією він розумів не дрібну буржуазію, яка репрезентує найвід­сталішу форму виробництва, а тим більше селян, яких він вважав ірраціональною силою, що дивиться в минуле й прив’язана до «азійських» форм життя; він мав на увазі виключно освічену, європеїзовану ліберальну буржуазію, яка представляла наймодернізованішу частину російської економіки. І тому він був готовий надати критичну, але рішучу підтримку партії конституційних демократів (кадетів)* Ця по­зиція відводила йому місце на крайньому правому крилі російської соціал-демок­ратії. Навіть меншовики закидали йому, що він зводить роль робітників до знаряд­дя, яке служить буржуазії³⁶.

Ленін займав діаметрально протилежну позицію. Хоч він і далі не заперечував, що російська революція має буржуазно-демократичний характер і мусить привес­ти до якоїсь форми класового панування буржуазії, однак робив усе можливе, аби не допустити союзу з лібералами й представити кадетів як найнебезпечнІших во­рогів революції. Він увесь час повторював, що можуть бути різні форми буржуазної демократії, наприклад, республікансько-революційна І монархістсько-ліберальна демократія. Класове панування, стверджував він, слід відрізняти від здійснення політичної влади. У певному сенсі революційно-демократичний шлях не вигідний для класових інтересів буржуазії: для неї вигідніше, щоб буржуазна демократія здійснювалася поволі, обережно, шляхом реформ, зі збереженням різних решток старого режиму. Перемога такого шляху розвитку (Ленін назвав його «прусським шляхом») створила б базу для міцного союзу нових привілейованих верств із ста­рими, що було б рівнозначне ганебній зраді революційних мас. І тому суспільною базою послідовної буржуазно-демократичної революції у Росії мусить бути не бур­жуазія sensu stride, а дрібні виробники, тобто революційна дрібна буржуазія та селянство. На чолі революції повинні стати «якобінці сучасної соціал-демократії», тобто більшовики. Вони хочуть, щоб «народ, тобто пролетаріат і селянство, роз­правився з монархією і аристократією «по-плебейському», нещадно знищуючи во­рогів свободи»³⁷. Самі ж вони забезпечать народові надійне і безкомпромісне ке­рівництво в боротьбі.

Так Ленін підійшов до концепції «революційно-демократичної диктатури проле­таріату і селянства». Така диктатура мала репрезентувати більшість населення і водночас підпорядкувати селянство гегемонії пролетаріату й забезпечити вирішаль­ний голос найреволюцІйніпгій пролетарській партії.

Це було явне відхилення від усталеного погляду, згідно з яким мета боротьби із самодержавством — встановлення у Росії повної політичної демократії. Хоч Ленін і пробував доводити, що революційна диктатура — найнадійніший шлях до демок­ратичної республіки і нічим не обмеженої політичної свободи, однак він ніколи не пояснював, як примирити ідею «більшовизм при владі» з поглядом Плеханова, що жодна російська соціалістична партія не повинна прагнути здобути владу, оскільки реалізація такої «бланкістської» спокуси призвела б до сумних наслідків. Не пояс­нив він також те, як можна встановити повну політичну свободу при одночасному використанні диктаторських методів і то не тільки проти реакції, а й проти сил по­міркованості та компромісу. Навпаки — він недвозначно констатував, що історія суворо спитає вождів російського пролетаріату, якщо вони захочуть урізувати рево­люційну енергію, боячись перем оги^зя. Це було рівнозначне декларації, що справжні революціонери не повинні боятися виходу поза межі буржуазної демократії.

Так чи інакше, у цьому світлі стає зрозумілим, що «Квітневі тези» Леніна 1917 року які закликали до негайного повалення демократичного Тимчасового уряду, не слід трактувати як чисту імпровізацію, яка не мала жодного обгрунтування у його теорії революції. Різниця між Леніним 1905 року і Леніним 1917 року, була, по суті, відносна, чисто ситуаційна, зате подібність мала принциповий характер, бо в обох випадках він висловлювався за революційний волюнтаризм, в обох випадках відки­дав доктринерські докори сумління, доводячи при цьому, що теорія також вимагає саме такої поведінки під час революції. У 1905 році головним ворогом пролетарсь­кої революції було все-таки самодержавство, з яким треба було воювати під гас­лом «політичної свободи». Натомість у 1917 році політичну свободу було вже здо­буто, отже, треба було дискредитувати її з допомогою вульгарно-соціалістичної аргументації. Перший промовистий результат здобуття влади більшовиками — розгін Установчих зборів — зробив цю аргументацію ще необхіднішою. Щоб вип­равдати свою диктатуру, Ленін був змушений удатися до найвульгарнішого, попу­лістського варіанту марксизму

Доброю ілюстрацією до цього є лекція Леніна «Про державу», прочитана у Сверд- ловському університеті в липні 1919 року Він доводив, — цілком у дусі російських народників, — що політична свобода тільки збільшує експлуатацію мас, отже, на­справді є безсоромною брехнею. Ленін кидав виклик захисникам «вільної держа­ви», звертаючись до них словами: «Ви називаєте свою державу вільною, а насправді, поки є приватна власність, ваша держава, хоча б вона й була демократичною рес­публікою, є не що інше, як машина в руках капіталістів для придушення робітників, і чим вільніша держава, тим ясніше це проявляється. Приклад цього — Швейцарія — у Європі, Сполучені Північно-Американські Штати — в Америці. Ніде капітал не панує так цинічно й нещадно, і ніде це не видно з такою ясністю, як саме в цих країнах, хоч це демократичні республіки...»³⁹

Легкість, з якою вождь більшовиків використав народницьку традицію стрімких атак на «буржуазну свободу», свідчить, що його сприйняття світу завдячувало спад­щині російського популізму набагато більше, аніж він сам вважав. Повернення до давньої і дуже примітивної революційної свідомості помітне навіть у його мові. На відміну від народників, російські марксисти не вживали таких слів, як «народ» чи «трудящі маси», бо вважали їх неточними, такими, що абстрагують від класових характеристик, а отже, не належать до словника «наукового соціалізму», Протягом тривалого часу цього принципу дотримувався і Ленін; пишучи про нспролетарські маси, він завжди вживав класово однозначні терміни, такі як «дрібні виробники» або «дрібна буржуазія». Однак у 1917—1918 роках він забув про ці теоретичні тон­кощі. Ного статті й промови цього періоду сповнені класової ненависті без заглиб­лення у соціологічну диференціацію. У них переважає різка й морально однозначна дихотомія: «трудящі» і «паразити», «маси» і «привілейовані», «той, хто тяжко пра­цює» і «той, хто сидить на грошах», «експлуатовані» й «експлуататори», «бідні» і «багаті». Ось приклад: «Ніякої пощади цим ворогам народу, ворогам соціалізму, ворогам трудящих. Війна не на життя, а на смерть багатим і їх блюдолизам, бур­жуазним інтелігентам [...] Багаті і шахраї, це — дві сторони однієї медалі, це — два головні розряди паразитів, вигодуваних капіталізмом»⁴⁰. 1 так далі, в тому самому стилі.

Поза сумнівом, це не була мова «наукового соціалізму». Дихотомічний поділ па добрих бідаків і лихих багатіїв характеризує спосіб мислення «примітивних бунтів­ників»⁴¹. Революційні народники І російські анархісти були сповнені цієї менталь­ності і намагалися використати її на службі соціалізму в широкому розумінні цього слова. Марксисти зі школи Плеханова бачили в ній відворотну і небезпечну пере­шкоду на шляху до цивілізації західного типу Ленін у цьому відношенні тяжів до марксистської революційної традиції. У «Державі і революції» він express is verbis стверджував, що соціалістична революція неможлива без рішучого «повороту» до примітивного демократизму⁴². Примітивізм його атак на буржуазну демократію тільки підтверджував ці слова.

ПРИМІТКИ

ї ЛТ, г. 26, с. 370.

³JJT_sτ, 29_sc. 311.

³ ЛТ, L 24, с. 4 («Квітневі тези»).

4ЛТ,г 25, с. 417—41S.

⁵ ЛТ, г. 29, с. 300, ⁶TwcaMo_j с. 313. ⁷Тамсамо, с. 315.

⅛Tbm само, с. 312.

^Там само, с, 315,

¹⁰TaM само, с. 316.

¹¹ Там само, с. 313.

¹² JlT_j т, 28, с,425.

¹³ JITjT 29, с. 313.

¹⁴ Там само, с, 380,

¹⁵ Там само, с. 310, Насправді Бентам вважав теорію прав людини набором порожніх фраз, а отже, не належав до мислителів, які пишуть «гарно» про свободу, Ленін плутає тут концепцію невід’ємних прав людини з теоріею демократії як форми правління.

Ifr Там само, с. 380—381.

¹⁷ Аристократичтгий характер Маркссвої концепції людських потреб підкреслено у вид.: A.HcHer. TheTheory ofNeeds in Marx, London, 1974.

∣⅛ΛT,τ. 28, c.218.

¹⁹ Там само, с, 220—221.

²⁰ Стосовно різних значень терміна «народництво» див. мій « Wstqp », у вид.: Filozoiia Spoteczna narodnictwa rosyjskiego, т. I, Warszawa, 1965, с. V—XVL

²¹ У найіпиршому значенні термін «народництво» вживався Леніним як окреслення всіх ідеологій, котрі вимагали некапіталісіичноіо шляху розвитку Росії, У цьому розумінні «народником» був також М. Червиш енський. У вужчому й історично стислішому сенсі термія «народництво» був для Леніна окресленням ідеологій, які поєднували антифеодальний радикалізм із гострою критикою капіталістич­ного прогресу та ідеалізацією натурального сільського господарства. Tакі ідеології підкорили своєму впливові прогресивну російську інтелігенцію внаслідок розчарування реформами Олександра IL

Див.: N-Valentinov. Encounters with Lenin, с. 63.

²³ Там само, с, 67,

²⁴ НТ.Чернышевский. Полное собр. co‰ M._f 1955, т. 5, с, 106,

²⁵ Див. вище, с. 26.

²⁶ M-Czemyszewski. Pisma filozoficzne, перекл. В.Беньковська і К.Блешинський, т. 2, Warszawa₁ 1961, с. 383—384.

²⁷ Вираз «демократическое происхождение» і «демократическая среда» у російській мові означає «плебейське походження» і «плебейське (тобто народне) середовище».

^2s У цьому значенні цей термін вживали апологети самодержавства, які доводили, що в боротьбі З «арнегократичним» польським повстанням 1863 р. царизм репрезентував засади демократії.

²⁹ M-Czemyszewsti. Pisnia filozofιczne, т. 1, с. 90.

³⁰ ∏oρ.: A-Walicki. Rosyjska fιlozofιa і my si Spoleczna od Oswiecenia do marksizmu, Warszawa, 1973, с. 297—299; див. також: «Filozofia prawa rosyjskiego liberalizmu>>, перекл. Є.Ставінськии, Warszawa₁ 1955, ¢. 68—69.

¹¹ Див.: A-Walicki, The Controversy Over Capitalism; Studies in ⅛e Social Philosophy of the Russian Populists, Oxford, 1969, c. 132—153,

³² Просто-таки взірцевим прикладом такого міркування є ст Г.Елисеева «Плутократия и ее базис» («Отечественные записки», 1872, № 2; польсыс. перекл. у вид.: «Filozofia Spoleczna Iiarodnictwa rosy]skiego», т, 2, с, 167—225). Ця стаття сповнена цитат із «Капіталу» Маркса, наведених для обґрун­тування погляду, що російське самодержавство має надкласовий характер і як таке воно краще з точки зору інтересів людей праці, ніж західні парламентарні уряди, котрі (як довів Маркс) є слухняними знаряддями у руках буржуазії.

ЛТ, т. 9_? с. 88.

34 Див,; R,Conquest Lenin, NcwYork, 1972, с. 21—22, а також: N-IIarding. Lenin’s Political Thought, т 1, Atlantic Highlands, 1983_jc, 19,

Переписка Г.ВЛлеханова и П_ТБ.Аксельрода, т. I₁ M., 1945, с. 265—266.

¹⁶ Див.: S.Baroπ, Plekhanov; The Father OfRussian Marxism, London, 1963_s ¢, 265—266, ^πfiT_jτ9, с. 40-41.

^jsTqm само, с, 88.

ЛТ, т 29, с. 434.

^wfiT₁τ. 26, с. 367—368.

⁴¹ Пор.: EJ-Hobsbawn. Primitive Rebels, Manchester, 1963.

а ЛТ, т. 25, с. 443.

3.