МАРКСИСТСЬКА СВОБОДА І КОМУНІСТИЧНИЙ ТОТАЛІТАРИЗМ

Безперечно, тоталітаризм не був неминучим наслідком марксизму Елементарні відомості в галузі історії ідеї приводять до висновку, що всяка ідеологія може підда­ватись різним інтерпретаціям і що практичні результати цих інтерпретацій зале­жать від конкретних історичних обставин.

Однак залишається фактом, шо марксизм довів свою придатність як легітима­ція найбільш послідовної форми тоталітаризму, що злочини ленінсько-сталінсь­ких режимів здійснювались в ім’я марксистської утопії і що марксисти майже всього світу підтримували ці режими з огляду на їхню ідеологічну спорідненість. Можна стверджувати, що це не було абсолютно необхідним, але важко погодитися, що це була випадковість. Ленінізм І сталінізм як теорія і як практика не були продуктом помилкового прочитання, а тим більше навмисного спотворення марксизму: це була домінуюча форма марксистської думки XX століття. Значення цього факту величезне; спроби довести, що «істинний марксизм» не мав нічого спільного з комуністичним тоталітаризмом, — або безмежно наївні, або інтелектуально не­чесні.

Тісний зв ’язок марксизму з комуністичним тоталітаризмом спричинили не лише історичні обставини, але й внутрішня логіка марксистського революційного руху. Безперечно, марксистська теорія суспільно-економічного розвитку містила у собі багато розумних застережень від бравурного революціонізму та утопізму; саме тому соціал-демократичний марксизм міг прибирати форму демократичного соціаліз­му, який дедалі краще пристосовувався до дрібнобуржуазної демократії та капіта­лістичного господарства. Проте ціною такої еволюції була поступова відмова від істотних елементів марксистської ідентичності руху: революційного радикалізму й утопічного ідеалу.

У такий спосіб завершився остаточний поділ соціалістичного робітничого руху на дві протилежні течії: течію соціал-демократичиу, яка de facto відмовляється від революції, комуністичних ідеалів й інтернаціоналістських поривів, і течію кому­ністичну, організовану в формі революційної «партії нового типу» й таку, що зак­ладає підвалини тоталітарної системи. Тоталітарні риси комуністичного руху не були чимсь специфічно російським. Можна сперечатися з приводу того, в якій мірі перемогу комунізму в Росії полегшили ті чи інші риси російської інтелектуальної традиції та політичної культури, але виведення із цього джерела самої сутності комуністичного тоталітаризму—дуже тенденційний намір. Комуністична ідеоло­гія була глибоко закорінена у традиціях західної думки, і революційний комуні­стичний рух сформувався під керівництвом Бабефа як радикальний відламок фран­цузької революції. Ідеологія цього руху із самого початку була позначена вельми виразною схильністю до тоталітаризму Отже, цс до деякої міри було цілком при­родно і можна було передбачити, що революція, здійснена під комуністичними гаслами, виявить свої тоталітарні прагнення.

Комунізм Маркса й Енгельса не був винятком із цього правила. Щоправда, Маркс і Енгельс намагалися дистанціюватись від «примітивного комунізму», ідентифіку­вати комунізм Із загальним визволенням людства, але це не змінило того факту, що самий їхній ідеал свободи був позначений прагненням тоталітаризму Як я нама­гався показати, марксистське бачення «комуністичної свободи» має ключове зна­чення для правильного зрозуміння комуністичного тоталітаризму — і vice versa.

Різні значення терміна «комунізм» на журналістському жаргоні нашого часу не допомагають нам прояснити, чим насправді були комуністичний Ідеал і комуні­стичний рух. У капіталістичних країнах цей термін уживають стосовно всіх країн, керованих партіями, які сповідують комунізм, — абсолютно незалежно від ступе’ ня соціалізації економіки цих країн та фактичного напрямку їхнього розвитку. У країнах «реального соціалізму» слово «комунізм» величезна більшість людей вжи­вала в негативному значенні, щоб виразити свій осуд існуючої системи та її бенефі­ціантів; якщо траплялося (дуже рідко, головним чином, у конфліктних ситуаціях), що його вживали у позитивному значенні, щоб визначити до нього своє власне ставлення, то це було тільки демонстративним виразом лояльності щодо партії та уряду. У посткомуністичних державах слово «комуніст» стало принизливим ярли­ком, який навішують усім особам, котрі в певному сенсі становили офіційний істеб­лішмент поваленого режиму, — навіть тоді, коли ці люди, по суті, не мали нічого спільного з комуністичною ідеологією, співпрацювали з режимом у рамках про­грами органічної праці чи з чисто опортуністичних міркувань. Своєрідним на­слідком цієї термінологічної плутанини стало випадання з пам’яті, що комунізм — це протилежність капіталізму: якщо колишні комуністи (чи, точніше кажучи, колишні члени партії") стають капіталістичними підприємцями, то їх називають «комуністичними капіталістами» і їхні успіхи вважаються доказом життєвості та підступності комуністичних сил.

Це дивне забуття справжнього змісту терміна «комунізм» — результат процесу, який розпочався приблизно в той самий період, коли ввели в моду термін «реаль­ний соціалізм». Це був процес розмивання змісту терміна «комунізм», заміни його терміном «соціалізм», дедалі послідовнішого замовчування у партійній пропаганді проблем «комуністичного будівництва», ототожнення суспільних цілей Із зміцнен­ням і вдосконаленням існуючої вже системи. Політичною мовою країн Заходу термін «комуністичні країни» означав у той час усі країни т.зв. другого світу, не­залежно від рівня їхнього розвитку і незважаючи на той факт, що вони самі назива­ли себе країнами «соціалістичного будівництва» чи, щонайбільше, країнами «розвиненого соціалізму». Спроби замінити слово «комунізм» нейтральним термі­ном «державний соціалізм» схвалила частина політологів, але цс не вплинуло на поточну мову політики. Можна сміливо стверджувати, що цьому посприяли обидві сторони ідеологічної суперечки — як комуністи, так і войовничі антикомуністи. Як одним, так і другим ішлося про тс, щоб приховати зростаючу слабкість кому­ністичного руху, ерозію його ідеології й неминучість відходу від комуністичної утопії. Комуністичні партії, які ставали па шлях реформ, розмивали зміст поняття комунізму, але не відмовлялися від нього, прагнучи замаскувати свій відхід і збе­регти своє найменування, щоб і далі керувати «антиімперіалістичними силами» світу, Антикомуністи, в свою чергу, перебільшували силу і життєвість комунізму, щоб здобути підтримку для свого ідеологічного хрестового походу іншими слова­ми, перші побоювалися ідеологічної делегітимації, а другі — ідеологічної демобі­лізації.

Повернімося, однак, до періоду, коли комуністи вірили ще в комуністичні ідеа­ли і брали участь у їхній реалізації.

Російські критики радянського минулого — однаковою мірою як прихильники радикальної перестройки. так і явні противники всіх форм соціалізму — влучно зауважували, що «первородним гріхом» більшовизму було прагнення повністю виключити ринкові відносини, Антиринкова концепція соціалізму стала головною догмою офіційної радянської ідеології й фатально позначилася на всьому розвит­ку країни¹, F_i,

Цінність цього діагнозу полягає в наголошенні тісного зв’язку між марксистсь­кими ідеями та командно-розподільною, планованою центром економікою, міцно пов’язаною з політичним тоталітаризмом.

Інше дивне твердження знаходимо в Леві новому розгляді воєнного комунізму. Воно звучить так: «Ми повинні пам’ятати, що доктрина ринкових відносин у со­ціалізмі (the doctrine of market relations in Socialism) (підкр. — A.B÷), найкращим виразом якої в більшовицькій політичній літературі є бухарінська «Економіка пе­рехідного періоду», була, по суті, старою соціалістичною доктриною, чітко сфор­мульованою Марксом і Енгельсом і згодом засвоєною всім марксистським рухом»⁵. У коментарі до цього твердження Левін додає, що це влучно підкреслив Влодзі- меж Брус у книзі, опублікованій у Варшаві 1964 року⁶. Однак насправді Брус вис­ловлює там погляд, діаметрально протилежний тезі Лев і на, що концепція економі­ки була чимось специфічна більшовицьким, а саме: він стверджує, що марксизм зовсім не був вільний від утопізму й їло марксистською економічною утопією була концепція повної заміни ринкових механізмів регульованою економікою ex ante^ а отже, планованою в центрі й повністю підпорядкованою реалізації свідомо обра­них колективних цілей⁷.

У буквальному розумінні твердження, що «доктрина ринкових відносин за соціа­лізму» (а отже, доктрина, яка декларує існування таких відносин за соціалістично­го ладу) є, по суті, «стара соціалістична доктрина, чітко сформульована Марксом і Енгельсом», відбиває настільки недоречну думку, що її важко приписати вченому Левінового ранту. Контекстуальний аналіз показує, що для Лев і на важила скоріше концепція ліквідації ринкових відносин за соціалізму і що в наведеному мірку­ванні йшлося про доктрину, яка тільки межує з ринковими відносинами за соціа­лізму. Одначе, так чи інакше, це не зводиться до стилістичної незграбності, бо залишається фактом, що Левін намагався створити враження, ніби польський еко­номіст підтримує його висновок про «специфічно більшовицьку помилку», що було дуже далеке від правди. Туманний і оманливий характер формулювання «доктри­ни ринкових відносин за соціалізму» дозволяє зробити припущення, що це стало­ся просто через небажання автора чітко констатувати, що то була доктрина ска­сування ринкових відносин за соціалізму Левін шукав формули, яка підказала б думку, що слово «скасування» надто сильне, що «антиринкова манія» не є не­від’ємною рисою марксистського комунізму, а значить, що можна бути марксис­том і висловлюватись за змішане господарство, яке поєднує раціональне плану­вання з господарством ринковим. Однак це було чисто гіпотетичне мислення. На­справді Маркс, як я намагався це показати, не залишив жодних сумнівів, що рин­кові відносини мають бути повністю виключені вже на початковій (соціалістичній) стадії комуністичного будівництва, У цьому відношенні він був більшим екс­тремістом, аніж Сталін, бо вимагав негайного скасування грошей і заміни торгівлі плановим розподілом продуктів. «Соціалістичне господарство» і ринковий соціа­лізм він назвав би логічною недоречністю, типовою для дрібнобуржуазних ілюзій.

Отже, вкрай негативне ставлення до ринкового господарства було в марксизмі «невиліковною хворобою», хоч і не пов’язаною з суттєвими передумовами марк­систського бачення комунізму Це була сама душа комунізму, фундамент комуні­стичної аксіології. Найвищою цінністю для Маркса була родова свобода, яка поля­гає у свідомому, раціональному контролюванні колективної долі, дозволяє розкри­ти спільнісну природу людини, створює умови для нічим не обмеженого і невідо- собленого розвитку людства. Ринок був визнаний як суперечність такої свободи — як втілення сліпих, некшітрольованих сил природи, що перекреслюють людські плани й роблять людей рабами їхніх власних продуктів. Немає ніякого перебільшен­ня у твердженні, що з точки зору марксистського комунізму парадигма ринку була парадигмою радикальної дегуманізації людини, поневолення родової (общинної) людської сутності через поділ людства на ізольованих й егоїстичних індивідуумів, зв’язаних мережею відособлених економічних відносин. Отже, ринок як такий був водночас і причиною, і результатом граничного відчуження людини. Це обгрунто­вувало тезу, що скасування ринку є для комуністів пріоритетом, справою, важлив­ішою навіть за соціалізацію власності. Бо, згідно з Марксом, індивідуальна власність могла бути не відчуженою або відчуженою, а значить, не суперечити людській сут­ності, зате ринкові відносини були ex definitione ідентичні з дегуманізуючим, хоч і необхідним відчуженням як щабель розвитку, але заперечували з усіх поглядів ко­мунІстичний ідеал свободи й гідності. Вважалося, що навіть капіталістична при­ватна власність більше відповідає комунізмові, ніж капіталістичний ринок: бо цен­тралізація цієї власності, яка досягла кульмінації у монополістичному капіталізмі, створювала можливість раціонального планування, приборкання стихійних (тоб­то сліпих і непередбачуваних) механізмів ринку Саме таким чином старий, ринко­вий поділ праці, який характеризує суспільство дрібнотоварного виробництва, поступово замінювався новим, свідомо планованим поділом праці на великих про­мислових підприємствах. Енгельс довів це міркування до логічного висновку, що капіталістичний спосіб виробництва опиняється в щораз більшій суперечності з ринковим розподілом, що грошовий обмін гальмує розвиток капіталістичних про­дуктивних сил і що його буде скасовано перед соціалізацією власності. Відповідно до цього діагнозу соціалістичне господарство мало нагадувати «одну велику фаб­рику». Це передбачало не лише свідомий контроль над виробництвом, але й де­тальне планування виробництва одним центральним відомством, що виконує роз­порядження своєї керівної ради¹⁰.

Оцінка позиції марксизму щодо зв’язку між комунізмом (включно з соціалі­стичною стадією) і ринком має величезне значення для таких жвавих донедавна дискусій із приводу ринкових реформ у соціалістичних країнах. Багато сучасних соціалістів і людей широкої лівої орієнтації намагалися обґрунтувати можливість примирення соціалізму з ринком. Це тягло за собою визначення відмінності між капіталізмом (вужче поняття) І ринковим господарством (поняття ширше), а також доведення, що соціалістичне господарство не вимагає повного скасування ринко­вих відносин. Можна сперечатися, правильний цей погляд чи неправильний, але треба усвідомити, що він був абсолютно чужий творцям марксизму. Якщо хтось вважає Інакше, то це означає, що він або не обізнаний з основними положеннями марксизму або цинічно маніпулює своїм ставленням до марксистської традиції, або зрештою (якоюсь мірою) одне й друге одночасно. В очах Маркса й Енгельса прагнення зміцнити в будь-якій формі ринкові відносини було виразом крайньої реакційності дрібного буржуа. Вони здавали собі справу, шо за визволення люд­ства від дегуманізуючих, відчужувальних механізмів ринку треба буде заплатити збільшенням залежності індивідуумів від тієї чи іншої публічної влади, і свідомо погоджувалися на це, бо «об’єктивна» залежність ринкового типу (як констатував Маркс у «Grundrisse») обернено пропорціональна залежності особистій¹¹.

У світлі цих тлумачень Ленін виявляється більш ортодоксальним марксистом, аніж це прийнято вважати. Хоч він і відкинув узвичаєну інтерпретацію історично­го матеріалізму, допускаючи можливість перемоги соціалізму у відсталій країні, однак залишався вірним марксистській ортодоксії в поглядах на суспільство ко­муністичного майбутнього* Можна навіть стверджувати, що в галузі комунізму саме Ленін був найвірнішим учнем Маркса й Енгельса. Він засвоїв усе, що вони написали на цю тему, і намагався здійснити це на практиці. Він був стопроцент­ним марксистом, коли змальовував суспільство своїх мрій як одну велику фабрику, керовану однією канцелярією. Він користувався рекомендаціями Енгельса, коли покладав надію на державний капіталізм, убачаючи свого головного ворога не в централізованому великопромисловому виробництві, а в мільйонах дрібних ви­робників. Він міцно стояв на ґрунті марксизму, вважаючи, що ринковий обмін слід замінити адміністративним розподілом продуктів* Глибока фрустрація його партії, спричинена запровадженням НЕПу, була з марксистської точки зору цілком пояс­ненна: меншовики, марксисти-теоретики та інші «еволюційні соціалісти» могли вважати частковий поворот до ринкового господарства таким, що відповідає мар­ксистській концепції «стадій розвитку», однак більшовики як революційні комун­істи вбачали в цьому насамперед трагічно принизливий відступ від комуністичних ідеалів їхніх учителів* Тому зрозуміло, що значна їх більшість з нетерпінням чека­ла кінця НЕПу й з ентузіазмом підтримала сталінську «революцію згори». Отже, твердження, що ідея безринкового господарства була «первородним гріхом більшовизму», а також тим елементом його ідеології, який проклав шлях Сталі- нові, цілком справедливе. Але справедливо й те, що цей «первородний гріх» був невід’ ємною частиною комуністичної утопії творців марксизму.

Звідси випливає, що комунізм і ринок залишаються у такому взаємовідношенні, як вогонь і вода. Якщо ми ставимось до комунізму з усією серйозністю, якщо по­значаємо цим словом конкретний суспільний устрій, а не тільки авторитарну парток­ратію, то не можемо не помітити принципової суперечності між комунізмом і мар- кетизацією. Якщо в якійсь партії, що донедавна була комуністичною, перемагають ідеї запровадження ринку та приватизації, то це слід витлумачити як прощання з комунізмом —певна річ, незалежно від намірів реформаторів^. І ми аж ніяк не повинні обманювати себе видимістю неперервності, адже процес фактичної деко- мунізації не повинен обов’язково починатися з офіційних заяв про розрив із кому­нізмом, а тим більше про те, що владу перебирають на себе антикомуністи. Водно­час помилковим було б й інтерпретування проринкових декларацій як раптовий перелом — адже маркетизація «реального соціалізму» — це, як правило, результат еволюції, розтягненої на десятиліття. Еволюції, — додаймо, — яка полягає не так в органічному розвитку, як у відступі від покладених у її основу принципів та цілей. У даному контексті нас цікавлять, головним чином, два аспекти цієї еволюції: «де- зутопІзація» офіційної ідеології й фактична втрата політичною елітою комуністич­ної тотожності.

Російський комуністичний експеримент відзначався спочатку утопічною бра­вадою. Обґрунтування воєнного комунізму різного роду зовнішніми обставинами містять у собі, як правило, частку правди, але вони ігнорують найважливіше — комуністичну ідейну заангажованість більшовиків, їхній підвищено радісний настрій після здобуття влади, а також величезний вплив цього успіху на радикалі- зацію («утопізацію») їхньої програми. Адже здобути владу — все одно, що захо­пити стерно історії, очолити загальнолюдський прогрес. Тому зрозуміло, що це викликало в більшовиків тріумфальний настрій, який не узгоджувався з теоретич­ними докорами сумління, мобілізував їх на боротьбу за комунізм без зайвого зва­жання на «об’єктивні труднощі» та демократично виражену волю більшості. Рішен­ня будувати в Росії соціалізм було ідеологічним рішенням, що його прийняв ха­ризматичный вождь партії революційної меншості — дисциплінованої, по-військо- вому організованої та ґрунтовно обробленої в дусі прийнятої доктрини. Саме в цьому й полягала основна причина тоталітарного характеру радянської «диктату­ри пролетаріату». Звичайно, ніхто не заперечує, що радянський шлях до тоталіта­ризму був скоріше зиґзаґоподібним, аніж прямим. Він містив у собі експерименти з партикуляризованою робітничою демократією, певну дозу терпимості (у доста- лінський період) до плюралізму в культурі, а також, у першу чергу, період вимуше­ного відступу від антиринкового хрестового походу. Однак остаточно переважила воля будівництва соціалізму (як першої стадії комунізму), а ідеологічне мислення виявилося сильнішим за прагматичну обережність. Коли сподівання, покладені на робітничу демократію, не справдилися, керівництво партії відважилося запрова­дити планове господарство, базоване на командах та системі примусової праці. А коли виявилося, що повалення капіталізму не вивільнило в людях нової, адекват­ної свідомості, було вирішено, що «нову людину» створить система тотальної, все- - охоплюючої обробки мас у дусі прийнятої доктрини, постійного ідеологічного тиску в поєднанні з відповідною системою покарань та нагород. Коли ж стало зрозуміло, що реалізація цих цілей вимагає виключення не лише політичної свободи, але й свободи совісті та інтелектуальної свободи, то це означало, що запровадження ідеологічного нагляду над людським життям у цілому є історичною необхідністю.

Так само було раціоналізовано масовий терор, а згодом і фактичне обожнювання Вождя.

Таким чином, марксистська утопія породила систему комуністичного тоталі­таризму. Ця система встановлювала окреслену ієрархію найважливіших цілей, підпорядковуючи все великій кінцевій меті; на практиці це означало, що влада узурпувала собі право не лише на політичне, але й на інтелектуальне, культурне та моральне керівництво. Вона ліквідувала не лише громадянське суспільство, але й сферу всього особистого в житті індивідуума. їй замало було аполітичності грома­дян, навпаки — вона вимагала активної участі в реалізації своїх власних завдань і вміла ефективно їх до цього примушувати. Вона знала, як організувати масовий ентузіазм і як мобілізувати маси на похід до «осяйного майбутнього». Вона не могла задовольнитись зовнішніми обмеженнями свободи, бо хотіла бути єдиним натхненником і єдиним організатором усіх дій. Вона мала ідеократичний харак­тер, оскільки ставила собі за мету не лише силою досягти «політичної правиль­ності», але й інтерналізувати її в формі моральної та інтелектуальної одностай­ності. Вона прагнула до створення «нової людини», тобто до зміни тотожності тих, над ким панувала. Отже, це була система «інституціоналізованої революції»¹³, невпинного ідеологічного хрестового походу, невпинної боротьби за панування над людським розумом і сумлінням. Хоч партія й не завжди перемагала у цій бо­ротьбі, але дивовижно те, що після багатьох років вона все-таки досягла величез­них успіхів в «обробці людей на базі своїх ідеологічних передумов»¹⁴.

Не треба спеціально доводити, що Маркс і Енгельс не передбачали саме такої реалізації своїх ідей. Однак загальновідома істина, що ідеї мають також неперед- бачувані результати. Важко заперечити, що вивчення цих непередбачуваних ре­зультатів, пояснювання, як саме пощастило їх досягти, — цілком правомірне й надзвичайно важливе завдання історії ідеї. Тож виникає запитання, чи радянський тоталітаризм можна вважати передбачуваним результатом марксистської ідеології'? В якій мірі він був інспірований і обґрунтований марксистською концепцією необ­хідних законів історії та «стрибка у царство свободи»?

Насамперед зазначимо, що Маркс і Енгельс були свідомі принаймні деяких ре­зультатів своїх ідей. Вони знали, що «стрибок у царство свободи» полягатиме в такій організації суспільного життя, за якої жодна «природна спонтанність», жод­ний плюралізм не підірвуть раціональної одностайності й не стануть на заваді планомірній реалізації свідомо обраних колективних цілей. Цей ідеал виключав ринкове господарство як гру «сліпих сил», як заперечення раціональності та ав­тентичної, позитивної свободи. Він також виключав громадянське суспільство у гегелівському розумінні як поле діяльності партикулярних групових Інтересів. У літературі предмета набув розповсюдження погляд, що громадянське суспільство становить основу свободи індивідуума й неодмінну умову подолання тоталітарної спадщини. У цьому багато правди і саме через те треба чітко здавати собі справу, що творці марксизму належали до непримиренних критиків Inirgeriiche Gesellschaji. Хоч вони й виступали проти спроб запровадження бюрократичного контролю над суспільним життям, до яких удавалися «паразитарні держави» (абсолютистські чи бонапартистські), але це стосувалося тільки класових суспільств, у яких «загальне добро» повинно було, на їхню думку, бути оманливою фікцією; натомість їхній ідеал безкласового майбутнього суспільства передбачав цілковите виключення партикулярних інтересів, одностайне підпорядкування всіх індивідуумів Інтере­сам та цілям усього роду їхня концепція соціалізму передбачала, зокрема, скасу­вання цивільного права, у якому вони справедливо вбачали формальне санкціону­вання плюралізму інтересів індивідуума. У своєму ранньому нарисі «До єврейсь­кого питання» Маркс із зневагою писав про громадянське суспільство, бачачи в ньому тріумф буржуазного егоїзму й вимагаючи повного його скасування в ім’я гармонійного родового життя¹⁵. Було б помилкою трактувати цей його погляд як молодечу аберацію автора «Капіталу». Марксистська ідея родової свободи, закла­деної в основу його комунізму вимагала відновлення втраченої єдності людства, а також раціонального контролю над суспільними силами; через те вона була зму­шена виступити проти партикуляристичного плюралізму, поділу людей на авто­номні групи з протилежними інтересами, а також стихійних дій суспільних сил. Стихійний порядок, керований «невидимою рукою» ринку, був в очах Маркса відчу­женим порядком, перемогою сліпих, квазіприродних сил, усвідомленням людьми реіфікованої «об’єктивної залежності»; отже, як такий він був тотальним запере­ченням раціональності й свободи, виразом деградації людини як «родової сутності». З цієї точки зору «стрибок у царство свободи» повинен був трактуватись пере­дусім як ліквідація індивідуального партикуляризму перемога «егоїзму», еліміна­ція «приватної сфери» в ліберальному розумінні, а отже, цілковитою перемогою родової раціональності над індивідуальною стихійністю. Енгельс, як ми пам’ятає­мо, назвав це перетворенням активних суспільних сил Із «демонічних господарів» у «покірних слуг»¹⁶. По суті, це було видіння тотально керованого суспільства, в якому «невидима рука ринку» буде замінена видимою рукою публічної влади й раціональним порядком монолітної, систематизованої організації.

Залишилося з’ясувати ще дві речі: по-перше, хто має здійснювати контроль — хто був би уповноважений представляти загальні інтереси людства й позбавляти суспільні сили їхньої «егоїстичної», «анархістської» автономії? По-друге, хто має бути зведений до ролі «покірних слуг», слухняних знарядь раціональної загально- родової волі? Наиприйнятлившіою відповіддю на це запитання була, звичайно, теза, що загальнолюдські інтереси адекватно представлені робітничим класом. Однак Енгельс, за згодою Маркса, конкретизував це у своїй концепції «наукового соціалізму», а саме: він пояснив, що робітники можуть визволити самих себе І все людство тільки тоді, коли опанують науку Маркса й завдяки цьому здобудуть нау­кові знання про історичні закони розвитку. Як я намагався довести, ця концепція стала філософською основою і «науковою» легітимацією сталінізму. Дискрсди- тація «буржуазної» суспільної науки як глибоко тенденційної й ідеалістичної виправдовувала претензії марксистів на монополію на правду. Трактування «за­конів історичного розвитку» як «об’єктивної» гарантії перемоги комунізму забез­печувало марксистську партію легітимацією, набагато сильнішою за волю електо- рату, воно давало їй незрівнянне почуття власної правоти, месіанську мету й не­зламну волю здійснювати владу Марксистська утопія була джерелом могутньої, квазірелігійної віри; марксистська теорія історичної необхідності легітимувала насильство, а марксистська критика лібералізму виправдовувала цинічне ставлен­ня до завоювань «буржуазної демократії». Інтерпретація марксизму як всеохоплю- ючого, «наукового» світогляду додавала до цього ідеократичний вимір, закладаю­чи фундамент «світоглядної держави». Це був логічний і послідовний розвиток: бо якщо визволення залежить від опанування «справжніх знань», то поширення цих знань шляхом універсальної обробки мас у дусі прийнятої доктрини є доко­нечною умовою торжества свободи.

Це, звичайно, не означає, що феномен комуністичного тоталітаризму треба по­яснювати виключно шляхом аналізу його ідеологічних джерел. Зрозуміла річ, що комуністичний тоталітаризм виник внаслідок багатьох різноманітних причин — економічних і суспільних, політичних і культурних. Не можна заперечувати й зна­чення різних випадковостей та особистих чинників. Однак мета цієї книги — об­ґрунтувати погляд, що без ідеологічного компонента, наданого марксизмом, ро­сійська революція не спричинилася б до виникнення комуністичної тоталітарної системи. Зв’язок між революційним марксизмом і радянським комунізмом неви­мірно близький І набагато пряміший, аніж зв’язок між протестантством і капіта-

лізмом, що його описав Макс Вебер. Нагадувати про це необхідно з двох мірку­вань: з огляду на західних лівих і з огляду на східноєвропейських правих. Бо, виво- дячи тоталітарну практику комунізму із залежності від його марксистської ідео­логії, можна досягти зовсім інших цілей. Багато представників західних лівих ро­били це₅ аби врятувати престиж марксизму. Багато представників східноєвропейсь­ких правих робили це, щоб підвести теоретичну основу під тезу, що комунізм не перестає бути комунізмом навіть тоді, коли він зрікається своєї ідеології, а отже, що екс-комуністи заслуговують на те, аби їх увесь час називали комуністами.

Однією з головних цілей нашої книги є розкриття значення історії ідеї для глибшого зрозуміння феномена тоталітаризму. Справа в тому, що я поділяю думку Фрідріха Гайєка, що історія ідеї відкриває приховані мотиви людських дій і що важко переоцінити вплив великих ідей на довготривалі історичні процеси¹⁷.

ПРИМІТКИ

¹ Див/ А. Цыпко. Истеки сталинизма, «Наука и жизнь», 1988, № 11—12, а також: A-Tsipko, Is Stalinism Really Dead?, San Francisko₁ 1990, с.82—90, (Ципко — філософ, який активно підтримував політику Горбачова.) Див.також: J.Cooper. Construction... Reconstruction... Deconstruction, у вид.: Perestroika, с. 164.

² Див.: М.Lewin. Conclusions, у вид.: Perestroika, c.24L

³ М,Lewin. Stalinism and the Seeds of Soviet Reforms, Armonk, 1991, c.XXΓV.

⁴ Там само.

⁵ Там само, с. 82,

⁶ Див/ W_hBrus. Ogolne probIemy Iunkcjonowania gospodarki Socjalistycznej, Warszawa, 1964.

⁷ Там само, с. 38,40.

^κ Там само, с. 48—52, 47.

⁹ Там само, с. 52.

¹⁰ Див.: T.H.Rjgby. The Changing Soviet System. Mono-Organisational Socialism from its Origins to Gorbachev’s Restructuring, Aldcrshot₁ 1990₁ c. 6. Рігбі має рацію, твердячи, що цю «моноорганізаційну концепцію реалізувала (хоч і не в граничній формі) сталінська система: “Єдиним центральним відом­ством” був Центральний Комітет на Старій площі в Москві, а його радою правління було Політичне бюро» (див.: Chages in the Soviet Union, Annual Lecture Delivered at the Australian National University, 6 листопада, 1990, Canberra, 1990, c.6).

¹¹ Див, вище, c. 64—65.

¹² Яскравим прикладом такої еволюції «реального соціалізму» був у Польщі уряд М, Раковського. Однак антикомуністична опозиція надто була зосереджена на боротьбі з урядом, щоб належно оціни­ти значення цього факту. (Важливим винятком із цього правила були, звичайно, такі люди, як Б. Лаговський і М.Дзельський.)

¹³ Термін Р. Льовеиталя, На думку Льовенталя, «і нституці опалі зова на революція» (тобто Сталі- нова «революція згори») була неперед балуваним наслідком комуністичного утопізму Леніна та його поразки, див/ Beyond the «Institutionalized Revolution» in Russia and China₅ у вид/ The Soviet Union and the Challenge of the Future, A. Shtromas і M.Kap Ian (pee).), τ. 1, New York, 1988, c.16.

¹⁴ Z. Brzezinski. Ideology and Power in Soviet Politics, c.47.

¹⁵ Див. вище, c. 32—33.

¹⁶ Див. вище, c. 160—161.

^І7Див/ EA.Hayek. The Counter-Revolution of Science. Studies OftheAbuse of Reason. Indianopolis, 1952, c. 368. В іншому місці тієї самої книги Гайєк писав: «Я сумніваюся, чи можна переоцінити вплив_s який протягом тривалого періоду справляють ідеї» (там само, с. 400)_r

3.