ФАЗИ І ЧИННИКИ ДЕТОТАЛІТАРИЗАЦИ ТА ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ

Класичні теорії тоталітаризму, опрацьовані в п’ятдесяті роки, одностайно ствер­джували, що тоталітарні системи дійсно знищують усі зародки опозиції й через те не можуть бути повалені зсередини.

Така позиція часто відбивала скоріше політичні, аніж наукові погляди: для лівих інтелектуалів було вигідно позбутися поняття, яке занадто часто використовували в своїх цілях праві.

Інші серйозні теоретики тоталітаризму, включно з представниками правих по­глядів, також були далекі від заперечення еволюції чи розкладу тоталітарних сис­тем.

Іншими словами, твердження про неможливість повалення тоталітаризму ізсе­редини свідчило тільки про те, що така політична опозиція не може здобути пере­могу над тоталітаризмом у період його динамізму та розквіту; але, з другого боку, воно зовсім не передбачало, шо тоталітарна система не ослабне й не зруйнується внаслідок внутрішніх процесів розкладу (що їх у стадії дезінтеграції, яка набрала великої швидкості, може, звичайно, використати політична опозиція). Отже, по суті, це було тавтологічне твердження, яке говорило, що тоталітаризм, який зберіг свою тотожність, тоталітаризм, який не зраджує своїх принципів і вірить у свою справу (а отже, тоталітаризм напередодні періоду детоталітаризації) не лише зни­щує всяку опозицію, але й реально робить неможливою її появу та зорганізування.

Напередодні переломних подій 1989 року Збігнєв БжезІнський, один із творців класичної тоталітарної теорії, висунув сміливу теорію трьох фаз відступу від ко­муністичного тоталітаризму: 1) комуністичний авторитаризм, 2) посткомуністич­ний авторитаризм і 3) посткомуністичний плюралізм. Згідно з цією схемою, у 1988 році комуністичний тоталітаризм уцілів тільки в Албанії, Північній Кореї та В’єтнамі; Румунія, НДР та Чехословаччина переходили до фази комуністичного авторитаризму, в якій перебував Радянський Союз; Польща під правлінням гене­рала Ярузельського переходила вже до фази посткомуністичного авторитаризму⁶.

Як бачимо, прийняття класичної теорії тоталітаризму не обов’язково має по­єднуватися зі статичним поглядом на режим і суспільство в Радянському Союзі та країнах Центрально-Східної Європи.

Я зовсім не стверджую, що це єдина законна пізнавальна перспектива. Не вик­лючаю, що таке поняття тоталітаризму може виявитись малопридатним для тих чи інших спеціалізацій у галузі історії суспільства чи економіки. Це питання для кон­кретної дискусії. Однак я вважаю, що вивчення історичних явищ у їхньому відно­шенні до свободи цілком законне як з інтелектуального, так і з морального погля­ду, і що це достатньо обґрунтовує зосередження уваги на системі, яка в ім ’я свобо­ди прагне до повного поневолення. А те, що з-поміж усіх совєтологічних шкіл, які змагаються між собою, «тоталітарна школа» зробила найбільший внесок у з’ясу­вання трагічних наслідків «стрибка у царство свободи», — просто факт. Тоталі­тарна модель у своєму первісному класичному варіанті дає «найкраще пояснення досить успішної спроби повного знищення свободи індивідуума в ім’я суспільної емансипації мас, а якщо так, то вже тільки з огляду на це заслуговує посісти на­лежне місце у типологіях політичних наук»⁷.

Однак, щоб зберегти свою придатність, поняття тоталітаризму не може бути надто широким. Ми повинні трактувати його або цілком серйозно, або зовсім від нього відмовитись. Немає ніякого сенсу вживати це поняття як синонім радянської системи незалежно від фаз її еволюції; натомість має значення питання, в якій мірі Радянський Союз наблизився до тоталітаризму чи віддалився від нього як певного ідеального типу⁸. Спроби показати постсталінські переміни як внутрІтоталітар- ний розвиток, тобто перехід до вищих фаз незмінного в своїй сутності устрою, в корені хибні; бо комуністичний тоталітаризм не є системою, здатною до органіч­ної еволюції, до щораз повнішого виразу своєї тотожності.

На сторінках цієї книги немає місця для детального аналізу процесу деградації комунізму в CPCP та в його європейській «зовнішній імперії». Через те я обмежу­ся коротким підсумком перебігу подій у CPCP та Польщі як країні, де процес пе­ремін був найглибший і найбурхливіший. Я ставлю перед собою завдання виріз­нити основні фази і чинники детоталітаризації.

Першу фазу детоталітаризаційного процесу відкрили свідоме рішення і полі­тична акція — десталінізаційна кампанія Хрущова. Більшість істориків та мемуа­ристів одностайно стверджують, що культурна «відлига», яку викликав цей сміли­вий крок, була «початком духовного оновлення» радянського суспільства¹⁰. Зна­чення «закритої доповіді» на XX з’їзді партії в 1956 році не обмежується нанесен­ням удару по культові Сталіна й проголошенням кінця режиму терору: це був та­кож великий вклад у делегітимацію комунізму, початок епохи «присмерку комуні­стичних богів»¹¹.

Це потягло за собою значне ослаблення репресивних рис системи. Було ліквідо­вано частину таборів примусової праці, реабілітовано й випущено на волю більшість політичних в’язнів. Члени політичної еліти дістали гарантію, що зміни партійної лінії не загрожують їхній фізичній безпеці. Строгі критерії Ідеологічного конфор­мізму, як і практика офіційної та неофіційної цензури, стали достатньо гнучкими, щоб допустити опублікування низки літературних творів, мемуарів та публіцис­тичних статей, які давали вихід людському прагненню до елементарної поряд­ності та справедливості. Похмура картина недавнього минулого, — хоч вона й була досить добре всім знайома, але її обходили мовчанням навіть у приватних розмо­вах, заганяли в непам’ять механізми «роздвоєної свідомості», — виринула на по­верхню колективної пам’яті й стала предметом гарячих дискусій, іноді навіть на- півпублічних (тобто на зібраннях, теоретично закритих, але з участю численних запрошених гостей). Інтелектуальне зрушення викликало, в свою чергу, появу яв­них дисидентів, а також самиздата. Влада дивилася на це зі змішаними почуття­ми й реагувала на події досить спорадично, вагаючись між відносною толерантні­стю і репресіями, але не наважуючись удатися до випробуваних методів терору. Були, звичайно, спроби все зупинити і зійти з дороги «духовного оновлення», як, наприклад, брутальна кампанія партійних організацій та засобів масової інфор­мації проти Бориса Пастернака, якого примусили в такий спосіб відмовитися від Нобелівської премії. Але були також значні успіхи, — наприклад, ліберальна полі­тика головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського, — вінцем яких була публікація повісті Солженіцина «Один день Івана Денисовича» (на позитивне рішення вплинуло особисте втручання Хрущова), Загалом кажучи, немає сумніву, що це був період видимого збільшення свободи. У цьому була вели­ка особиста заслуга Першого секретаря, і це важко заперечити.

Та погляньмо на інший бік хрущовського періоду — менш відомий, але не менш Істотний для нашої теми. Хрущова часто називають могильником комуністичної віри; Лешек Колаковський назвав, наприклад, його промову на XX з’їзді «мораль­ним похороном» комуністичної міфології¹². У цих словах багато правди, але треба пам’ятати, що задум Хрущова був зовсім інший. По суті, він був останнім радянсь­ким керівником, який палко вірив в утопічні ідеали комунізму, І цей факт наклав чіткий відбиток на всю його політику¹³. Він прагнув зробити радянську державу менш репресивною, бо думав, що це прискорить остаточну перемогу комунізму. Він ослабив систему Ідеологічного контролю, але не відмовився від прагнення до загальної одностайності. На XX з’їзді він проголошував «будівництво» комунізму у великому масштабі (развернутое строительство коммунизма), протиставляю­чи цей лозунг попередній, більш обережній політиці «поступового переходу» до комунізму¹⁴. У програму партії, прийняту 1961 року, він включив прогноз, що Ра­дянський Союз протягом десятьох років переможе Сполучені Штати в економіч- ному суперництві, а протягом наступного десятиріччя досягне стадії розвиненого комунізму і втілить ужиття ідеал «кожному за його потребами». Розпочавши нею десталінізацію, він зовсім не ставив собі за мету покласти край утопічним експе­риментам, Хрущов поділяв переконаність Сталіна, що комунізм вимагає єдиної форми власності, а значить, партія повинна раніше чи пізніше виключити не лише приватну власність на присадибні ділянки, а й колгоспну власність, перетворюю­чи колгоспників у найманих робітників¹⁵. Тому він пробував переконати хлібо­робів, щоб вони «добровільно» спродали свою худобу колгоспам, а самі пересели­лися у нові «агроміста», реалізуючи таким чином комуністичний ідеал «ліквідації протилежності між містом і селом»¹⁶. На відміну від Сталіна, йому подобався егалі­тарний бік комунізму і він планував зменшити різницю в зарплаті, пропагував навіть погляд, що приміські дачі повинні перейти в громадську власність усього «радянсь­кого народу»¹⁷. Одне слово, його характеризував неспокійний утопічний динамізм, який спонукав партію до постійних реорганізацій та невпинних пошуків універ­сальних рішень, що, як правило, не витримували випробування практикою. І тому він не міг запропонувати країні стабілізацію, котрої прагнули як населення, так і апаратники. Він також не міг запропонувати зовнішньому світові переконливого бачення мирного співіснування. Як справжній комуніст, він вважав зовнішню по­літику розширенням класової боротьби, яка повинна закінчитись знищенням про­тивника. Хрущов не вдавався до дипломатії, щоб приховати це, а віддавав перева­гу Леніновій щирості перед лицемірством Сталіна. Тому не було нічого дивного, що під час візиту до Сполучених Штатів мирні наміри не завадили йому безцере­монно заявити американським господарям: «Ми вас поховаємо».

Важливою складовою частиною хрущовського плану ревіталізації комуністич­ної утопії був наголос на «відмиранні держави». Зрозуміла річ, що це не означало ні бажаніш ослабити радянську державну машину, ні відмову від претензій на світо­ве лідерство. Сутність Хрущовської деетатизації зводилася до трьох пунктів.

По-перше, згідно з «Державою і революцією» Леніна, це була програма дебю- рократизації держави, перемоги відчуження держави шляхом залучення простих громадян до щоденної праці державних органів¹⁸. По-друге, згідно з ідеєю «відми­рання права», правові норми соціалістичного суспільства мали бути замічені не- юридичними «соціальними нормами»¹⁹. По-третє, мала бути збільшена кількість великих громадських організацій, що працюють паралельно з державними орга­нами І в такий спосіб розвивають у суспільстві ініціативу та дух самоврядування. Інакше кажучи, бюрократичні органи держави підлягали поступовій заміні само­врядними групами громадян, які беруть свої справи у власні руки.

Цей проект мав під собою досить солідну марксистську основу, але саме тому він не був програмою лібералізації в розумінні збільшення індивідуальної сво­боди. Глибше вивчення ідей Хрущова в поєднанні зі спробами втілити їх у життя приводить до висновку, що вони, по суті, були вельми повчальною карикатурою марксистського Ідеалу; повчальною з огляду на свою наївність, такою, що ого­лює всі слабкості й небезпеки комуністичного колективізму. Відважним викри­вачем Сталіна керувало не прагнення до плюралістичного суспільства — його метою було суспільство добровільно конформістське, вільне від конфлікту інте­ресів, ідеологічно одностайне, яке не залишає місця для індивідуалістичного вибору. Він щиро прагнув зменшити в державі роль страху і насильства, але тільки за умови заміни вимушеного конформізму конформізмом глибокої внутрішньої переконаності, що мобілізує маси на активну, сповнену ентузіазму реалізацію визначених центром цілей²⁰. Це повинно було зміцнити морально-політичну єдність суспільства й максимально розширити суспільну базу радянської влади. Зростаюча ініціативність окремих громадян та громадських організацій у будів­ництві комунізму ілюструвала б діалектичний характер радянського походу до утопії: завдяки активній участі населення радянська держава міцніла б і відми­рала б водночас²¹.

Специфічно ленінською рисою поглядів Хрущова, яку наполегливо підкреслю­вали офіційні ідеологи того періоду, було прагнення до постійного зростання ке­рівної ролі партії. Це пояснюється тим, що партія вважалася не частиною держа­ви, а авангардом суспільства, що репрезентує найвищий рівень свідомості, а роль свідомості в будівництві комунізму, як відомо, мала бути вирішальною. Крім того, партія, на відміну від державних органів, теоретично вдавалася не до насильства, а до ідеологічного переконування, і в міру відмирання держави роль спокійного переконування мала дедалі зростати. З цього цілком логічно випливало, що «чим більше країна наближається до комунізму, тим більше зростає керівна роль Партії у суспільстві»²².

Але це патерналістське керівництво не повинно було тривати вічно. Вважало­ся, що в момент остаточного торжества комунізму повністю адекватна йому кому­ністична свідомість буде властивою всім. На цій найвищій стадії розвитку відми­рає також партія, перетворюючись у «всесуспільну організацію, з’єднану з орга­нами самоврядування»^. Контроль над економікою здійснюватиме в цей час цен­тральне бюро планування, діяльність якого базуватиметься на наукових знаннях і на засадах демократичного консенсусу. Не буде конфліктів між наукою І побажан­нями населення, бо всі члени суспільства досягнуть наукового розуміння законів економічного та соціального розвитку. Усі виражатимуть однакові інтереси, одна­кові запити, однакові знання про реальні можливості. Публічна влада існуватиме й далі, але перестане бути правлячою, політичною владою. Усі індивідууми будуть підкорятись їй добровільно й свідомо, так, як музиканти в оркестрі підкоряються своєму диригентові²⁴.

Зрозуміла річ, що здійснення цих прогнозів та обіцянок залежало від успіхів комуністичної обробки мас у дусі прийнятої доктрини. Джером М. Джілісон влуч­но зауважив, що комунізм мав полягати в безсуперечному підкоренні, яке випли­ває з «внутрішньої, міцно прищепленої переконаності, що суспільне керівництво непогрішне»²⁵. За такої ситуації політика справді ставала непотрібною, держава й право могли спокійно відмирати.

Заміна існуючого державного права неюридичними суспільно-ідеологічними нормами принесла на практиці радше лиховісний ефект²⁶. Нагляд над застосуван­ням цих норм — тобто усуспільнену поліційну функцію — було доручено різним громадським організаціям, таким як, наприклад, народні дружини, домові коміте­ти, народні суди і т.д. Усі вони стали знаряддями доносу, шантажу й навіть (у ви­падку старанних дружинників) фізичного залякування співгромадян, грубого втручання в їхню особисту мораль та стиль життя. Дружини спеціалізувалися на примушуванні людей робити доноси, контролювати приватне життя сусідів і навіть насильницьки закривати неофіційні виставки живопису²⁷. У владі громадських судів було засудити людину на заслання за порушення «соціалістичної моралі», і вони робили це без дотримання будь-яких процедурних правил та юридичних знань (не кажучи вже про повагу до конституції). Особливо важливим вважалося їхнє повноваження застосувати горезвісний закон про «дармоїдів», тобто людей без постійного місця праці й урегульованого суспільного статусу. Однією з жертв цьо­го «соціалістичного» правосудця став поет Йосиф Бродський, згодом лауреат Но­белівської премії: його було визнано «дармоїдом» і вислано з Ленінграда до відріза­ного від світу села на півночі Росії.

Однак ці хупвейбінівські форми «прискореного походу до комунізму» супере­чили іншій частині програми Хрущова: прагненню до справедливої суспільної злагоди. Незважаючи на обережність у дозуванні свободи, це дало певним верст­вам суспільства змогу висловлювати свою думку в питаннях суспільного життя. Внаслідок цього значна частина радянських юристів відважилася заявити проти різкого відходу від юридичних норм, який мав вступити в дію 1957 року, а саме: надання права масовим мітингам у тій чи іншій місцевості «засуджувати сусідів на заслання, з виконуванням примусової праці, якщо їх визнано суспільно непродук­тивними»²⁸. Цей протест, абсолютно неможливий за часів Сталіна, досяг своєї мети: режим відступив, відмовився від запропонованого закону. Арендт слушно визна­ла, що це був доказ автентичності процесу детоталІтаризації і неможливості змінити його напрямок²^.

Незважаючи на це, спроба ревіталізації комуністичного утопізму була такою ж характерною рисою правління Хрущова, як і десталінІзація, літературна «відлига» та інші прояви лібералізації. Хрущовська ідея швидкого переходу до комунізму викликала вулканічний вибух утопічного ентузіазму серед радянських марксистів. Численні книги, переважно дуже схематичні й повні повторів, змальовували в де­талях комуністичне майбутнє, показуючи його як цілковиту перемогу Нової Лю­дини над егоїстичним індивідуалізмом. їхні автори вихваляли колективне вихо­вання дітей і заклади колективного харчування як ефективні методи боротьби з егоїзмом сім’ї та визволення жінки з домашнього рабства. Відомий економіст Ста­ніслав Струмилін пропонував дозволяти батькам відвідувати своїх дітей лише в позаробочий час, а також ділився своїми думками з приводу благотворних наслід­ків ліквідації сім’ї, таких як збільшення часу на життя у колективі й виключення домашніх сварок³⁰. Предметом гарячих дискусій була також проблема допусти­мих меж особистої власності; ідея, що абсолютно все, включно з особистою білиз­ною, має становити власність колективу, трактувалася абсолютно серйозно як одна з можливих³¹. Вважалося цілком очевидним, що будуть скасовані гроші й що ко­лектив, чи скоріше бюрократія, здійснюватиме розподіл товарів споживання і в такий спосіб «звільнятиме громадян від щоденних життєвих клопотів»³². Вільний час мав використовуватися свідомо й цілком цілеспрямовано. Колективові пропо­нувалося не тільки маги право на втручання у приватне життя громадян — це мало стати його моральним обов’язком.

Найзагальнішу частину цих ілюзій безпосереднього майбутнього було влучно охарактеризовано як здійснення ідеалу абсолютного, хоч і добровільного конфор­мізму, заміна свободи індивідуума опікою колективу, повне заглиблення особис­тості у колективні цінності³³. При цьому вражала цілковита відсутність марксис­тської теми Людини Майбутнього як Істоти вищого щабля розвитку, сильнішої, інтелігентнішої й гарнішої від людей теперішності. Це було не випадково; ідея досконалої, геніальної людської істоти асоціювалася в той час із культом особи, з яким боровся Хрущов в ім’я популістсько-егалітарної версії комуністичного Ідеа­лу.

Всебічна оцінка внеску Хрущова у процес детоталІтаризації — справа непроста, бо не можна зводити її виключно до його наступу на Сталіна й покладення краю яскравим проявам терору. Хрущов намагався, як міг, оживити комунізм як ідеоло­гію, спосіб життя і об’єднуюче бачення великої колективної мети. Він ослабив репресивність тоталітарної держави, але намагався зміцнити глибоко усвідомлені механізми суспільної конформізації. Він відступив від Леніна і Сталіна, оптиміс­тично заявляючи, що в Радянському Союзі немає вже класових конфліктів, але його наміри були в якомусь сенсі поверненням до пріоритетів ленінізму. Подібно до Леніна і на відміну від Сталіна, Хрущов бачив у могутності держави не са­моціль, а виключно інструмент для досягнення цілей комунізму. Отже, його роль у процесі детоталІтаризації можна визначити як ризиковану спробу реалізувати уто­пію з допомогою менш інтенсивного застосування прямого, фізичного насильства.

Всупереч подібності, ситуація в Польщі булав той час абсолютно інша. Процес тоталІтаризації тут не був доведений до кінця, а отже, він легко перетворився у лавинний відступ. Польська «відлига» 1955—1956 років захитала самі підвалини комуністичного режиму; «закрита доповідь» додала їй сили, викликаючи серед партійних кадрів лсґітимаційну кризу, набагато глибшу, ніж у Росії; її результатом була, між іншим, поява ревізіонізму як Інтелектуального руху, що йшов набагато далі, ніж пропозиції «повернення до джерел». Владислав Гомулка, який очолив керівництво партії після кількох років ув’язнення за «правий ухил», був комуні­стом, далеким від фундаменталізму; хоч він і не збирався принципово ревізувати лсгітимаційну доктрину, але, попри це, зменшив її роль, наголошуючи на чисто польських проблемах (геополітичне становище, західні землі і тлі.), а також зав­дяки свідомому відвертанню уваги від кінцевої мети комунізму Недалеким від правди буде твердження, що його головний легітимаційний аргумент мав націо­нальний характер. Справа в тому, що цим аргументом була переконаність, що за існуючих умов тільки комуністи ефективно служать національним інтересам Польщі, що вони мають право на керівництво, бо тільки вони могли забезпечити незалежність І розвиток країни. При цьому Гомулка не мав великих ілюзій — він здавав собі справу про непопулярність комунізму в Польщі й через те свідомо уни­кав ховириіи при комуністичне майбутнє, він прекрасно знав, що йоіи партія нічо­го не здобуде, обіцяючи співвітчизникам комуністичний земний рай, тому дома­гався її національної легітимації як керівної сили в «народно-демократичному уст­рої», Його «польський шлях до соціалізму» — на відміну від хрущовської програ­ми «прискореного будівництва комунізму» — мав бути по змозі якнайдовшим, і його кінцева мета так ніколи й не була чітко окреслена, У той час як Хрущов вва­жав колгоспну власність недостатньо комуністичною і планував перетворити її у загальносуспільну власність, у гомулківській Польщі було дано дозвіл на розпуск існуючих виробничих землеробських кооперативів, і перевага приватного сектора в сільському господарстві вважалася позитивною специфікою польської економі­чної моделі. Після усунення від керівництва фундаменталістських комуністів як відповідальних за ексцеси сталінізму, політика партії почала набувати дедалі більшого прагматизму, ставала дедалі менше зв’язаною принципами і догмами. Прискорення походу до комунізму зовсім не було в її інтересах; навіть партійні «твердолобі» були в цьому питанні скептиками; від «ліберального» крила партії їх відрізняла не відданість комуністичній утопії, а тільки ставка на «тверду руку» в розв’язанні поточних проблем стабілізації влади. Ревізіоністи, у свою чергу, свідо­мо порвали з більшовизмом і намагалися поєднувати своє туманне розуміння соціалізму з ліберально-демократичними цінностями. Марксизм був для них тео­рією історії і методом досліджень, а не програмою будівництва ідеального кому­нізму.

Ідеологічний відступ не супроводжувався збільшенням чисто політичної сво­боди. Партія енергійно захищала свою монополію на владу, на превелике розчару­вання ревізіоністів та інших представників політизованих інтелігентських кіл. І все ж період комуністичного наступу відійшов у минуле і про його повернення не могло бути й мови. Діапазон вимушеного конформізму значно зменшився, бо партія втратила ідеологічну впевненість у собі, а разом з нею і здатність чинити інтелек­туальний та моральний тиск на кола, що формували суспільну думку; внаслідок цього у Польщі зник феномен «поневоленого розуму», принаймні в тому варіанті, що його описав Мілош. За винятком сфер, особливо непростих у політичному відно­шенні, таких як,наприклад, ленінізм чи радянсько-польські відносини, режим був змушений поступово відмовлятися від тоталітарних прагнень керувати інтелекту­альним та мистецьким життям. «Соціалістичний реалізм» був дискредитований спонтанно, без будь-яких рішень партії у цьому питанні; щоправда, публіцисти були змушені дотримуватись різних табу та «вимог, що їх диктують інтереси польської держави» (тобто не дратувати «східного союзника»), але в цих рамках вони й далі користувалися здобутим у 1956 році правом на власну думку; гумані­сти, якщо їм вистачало сміливості, могли писати книги, вільні від печатки офіцій­ної ідеології, і навіть такі, які прямо її підривають, використовують досягнення західної думки й дедалі сміливіше відрізняються від праць їхніх радянських колег⁵⁴. Обмеження свободи, які ще залишилися в силі, виправдовувалися, головним чи­ном, геополітичними міркуваннями, а отже, чисто зовнішньою ситуативною необ­хідністю, яка не вимагає зміни власної системи цінностей. Це принижувало польську національну гордість, але не було вже ідеологічною диктатурою, а отже, мирилося з внутрішньою свободою інтелектуалів.

Було б помилкою вважати, що повернення внутрішньої свободи мало значен­ня тільки для інтелектуальних еліт. У літературі, присвяченій сталінізмові в Польщі, є досконале соціологічне дослідження, яке базується на систематичній участі в обстеженні різних верств польського суспільства 1948—1956 років⁵⁵. Авторка цього дослідження Ганна Сьвіда-Земба окреслює сталінізм як «своєрід­ний етап нашого реального соціалізму етап, що остаточно завершився у 1956 році після XX з’їзду»³⁶. Специфічною рисою цього етапу була відсутність парт­ійної монополії на політичну владу, бо це залишилося й після 1956 року, а отже, становило елемент неперервності. Тим, що характеризувало сталінізм і зникло з польського життя у період «відлиги», була система, яку сьогодні важко собі навіть уявити, — система брутально ефективного, організованого ідеологічного тиску, який мав тенденцію до «запрограмування контролю над життям кожної люди­ни», до конструювання і нав’язування всім людям окресленого стану свідомості; тиску, що здійснюється людьми, які глибоко вкоренилися в суспільство і мають у своєму розпорядженні не лише державні засоби примусу, але й суспільні меха­нізми контролю і саме завдяки цьому здатні силоміць здійснювати внутрішнє «перевиховання», а отже, знищувати внутрішню тотожність, індивідуальну і ко­лективну, груп, яких піддано обробці в дусі прийнятої доктрини³⁷. Це відрізняло тоталітаризм від звичайного авторитаризму, бо означало тотальну ідеологізацію та політизапію суспільства, охоплення контролем усіх сфер життя індивідуума, відмову поважати навіть найскромніше право на особисте життя, контроль над думкою не лише заборонами, але й позитивними командами, які повинні були нав’язати людям чужу їм, цілісну інтерпретацію світу. З цією метою було засто­совано метод цілеспрямованого нищення спонтанних суспільних зв’язків, навіть зв’язків особистої симпатії й дружби, заміни їх штучно створюваними «колекти­вами», правом і обов’язком яких було невпинне «виховання» своїх членів з допо­могою критики та самокритики, постійної загрози таємних і прилюдних доносів. Щоправда, ця система залякування і квазіморального тиску колективів була орга­нізована згори, але вона була здатна утримуватись і відтворюватись на локально­му рівні власними силами. Згідно з класичним аналізом тоталітаризму³⁸, вона не допускала жодного чіткого розмежування сфер влади, тримаючи всіх, включно з власними кадрами, у стані нестабілізованої суспільної і особистої небезпеки. При цьому вона створювала фаталістичне відчуття своєї невмирущості й абсо­лютної необхідності. T все ж розбуджена «відлигою» визвольна енергія польського суспільства виявилася сильнішою. 1956 рік став у Польщі датою вирішальної поразки тоталітаризму Сьвіда-Земба коментує це так:

«Усе це вимагає верифікації популярної сьогодні тези, що Жовтень (1956 р.

— Рад.) у підсумку змінив небагато, що невдовзі після нього знову запанував морок тоталітаризму Ця теза, можливо, й правильна з політичної точки зору, але вона принципово хибна з погляду соціологічного. Пожовтневі роки саме в соціологічному значенні були зовсім іншої якості. Змінився характер щоденно­го життя людей. Відступив страхітливий морок, зникла небезпека, спали ідео­логічні кайдани, накладені на особу Розцвіли у житті кольори. Людина змогла нарешті жити безпечним особистим життям»-'⁹.

Повернення свободи у приватній сфері не могло, звичайно, задовольнити тих, хто прагнув реалізувати себе у сфері суспільній, і то не тільки інтелектуально, але й політично. Звідси швидке розчарування еліти партійних ревізіоністів. Нинішнім політичним елітам також важко зрозуміти, чому післяжовтнева система, така ж ефективна у намаганнях перепинити їм дорогу до влади, як і сталінська система, має вважатись принципово відмінною від своєї попередниці. Однак видається, що думку більшої частини суспільства, яке пам’ятає минулі часи, точніше виражає стаття, опублікована у 1994 році на сторінках паризької «Культури». Події 1956 року, читаємо в ній, вивели польське суспільство «з періоду цілковитого понево­лення до системи, в якій уже можна було жити з крихтою гідності. Різниця між Польщею початку п’ятдесятих років і Польщею після 1956 року значно більша, ніж між Польщею до і після 1989 poκy>>^4β.

Це формулювання надто категоричне, бо з погляду політичної свободи і неза­лежності було Інакше. Однак із точки зору критеріїв тоталітаризму воно містить у собі влучне спостереження: для тих₅ кому дано було пережити жах тоталітарної облоги у період сталінізму, повернення елементарної індивідуальної свободи в 1956 році мало більше екзистенціальне значення, ніж повернення суспільству політич­ної свободи у 1989 році.

Удавшись до типології Бжезінського, можемо означити гомулківський режим як різновид посттоталі тар ного комуністичного авторитаризму: посттотал !тарно­го, з огляду на відступ від тоталітарних зразків «режиму мобілізації», при збере­женні, однак, створених тоталітаризмом інституціональних структур; комуністич­ного, з огляду на декларування вірності комуністичним ідеям, попри залучення на свій бік певного мірою некомуністичного суспільства та наполегливі спроби здо­бути для себе національну легітимацію; авторитаризму, з огляду на захист пар­тійної монополії влади та відмову легалізувати будь-які форми політичного плю­ралізму (при допущенні, а іноді навіть і схваленні плюралізму в інтелектуальному житті та культурі). Отже, Польща цього періоду просунулася у відступі від тоталі­таризму значно далі, ніж хрущовський Радянський Союз. Я не маю наміру при­меншувати історичну роль Хрущова, а тим більше процеси, які він привів у рух, але важко приписати йому заслугу заміни радянського тоталітаризму нетоталітар- ною формою влади; зрештою, він і не ставив перед собою такої мети, бо не мйв наміру послабити ідеологічний тиск — він прагнув лише до заміни гранично реп­ресивного «тоталітаризму згори» більш популістським, консенсуальним «тоталі­таризмом знизу». Натомість режим Гомулки — підтриманий у 1956 році більшістю суспільства й навіть Церквою — був змушений укласти угоду з суспільством: він зберіг монополію на політичну владу, але заплатив за пе відмовою від «кому­ністичного наступу» й скороченням до мінімуму тоталітарних амбіцій.

На цю оцінку не впливають ганебної пам’яті «березневі події» 1968 року. В організованій тоді «антисіоністській» кампанії (читай: антисемітській) було вико­ристано певні методи тоталітаризму, але не вдалося ані викликати в суспільстві істерію, ані посіяти страх у тоталітарному масштабі. Поліційна фракція в партії, об’єднана навколо Мечислава Мочара, не змогла навіть користуватися мовою ко­муністичної ідеології. її апелювання до націоналістичних почуттів і пошуки союз­ників поза партією свідчили про ідеологічний та організаційний розклад комуні­стичної влади, який пішов далеко вперед. Короткочасна перемога «мочарівців» була, по суті, заміною політичної диктатури звичайною поліційною диктатурою; диктатурою слабкою І невпевненою у собі, здобутою коштом політичного автори­тету партії й не здатного компенсувати собі це шляхом підтримки населення або його залякування. Флірт Із націоналізмом обернувся проти партії, бо він приніс відродження традицій некомуністичного польського патріотизму, а відтак і перей­няття їх опозиційним рухом, що почав зароджуватися. Лівий британський публі­цист Ніл Ашерсон не без підстави звинувачував фракцію Мочара у «відчиненнІ шаф польської історії» й дозволі «лиховісно автентичній польській свідомості» дістатися на денне світло⁴¹.

Хоч мочарівці й не змогли перехопити кермо влади, але їхні головні противни­ки — фундаменталістичні й інтернаціоналістичні комуністи московського стилю — були повністю усунуті від влади й скінчили свою політичну кар’єру. На думку сучасного дослідника, це була розправа з «останніми справжніми комуністами» у ПОЛЫЦІ42.

Повернімось, однак, до CPCP, де розпочалося довголітнє правління Леоніда Брежнєва. Згідно з поширеною думкою це був період часткового повернення до сталінізму та ефективної стагнаційної консолідації, олігархічної форми тоталітар­ного правління. Однак насправді під тоталітарним фасадом ховалася значно склад­ніша реальність, яка щораз більше віддалялася від ідеальної моделі тоталітарної держави.

Всебічний аналіз подій цього періоду виходить, зрозуміла річ, поза рамки даної книги. Однак спробуймо підсумувати спостереження тих західних совєтологів, чиї праці дають підстави ставитись до ери Брежнєва як до істотної фази процесу дето- талітаризації.

Насамперед Брежнєв був першим радянським керівником, який мовчки відрікся від утопічного ідеалу. Це проявилося Implicite в осуді «волюнтаризму» та «аван- тюрництва» Хрущова, у відмові від лозунга «будівництва комунізму у великому масштабі», а згодом у запровадженні у вжиток терміна «реально існуючий соці­алізм», який говорив, що існуючий лад, такий яким він є, становить цінність сам по собі, а не тільки як перехід до чогось іншого⁴³. З метою узаконення минулої і теперішньої історії Радянського Союзу й далі користувалися марксистською тео­рією законів історії, однак de facto було відкинуто «телеологічну легітимацію», яка посилалася на марксистське бачення кінцевої мети комуністичного руху⁴⁴. Ця значна зміна в застосуванні марксистської теорії супроводжувалася дедалі зростаючою ідеологізацією внутрішньої політики, яку палко підтримували керівні кадри, що прагнули стабілізації й були вже ситі всякого роду експериментами. Політичний курс команди Брежнєва давав цим людям змогу забути про обов’язок «будівництва комунізму» й замість цього зосередитись на зміцненні існуючої системи та своєї власної позиції в цій системі. Влучно зауважено, що на практиці це означало серйоз­не ослаблення, а часто навіть і цілковиту відмову від комуністичної заангажова- ності. Радянська номенклатура, «повністю позбувшись, навіть на міфологічному рівні свідомості, ідеї будівництва комуністичного суспільства, з ентузіазмом сприй­няла тезу брежнєвського режиму, що підтримка існуючого порядку є найвищою мудрістю держави»⁴⁵.

Так радянський соціалізм вступив у постутопічну і постреволюційну фазу, а отже, тим самим у фазу детоталітаризації⁴⁶. Тоталітарна система повинна поєдну­ватися з революційною динамікою та хіліастичним баченням кінцевої мети. За Річардом Льовенталем, комуністичний тоталітаризм є, по суті, «інституціоналізо- ваною революцією». Отже, постутопічні й постреволюційні комуністичні режими повинні бути також посттоталітарними⁴⁷. Вони можуть і далі бути дуже репресив­ними, більше ніж нетоталітарні (на відміну від посттоталітарних) форми автори­таризму. Та, незважаючи на це, після виснаження революційної енергії їм дове­деться, хочуть вони того чи не хочуть, ставати на шлях відступу, поступово й на­завжди свідомо відкидаючи тоталітарні претензії й тим самим об’єктивно створю­ючи більше місця для свободи індивідуумів та суспільних груп.

Найважливішим кроком у цьому напрямку була консолідація номенклатури. У рамках брежнєвської політики «стабілізації кадрів уперше в радянській історії номенклатура визволилася від абсолютного підпорядкування центральним орга­нам влади» і сформувалася у стабільний привілейований прошарок, якому була гарантована не тільки особиста безпека (її він одержав іще за Хрущова), але й збереження високих постів. Тим самим керівний прошарок радянського суспільства здобув становище, близьке до статусу нового правлячого класу. Визнання цього як кроку в напрямку детоталітаризації може здаватися дивним, особливо в світлі різних теорій «нового класу», які вбачають у пануванні номенклатури саму сутність і мсту комуністичного тоталітаризму⁴⁸. Однак ці «класові» теорії тоталітаризму свідчать про велике змішування понять. Вимірювання зрілості та Інтенсивності тоталіта­ризму діапазоном привілеїв «нового класу» логічно веде до абсурдного висновку, що Радянський Союз за Брежнєва був більш тоталітарним, аніж за Сталіна. Кому­ністичний тоталітаризм не може терпіти жодного стабілізованого панівного класу, бо це суперечило б усемогутності ідеологічної, телеократичної держави. Його куль­мінацією був період безперервних чисток, метою яких було знищення не лише політичних відхилень, але й особливих груп інтересів, які можуть підірвати моно­літну структуру влади⁴⁹. Сталін добре розумів, що бюрократично-менеджерський прошарок має свої власні, внутрішньо диференційовані партикулярні Інтереси, а отже, надання йому самостійності було б вельми ризикованим. Це підірвало б не лише комуністичну легітимацію режиму, але й тоталітарний принцип «єдиної волі».

Можна сміливо стверджувати, що теорії «нового класу» не належать до иайре- тельнІших Інтерпретацій тоталітарної системи. Якраз навпаки. Популярність теорії «нового класу» в посткомуністичних країнах пояснюється, головним чином, її при­датністю для прихильників дскомунізаційної кампанії, бо вона дає простий персо­нальний критерій для ідентифікації противників. Однак ближчою до істини була теорія Троцького, який вбачав у потенційному «новому класі» не підпору, а серйозну загрозу комунізмові⁵⁰. Подібно тлумачать це й класичні теорії тоталітаризму, бо вони показують, що всі класові режими передбачають стабілізацію привілеїв, а це явно суперечить «режимові загальної мобілізації». Арендт справедливо підкрес­лювала, що нестабільність — це «функціональна неминучість у механізмі тоталь­ного панування» і що покладення краю «страхові, викликаному безперервною нестабільністю», мусить привести до детоталітаризації⁵¹. Дуже подібний погляд знаходимо у Льовенталя, який змальовував виникнення і функції номенклатури у діалектичних категоріях: як неминучий результат тоталітарної, «політично виму­шеної» модернізації країни й водночас як смертельну загрозу для монолітної єдності та леґітимуючої утопії тоталітарного комунізму⁵². Звідси випливало, що повністю сформована і суспільно стабілізована номенклатура може з’явитись лише на пост- революційній, постутопічній, а отже, посттоталітарній стадії еволюції системи.

Цей детоталітаризаційний аспект «нового класу» помітив І з ентузіазмом зустрів колишній радянський, а нині американський історик Олександр Янов. Він охарак­теризував брежнєвську номенклатуру як «еліту, що аристократизується» й зацікав­лена у власній безпеці та поступовій вестернІзації, а отже, як потенційно сильного союзника Заходу. Це не означало, що він позитивно оцінював усіх членів «нового класу», який формувався: Янов розрізняв здібних менеджерів і реформаторську частину центральної адміністрації (випещену, як він вважав, Брежнєвим) і бездар­них, націоналістично налаштованих апаратників, яких називав «малими Станіна­ми». Так чи інакше, згідно з його трактуванням, це був поділ усередині номенкла­тури, а отже, свідчення далекосяжної диференціації інтересів цього прошарку⁵-⁵.

Погляди Янова містять у собі, звичайно, багато бажаного. Особливо це помітно у його оцінці Брежнєва, який насправді був ближчий до консервативної частини радянської еліти. І все жЯнов не був єдиний, хто пов’язував свої надії з еволюцією

радянського правлячого прошарку⁵⁴. Емансипація номенклатури мала багато пе­редбачуваних наслідків, у меншій чи більшій мірі деструктивних для тоталітарної системи.

По-перше, вона полегшила формування неформальних груп інтересів, завдаю­чи остаточного удару теорії монолітної єдності суспільства І «єдиної волі» правля­чої партії. Усунення загрози масових чисток і збільшення ролі управлінських кадрів у господарському плануванні зразу ж показало, що різні підприємства і різні га­лузі промисловості мають майже протилежні уявлення про загальне добро, а це свідчить, наскільки різні в них інтереси і що дедалі важче буде нав’язати їм пере­конання у «науковості» й фактичній непомильності центральних органів влади; дедалі важче ставало навіть доводити, що ці органи не мають власних, партику­лярних інтересів і що це дає їм право на монополію стосовно всіх рішень госпо­дарського характеру Це вводило у радянську систему елемент плюралізму, який хоч не був легалізований, а отже, був «порочний», але, попри це, серйозно зміню­вав механізми центрального планування⁵⁵. Ідеологічна рецептура в інтерпретації найвищого керівника була замінена на практиці колективними переговорами, які свідчили про силу І вплив різних груп інтересів⁵^ Так Марксів ідеал раціонально­го планування як знаряддя загальних інтересів та вселюдського визволення був de facto відкинутий і похований.

По-друге, поява елементів інституціонального плюралізму зменшила роль вер­тикальної структури прямого «командування» і висвітлила потребу залагоджувати суперечки, спираючись на усталені законні правила. Це схиляло команду Брежнє­ва приписувати законові дедалі більше значення, що явно контрастувало із праг­ненням Хрущова до заміни правових норм неіоридичними суспільними нормами. Іншим чинником цієї тенденції до легалізму було, звичайно, прагнення номенкла­тури застрахувати себе від політичного свавілля та тиранії особистої влади. Отож твердження, що метою проголошуваної Брежнєвим «соціалістичної законності» аж ніяк не був рівний правовий захист усіх громадян, незалежно від їхнього соці­ального і політичного статусу, цілком справедливе. Брежнєвська конституція 1977 року, подібно до сталінської конституції 1936 року, містила в собі чимало статей, які прикрашували фасад системи, але їх не дотримувано на практиці. Однак без­сумнівною була тенденція до заміни свавільних команд правовим регулюванням і до здійснення законної легітимації влади. При всіх своїх обмеженнях та вадах вона підтримувала процес детоталітаризації, бо право обмежує владу в спосіб, який не дозволяє примиритися з тоталітаризмом. Збільшення авторитету права дало но­менклатурі більшу свободу дій, що вже само по собі становило пролом у тоталі­тарній системі. Дальшим наслідком цього мало бути поступове поширення пра­вового захисту на населення всієї країни, що значно зміцнило становище диси­дентів. Леопард Шапіро виразив це такими словами: «Якщо хтось протягом трива­лого часу заявляє, що його влада спирається на закон, а не на свавільну й пепри- боркувану волю, то якогось дня його слова будуть сприйняті цілком серйозно»⁵⁷.

По-трете, було абсолютно природно, що звільнена номенклатура скористалася послабленням контролю для реалізації власних інтересів і що вона зробила це кош­том своїх громадських функцій. Це дістало назву «приватизації бюрократії, партії та державного апарату»⁵⁸. Таким чином відмова від масового терору в поєднанні зі стабілізацією та плюралізацією керівного прошарку покликали до життя повсюд­ну корупцію й появу могутнішої, ніж будь-коли до цього, «другої економіки» — формально нелегальної, а на практиці задіяної в загальну господарську структуру з огляду на її зв’язок зі структурами влади, а також незамінну роль у задоволенні споживацьких потреб населення⁵⁹. Ця широчезна мережа нелегального підприєм­ництва і торгівлі, яка завдячувала своє існування корупції й була керована різними мафіями, часом подавалася як чинник, котрий допоміг уціліти прогнилій системі. Однак таким же правомірним є й трактування її як форми негативного нон­конформізму, а отже, чинника внутрішньої дезінтеграції системи⁶⁰. Джон Грей зай­шов навіть так далеко, що змальовував «другу економіку» як громадянське суспіль­ство, що почало давати перші паростки; хоч і деформоване тоталітарним оточен­ням, вино все ж створювало «простір для квазіавтономних інституцій, давало змо­гу вивільнити суспільні засоби з-під контролю держави й передавати їх у приватні руки⁶¹. Застосування у цьому контексті терміна «громадянське суспільство» з по­зитивним відтінком видається сумнівним, але в принциповому питанні Ґрей має рацію: «друга економіка» справді була могутнім чинником детоталітаризації. Ясна річ, що вона була також результатом детоталітаризації, оскільки розрослася до таких великих розмірів завдяки розкладові тоталітарної системи. Крім того, зрозу­міло, що вже саме її Існування компрометувало систему, суперечило її ідеологічній легітимації. Радянський Союз часів правління Брежнєва не був тим місцем, де можна було плекати ідеалістичні ілюзії щодо створення Нової Людини, яка позбавлена буржуазного егоїзму й свідомо керує власною долею.

По-четверте, багато розміщених нижче членів номенклатури та людей, близь­ких до них, взяли активну участь у позитивних, конструктивних формах внутріси- стемного нонконформізму. Александр ТТІїромас, автор влучного визначення positive Intrastructural dissent, розумів під цим усі форми опору різним ірраціональностям системи всередині системних інститутів без явно конфронтаційної позиції⁶². Най­простішою і найскромнішою формою такої поведінки були спроби виконувати свої професійні обов’язки, не піддаючись ідеологічному диктату «партократії», — отже, по суті, це не відрізнялося від «професійного Кстмана» у змалюванні Miлоша. Сміливішою формою, яку' практикували різні неформальні угруповання технок­ратів, юристів та інших професіоналів, було спільне прагнення до конструктивних цілей і публічне декларування внутрісистемних змін. Перша спроба такого інституціоналізованого конструктивного нонконформізму з’явилася вже за Хру­щова: це був журнал Твардовського «Новый мир», який послідовно підтримував культурну лібералізацію. Ерозія офіційної ідеології в часи Брежнєва дала змогу вивчати конструктивний нонконформізм у наукових інститутах. Найважливішим результатом нього була так звана Новосибірська пам’ятка, яку підготувала ака­демік Тетяна Заславська у квітні 1983 року. Вона містила у собі програму реформ, реалізація якої була б рівнозначна революції згори. Однак цього разу це була б революція не в ім’я комуністичного ідеалу, а в ім’я досягнення більшої ефектив­ності та раціональності за рахунок відступу від ідеологічних зобов’язань.

Послідовна деідсологізація системи (умова подальшої детоталітаризації) була, однак, у Радянському Союзі надто складною справою. Хоч для всіх і справді було очевидно, що величезна більшість правлячого прошарку стомилася від «боротьби за комунізм» і прагне лише «зміцнити владу, розширити привілеї, спокійно корис- татися з влади і з привілеїв»⁶³, однак це не міняло того факту; що режим потребу­вав ідеологічного узаконення і не міг дозволити собі явно, тотально І невідворотно зректися своїх утопічних прагнень⁶⁴. Він був змушений базувати свою легітима­цію на комуністичній утопії, оскільки боявся тратити ідеологічний контроль і дозволити масам думати самостійно. Селективно дозованого терору було замало для того, щоб утихомирювати позасистемний нонконформізм, який представляли такі видатні особистості, як Олександр Солженіцин та академік Андрій Сахаров. Щоправда, вплив цих людей був дуже обмежений, але їхній авторитет був мораль­но незаперечний, і до їхніх голосів пильно прислухалися на Заході. Достатньо було переконати режим, що не можна піддавати сумніву первісні обіцянки Жовтневої революції. У цьому, власне, й полягав особливий парадокс «реального соціалізму» Брежнєва: можна було замовчувати ідею «будівництва комунізму» і відкладати її здійснення на невизначене найближче майбутнє, але не можна було голосно від неї відрікатися. T тому радянські суспільні науки були змушені платити їй данину повторюючи відповідні уривки із заповіту Сталіна — «Економічних проблем соціа­лізму»⁶⁵.

Іншою причиною підтримки ідеологічної заанґажованості режиму був погляд на міжнародну політику Команда Брежнєва, особливо перед лицем конфлікту з войовничим китайським комунізмом, не могла послухатись Солжсніцина, який радив їй відкинути ідеологію й відмовитися від своїх обтяжливих інтернаціоналі­стських зобов’язань. Зробити це означало б відмову від керівництва у світовому «антиімперіалістичному таборі», передачу цієї ролі Китаю й примирення з тим, що в очах третього світу Радянський Союз стане «соці ал-імперІал і стичною» дер­жавою, нітрохи не кращою (якщо не гіршою) від Сполучених Штатів. Це також зруйнувало б рештки радянського престижу серед західних лівих І підірвало б ле­гітимацію присутності CPCP у Центрально-Східній Європі⁶⁶. Цим пояснюється черговий парадокс політики Брежнєва: потреба постійного підтримування своєї комуністичної репутації шляхом допомоги різним «прогресивним силам» у всьо­му світі при одночасних спробах бути перед західною думкою втіленням відпові­дальної мудрості та мирних намірів. Ця суперечність знайшла свій вираз навіть у брежнєвській конституції. З одного боку, вона зобов'язувала радянську державу дотримуватися мирного співіснування, а з другого — проголошувала активну підтримку у всьому світі революційних соціалістичних та народно-визвольних рухів.

Як бачимо з викладеного вище, радянські володарі залишилися до певної міри в’язнями своєї легітимацІйної ідеології. Вони не могли просто її відкинути, бо (як це сформулював Штромас) ніщо Інше не могло обґрунтувати їхніх претензій на неподільну владу яка не підлягає передачі⁶⁷. Вони не відважувалися стати неза­лежними від неї, хоч уже й не вірили в її догми (своєрідною умовою цієї дилеми було, звісна річ, національне питання всередині CPCP: відкинути офіційну Ідеоло­гію заважала свідомість, що ця ідеологія є цінним зв’язуючим елементом багато­національної імперії).

Штромас зробив із цього висновок, що Льовенталь помилявся, вважаючи Ра­дянський Союз часів Брежнєва постреволюційною, а отже, й посттоталітарною державою: адже в своїй міжнародній політиці Радянський Союз залишився вірним ідеї «інстнгуцІоналізованої революції»⁶⁸. Цей аргумент заслуговує на увагу, бо вказує на одну з причин, які гальмували радянський процес детоталітаризації, однак він не міняє того факту, що в своїй внутрішній структурі радянська державність дуже віддалилася від тоталітарної моделі. Між устроєм держави та її міжнародною полі­тикою немає простого зв’язку: можна легко уявити собі оруеллівський режим, який провадить політику ізоляціонізму І нетоталітарну революційну державу яка само­віддано пропагує всесвітню революцію. Слабку ланку аргументації Льовепталя слід шукати десь-інде: нею була передумова, що Радянський Союз виріс із тоталітаризму, зберігаючи здатність до модернізації своєї економіки. Це була по­милка, бо створена тоталітаризмом командно-розподільна економіка не мої ла функ­ціонувати в умовах, коли вертикальна структура центрального планування розхи­талася й коли ослабли позитивні (ідеологія) і негативні (терор) чинники суспіль­ної мобілізації. І тому еволюція Радянського Союзу була, як уже мовилося вище, не процесом органічного розвитку «реального соціалізму», а процесом його дез­інтеграції. Незважаючи на зусилля різних представників конструктивного нонкон­формізму, те, що діялося, було не позитивним подоланням тоталітарної спадщини, а лише непередбачуваним і неконтрольованим розладом тоталітарних структур. Виходячи з цього, можна вважати, що брежнєвський Радянський Союз, без сумні­ву, вступив у нову стадію детоталітаризації. У поєднанні із ростом стабілізації та відносної законності це була, попри все, зміна на краще.

Я здаю собі справу, що більшість російської інтелігенції розцінює це інакше і має, звичайно, неабияку рацію. Кривавий сталінський терор і справді відійшов уже в минуле, але пам’ять про нього зберігалася серед багатьох людей у формі паралізуючого, панічного страху. Хоч ексцеси культурної політики Жданова вже не повторювалися, однак їх не було й офіційно засуджено; обробка мас у дусі прий­нятої доктрини була більш рутинізованою, менш агресивною, але, попри це, не залишала багато місця для інтелектуальної та мистецької свободи* Режим явно потерпав, тцо послаблення ідеологічного контролю над культурою приведе до втрати його комуністичної тотожності, руйнуючи тим самим основи легітимації його вла­ди; інтелектуали, в свою чергу, здавалися паралізованими не лише страхом перед репресіями, але все ще існуючою системою «поневолення розуму». Через те соціа­лістичний реалізм залишився обов’язковою нормою для мистецтва, а марксизм- ленінізм — єдиною дозволеною формою диспуту в суспільних науках. Хоча утопіч­на мета «побудови комунізму» й перестала чинити тиск на щоденне життя людей, проте вона й далі (як стверджував Андрій Синявський) була здатна гіпнотизувати розум інтелігенції⁶⁹. Більша особиста свобода і доступ до дисидентських публі­кацій самиздата тільки збільшували болісне усвідомлення поневолення. Подвійна свідомість, про яку писали Алтаєв та Нелідов, не пом’якшувала цього відчуття, і лише невелика жменька сміливців зуміла повернути собі внутрішню цілісність шляхом відкритих атак на систему. Тому зрозуміло, що в сприйнятті більшості інтелектуалів процес, названий тут детоталітаризацією, полягав хіба що в зрос­танні корупції, а не в збільшенні свободи.

Однак інші верстви населення ставилися до цього інакше й оцінювали все по- своєму Наприклад, колгоспники не могли недооцінювати сприятливих змін у їхньо­му матеріальному і правовому статусі. Члени номенклатури, зокрема керівники в галузі промисловості, також належно оцінювали новоздобуте право на приватну власність і можливість збагачуватись, але найбільш підприємливі з-поміж них прагнули більшого. їх не задовольняла вже ситуація, в якій розподіл найважливі­ших засобів споживання залежав від рішень згори, а матеріальний достаток, яким вони користувалися, зводився тільки до права користуватися певними речами, а не мати їх в особистій власності⁷⁰ Вони також прагнули відігравати більшу роль у прийнятті загальнодержавних рішень і розширенні ринкових відносин. Як свідчить ґрунтовний аналіз Вольфганга Леонгарда, це заклало основи для зближення між номенклатурою і представниками «другої економіки», які ставали дедалі впевне­нішими у своїх силах. Обидві групи були зацікавлені у «комерціалізації» системи:

«Чиновники з номенклатури прагнули збагачення і приватної власності, пред­ставники “другої економіки” прагнули необмеженої свободи для підприємців. У випадку “комерціалізації^-” системи першим кроком була б легалізація приват­ної власності в сільському господарстві та промисловості і створення приват­ного промислового сектора. Це, правдоподібно, спричинило б швидке розши­рення сфери приватної господарської діяльності. Члени номенклатури одержа­ли б чи просто самі собі надали б право брати участь у приватних товариствах, замість їхньої легалізації. Інтеграція обох прошарків могла б іти в обох напрям­ках, оскільки представники “другої економіки⁵⁴ могли включатись у партійний і державний апарат»⁷¹.

Ці слова, які були написані до перестройки і кидали багато світла на певні її аспекти, показують істотну відмінність між соціалістичною детоталітаризацією періоду «відлиги» і значно менш ефектними та захопливими детоталітаризаційни- ми процесами «періоду стагнації». Антисталінізм Хрущова був спрямований на зменшення репресивності держави при одночасному прискоренні її «походу до

комунізму», А режим Брежнєва характеризувався не лише частковим відступом від «будівництва комунізму», але й якісно новим явищем — тенденцією до марке- тизації, яка дедалі чіткіше проявлялася серед керівних кадрів, а отже, de facto до декомунізації. Ця тенденція мусила, певна річ, маскуватися^ щоб зберегти ідеоло­гічну легітимацію системи. Незважаючи на це, вона вторувала дорогу до підриву й повалення системи, яке сталося раніше, ніж можна було припускати.

За правління наступника Гомулки, Едварда Терека, Польща в багатьох відно­шеннях нагадувала CPCP часів правління Брежнєва, 3 одного боку, Ґерек — так само, як і Брежнєв, але значно сміливіше — відкинув ідею присвячення себе май­бутнім поколінням⁷²; слова «будівництво комунізму» не з’являлися за його влади навіть у партійній публіцистиці (що зрештою було продовженням аналогічної тен­денції за часів Гомулки). З другого боку, Польща, подібно до CPCP, стала ареною майже тотальної корупції, консолідації номенклатури та зростаючої ролі різних неформальних груп інтересів, організованих на засадах клієнтелізму й горезвісно­го «кумівства». Центральне планування перестало виражати волю об’єднаного центру, — фактично воно відбивало результати переговорів між представниками місницьких інтересів. Партійне керівництво намагалося забути про ідеал комуніз­му й могло дозволити собі більшу послідовність у цьому питанні, ніж радянські керівники; посилання на комунізм могло йому тільки серйозно зашкодити в очах суспільства, а повалення устрою не мало значення, оскільки (за словами Терека) «в тодішній геополітичній ситуації, з Брежнєвим на чолі КНРС, система як така, щиро кажучи, не перебувала під загрозою»⁷³. Серед членів номенклатури панував етос Cmbourgeoisemeni^jt (такий же сильний і в радянській номенклатурі), часто поєднуваний із типовою для поляків прозахідною орієнтацією і наслідуванням західних форм споживацтва. Сама партія, в іще більшій мірі, ніж партія радянська, перетворилася в ідеологізовану масову організацію, міцно пов’язану інтересами та знайомствами з безпартійними колами; через її лави пройшло в часи Терека понад 3,5 мільйона людей, що викликало навіть осуд з боку радянської влади, яка справедливо побоювалася «розчинення» ПОРП у польському суспільстві⁷⁴. Не буде перебільшенням стверджувати, що більшість членів ПОРП ґомулківського періо­ду явно зневажали марксизм, не любили, коли їх називали комуністами, і обґрун­товували свій політичний вибір патріотизмом у прагматичному розумінні.

Загальні результати «герекізму» нагадували «реальний соціалізм» у CPCP. Підне­сення життєвого рівня суспільства супроводжували явища негативної детоталіта- ризації. Господарство стало сферою конфліктів між місницькими і галузевими інте­ресами, розквітала «друга економіка», нав’язана напівлегальними або й просто нелегальними «структурами» з управлінням і державною промисловістю. Цент­ральне планування втратило здатність ефективно визначати напрями розвитку, виконання планів нерідко було статистичною фікцією. Постійно зростаюча кількість бюрократичних інструкцій, які часто змінювались і взаємно суперечили одна одній, ще більше погіршувала ситуацію: економіка пристосовувалася до абсурдних пра­вил гри на шкоду коефіцієнту корисної дії та поваги до права. Іншими словами, командно-розподільна економіка без перетворення у економіку ринкову втрачала здатність функціонувати.

Незважаючи на всі ці подібності, ситуація в Польщі відрізнялася від ситуації в CPCP, бо вона становила собою стадію детоталітаризації, найбільш успішної у всьому радянському блоці. Великою мірою це був результат своєрідності польського шляху до соціалізму, тобто факту, що будівництво соціалізму (не кажучи вже про комунізм) не було в Польщі послідовним і не було доведене до кінця. Деякі від­хилення від радянської моделі (наприклад, приватне землеробство) не могли бути обґрунтовані доктриною, тому їх треба було вважати ознакою відсталості. Одначе

* Обуржуазнення {φp},

Ґерек пе прагнув подолати цю відсталість, не домагався, щоб Польщу було визна­но країною «розвиненого соціалізму». Навпаки, він обстоював «польську специфі­ку», підкреслюючи, що Польща не дозріла ще до послідовної совєтизації. Це був не тільки захист, але й посилення польських своєрідностей, зокрема в сільськогос­подарській політиці (підтримка товарних, тобто «куркульських» господарств) і у стосунках із Церквою.

Інші істотні відмінності були результатом повної ідеологічної ерозії легітимації «реального соціалізму» в Польщі. Команда Ґерека домагалася національної легі­тимації, підкреслюючи (і перебільшуючи) свої заслуги у піднесенні життєвого рівня та модернізації країни. Вона, як і Гомулка, вдавалася також до геополітичної інтерпретації польських національних інтересів. Відверто заявляла, що ПОРП повинна залишитися при владі, бо існування Польщі як незалежної держави мож­ливе тільки всередині радянського блоку, а отже, тільки як держави, керованої комуністами. Зміна системи все одно не має значення, бо ЇЇ існування гарантується міжнародними умовами у сфері поділу впливів у Європі; через це уряд не можна обтяжувати відповідальністю за систему як таку — треба оцінювати його тільки на підставі його бажання та вміння захищати інтереси і свободу поляків в існу­ючій геополітичній структурі. З цього випливало, що навіть противники комуніз­му повинні за принципом меншого зла схвалювати в Польщі владу прагматичного і порівняно толерантного крила партії. Хоча цей погляд і не підтримував ідеологіч­ного духу партії, але він дозволяв її членам бачити себе в ролі «конструктивно патріотичної» сили, яка заслуговує на підтримку в ім’я раціонально виробленої національної солідарності.

Помітним результатом процесу деідеологізацїї було усунення більшості психо­логічних бар’єрів, які розділяли членів партії та широкі кола безпартійних. Це можна назвати подоланням відчуження партії, яке пішло далеко вперед. Відмовившись фактично від опори на ідеологію, режим Ґерека одержав за це певний кредит сус­пільної довіри й політичної підтримки. Підтримки, уточнімо, відносної і умовної, яка надавалася не системі «реального соціалізму» як такій, а тільки наміченій полі­тичній лінії у рамках цієї системи.

Не зовсім передбачуваним наслідком Ідеологічної демобілізації партії було по­дальше послаблення її контролю над культурним і науковим життям. Попри де­далі зростаючу байдужість — і навіть цинізм — до ідеології, керівництво партії не збиралося відмовлятись від певних форм контролю над літературою (яка тепер могла бути аполітичною, але не політично ворожою), журналістикою і гуманітарни­ми науками. Цей контроль мав бути настільки поблажливим, щоб влада могла перебувати у добрих стосунках з інтелектуалами, і водночас настільки суворим, щоб не допустити появи відкритої Інтелектуальної опозиції. Одначе цей розраху­нок не оцінив належно сили «внутрісистемного конформізму» в культурному і науковому житті Польщі. Значна кількість інтелектуалів і митців виявила велику вправність у боротьбі за розширення інтелектуальної свободи, у використанні всіх шпарин системи, в обминанні заборон, ігноруванні наказів, а також в ізоляції партій­них пропагандистів, які маскувалися під учених. Партія програла багато битв у цій офіційно не оголошеній війні, оскільки інтелектуали були краще підготовлені й займали вигідніші позиції в суспільстві: феномена «поневоленого розуму» серед них уже не існувало, їхні контакти з Заходом, у тому числі й із польськими еміг­рантськими колами, постійно розширювалися, а вивчення громадської думки не­змінно засвідчувало їхній надзвичайно високий показник в ієрархії престижу. В результаті Польща стала країною, в якій партія утратила не тільки культурну геге­монію, але й усі шанси зберегти конкурентну позицію на ринку ідей. Її зусилля, спрямовані на обробку мас у дусі прийнятої доктрини, різко зменшились, а там, де вони залишилися, приносили результати, протилежні сподіваним. Примушення

кількох видатних Інтелектуалів після подій 1968 року покинути країну, а також блокування їх забороною друкуватися, звичайно були сильно відчутними, але, нез­важаючи на це, загальне порівняння періоду Гомулки з періодом Терека ясно пока­зує, що зростання свободи й дальше послаблення авторитету марксизму тривали. Найкращі завоювання періоду «відлиги», а також шістдесятих років і справді були значні, але в сімдесяті роки інтелектуальна лібералізація була ширша своїм діапа­зоном, не така елітарна, більш плюралістична. Зосередженість на наголошуванні й захисті універсальних цінностей автентичних лівих поступилася місцем перед наголошуванням і захистом критичних традицій щодо лівих як у Польщі, так і в Європі, а також перед відродженням різних форм національного патріотизму. На початку шістдесятих років марксистські фундаменталісти ще мали вплив у партії і легкий доступ до першого секретаря, натомість у сімдесяті роки партія в цілому прагнула здобувати політичну вигоду зі своєї прагматичної позиції та прозахідної орієнтації. Впродовж перших років після «відлиги» престиж марксизму підтриму­вався також марксистськими ревізіоністами, тоді як під час правління Терека реві­зіонізм не існував уже як впливовий напрямок опозиційної думки; остання його година вибила в 1968 році. Проте водночас перестав існувати як струнка доктрина офіційний марксизм; будь-яка форма еклектизму могла вважатися марксизмом, якщо - автор посилався на Маркса (посилатись на Леніна вже було не обов’язково) і вислов­лювався за неокреслений у деталях соціалізм. Це, звичайно, згубно вплинуло на ідеологічну легітимацію системи.

Отже, незважаючи на всі подібності, ґереківська Польща значно відрізнялася від брсжнєвського Радянського Союзу. Останній усе ще був країною настирливої обробки мас у дусі прийнятої доктрини, «подвійної свідомості», «поневоленого розуму» та жменьки героїчних дисидентів, які пробували розбудити морально бай­дуже, залякане або ідеологічно обезвладнене суспільство; країною, в якій Інтелектуальне життя усе ще було паралізоване марксизмом-ленінізмом, в якій партійний контроль над журналістикою і гуманітарними науками включав у себе навіть детальні рекомендації, як слід цитувати «класиків марксизму» та «буржуаз­них письменників». На відміну від Польщі, громадяни якої вбирали в себе західні ідеї і порівняно легко виїжджали за кордон, CPCP був закритою країною, де всі контакти з іноземцями були під політичною підозрою, а подорожі за кордон дозво­лялися, в принципі, тільки організованими групами під суворим контролем керів­ників та виказувачів. Обидві країни були, по суті, окремими світами, в чому росія­ни краще здавали собі справу, ніж поляки. Багато польських газет та журналів було заборонено в Радянському Союзі; численні польські видання можна було знай­ти тільки в «закритих відділах» радянських бібліотек. А ті польські публікації, які знаходили шлях до офіційного розповсюдження, жадібно читалися. Вони відігра­вали досить значну роль як знаряддя лібералізації та вестернізації. Досить багато росіян вивчили польську мову, щоб мати доступ до літератури польською мовою, у тому числі й до польських перекладів не друкованих у Росії творів західних пись­менників⁷⁵.

Тому очевидна річ, що й у сімдесяті роки Польща та CPCP становили собою дві різні стадії відступу від комунізму. Важко викласти все це у категоріях теорії Бже- зінського⁷⁶, оскільки вона обмежується констатацією, що обидві країни віддали­лися від тоталітарної моделі й зупинилися на стадії олігархічного авторитаризму. Цей висновок не є, однак, доказом недосконалості понятійної апаратури політич­них наук. Авторитарні режими дуже різні як з огляду на діапазон влади, так і з огляду на інтенсивність та силу конформістського тиску. Брежнєвський Радянсь­кий Союз утратив багато тоталітарних рис: він утратив революційну динаміку, фактично відмовився від «походу до комунізму», відійшов від моноцентричних та моноорганізаційних механізмів командної економіки, емансипував номенклатуру й дозволив поділити її на групи інтересів, які часто співпрацювали безпосередньо з нелегальною «другою економікою». І все-таки він зберіг значну частину механізмів ідеологічного контролю, а також модель закритого суспільства, користуючись в обох випадках усе ще живою пам’яттю про епоху терору та глибоко врослим у людські душі страхом. А Польща в часи Терека була майже відкритою країною, особливо в інтелектуальній та культурній сфері, країною, молоді громадяни якої, що становили більшість населення, не зазнали ні фізичного терору, ні інтелекту­ального поневолення. Отже, режим Брежнєва зберіг мінімум ідеологічної легіти­мації й міг стояти на власних ногах. У Польщі ж головною опорою системи та виправданням для органів влади була залежність від «старшого брата».

У рамках системи правосильність режиму Терека залежала від його здатності поліпшувати економічне становище. Проте в середині сімдесятих років це стано­вище почало відчутно погіршуватися. Незважаючи на живу пам’ять про могутній протест робітників Гданської верфі у грудні ї 970 року — протест, який потяг за собою вуличні безпорядки, кривавий розгін їх поліцісю та арміею, а відтак падін­ня уряду Гомулки, —- органи влади відважилися піти на ризиковану операцію підви­щення цін. Як і можна було сподіватися, повторився сценарій 1970 року: в 1976 році команда Терека прийняла рішення жорстоко придушити робітничі заворушення у Радомі. Це створило нову політичну ситуацію, оскільки методи переконування, зміни у правлячій верхівці та селективні економічні концепції утратили свою ефек­тивність і вірогідність.

Головним чинником цієї нової ситуації була поява організованої й відкритої, цього разу демонстративно позасистемної опозиції, яка прагнула мобілізувати суспільні сили з метою постійного, дедалі сильнішого тиску іззовні на партійне керівництво державою. Найважливішим кроком у цтэому напрямку було створення Комітету захисту робітників, який організував правову й матеріальну допомогу для репресованих робітників Радома і будував таким чином антикомуністичний союз між інтелігентською опозицією і робітничим класом. Слідом за КЗР’ом органі­зувалися інші відкриті опозиційні групи, наприклад Конфедерація незалежної Польщі. Це супроводжувалося публікацією в небачених масштабах нецензурова- ної літератури «другого обігу», формально нелегальної, такої, що кидає виклик режимному праву через повідомлення прізвищ та адрес своїх видавців й авторів. Ця література включала в себе як журнали, що виходили з певною періодичністю, так і серйозні мистецькі та наукові твори. Вона дедалі чіткіше формулювала про­граму створення альтернативної культури. У значній мірі взірцем цих публікацій був російський та український caMβu∂aβ^τι, але політичний авторитет польських публікацій був значно вищий. їхня демонстративна, просто-таки провокаційна відвертість ставила владу в становище, з якого не було мирного виходу, бо вона була змушена або застосовувати репресивні методи і таким чином псувати свою «ліберальну» репутацію, збільшуючи водночас престиж опозиції, або не реагува­ти і тим самим проявити слабкість. До цієї самої тактика вдалося Товариство нау­кових курсів, метою якого була не так організація самоосвіти (бо це можна було робити під виглядом бодай позірної секретності), як випробування міцності нервів влади. Це виявилося вельми ефективною тактикою, бо реакція органів влади була непослідовна й половинчаста, що демонструвало як лють, так і слабкість, відсутність докорів сумління стосовно вибору засобів репресії (наприклад, дору­чення брудної роботи «невідомим винуватцям») і страх розпочинати масову реп­ресивну акцію. У цей спосіб режим компрометував себе подвійно, втрачав своє обличчя, натомість опозиція збільшувала свій вплив і авторитет, а також мобілізо- вувала активну частину населення на відкриту, безкровну, але непримиренну полі­тичну боротьбу. Метою цієї боротьби не була вже якась інша форма соціалізму. В середині сімдесятих років навіть ліве крило демократичної опозиції порвало з по­няттям «істинного» соціалізму і відмовилося від ілюзій марксистських ревізіо­ністів⁷⁸.

Ці успіхи, певна річ, були б неможливі без тривалого процесу детоталітари- зації, що передував їм. Однак керівники опозиції бачили не інакше. На їхню дум­ку, тоталітаризм залишався в своїй сутності незмінним, і процес його деструкції розпочався лише тоді, коли опозиція організувала свої сили й розпочала відкриту боротьбу з системою, нападаючи на неї з зовнішніх позицій⁷⁹. В інтелектуальній площині це був нечувано наївний погляд, однак у політичному відношенні він ви­явився дуже ефективним⁸⁰. Сприйняття режиму як «незмінно тоталітарного» доз­воляло покласти на нього моральну відповідальність за всі злочини Сталіна і сталінізм, що значно полегшувало змогу позбавляти його решток легітимації. З другого боку, демоні зування противника зміцнювало мораль опозиції й збільшу­вало її престиж — бо дозволяло трактувати її успіхи як безпрецедентні перемоги над тоталітарним звіром, а не тільки як сутички зі слабким, ідеологічно роззброє­ним режимом реального соціалізму. Таким чином антитоталітарний і антикомуні­стичний хрестовий похід у пресі «другого обігу» допомагав опозиції будувати «ду­ховну владу» над народом і знищувати авторитет партійної держави.

Результат цієї боротьби добре відомий. У момент чергового вибуху робітничо­го невдоволення керівники руху зуміли сформулювати політичні вимоги — і на­самперед постулат створення незалежних і самоврядних професійних спілок. У серпні 1980 року народилася «Солідарність», а невдовзі після цього розпочалася самообмежувальна, безкровна антикомуністична революція. Її керівники, не ба­жаючи спровокувати радянську Інтервенцію, не прагнули повного повалення сис­теми, але зростаюча радикалізація мас не дозволяла утримувати рух у раціонально продуманих межах, штовхаючи його в напрямку неминучої конфронтації. Пар­тійне керівництво вдруге опинилося перед дилемою: або прилюдно зректися реш­ток своєї комуністичної тотожності і таким чином наразити себе й країну на ра­дянську інтервенцію, або стати па позицію CPCP і поховати всі надії на національ­не примирення. Воєнний стан, проголошений генералом Ярузельським, був спро­бою знайти середній шлях. Можна сказати, що його метою була обмежена контрре­волюція: замороження революційного руху без повного його придушення, з надією здобути громадську підтримку в реалізації обіцяних реформ⁸¹. Тепер ми знаємо, що після запровадження воєнного стану Ярузельський рішуче відкинув пропози­цію негайно делегалізувати «Солідарність», анулювати всі підписані з нею домо­вленості, віддати під військовий суд діячів опозиції, швидко виносити суворі ви­роки, виселити з країни деяких радників «Солідарності»⁸² і т.д. У відповідь на те, що капіталом партії є легалізм і компромісний підхід, він підкреслив, що партія «відступала, виявляла покірність, очищалася»⁸³. По правді кажучи, важко визнати цю мову і цей стиль мислення притаманними переконаному марксистові-ленін- цеві.

Польська нелегальна й еміграційна преса, а також численні західні журналісти змальовували Польщу після запровадження воєнного стану як найкращий доказ живучості тоталітарного устрою. Однак це було глибоке непорозуміння, що вип­ливали зі сприйнятій тоталітаризму як звичайної протилежності політичній де­мократії. Згідно з цим міркуванням режим, який не мав достатньої громадської підтримки й був змушений спиратися на «голе насильство», не міг не бути до пев­ної міри ex definitions тоталітарним режимом. Однак насправді, як пояснили Арендт, а згодом і Мілош, тоталітаризм не є поліцейською системою, що спирається на «голе насильство», він не легковажить «волею народу», а ефективно її формує, залучаючи її до служби власним цілям. Обстановка відкритої ворожості підлеглих до правителів, витіснення влади на оборонні позиції й примушування її спира­тись виключно на армію є запереченням тоталітарної ситуації, при якій влада до­магається для себе не тільки згоди, але й активної, сповненої ентузіазму особистої підтримки.

Тому тоталітаризм не зводиться до тимчасового скасування політичної демок­ратії або відмови від неї. Лешек Колаковський (у контексті аналізу ленінізму І ста­лінізму) так писав із цього приводу:

«Придушення громадянських свобод в Ім’я збереження і зміцнення існую­чої влади ще не є тоталітарною системою, якщо вона не базується на іншому принципі, а саме: що всяка людська діяльність у всіх сферах активності — еко­номічної чи культурної — має бути підпорядкована виключно цілям держави, що не тільки забороняються і нещадно караються акції, спрямовані проти існу­ючої влади, але й що немає взагалі ніяких політично «нейтральних» сфер і що кожен окремий громадянин має право лише на таку діяльність, яка є передбачу­ваною з боку державної влади, що кожна особа є власністю держави і що саме так її трактує держава»⁸⁴.

Ярузельський не намагався виправдати воєнний стан ідеологічними міркування­ми. Він керувався виключно національними інтересами. Уряд Ярузельського неод­норазово підкреслював, що його не обов’язково повинні «любити», переконував своїх прихильників, що він—неминуче «менше зло» в Існуючій геополітичній структурі. (За свідченням Кестлера, термін «менше зло» викреслено зі словника тоталітаризму, як надто релятивістське.) Бачення «світлосяйного майбутнього» поступилося місцем перед просто-таки похмурим релятивізмом, бо органи влади вже знали, якими не­безпечними бувають обіцянки, котрі не можна виконати. «Реальний соціалізм» оста­точно втратив статус найкращого з можливих устроїв — органам влади вигідно було пояснювати всяке зло не власними помилками, а анонімними механізмами системи. Тоталітарний лозунг «морально-політичної єдності» — змінений у час правління Ґерека на «солідарність нації під керівництвом партії», був замінений концепцією «соціалістичного плюралізму», який вимагав тільки.мінімуму національної згоди. Політична мобілізація мас прибрала форму народного хрестового походу проти вла­ди; організація морально-політичного тиску стала знаряддям опозиції, що застосо­вувалося досить брутально і було дуже ефективним у насильному досягненні інколи доволі штучної одностайності. У порівнянні зі сталінізмом це була повна зміна ро­лей. Режим не сподівався вже на політичну підтримку від асоці ацій письменників та митців; він розпускав їх за відмову стати на грунт аполітичності. Письменники, художники й артисти протестували проти режиму воєнного стану не лише змістом своїх творів, але й демонстративною відмовою співробітничати з «офіційними» інститутами, зокрема з засобами масової інформації, а також намагалися створити натомість «альтернативну культуру», яка існувала завдяки допомозі Церкви та підтримці видавців літератури «другого обігу». Це була систематична війна за повну делеґІти мацІю системи⁸⁵. У ній було здобуто дивовижні успіхи, бо керівництво партії давно втратило тоталітарну впевненість у собі й віру в незаперечну правоту своєї справи. Навіть прихильники системи перестали серйозно ставитись до його ідео­логії; окремі спроби оживити комуністичні ідеї сприймались як гумор⁸⁶. Прилюд­ний захист системи вимагав великої громадянської мужності, а атаки на неї дедалі частіше ставали проявом конформізму.

Отже, на противагу тоталітарним режимам, режим генерала Ярузельського

1) не пробував виводити своє право на існування із всеохоплюючої і нав’язува­ної всім ідеології;

2) не підпорядковував свою діяльність будь-якій позитивно сформульованій ідеологічній меті, а волів наголошувати на дотриманні правових норм і в цьому контексті говорив навіть про «соціалістичний конституціоналізм»;

3) не пробував наповнювати політичним змістом усі сфери життя, зокрема жит­тя інтелектуального та культури;

і, нарешті, 4) остаточно відмовився від спроби мобілізувати маси згори, виби­раючи натомість традиційну тактику тримати їх на відстані від політики⁸?.

У рамках «соціалістичного конституціоналізму» режим Ярузельського покли­кав до життя Конституційний Трибунал і зайняв позицію захисника громадянсь­ких прав; в останній період свого існування він відважився також піти на експери­менти з ринковим господарством. Це означало, що він рішуче відмовився від тота­літарно-комуністичних прагнень, окопався на позиціях невпевненого у своїх си­лах самообмежувального авторитаризму. У якомусь сенсі це був логічний резуль­тат процесу, який почався у Польщі ще 1956 року. Та цього разу це вже не був непередбачуваний результат дезінтеграції системи, а свідомо здійснювана полі­тика у відповідь на виклик «Солідарності». Тож можна констатувати, що поразка «Солідарності» у грудні 1981 року виявилася не лише її моральною перемогою, але й остаточною поразкою тоталітарних прагнень.

Той факт, що слабкий і непопулярний режим Ярузельського утримався при владі ще протягом кількох років, не можна пояснити страхом суспільства перед полі- ційними і параполіційними силами. «Гола сила» справді мала вирішальне значен­ня, але це була сила східного сусіда. Страх перед цією силою виробляв мовчазне порозуміння між урядом і опозицією. Обидві сторони були переконані, що доки залишається в силі брежнєвська доктрина «обмеженої суверенності», доти не може бути й мови про повалення у Польщі комуністичного (чи скоріше псевдокомуні- стичного) режиму. Цю ситуацію змінив лише новий і несподіваний чинник: «нове мислення» у міжнародних питаннях Михайла Горбачова. У його книжці «Пере­стройка» (1987) воно було ще не зовсім виразне: «цілковита незалежність» соціаліс­тичних країн могла означати тільки самостійність цих держав на ґрунті спільного визнання соціалістичної системи. Однак наступного року Горбачов пояснив, що його «нове мислення» схвалює також «свободу вибору», а отже, право вибирати або відкидати соціалістичну систему і що цей принцип матиме універсальне зас­тосування⁸⁸. Команда Ярузельського сприйняла тіе цілком серйозно і зробила з цього висновок про необхідність забезпечити собі «м’яку посадку». На початку 1989 року найвпливовіша частина опозиції була запрошена до участі у «круглому столі». У результаті довгих і нелегких переговорів партійна сторона була змушена відступи­ти від ідеї «неконфронтаційних виборів» (тобто наперед визначеного результату) і схвалити повторну легалізацію «Солідарності». Незважаючи на досить плутане положення про вибори, яке мало забезпечити ПОРП та її союзникам вирішальний голос у парламенті, вибори, що відбулися 4 червня 1989 р., принесли тотальну поразку кандидатам режиму, яка вразила своїми масштабами керівників опозиції. Перехід офіційних союзників ПОРП на бік «табору “Солідарності”» зумовив не­можливість сформувати уряд реформістським крилом партії. Період переговорів після виборів закінчився сформуванням некомуністичного уряду Тадеуша Мазо- вецького. Це дало поштовх до ланцюгової реакції серед держав радянського бло­ку, який почав розвалюватися. Протягом короткого часу комуністичні режими впа­ли майже у всіх країнах Центрально-Східної Європи.

Серед багатьох чинників, які спричинилися до падіння «реального соціалізму» в ПНР, особливо важливу роль відіграв, поза сумнівом, чинник свідомості. «Битва з реальним соціалізмом відбулася на терені “суспільної свідомості”, інакше не могло й бути»⁸⁹. Система «впала, не тому, що була тоталітарною, жорстокою і гноби­тельською»⁹⁰. Вона впала тому, що ослабла тоталітарна воля її прихильників. Кіль­кома роками пізніше цей самий чинник відіграв вирішальну роль і в падінні Ра­дянського Союзу.

ПРИМІТКИ

^l CJohnsoii- Comparing Communist Nations, у вид,: Change in Communist Systems, CJohnson (pe∂>∖ Stanford, 1970, c. 2.

²H-Arendt. Korzenie totalitaryzmu₁ c. 342 і 352,

³ Там само, с. 345.

⁴L-Schapiro. Totalitarianism, c_t 124.

⁵Там само, с. 118—119,

⁶Z. Brzezinski. The Grand Failure. The Birth and Death of Communism in the Twentieth Century, New York, 1989, c* 255.

⁷ Це парафраз слів М.Вальзера, який проголошує в цьому питанні діаметрально протилежний погляд. На його думку, «тоталітаризм — не режим» (у цьому я з ним погоджуюся, бо тоталітаризм — це щось більше, ніж режим) і тому не заслуговує на те, щоб зайняти «постійне місце у типологіях політичних наук», див.: On Failed Totalitarianism, у вид.: 1984 Revisited, LHowe (рссХ), New York. 1983, с, 119, Нагадаймо ще раз, що найбільш наближеним до ідеального типу тоталітаризму був сталінський Радянський Союз, а не гітлерівська Німеччина, див. вище, с. 443, прим, 10.

^β Див.: A.Brown. Pluralism, Power and the Soviet Political System, у вид.: Pluralism in the Soviet Union. Essays in HonourofH-Gordon Shilling, S.G-Solomon (ped ), London, 1983, c. 65—66. На потребу зберегти тоталітарну модель для оцінки, як далеко відійшов від неї Радянський Союз, вказав А.Ін- келе, який вважав це альтернативою тривалих модельних модифікацій трактувань радянської систе­ми, див.: Models and Issues in the Analysis of the Soviet Society, «Survey», 1966, липень, № 60, c. 13.

⁹ Див.: RXoventhaL Development vs. Utopia in Communist Policy, у вид.: Change in Communist System, c. 38.

¹⁰ Пор.: M-Helleri A-Niekricz. Utopiauwladzy. Historia Zwi¾zku Sowieckiego, перекл. А.Метковсь- кий, τ. 2_t Warszawa, 1980_t с. 191.

Див.: L-Kolakowski. Zmicrzch bogow, у вид.: Pochwala πiekonsekwencji. Pisma rozproszone z Iat 1955—1968, т 2, London, 1989, с. 102—110.

¹²TaM само.

¹³ Див,: R Lowenthah Beyond the «Institutionalized Revolution», c. 19.

¹⁴Див.: J.M.Gilison. The Soviet Image ofUtopia, Baltimore—London, 1975, c, 6L

¹≤ Там само, c. 80—82,

^l6RJ-OwenthaL Beyond the «Institutionalized Revolution», c. 18.

¹⁷ J-M-Gilison. The Soviet Image ofUtopia, c. 85.

^TRG,W.Breslauer. Khrushchev Reconsidered, у вид.: The Soviet Union Since Stalin, S.ECohen і A-Rabinovith Bloomington, London, 1980, c. 51—52, див* також: J,M,Gilison. The Soviet Image ofUtopia, c. 66.

¹³ J-M-Gilison. The Soviet Image ofUtopia, c, 66,

²⁰G_tW_tBreslauer. Khrushchev Reconsidered, c. 55.

^2τ J.M_tGilison. The Soviet Image ofUtopia, c. 63.

22 В.И.Евдокимов* Возрастающая роль партии в строительстве коммунизма, M., 1960, с. 27.

23 Д.И.Чесноков* От государственности к общественному самоуправлению, M., I960, с. 26.

24 ЮЛ.Смирнов. Государство и коммунизм, Минск, 1962, с. 83.

25 J-M-Gilison. The Soviet Image ofUtopia, с, ПО.

26 Детальніше про доктрин не обґрунтування цієї практики див.: В. M₁ Лесной. Государство, право и социализм, M., 1964.

27 Див.: J. A* Arm strong* The Politics OfTotalitarianism, с. 324—325, а також: M-Heller І A-Niekricz. Utopia u wiadzy, c. 215*

28 JA-Armstrong. The Politics OfTotalitarianism, c. 324.

H_tArendL Korzenie Iotalitaryzmu, c. 353.

^3αC. Струми лин. Рабочий день и коммунизм, M., 1959, с. 32*

³¹ J-M-Gilison. The Soviet Image ofUtopia, с. 130.

³² P.O.Халфина. О праве личной собственности в период развернутого строительства коммуниз­ма, «Советское государство и право», 1960, № 12, с. 32.

³³J.M,Gilison. The Soviet Image ofUtopia, с. 150,167, 170.

³⁴ Про це я пишу, між іншим, на основі власного досвіду оскільки мені в той час щастило писати книжки, які були придатні для друку (і вони справді друкувалися) на Заході і зовсім не вкладалися в радянські схеми, див.: Znicwolony umysl ро Iatach₁ Warszawa, 1993, c* Ill—112_τ 128-—130 і 155—160.

³⁵ H₁⅛wida-Ziemba. Staiinizm і Spoleczenstwo polskie, у вид.: Stalinizm, Я,Курчевський (pe⅛3_b‰ Warszawa₇1989, с, 15—95.

⁵⁶TaM само, с. 16.

⁵⁷ Там само, c÷ 17 і 28*

³⁸ Пор., наприклад; TA₄Armstrong, The Politics of Totalitarianism, с. 343—344 і H. Arendt. Korzenie totalitaryzmu, с. 349.

³⁹H-Swida-Ziemba. Stalinizm, с. 86—87.

^4(ї LHuczkowski. Historia і skutki pewnej роIitycznej doktιyny, «Kultura», 1994, № 4, с. 17—18.

⁴¹ Див.: N₄Ascherson. The Polish August_? Harmondsworth, 1981, c. 95—96÷ AuiepcoH шкодує, що через націоналізм фракції Мочара дерево польської історії «почало відроджуватися, пробиваючи своєю зрізаною верхівкою покладений на нього цемент. Відроджувалася уся польська політична й духовна традиція, люди знову почали пов’язувати свою теперішність з усім тим, що передувало “новому початкові”» (там само).

⁴² J.Schatz, The Last True Communists, «Nationalities Papers», 1994, літо, τ_r 22, дод, 1; Ethnoeconomics in Poland; див, також; The Generation_t The Rise and the Fall of the Generation of Jewish Communists of Poland, Berkeley, 1994.

⁴³ J.M.Gilisoπ÷ The Soviet Image of Utopia, c. 182—183.

⁴⁴ Згідно зГ. Браннером, «комуністичне обгрунтування авторитету партії може класифікуватись як гетерономно-телеологічна легітимаційна доктрина». «Гетерономна» — бо вона посилається на незалежні від людей закони Історії, «телеологічна» — бо вона «перейнята есхатологічною мстою у вигляді безкласового комунізму» (Legitimacy Doctrines and LegitimationProcedures in East-European Systems, у вид.: Political Legitimation in Communist States, T-FLRigby і F.Feheτ (ρa⅛.), London, 1982, c. 31—32). Стосовно Брежнєва можна сказати, що він зберіг гетерономний аспект легітимації, але значно ослабив її телеологічний аспект.

⁴⁵ VShlapentokh. Soviet Ideologies in the Period of Glasnost, Responses to Brezhnev, New York, 1988, c. 40—41.

⁴⁶ Див.: R-Lowenthal. Beyond the «Institutionalized Revolution», c. 27,

⁴⁷ Там само, e. 32.

⁴⁸ Див.: M-Voslensky₄ Nomenklatura: The Soviet Ruling Class, передм, M.Dzilas, Garden City, 1984,

⁴⁹ ∏op.: Z_τ Brzezinski. The Permanent Purge, Cambridge, 1956.

⁵⁰ Див вище, c. 370—371₁

⁵¹ H-Arendt. Korzcnie totalitaryzmu, c. 350 і прим. 23.

⁵² R_tLdventhaL Development vs, Utopia in Communist Policy, c_t 48.

⁵³ Див.: A.Yanov. Dctcntc After Brezhnev, Berkeley, 1977,

⁵⁴ Пор. погляди Штромаса, який (подібно до Янова) покладав надії на молодих технократів, а також па військових, але (на відміну від Янова) робив із цього висновок про можливість позитив­ної ролі військового державного перевороту (див.: Mow the End of the Soviet Union May Come About, у вид.: The Soviet Union and the Challenge of the Future, τ. 1, c.201—300).

⁵⁵ Піонером «плюралістичного» підходу до радянської системи був канадський учений Г.ДжІПіллінґ. У США найвідомішим і найбільш суперечливим представником цієї сонтологічної ніколи був Дж, Ф, Гок. Поняття «порочного плюралізму» і «порочного громадянського суспільства» аналізує П.Оґродзінський у книзі Ideology and Power in Soviet Politics, c. 170—174.

⁶⁷ A-Shtromas. A Commentary on Sections 1 and 2, у вид.: The Soviet Union and the Challenge of the Future, c. 51₁

⁶⁸ Там само, c. 53.

Див.: A-Siniavskii (A-Tertz). On Socialist Realism, New York, 1965, c, 161.

⁷⁰ Див.: W.Leonhard. The Kremlin and the West A Realist Approach, New York—London, 1986 (1 вид. 1984), c* 21.

⁷¹ Там само, с. 161,

⁷² В інтерв’ю Є.Роліцькому Ґерек говорив про це так: «Коли я прийшов до влади, то вважав, що настав час, аби влада думала не тільки про те, щоб ощасливити майбутні покоління, але й щоб вона створила умови для кращого життя нині сущих» (J_tRolicki. Edward Gierek: Przerwana dekada, Warszawa, 1990, с. 167). Незважаючи на подібність в акценті на реальний соціалізм сьогодні, а не на ідеальний комунізм у майбутньому, політика Ґерека мала інший підтекст, ніж політика Брежнєва: польський керівник думав про добробут тих громадян, що жили сьогодні, тим часом як керівник радянської наддержави зосереджував свою увагу на успіхах і могутності реально існуючої держави.

⁷³ Там само, с. 211.

⁷⁴Ha думку Леонгарда, радянська партія трансформувалася за Брежнєва у безідсологічний Союз Радянських Патріотів (The Kremlin and the West, с. 11). Про партію Ґерека можна сказати, що вона стала різновидом Безпартійного Блоку Співробітництва з Урядом. Вивчення громадської думки в період «Солідарності» незмінно засвідчували, що висловлювані поляками погляди, оцінка ними си­туації залежали, головним чином, від віку, освіти, фаху і т. д., а не від партійної приналежності. С.Ольшовський мав неабияку рацію, заявивши (в грудні 1981 р.): «У період правління Ґерека партію було роззброєно як політично, так й ідеологічно» (див.: Tajne dokumenty Biura Politycznego. PZPR а «Solidamosc», 1980—1982, З.Влодек (oπp.)₁ London, 1992, с. 578).

⁷⁵ Про роль польських суспільних наук у подоланні в CPCP сталінської спадщини нагадав Я.Тазбір у нарисі «Czy stac nas jeszcze па humanistyk⅞7>> «Polityka», 1990, 6 січня, № 1, с, 14_t

⁷⁶ ∏op.: Z-Brzezinski. The Grand Failure, с. 255.

⁷⁷ Див/ J.Kuτon. Gwiezdny czas, London, 1991, с. 7.

⁷⁸ Див.: A,Michnik, Does Socialism HaveAny Future in Europe?, «Studium Papers», 1989, жовтень, τ. 13, №4, c. 183.

^7y Там само.

^β0 Детальнішу критику цієї концепції (під назвою «новий еволюціонізм») дано у вид.: A.WaHcki. Znicwolony Umysl ро Iatach₅ с. 286—290.

Ж В.Кубинський, радник «Солідарності» і міністр в уряді Мазовецького, висловив у своїх мемуа­рах думку, що в умовах гострого конфлікту, двовладдя та економічної катастрофи воєнний стан був найкращим виходом для Польщі. Оскільки «Солідарність» не могла тоді перемогти комунізм, то ко­мунізм — польський чи радянський — повинен був перемогги «Солідарність». Найкращим шатісом для поляків була незакінчена, вчасно зупинена й не задушен а остаточно революція. Саме така доля спіткала «Солідарність» (Zwierzeniazausznika, Warszawa, 1992, с. 14—15)÷

из Tajne dokumenty Biura Politycznego_j с. 570—57L Автором цих пропозицій був С.Коцьолек,

⁸³ Там само, с. 586.

⁸⁴ L-Kolakowski. Glowne nurty marksizmu, London, 1988, с. 861.

⁸⁵ Найбільше з усіх форм цієї боротьби заслуговує на увагу майже п^ятирічний бойкот телебачен­ня елітою польських акторів. їхня мотивація, а також мотивація нечисленних противників бойкоту викладені в інтерв’ю: «KomediancL Rzecz о bojkocie», А Томан (oπp.)₅ Warszawa, 1990. Всі учасники бойкоту підкреслювали, що він був, по суті, спонтанним поривом протесту й що форму колективної дії він набув тільки після того, як на нього звернула увагу й підтримала його громадськість.

^8fi Див., наприклад, фейлетон Д.Пассента «Сїогцсгка filozoficzna», «Polityka», 1984, 17 березня, №11, с. 16, який пояснює марксистське кредо Я,Ладош а.

⁸⁷Yci ці пункти продовжують класичне визначення тоталітаризму, дане К.Фрідріхом і З.Бжезенсь­ким, див.: Totalitarian Dictatorship and Autocracy, Cambridge, 1956, c. 9—10. Ґрунтовну характеристи­ку політики Ярузельського та його команди (під час роботи над цією книгою я про неї ще не знав) містить трактат Я.Тарковського «Кіш s⅛ dok⅛d i, у вид.: Socjologia swiata ρolityki, т. 1, Warszawa_j 1994, с. 85—94. Чимало світла на період занепаду «реального соціалізму» в Польщі проливає також зроблений TapKOBCbKHM аналіз «легітимації шляхом безальтернативно сті» та «управління через апа­тію» (там само, с, 37—42).

^8Я М.Горбачев. Избранные речи и статьи, т 6, М._? 1989, с. 347—348 (Доклад на XJX Всесоюзной конференции КПСС 28 июня 1988 года).

B₄Lagowski, List otwarty do trzydziestoIatkow₅ державний переворот був би аргументом на користь тез Малії, якби він вдався і якби призвів до повернення тоталітарної інтегральності радянської

* Непослідовності (лоти,).

системи. Однак насправді це був невдалий захід, на подив бездарний, несміливий, половинчастий у виборі цілей і методів. Свідоме уникнення учасниками заколоту усіх ризикованих методів, їхня ідеологічна стриманість і наполегливі зусилля збе­регти всю видимість легалізму не є доказом незмінності радянської системи та радянської політичної еліти. Якраз навпаки! Влучнішу оцінку сформулював у своїх спогадах сам Єльцин. На його думку, перебіг невдалого перевороту доводив, що його учасники були технократами, а не ідеологічними фанатиками; переворот не вдався тому, що вже згасли примітивні революційні емоції, громадяни Росії стали «нормальнішими, культурнішими, мирнішими, освіченішими»⁸. На захист Білого дому в Москві зібралися люди, готові померти за благородну справу, але організа­тори перевороту виявилися не здатними убивати. На думку Єльцина, це був пре­красний атестат, виданий радянській системі виховання у постсталінський період, а також моральний урок і цінне успадкування для нової Росії.

На подібну оцінку заслуговує й роль, які відіграли партія, армія та горезвісне КГБ. Якщо «дев’ятнадцятимільйонна партія була розпущена одним декретом, без найменшого опору»⁹, то це важко визнати доказом її незмінно тоталітарного ха­рактеру. Якщо військо на вулицях Москви браталося з населенням, даючи цим зрозуміти, що не стрілятиме у цивільних, якщо елітний підрозділ КГБ «Альфа» відмовився штурмувати резиденцію Єльцина, то це справді не може бути під­твердженням тоталітарного характеру держави. Та й сам Єльцин, усупереч непри­язні до свого суперника Горбачова, констатував у цьому контексті, що перестрой­ка і гласность похитнули мораль партії, армії та КГБ і що саме це вирішило долю учасників заколоту¹ Г Отже, противники комунізму не повинні говорити про «шість змарнованих років».

Твердження Малії, що планована центром командно-розподільна економіка не піддається реформуванню, а отже, що її можна тільки демонтувати і замінити но­вою системою, близьке до тези, яка вже декілька разів формулювалася у цій книзі: згідно з цією тезою, тоталітарна система не розвивається органічно, а тільки (при досягненні кульмінації) поступово втрачає свою тотожність і піддається розпа­дові. Однак це не аргумент проти Горбачова. Чи сподівався він на здатність систе­ми до саморегулювання, чи хотів «реформувати те, що не піддається ре­формуванню»? Якраз навпаки: він не раз заявляв, що перестройка —це не звичай­на реформа, а революція, мета якої — замінити існуючу систему іншою, такою, що спирається на ринкове господарство та плюралізм форм власності. А те, чи було реально можливим поєднання ринкового господарства з демократичним соціа­лізмом у широкому розумінні, має залишатись відкритим питанням. Серпнева спро­ба перевороту не додає тут аргументів ні за, ні проти, оскільки її причини й цілі були політичні, а не економічні.

І, нарешті, найважливіше для нас питання — питання свободи. Навіть найтвер­діша переконаність у цілковитому і неминучому фіаско економічних реформ Гор­бачова не може обґрунтувати погляду, що перестройка не здобула успіху в наданні системі «людського обличчя», тобто у зміні її такою мірою, щоб вона узгоджува­лася з інтелектуальною, моральною І навіть політичною свободою. З точки зору цієї книги це має фундаментальне значення. Бо саме в цій сфері досягнення Горба­чова не вміщалися у рамках внутрісистемних перемін навіть у найширшому ро­зумінні цього слова — вони змінювали всю систему шляхом сміливого усування її тоталітарних рис, руйнування спадщини страху та духовного рабства. Країна, яка мала у своєму розпорядженні абсолютно вільну пресу, яка толерантно ставилась до взаємно протилежних екстремізмів у політичних поглядах, друкувала велики­ми тиражами твори Оруелла, Кестлсра, Солженіцина та Гайєка; країна, керівниц­тво якої вирішило керуватись правовими принципами і прийняло політичний плю­ралізм, включно з конфронтацією у виборчому процесі; країна, в якій багатопар- тійна, внутрішньо роз’єднана політична опозиція мала легалізований статус, на­томість партію, яка раніше була правлячою, було позбавлено законними методами її конституційного права на монополію влади; країна, в якій глава держави не був захищений від політичних і особистих нападок, часто зумисне провокаційних¹¹, в якій захист президента і уряду не раз вимагав більшої громадянської мужності, аніж підтримка опозиції — така країна не може вважатись тоталітарною у жодно­му із прийнятих значень цьоіи слова. Це була якісна зміна епохальною значення, незважаючи на те, що зубожілі й незадоволені маси не відчували її як зміну на краще¹²*

Маси масами, а інша річ інтелектуали, зокрема американські* Мартін Малія більшу частину свого життя присвятив вивченню долі свободи в CPCP_s а не перс­пектив ринкового господарства в цій країні. То чому в часи Горбачова він змінив цю ієрархію? Це риторичне запитання, оскільки аж надто багато польських інте­лектуалів дали на нього відповідь. Ідеться про те, що ненависть до комунізму має тенденцію до «персоналізації», до ототожнення зла з певними особами, середови­щами чи особовим складом політичних еліт, незалежно від їхніх актуальних по­глядів та дій¹³* У такій перспективі теперішність стає менш важливою за біогра­фію, а реальні дії — менш важливими за ритуальний акт розриву з комуністичним минулим і повним його осудом.

Варто підкреслити, що сам Горбачов підпорядковував свою діяльність прима­тові свободи. На зустрічі з діячами культури він так окреслив свою ієрархію цінно- стей: «Якщо це соціалізм, то це означає передусім демократію. А якщо це демок­ратія, то це означає свободу Можливо, навіть, що в першу чергу це має бути свобо­да, а потім уже демократія. Політична свобода, свобода людей і свобода духовної культури, свобода господарювання»¹⁴* Трохи раніше, наприкінці 1989 року, він заявив на з’їзді народних депутатів: «Тепер ми оцінюємо результати перестройки. Цс правда, що в цілому вона не принесла економічних результатів, однак вона принесла свободу слова й творчості, а також політичні свободи. Ще недавно ми говорили, що задихаємось в умовах паралічу Ідей І дій. Хіба ми не мріяли про свободу як про щось найдорогоцінніше?»¹⁵*

Це не одинична й випадкова заява* Це політичне й особисте credo Горбачова. Напередодні серпневого перевороту, коли вже було абсолютно ясно, що радянська держава стоїть на грані політичного розпаду та економічної катастрофи, він уро­чисто заявив, що якби повернувся у 1985 рік, то без вагань обрав би той самий шлях — не шлях патерналістського ощасливлювання людей урядом, а шлях на­дання людям свободи пересуватись, вільно самореалізовуватись, а також керува­тися в цьому не догмою, а «простими загальнолюдськими цінностями»^lfl. У книзі, присвяченій серпневим подіям* він іще раз підкреслив, що з самого початку метою перестройки було створення ситуації, в якій моральною і правовою основою дер­жави була б «свобода особи, її честь і гідність»¹⁷*

Зрозуміло, що поняття свободи в цих деклараціях намірів було звичним лібе­ральним поняттям, яке не мало нічого спільного зі свободою у марксистському розумінні, тобто колективним, раціональним контролем над стихійними силами. Самий той факт, що керівник радянської держави вживав слова «свобода» і «де­мократія» в звичному, «буржуазно-ліберальному» сенсі, був вагомим свідченням поразки марксистсько-ленінської обробки мас у дусі прийнятої доктрини. Без цієї поразки «феномен Горбачова» був би неможливий, а без Горбачова (він сам нама­гався це показати) напівтоталітарна радянська система могла б існувати ще досить довго^1к* Реформи Горбачова засвідчили Ідеологічне банкротство системи, спричи­нивши її делетїтимацію, а відтак і падіння. Дезінтеграція радянської системи в часи правління Брежнєва довела, що без ідеологічної наступальності комуністич­ний тоталітаризм утрачає свій динамізм, упевненість у собі й відчуття мети* В свою чергу перестройка показала, що радянська система не може вижити без ідео­логічної облуди. Гласність знищила рештки легітимаційної ідеології системи, по­казала похмуру правду про комуністичну партію і радянську державу. В такий спосіб Горбачов підготував свою власну поразку як президента CPCP. Проте, якщо його метою була свобода — звичайна, людська свобода, — то він мав рацію, коли від­мовлявся визнати свою справу програною.

Ця інтерпретація не виправдовує ігнорування економічних і соціальних причин горбачовської революції. Вона тільки говорить, що багато з цих причин — таких як, наприклад, дегенерація кадрів, деморалізація населення і «мафіозний феодалізм» — мали безпосередній зв’язок з ідеологічною кризою і що загальне становище CPCP у середині вісімдесятих років не було аж таким катастрофічним, щоб «при­мусити» генерального секретаря КПРС удатися до аж ніяк не ортодоксальної і сповненої великого ризику терапії¹⁹. Адам Улам має рацію, стверджуючи, що го­ловною причиною падіння CPCP був «крах його ідеологічної місії»²⁰. У своєму минулому радянський режим «продемонстрував безпрецедентну в історії жи­вучість». Він був здатний пережити такі катастрофи, як колективізація, що призве­ла до смерті від голоду мільйонів людей, масовий терор і найбільша винищуваль­на війна у новітній історії. «Якими ж тривіальними у порівнянні з цими катастро­фами були недуги, які мучили цю країну на початку вісімдесятих років, такі як зниження темпу зростання національного доходу (який, однак, утримувався на рівні 1,5-—2% на рік, тобто не найгіршому в порівнянні зі Сполученими Штатами); ста­ріюча і квола правляча олігархія; і, нарешті, активне дисидентство невеликої час­тини інтелігенції, до якого режим ставився напівпоблажливо як до роду запобіж­ного клапана»²¹. На думку Улама, вади й труднощі цього типу не були чимсь над­звичайним, а значить, не можуть пояснювати апі дій Горбачова, ані катастрофіч­них наслідків цих дій для системи.

В іншому місці цієї самої книги Улам нагадує, що 1972 року, в зв’язку з політи­кою detente*, західні спостерігачі за радянською сценою запитували: «Чи може комунізм залишитись при владі, позбувшись істотної частини свого ідеологічного багажу?» В той час, як правило, вважалося, що це буде можливим, оскільки ре­альні інструменти влади «не залежать від ідеологічних клятв». Однак реальність заперечила цей діагноз: «Те, що відбулося в період перестройки, є доказом, що навіть самі інструменти влади, які мав у своєму розпорядженні комуністичний режим, не змогли врятуватися від внутрішньої ерозії. Отже, ідеологічні клятви, якими нехтували прагматичні політики, виявлялися істотними у підтримці систе­ми —доги, доки керівники країни повторювали 'їх з певного дозою переконаності»²².

Спостереження Улама співпадають із теорією Едварда Абрамовського, згідно з якою суспільні устрої живуть доти, доки мають опору в «суспільно організованій совісті людини», У соціалістичному устрої, який повинен був стати реалізацією опрацьованого Ідеологічного проекту, роль суспільної совісті узурпувала ідеоло­гія, Але саме тому цей устрій виявився більш залежним від долі своєї ідеологічної легітимації, ніж устрої демократичні, для яких кінцевою інстанцією є виборча урна.

Важко заперечити, що без зруйнування перестройкой і гласностью решток ко­муністичної ідеології історія CPCP далі розвивалася б інакше. Це доводить аб­сурдність погляду, буцім Радянський Союз залишався тоталітарним аж до серпнево­го путчу. Якби це було так, то не було б потреби у будь-якій спробі перевороту. А якби це тільки частково відповідало дійсності—якби країна тільки-но почала відда­лятися від своєї тоталітарної норми, якби КПРС зберегла бодай частину своєї ко­лишньої впевненості в собі, якби армія і КГБ не піддалися впливам демократичної громадської думки, — тоді організатори спроби перевороту здобули б достатню підтримку, щоб силою усунути Єльцина та його прихильників із політичної сцени²³.

* Розрядки (⅛λ∖

Через те ми маємо право стверджувати, що процес детоталітаризації Радянсь­кого Союзу проходив паралельно з процесом ерозії та поступового демонтажу офіційної ідеології й що він закінчився у той момент, коли марксизм-ленінізм як ідеологічна легітимація системи утратив рештки свого впливу на уми тих кіл, які виробляли громадську думку. Це твердження не обов’язково має поєднуватися з ідеологічним перебільшенням значення ідеї в історії. Роль ідеологічної легітима­ції буває більш чи менш Істотною. Навіть у ПНР після 1956 року легітимація режи­му була значною мірою деІдеологізована й спиралася, головним чином, на певну концепцію національних інтересів за тодішньої ситуації. В CPCP роль ідеології була, однак, особливо велика, вона відбивала ідеологічний генезис системи і ви­нятково ідеократичний характер радянських політичних режимів, включно із Хру­щовим. Ця ідеократична риса радянської державності притягувала до себе належ­ну увагу «тоталітарної школи» в совєтології²⁴, однак згодом її було радикально піддано сумніву з боку представників різних варіантів совєтологічного «ревізіоніз­му». На відміну від Малії, я охоче визнаю, що противники жорстокої «тоталітар­ної моделі» зробили чималий внесок у розуміння змін, які починалися в Радянсь­кому Союзі та в інших країнах «реального соціалізму»^ Проте я вважаю, що без класичної, ідеократичної моделі тоталітаризму (в поєднанні з когерентною кон­цепцією детоталітаризації) не можна як слід зрозуміти виникнення, консолідацію, неминучу кризу, а відтак і падіння CPCP. Подана тут інтерпретація історичного значення періоду Горбачова якнайтісніше поєднується з тезою про особливу важ­ливість ідеологічного чинника в автентичних комуністичних рухах та в комуні­стичних державах.

Погляд із цієї точки зору на перестройку відразу ж засвідчує, що вона була справжньою «моральною революцією» (вираз Абрамовського) або «революцією у свідомості». Зрозуміло також, що незалежно від початкових намірів вона була не лише антитоталітарною, але й антикомуністичною.

Щоб коротко обґрунтувати цей погляд, спробую підсумувати результати пере­стройки в чотирьох пунктах.

Пункт перший стосується питання безринкового господарства, що, як я нама­гався показати, було пробним каменем комунізму. У цьому питанні Горбачов сфор­мулював свою принципову позицію досить рано, ще до того, як зайняв пост гене­рального секретаря. Наприклад, на ідеологічній конференції ЦК у грудні 1984 року він констатував як майже очевидну річ, що «товарно-грошові відносини» (а отже, ринкові механізми) не чужі соціалістичному устроєві і їх слід належно розвива­ти²⁶. Виникає враження, що він навіть не усвідомлював, наскільки це принципова ревізія поглядів Маркса, викладених на цю тему в «Критиці Готської програми»; з часів Брежнєва проблема принципової суперечності між ринковими механізмами і комунізмом (включно з соціалістичною фазою) ніяково замовчувалася партійною пропагандою, а отже, в цьому питанні легко можна було втратити марксистську - принциповість. Так чи інакше, повчальним буде простежити за тим, що генераль­ний секретар КПРС рекомендував економіці своєї країни й від чого її відраджував. У переглянутому варіанті програми партії від 1986 року зник перелік стадій руху до комунізму, а сама ідея «комуністичного будівництва» була замінена «планомір­ним і всебічним удосконалюванням соціалізму»²⁷. У цей самий час на XXVll з’їзді партії концепція скасування товарно-грошового господарства, а отже, головна ідея комуністичної господарської програми була визнана забобоном, який треба подо­лати в Інтересах економічного розвитку. У наступній стадії перестройки Горбачов почав змальовувати ринок як найкращий, найефективніший і найдемократичні- ший механізм економічного співробітництва, неодмінний інструмент цивілізації, без якого не може функціонувати планове господарство²⁸. У червні 1989 року най­ближчий радник Горбачова Олександр Яковлев прямо сказав, що Марксове бачен-

ня безринкового господарства не справдилося на практиці й що спроби втілити його в життя створили б тільки реальну базу для диктатури²⁹. Цю відкриту реабілі­тацію ринку супроводжувала підтримка різних форм кооперативної та індивіду­альної власності, які прокладали шлях ідеї приватизації.

У літературі предмета поширилася звичка подавати реформи Горбачова як «спро­бу повернення до духу HEIly, якщо не до конкретних його інститутів»³⁰. Сам Гор­бачов посприяв цьому непорозумінню спробами поєднати свою політику з остан­ньою фазою ленінської думки, тобто з Леніним періоду НЕПу. Важко сказати, чи це було свідченням справжньої його переконаності, чи тільки тактичний маневр; якоюсь мірою, очевидно, відіграло свою роль і перше, і друге. Але так чи інакше, це оманлива паралель. Для Леніна НЕП був вимушеним відступом від будівництва комунізму, тимчасом як перестройка замислювалась як прогрес, рух уперед. Гор­бачов ніколи не погодився б назвати свої реформи «відступом», у своїй відомій кримській статті (написаній напередодні серпневої спроби державного переворо­ту) він з гордістю підкреслював, що протягом шістьох років свого керівництва «ні разу не піддався спокусі відступити»³¹. Факт, що те, що Ленін називав «відсту­пом», було для Горбачова прогресом, свідчить про діаметральну відмінність у їхніх поглядах на бажаний напрямок розвитку.

Невдача господарської політики Горбачова — наслідок не лише теоретичної непослідовності, але й браку рішучості в її реалізації. Малія влучно зауважив, що становище Горбачова було набагато складніше, ніж становище Леніна у 1921 році³². Після кількох десятиліть колективізації колгоспні селяни втратили бажання і здатність скористатися офертом маркетизації. Промислові робітники не були зацікавлені в перебудові господарства, отож нічого дивного, що вони були схильні сприймати її як протегування інтересам ненависної «мафії». Члени «мафії», в свою чергу, також чинили опір реформам, побоюючись не без підстав, що цивілізоване, унормоване правом ринкове господарство покладе край величезним прибуткам, що їх вони одержали завдяки корупції, не кажучи вже про систему «другої еконо­міки»³³. Інакше кажучи, ринкові реформи не мали під собою соціальної бази. На­томість вони мали численних ворогів, які вміли потай саботувати або спритно об­ходити нові правила гри. За таких умов господарські реформи могли бути запро­ваджені тільки авторитарними методами. Однак Горбачов створив ситуацію, у якій генеральний секретар комуністичної партії не міг уже дозволити собі авторита­ризм; його авторитарна політика наштовхнулася б на сильний опір внаслідок по­рушення ним обіцянки децентралізації та демократизації³⁴. В результаті вибір про- ринкового курсу підривав ідеологічну легітимацію системи, пропонуючи водночас конструктивну альтернативу командній економіці.

Другий пункт стосується перебудови міжнародних відносин. Підзаголовок про­грамної книги Горбачова «New Thinking for Our Country and the World»* — підкрес­лив тісний зв’язок внутрішніх питань з міжнародними. Однак упродовж певного часу значення змін у міжнародній політиці CPCP було помітно, головним чином, із західної перспективи. Це пояснювалося тим, що громадяни CPCP та інших соціа­лістичних країн були схильні бачити в заявах Горбачова лише повторювання за­гальних фраз про мирне співіснування, натомість західні лідери добачили в них істотне novum**', відмову від тези про неминучу перемогу комунізму у світовому масштабі³⁵. Улам влучно зауважив, що мораль політиків Заходу підривалась упев­неністю радянських комуністів стосовно неминучого й універсального торжества їхньої справи: «Лиховісна самоізоляція CPCP і постать Сталіна, яка викликала жах, з надлишком компенсували радянську слабкість, паралізуючи Захід страхом»³⁶. Віра в те, що Радянський Союз виражає інтереси всього міжнародного пролетарія-

* «Нове мислення для нашої держави і для світу» (акад,)

** Новацію (лат.).

ту, репрезентуючи тим самим волю історії та об’єктивний напрямок прогресу, важ­лива була також на внутрішньому фронті, оскільки лише велика всесвітньо-істо­рична місія могла виправдовувати тяжкі страждання й незліченні жертви народів CPCP. Ця могутня ідеологічна підтримка переставала існувати в той момент, коли Радянський Союз переставав бути «авангардом людства», перетворюючись у таку ж країну, як і інші, й до того ж не міг похвалитись особливими досягненнями в галузі добробуту та необтяжливого життя своїх громадян. Отже, треба погодитися з Уламом, що відречення від універсальних прагнень комунізму було для KIlPC рівнозначне відступу з останньої лінії оборони³⁷.3 ідеологічної точки зору це було моральне самороззброєння. Якщо сталінський «соціалізм» в одній країні звучав як єресь, то горбачовська відмова від конфронтації з капіталізмом, мотивована необхідністю підпорядкування «класової» політики загальнолюдським цінностям, була б просто-таки беззастережною капітуляцією.

Як я вже згадував, Горбачов мав доволі настирливості й відваги, щоб відкрито проголошувати невід’ємне право кожної країни на вільний вибір політичної та економічної системи. Несподіваним, хоч і передбачуваним наслідком цієї відвер­тості, було падіння комуністичного режиму в Польщі, а відтак І в інших країнах Центрально-Східної Європи. Горбачов відмовився визнати це як поразку, але знач­но важчим для нього виявилося схвалити інше застосування принципу примату вільного вибору перед інтересами соціалізму — зростаючої сили прагнень до не­залежності серед народів CPCP. Сепаратистські тенденції, стримувані до цього страхом І паралізовані внаслідок обробки мас у дусі прийнятої доктрини, виявили­ся над усякі сподівання досить сильними. Ix не змогли перемогти ні красномов­ство генерального секретаря, ні обмежені репресії.

Третій пункт — відновлення загальних принципів «формальної», «буржуазної» демократії. У 1988 році Горбачов підтвердив потребу в глибоких змінах радянсь­кої політичної системи — відмови від партійного «механізму командування й тис­ку» та заміни його системою, що базується на правовій основі конкурентних ви­борів, передачі всієї виконавчої влади державним органам (відділеним від пар­тійних органів) та конституційному поділові влади³⁸. У наступному році CPCP став ареною конкурентних виборів до Верховної Ради, а також до різних органів на республіканському та муніципальному рівнях. Внаслідок цих виборів відбула­ся революційна зміна радянського політичного пейзажу. Комуністична партія роз­билася на фракції, чиї програми мали небагато спільного з комунізмом як систе­мою ідей. З’явилася велика кількість явно некомуністичних партій, деякі з них пробили собі дорогу до офіційних представницьких органів. Усі вони мали свої власні друковані органи, які відбивали повну гаму варіантів громадської думки — від монархізму й консервативного націоналізму до лібералізму й популістської де­мократії, а також дивної мішанини націоналістичних ідей із комуністичними. Му­ніципальні ради в багатьох містах, включно з Москвою й Ленінградом, опинилися в руках некомуністичних демократів і навіть (наприклад, у Західній Україні) явно антикомуністичних та антирадянських націоналістів. Це була не лише плюраліза­ція громадської думки, але й не контрольований процес поділу влади. В лютому 1990 року KIIPC було позбавлено ЇЇ конституційного права на монополію влади (відома шоста стаття). Невдовзі після цього Борис Єльцин проголосив пріоритет законодавства Російської Федерації (на її території”) над загальносоюзним законо­давством. У результаті російських виборів, які відбулися 2 червня 1991 року, Єльцин виборов пост першого президента суверенної республіки Росії. Одним із перших його кроків після того, як він обійняв цю посаду, було усунення партійних органі­зацій із підприємств та державних установ на території Росії.

Четвертий і останній пункт — дедалі більша роль дедалі менш контрольованої гласности. Не підлягає сумніву, що гласность була найбільшим досягненням Гор­бачова і водночас основною причиною його поразки. На початку вона була тільки новою культурною «відлигою», однак незабаром виявилося, що цього разу обме­женої свободи для мобілізації інтелектуальної підтримки реформ буде замало. Гор­бачов швидко взяв це до відома й зробив належні висновки. Наприкінці 1989 року він заявив, що це в інтересах соціалізму, аби гласность нічим не була обмежена'¹" Новий закон про пресу, проект якого було опубліковано у грудні 1989 року⁴⁰, ліквідо­вував у принципі цензуру (за винятком питань, що були безпосередньо пов’язані з безпекою держави); щоправда, він містив у собі статтю, яка забороняла закликати до повалення насильницьким шляхом державного ладу, але на практиці це не мало великого значення. Було відновлено свободу вільно висловлюватися, разом із сво­бодою політичного вираження. Це викликало ефект доміно, який швидко руйну­вав рештки ідеології системи. З цього моменту остаточне падіння системи буде вже тільки питанням часу.

Роль гласности в остаточному демонтажі реального соціалізму настільки оче­видна, що немає потреби спеціально на цьому зупинятися, Пояснення скоріше потребує те, що вона не принесла сподіваного результату, тобто загальної підтрим­ки населенням перестройки, чи хоча б належного розуміння її значення для спра­ви свободи. У цьому відношенні гласность виявилася просто-таки малоефектив­ною. Упродовж останніх трьох років правління Горбачова чергові хвилі критики радянської системи, в поєднанні з відкриттями радянських злочинів у минулому, не створили переконаності в остаточному крахові тоталітарної системи. Навпаки, драматичне зростання свободи, як правило, нехтувалось або ігнорувалось, а те, що помічали іноземці, вважалось проявом західної «Горбоманії». Ця поширена, впер­та відмова визнати заслуги Горбачова у недавно здобутій свободі поєднувалась, як правило, з глибокою невірою у можливість змінити систему на краще. Типовим виразом цієї нігілістичної позиції щодо всіх реформ Горбачова була стаття, опублі­кована незадовго до невдалого серпневого перевороту на сторінках тижневика «Столица». Процитуймо її:

«Висновок однозначний: незважаючи на всі ексцеси демократизації, ми жи­вемо сьогодні в суспільстві, яке є більш соціалістичним, аніж шість років тому. Цей результат змушує нас визнати, що перестройка ніколи не була відступом: із самого початку вона була наступом, замаскованим обманними маневрами. Сенс революції Горбачова, розкритикованої всіма групами радикалів, відкри­вається в “діалектичний” спосіб: більше демократії для одних означає більше соціалізму для других. Для людей із “верхів” більше економічної незалежності й більше свободи від політичних догм. Для людей із “низів” більше принижень, злиднів та смертності. Так закінчила свій цикл ця велика провокація, гідна Уль­янова й Джугашвілі»⁴¹.

Як бачимо, логіка «приголомшень» однакова у різних країнах. Однак спробуй­мо зрозуміти причини такого мислення в російських умовах.

Передусім це була нездатність відокремити питання свободи від загального невдоволення результатами політики Горбачова. У березні 1991 року «Независи­мая газета» опублікувала результати вивчень громадської думки під назвою «З кож­ним роком все гірше»⁴², які свідчили, що тільки меншість оцінює позитивно «зміни, які відбулися в 1985 році». До позитивних результатів політики Горбачова більшість респондентів зараховувала виведення військ із Східної Європи, суверен ізацію рес­публік та підтримку приватної власності. Однак аж 50% респондентів головною причиною падіння життєвого рівня вважали терпимість «другої економіки» (тобто «системи мафії»), а 48% вимагали сильнішої руки. Кількість противників підви­щення цін та «другої економіки» (65%) була майже вдвічі більша, ніж кількість противників приватизації землі та засобів виробництва (34%). Переважна більшість не мала довіри до суспільних інституцій, а на майбутнє країни дивилася вкрай песимістично: 54% пророкували економічну катастрофу і тільки 7% вірили, що існуюча система може протриматися до 2000 року. Радикали зі «Столицы» подали свою власну версію песимістичного діагнозу, приписуючи походження всього лиха лояльності Горбачова до соціалізму. Згідно з цією логікою, якщо кожний день при­носив тільки погіршення, то, очевидячки, соціалізм, який був причиною зла, ста­вав дедалі сильнішим і ще грізнішим.

Іншою підставою для програмного нехтування визвольницьких аспектів пере­стройки був моралістичний фундамснталізм, який відмовлявся визнати свободу як автономну цінність, незалежну від морального і матеріального блага. Люди цього типу так зосереджувалися на емоційному і моральному запереченні системи, що втратили всяку здатність до раціонального аналізу. Перестройка Горбачова не при­несла ні добробуту, ні морального очищення, життя ставало дедалі важчим як у матеріальному, так і в моральному відношенні. А якщо так, то немає й справжньої свободи і не можна стверджувати, що тоталітаризм у Росії перестав існувати.

Інтелект цього роду був типовим продуктом російської інтелігенції XIX сто­ліття, зокрема народницької. Ця інтелігенція швидко розчаровувалася у західній свободі, бо плутала свободу Індивідуума з моральним порядком та соціальною справедливістю, яка забезпечувала кожному можливість для всебічної самореалі- зації. У цьому розумінні на Заході теж не було свободи. А проте, незважаючи ні на що, ліберальна свобода, яка починається зі свободи совісті та слова, є найістотні­шою, найціннішою і найнезаміннішою свободою навіть тоді, коли одночасно немає моральної гармонії й матеріального добробуту. Цього не розуміли російські на­родники та анархісти, але це зрозумів Олександр Герцен, до речі, непримиренний критик лібералізму. На його думку, буржуазний Захід XIX ст. не вирішив «суспіль­ної проблеми» й не дав відповіді на жодне з питань, які стосуються сенсу та цінності життя, він не дотримувався навіть формальних вимог політичної демократії. І все ж, на відміну від Росії Миколи І, він забезпечив особу фундаментальними свобо­дами, насамперед, неоціненним даром свободи слова⁴³. Таким самим аріументом варто було б скористатися для підкреслення величезної й часто недооцінюваної відмінності між Росією Горбачова і Росією за 10 років до нього.

Нарешті, головним результатом гласности був крах усіх виправдань, усіх ілюзій щодо сенсу страждань, які російський народ приніс іншим народам і (в першу чергу) самому собі. Саме тому так багато людей сприймало гласность як грубе позбавлення себе ілюзій, а не збільшення свободи. Горбачов помилявся, вважаю­чи, що оприлюднення правди про минуле країни допоможе в мобілізації підтрим­ки населенням справи перестройки. Справжнім ефектом гласности була повна делегітимація комуністичної влади, а відтак вимога радикального і морально од­нозначного розриву з усією традицією комунізму. На відміну від Єльцина, Горба­чов не був до цього готовий, і саме через те його політика завдала шкоди йому самому як генеральному секретареві КПРС і президентові держави. Руйнуючи легітимацію комунізму, він водночас позбавив себе права утримувати владу. Саме це й було причиною того, що його подальше перебування при владі сприймалось як нестерпний тягар. Населення Росії вимагало нового керівника, здатного порва­ти з багажем минулого й сміливо проголосити «новий початок». Ця історична роль випала на долю Єльцина.

Усе викладене вище розкриває суперечність усередині перестройки — напру­женість між її еволюційною і революційною сторонами, між неперервністю і по­рушенням неперервності. Ця напруженість, ця нерозв’язана суперечність характе­ризувала всі ідеї й дії Горбачова. З одного боку, він бачив свою місію у започатку- ванні нової епохи в тисячолітній історії Росії⁴⁴; з другого боку, він і далі усвідом­лював себе ленінцем, який не збирається поривати з усім минулим Росії, схвалюю­чи її «соціалістичний вибір», здійснений у 1917 році. Він був розщеплений на дв: особи: одну з повним усвідомленням, що «все до решти прогнило» і що «не можна так жити далі», другу, «глибоко віддану справі соціалізму», яка хоч і не здатна визначити, що таке соціалізм, але бачить у ньому найвищу мету свого життя⁴⁵.

Вельми повчальною ілюстрацією до цієї внутрішньої роздвоєності, а також доказом неможливості розв’язати екзистенціальну суперечність у теоретичній пло­щині є стаття Горбачова «Соціалістична Ідея й революційна перебудова», надруко­вана у листопаді 1989 року. Вона містить у собі найвичерпніше висловлювання Горбачова з приводу сенсу і кінцевої мети перестройки, через ге заслуговує на пильну увагу. Щоб зрозуміти суперечність думки Горбачова, треба чітко відділити антиленінські і (об’єктивно) антикомуністичні ідеї від невдалих спроб примирити їх із ленінською спадщиною в Росії і з «соціалістичною ідеєю» в широкому ро­зумінні.

Т.ГаррІ РІґбі влучно зауважив, що Ідеал комунізму як утопічного завершення історії у статті Горбачова замінено ідеєю «гуманного соціалізму як еволюціоную­чого суспільного ладу»⁴⁶. Генеральний секретар КПРС визначав соціалізм вельми довільним способом: він визнавав правомірність його різних форм, у тому числі й тих, які виникли на Заході, доводячи, що їх можна поєднати з капіталістичною економікою. Головною помилкою радянської концепції соціалізму він вважав мис­лення в категоріях «абсолютної, конфронтаційної, метафізичної суперечності» між двома світовими системами⁴⁷. Однак, на піастя, додав він, цю суперечність подо­лало саме життя. Найважливішою складовою частиною «нового мислення» на тему соціалізму є поняття вселюдської цивілізації, досягнення якої треба берегти й пе­редавати наступним поколінням. Це поняття містить у собі «прості засади загаль­ної моральності», засади права й держави права, а також засади ринкового госпо­дарства. Однак ідея соціалізму сьогодні тотожна насамперед з ідеєю свободи⁴^. Демократія і свобода особи — це дві великі цінності світової цивілізації, яку ра­дянський народ повинен засвоїти й наповнити соціалістичним змістом⁴⁵. На прак­тиці Горбачов уявляв це собі як відновлення радянського соціалізму шляхом зап­ровадження механізмів громадянського суспільства: демократії, правової держави й ринкового господарства⁵⁰.3 точки зору Леніна (а також Маркса!) це була, зрозу­міло, повна ідеологічна капітуляція. Навіть із чисто логічної точки зору це не була програма наповнення буржуазних інституцій соціалістичним змістом, а навпаки — це була програма перетворення «реального соціалізму» згідно з «буржуазни­ми» Ідеями та цінностями. Отже, має рацію Агнес Геллер, що Горбачов був «анти- Леніним, ініціатором руху назад»⁵¹. Можна навіть стверджувати, що керівник ра­дянської держави став «анти-Марксом», оскільки його інтерпретація соціалізму відкидала комунізм в ім’я цивілізації.

Однак річ у тім, що Горбачов робив усе, що міг, аби уникнути такого висновку. Він визначав свою позицію як відмову від сталінізму в ім’я ленінізму й марксиз- му’-. Він намагався захищати різні теорії Маркса, хоча й робив це незграбно, весь час суперечачи самому собі. Так, наприклад, він звільнив Маркса від усякої відпо­відальності за радянські експерименти в галузі економіки, доводячи, що, згідно з Марксом, скасування ринкового господарства мало відбутися лише на найвищій стадії промислового розвитку, якого Росія поки що не досягла⁵³. Отже, він не по­мітив, що насправді головною передумовою концепції Маркса була неможливість примирення соціалізму з ринком із самого початку, скасування ринку мало стати першим кроком соціалістичного будівництва. Звідси логічно випливала тільки така альтернатива: або рішення будувати соціалізм у Росії було помилкове із самого початку (із чим Горбачов не хотів погодитися), або будівництво соціалізму повин­но було початись із ліквідації ринку (а це означало б, що комуністичні російські керівники чинили, за винятком періоду НЕПу, згідно з Марксом, а значить, зняття з Маркса відповідальності за те, що з цього вийшло, неістотне). В іншому місці Горбачов приписує «незмінне значення» Марксової концепції соціалізму як кінце­вого результату законів історичного розвитку, але в цьому ж самому реченні спок­ійнісінько коригує це твердження, додаючи, що ніщо не «дано раз І назавжди»⁵! Він обстоює науковий соціалізм як метод свідомого творення історії (тобто уник­нення непередбачуваних результатів) і водночас захищає більшовицьку револю­цію, доводячи, що всяка революція повинна приносити незаплановані й неперед- бачувані результати. Горбачов вихваляв Марксову ідею побудови «царства свобо­ди» як неперевершено досягнення суспільних наук, рекомендуючи водночас рин­кове господарство як загальноприйняте, універсальне знаряддя цивілізації, й не помічав, що одне категорично суперечить другому⁵⁵. Горбачовські спроби захис­тити Леніна притягнуті, непослідовні й жалюгідно непереконливі. Ленін, на дум­ку творця перестройки, заслуговує на симпатію не стільки з огляду на те, що він звершив, скільки з огляду на свою здатність постійно вчитися і виправляти власні помилки⁵⁶. Найбільшим досягненням Леніна, виявляється, був НЕП, а в галузі теорії — запізніле, мабуть, відкриття, —що ефективність праці залежить не лише від ентузіазму, але й від особистих розрахунків та інтересів⁵⁷. Схвалення Леніним на­сильства і терору, поєднане з крайньою зневагою до закону та універсальних етич­них норм, обійдено мовчанням. Навіть більше: Леніна, разом з Марксом, він подає як непохитного прихильника принципу Канта, що кожну людську істоту слід трак­тувати як мету, але ні в якому разі не як засіб⁵!

Як пояснити ці дві суперечності, непослідовності й порожній вербалізм? Од­нією з головних причин, як на мене, був загальний стан марксистської теорії періоду демократизації. У міру деідеологізації комуністичних партій догми марксизму сприймалися з дедалі меншою серйозністю, хоча визнання їх на словах було час­тиною обов’язкового ритуалу. Особливо деструктивними для внутрішньої зв’язності марксистської теорії були спроби надати соціалізмові «людського обличчя», тракту­ючи марксизм не як знаряддя класової боротьби, а як філософію діалогу і всебічного примирення, філософію, що визнає загальнолюдські цінності. У Польщі і в Чехо- словаччині це вело до заміни примітивного сталінського марксизму різними варі­антами гуманітарного еклектизму. Те саме повторилося в Радянському Союзі.

Причиною іншого роду було бажання переконати партію, що перестройка збе­регла вірність марксизмові й що вона не може трактуватись як зрада комунізму. Горбачов обрав таку тактику, бо вважав партію хоч і склеротичним, але все ще небезпечним чудовиськом, якого краще присипляти, аніж провокувати до актив­ного опору перетворенням у країні. Тепер ми знаємо, що Яковлев був із цього при­воду іншої думки, а саме: він стверджував, що чудовисько давно вже обернулося на кролика, а значить, можна діяти набагато рішучіше⁵⁹. Подібний, хоч і більш радикальний погляд, висловив ПІостаковський, колишній ректор Вищої партійної школи й заступник голови Республіканської партії Російської Федерації. У статті, опублікованій на початку 1991 року, він змальовував комуністичну диктатуру в минулому часі, доводячи, що т, зв. комуністи давно вже перестали бути комуніста­ми і марксистами, бо відкинули всі ідеї марксистського комунізму: класову бо­ротьбу, всесвітню революцію, відмирання держави й безринкове господарство. Це свідчить про те, що комунізм помер природною смертю без будь-якого шансу на воскресіння⁶⁰.

У цих аргументах було багато правди. Та, незважаючи на це, дотримання Гор­бачовим певної обережності в питаннях ідеології було обґрунтованою вимогою тактики. Відповідальні державні мужі повинні Інколи діяти замасковано.

Та чи була це тільки тактика? Малоймовірно. Важко також погодитися з погля­дом Шостаковського, що це була тільки дивна суміш особистої обмеженості й полі- тичного цинізму⁶¹. Посилання Горбачова на соціалістичний вибір Росії та на кому­ністичну перспективу виражало скоріше його глибоке прагнення зберегти якусь неперервність в історії Росії і врятувати таким чином свою тотожність, сформова­ну цією історією. Горбачов прямо заявив: «Ми не можемо відректися від нашої Історії»⁶². Ці прості слова не були ані спробою гуманізації марксизму, ані тактич­ним маневром. Вони виражали зрозумілу й гідну поваги психічну потребу багать­ох людей покоління Горбачова — потребу збереження сенсу життя в служінні CPCP і власної тотожності як радянських громадян. Тут не йшлося про абстрактну, ідео­логічну комуністичну тотожність — тут ішлося про радянську тотожність як не­минучий продукт спільного досвіду й спільної історичної долі. Горбачов не міг і не хотів відмовитися від цієї тотожності. Він прагнув здійснити свої реформи так. як це робили великі національні реформатори: змінюючи обличчя народу, не відби­рати в нього його минулого, не руйнувати істотні риси його колективної тотож­ності.

Якщо цей діагноз правильний, то Горбачов був щирий і тоді, коли проводив радикальні зміни системи, і тоді, коли дбав про збереження неперервності. Його глибока переконаність, що «не можна далі так жити», ііс суперечила усвідомлен­ню того, що «соціалізм живе в людях, живе в нас усіх»⁶³. Його туга за свободою — особистою, політичною, духовною і господарською — була цілком автентична, однак не менш автентичним було й прагнення поєднати свободу з якоюсь формою соціалістичної ідеї та з подальшим існуванням (хоча й в іншому вигляді) Радянсь­кого Союзу. Попри драматичну Іноді напруженість між цими двома прагненнями, кожне з них було частиною тотожності Горбачова, глибоко закоріненої не лише у його індивідуальності, але й в історії його сім’ї. В один із рідкісних моментів відвер­тості Горбачов розповів про свою розмову з Едуардом Шеварднадзе, під час якої вони прийшли до висновку, що настала моральна необхідність радикальної пере­міни. Він прокоментував це такими словами:

«Нам нелегко було прийти до таких висновків. Ми не були вже хлопчиками: ми багато чого пережили, пройшли й через війну, отже, бачили і знали дуже багато.

Візьмімо для прикладу двох моїх дідів. Одного з них посадили за невико­нання плану посіву в 1933 році, коли половина нашої сім’ї вимерла з голоду. Другого вислали до Іркутська рубати ліс. А тут іще вся замучена родина, поло­вина якої вимерла в 1933 році. Ще один мій дід, організатор колгоспів, був у той час уповноваженим Міністерства постачання. Це була дуже серйозна посада. Він походив із селянської родини, із середняків. Його також посадили й допи- - тували протягом 14 місяців. З Божою поміччю він це пережив. Але жив у “за- чумленому домі”, домі “ворогів народу”, куди не могли зайти його родичі й друзі. Інакше вони опинилися б там, звідки мій дід вийшов. Отже ми пройшли через усе, усе бачили зсередини, знали це життя І знаємо його сьогодні, вміли порівнювати і сьогодні також уміємо це робити.

Я думаю, що більшість людей, які знаходяться в цьому залі, також володі­ють цим незамінним досвідом, який будить думку, змушує порівнювати й шу­кати відповіді, не дозволяє заглушити голос своєї совісті»⁶⁴.

Результатом цього досвіду було тверде рішення, що все має бути змінене «та­ким чином, аби кожний член суспільства міг почувати себе людською істотою»⁶⁵.

Однак це не мало бути простим запереченням. Застосовуючи гегелівський термін, можна сказати, що Горбачов прагнув до Aufhebung* радянської системи. Мова йшла про те, щоб заперечити систему діалектично, тобто змінити її радикально, І водно-

* Цей термія може мати два значення: скасування і збереження (hj⅛.).

час зберегти й піднести на вищий рівень усе те, що було в ній добре. Ця програма виключала нігілістичне ставлення до минулого, що й знайшло свій вираз у на­ступній частині сповіді Горбачова:

«Ми повинні були розпрощатися з минулим. Який же болісний цей процес!

Але від чого й від кого нам треба було відректися? Невже я повинен був відрек­тися від свого діда, який всьому цьому до краю віддався? Сімнадцять років він був головою колгоспу. Я ніколи не чув, щоб він висловлював бодай найменший сумнів із приводу того, що він робив на цій землі. На землі, на якій він прийшов на світ і на якій поселилися інші члени його родини — одні приїхали з Воро­нежа, другі — з Чернігова. Я не можу йти проти мого батька, який воював під Курськом і мусив переправлятися через Дніпро, коли вся ріка була червона від крові. Він дійшов до кордону й був поранений у Чехословаччині. Я очищаюся, відрікаюся від казарменої сталінської системи, але чи означає це, що я повинен відректися від свого діда, свого батька і всього того, за що вони воювали? Відрек­тися від цілих поколінь? Невже вони даремно жили на цій землі?»⁶⁶.

Ґейл Шіхі, авторка цінної біографії Горбачова, намагалася пояснити дуалізм думки і почуттів свого героя оруеллівською концепцією «мислення на двох рівнях», яке було типовим продуктом радянського тоталітаризму⁶⁷. Постійний ідеологіч­ний тиск, який характеризував радянську систему, створював умови, в яких при­людно проголошувана правда повинна була відрізнятися від правди особистого досвіду, але, попри це, підлягала частковому засвоєнню й ставала часточкою тотож­ності індивідуума. Так радянські люди формувалися завдяки конфлікту протилеж­них ідей у власній свідомості⁶⁸. Горбачов, на думку авторки, був типовим випад­ком цієї специфічно радянської «подвійної свідомості»: з одного боку, він виразно бачив зло, яке заподіяв людям комунізм, але, з другого — поводився як щирий і справжній комуніст. В очах зовнішніх спостерігачів це скидалося на глибоку не­певність щодо принципів і цілей, але для Горбачова це була скоріше здатність ба­чити обидва боки проблеми і розв’язувати її в діалектичний спосіб⁶⁹.

Як я намагався показати, роздвоєність розуму справді була типовим продуктом тоталітарної ідеократії. Однак цього замало, щоб адекватно пояснити випадок Гор­бачова: категорія «роздвоєної свідомості» надто широка, натомість оруеллівське розуміння подвійного мислення {double think) надто вузьке — воно підказує вид такого поневолення розуму, яке важко помітити в думці Горбачова. На противагу комуністам покоління Бухарі на, Горбачов не був в’язнем комуністичної ідеології. Він не заявляв, що не зможе відректися від комуністичних догм, він тільки гово­рив, що не зможе відректися від незліченних, багатотисячних мас радянських лю­дей, які щиро вірили у комунізм і для яких вітчизна та її Ідеологічна місія злилися в одне. Цс була позиція, абсолютно відмінна від вірності догмам, бо не перекрес­лювала моральної й інтелектуальної свободи.

Але чому саме треба було відрікатися від цих людей? Консервативному фран­цузькому патріотові не треба відрікатися від спадщини французької революції, жителі південних штатів США можуть бути відданими традиціям Півдня, не захи­щаючи рабства; європеїзовані громадяни сучасної Туреччини не обов’язково по­винні відрікатися від Оттоманської імперії. Тож чому Горбачов так боявся зрадити своїх батька і діда? Чому відкритий І радикальний розрив із комунізмом був у його розумінні відреченням від радянської історії?

Ці запитання мають риторичний характер, бо відповідь на них напрошується сама. Та тому, що радянський патріотизм мав ідеологічний характер, і це була його невиліковна хвороба. Радянський Союз являв собою красномовний приклад ідео- логізованої батьківщини, не здатної пережити процес деідеологізації. Зрозуміла річ, що причиною цього була спадщина комуністичної ідеократії, На відміну від національного патріотизму, патріотизм радянський не міг стати ідеологічно нейт­ральним — звідси неминуча напруженість між обома частинами власної тотож­ності Горбачова, Він не зумів відділити історію своєї країни, навіть битви під Курсь­ком, від історії комунізму і через те платив словесну данину ідеології, в яку вже не вірив. Він вважав за необхідне доводити правомірність перестройки, посилаю­чись на Леніна, бо думав, що в противному разі старші покоління радянських лю­дей вважатимуть його зрадником. Його страх здобути репутацію ренегата свідчить, що він так і не позбувся залежності від своєї ідеологізованої вітчизни; виконання постулату «повернення до основного напрямку цивілізації», до «нормальності» виявилося для нього на практиці неймовірно важким. Він зруйнував підвалини, на які спиралася комуністична утопія, але не звільнився від претензійних уявлень про моральну силу комуністичної традиції⁷⁰. Вважав, що ця традиція може зце­ментувати багатонаціональну радянську державу, і ця хибна переконаність галь­мувала його реформаторські зусилля. У цьому сенсі принциповим є твердження, що сам Горбачов повинен був глибше засвоїти одкровення гласности й рішуче позбутися своєї відданості минулому. Зокрема, він повинен був глибше замисли­тись над ленінізмом і відважитись безповоротно порвати з ним. Цілком імовірно, що він був би так і зробив, якби мав на це більше часу. Однак приведений ним у рух процес декомунізації вирвався з-під контролю й проходив швидше, ніж його власна, вельми органічна інтелектуальна еволюція.

Дилеми Горбачова нагадували певною мірою проблеми тих французьких патріо­тів початку XIX століття, які мріяли про закінчення революційних експериментів, намагаючись водночас інтерпретувати революцію як невід’ємну частину історії Франції. Наприклад, П’єр Сімон Баланш відповів на цей заклик створенням теорії «суспільного палінгенезису», котра пояснювала, яким чином Франція могла змінити свої інституції, зберігаючи свою внутрішню тотожність. Однак справа в тому, що традиційна вітчизна є суспільною реальністю, глибше закоріненою і значно силь­нішою за вітчизну ідеологічну. Можна було заздалегідь передбачити, що Радянсь­кий Союз не зможе пережити падіння комунізму

Проте Горбачов намагався виключити таку можливість у своїх розрахунках. Він увесь час вірив, що Радянський Союз позитивно розв’язав національне питання, що величезна більшість його громадян вважає CPCP своєю спільною вітчизною і що економічні взаємозалежності виявляться сильнішими за сепаратистські рухи. Він не передбачав, що радянські громадяни реагуватимуть на кризу комуністичної влади не тільки індивідуально, але й як нації; що загальне прагнення до свободи розбудить їхню таку різну національну тотожність і зробить справу політичної свободи невід’ємною від вільного національного самовизначення. Він також не зрозумів, що для таких людей, як він сам, для радянсько-російських патріотів, котрі прагнуть зберегти вірність своїм батькам і дідам, — єдиним способом збереження історичної неперервності було ставлення до радянського періоду як до одного з розділів російської національної історії, розділу, який хоч уже й закінчився, але все ще становить собою невід’ємну частину російської спадщини. Спирання на ґрунт демократичної національної держави давало змогу оптимально залагодити суперечності між відмовою від комунізму і відданням належного всім тим, хто. щиро вірячи, присвятив себе романові з утопією або боронив вітчизну від чужо­земного загарбника. Це, звичайно, не вирішувало проблем тих країн, у яких ко­мунізм довго зростався з російським насильством. Але саме тому, між Іншим, зре­чення Імперських амбіцій було в інтересах внутрішнього розвитку Росії.

Попри всі ці обмеженості та промахи, не можна переоцінити внесок Горбачова у демонтаж комунізму. Інерція радянської системи була така велика, що тільки енергійна Ініціатива згори могла спрямувати її на шлях принципових перетворень. Тож немає сумніву, що «без Горбачова чи когось іншого на його місці ми ще й досі очікували б на кінець комунізму»⁷¹. Метою перестройки було, певна річ, не падін­ня Радянського Союзу, а перетворення його в державу гуманнішу, економічно ефек­тивнішу, здатну витримувати міжнародну конкуренцію. Однак буде помилкою ро­бити з цього висновок, що метою Горбачова було зміцнення CPCP як оплоту кому­нізму. Навпаки, радянський патріотизм Горбачова і його відданість туманно осяг- непій ним «ідеї соціалізму» не повинні заслоняти від нас того факту, що справж­ньою мстою перестройки був цілковитий відступ від комунізму. Сам Горбачов ба­гато разів підкреслював, що вважає своєю місією замінити існуючу систему систе­мою, яка відповідає вимогам свободи — вже не «комуністичної свободи», а свобо­ди в загальноприйнятому, ліберально-демократичному сенсі цього слова. А якщо так, то головної його мети досягнуто. Горбачов зазнав поразки як президент CPCP, захисник радянської державності, але не як реформатор, чиїм пріоритетом була громадянська свобода у найширдіому розумінні. Отже, перестройка не була «шістьма роками, змарнованими на невдалу реформу комунізму». Скоріше вона була неймовірно швидким, мирним демонтажем усієї будівлі комуністичної ти­ранії. Мирний демонтаж цієї будівлі був нею передбачений і досягнутий,

Джордж Сорос, один з найуважніших і далеких від дешевого оптимізму спос­терігачів за тим, що відбувається на радянській сцені, писав:

«Горбачов вважає перетворення Радянського Союзу у відкрите суспільство своєю головною метою, яка має пріоритет перед усіма іншими, включно Із втри­манням свого становища та збереженням радянської імперії»⁷².

Ці слова були написані в 1989 році, і все, що сталося пізніше, виявилося підтверд­женням їхньої справедливості.

Вартий уваги й той факт, що Борис Єльцин, попри всі особисті антипатії, також зміг оцінити виняткову велич Горбачова. У своїх мемуарах, виданих іще перед розпадом CPCP, він так писав про нього:

«Те, чого він досяг, без сумніву ввійде в Історію людства. Я не люблю гуч­них слів, але всі зміни, ініціатором яких був Горбачов, заслуговують на таку похвалу. Адже він спокійнісінько міг піти слідами Брежнєва чи Черненка. За моєю оцінкою, природні ресурси країни і терплячість населення не вичерпали­ся б за його життя. Вони дозволили б йому ще довго жити життям ситого і щасливого керівника тоталітарної держави. Він міг би обвішати себе орденами й медалями, міг би вислуховувати поеми й пісні на свою честь, що завжди при­ємно. А проте Горбачов обрав інший шлях. Він почав підійматися на високу гору, вершини якої ще й досі не видно»⁷³.

Я не поділяю того погляду, що падіння «реального соціалізму» в Радянському Союзі й Центрально-Східній Європі означає остаточну поразку всіх різновидів соціалізму в широкому розумінні цього слова. Але я вважаю, що це кінець маркси­стського комунізму. А якщо так, то це історична подія величезної ваги для всього світу — Сходу і Заходу, Півдня і Півночі. Російський мислитель XIX століття Пет­ро Чаадаев написав свого часу, що російській історії судилося дати світові якийсь великий урок. Трагічна доля російської революції і є, власне, великим уроком для всього світу.

Слушно наголошено, що в результаті цього уроку «критика ринкової раціональ­ності в Ім’я соціальної справедливості та суспільної згоди стосовно “спільної мети” економіки не може вже полягати у вимозі ліквідувати ринкове господарство й замі­нити його чимось іншим»⁷⁴. Мало хто не погоджується з цим висновком, але це ще не вся мораль нашої розповіді. Треба додати, що прагнення удосконалювати світ не може вже претендувати на наукову достовірність, яка спирається буцімто на тверде знання законів історії. Політика лівих не може більше поєднуватися з зух­валою самовпевненістю і переконаністю у своїй рятівничій місії; легітимізування політичних рухів та суспільно-економічних систем не може підпиратися посилан­ням на авторитети непогрішної доктрини і домаганням права монополії на істину.

І_? нарешті, нікому вже не повинно бути дозволено нав’язувати іншим людям свою концепцію свободи, «визволяти» їх усупереч їхній волі, а також приносити в жертву цілі категорії людей, а то й цілі покоління в Ім’я майбутнього торжества «істинної свободи». Більш ніколи.

ПРИМІТКИ

^] M_tMalia. Yeltsin and U.S., «Commentary», 1992, квітень, т. 93, №4, с. 24.

2 Див/ EThom_t The Gorbachev Phenomenon. A History of Perestroika, перекл. Дж. Маршалл, London—New York, І989, с. 136. Див. також: M.Malia, Yeltsin and U.S., с. 2L

³C.Коэн. Горбачев ведет борьбу за реформы, «Известия», 1991, 12 березня, с. 4.

⁴M_tMalia. Leninist Endgame, «Daedalus», 1992, весна, с. 69.

⁵ Там само, с. 57, 59—60.

^bMMalia. A New Russian Revolution?, «New York Review of Books», 1991, 18 липня, c. 31.

⁷M_hMaIia. The August Revolution, «New York Review of Books», 1991, 26 вересня, c. 22.

^s B. Yc Its in, The Struggle for Russia, перекл. К.А.Фггцпатрік, New York, 1994₅ c. 102.

⁹M.Malia. Leninist Endgame, c. 57.

¹⁰B.Yeltsi∏_t The Struggle for Russia, c. 78_t

¹¹ Це добре ілюструє випадок із ВЛоводворською, лідером партії Демократичного об*єднання, яка багато разів називала Горбачова «фашистським злочинцем». Коли їй висунули звинувачення в образі президента, вона заявила, що з радістю помре у радянській тюрмі, щоб зросити кров’ю пере­стройку Горбачова (див/ «Буду счастлива умереть в советской тюрьме», «Коммерсант», 1991, 18—25 лютого, с. 3). Суд, на щастя, дійшов висновку, що президентові цим не завдано образи.

¹² Детальніший аналіз становища в CPCP в останній рік правління Горбачова містить мій нарис «Russia Before the Coup and After», «Critical Review», 1991, зима. τ. 5, №1, c. 1—35.

¹³ У Польщі цс прибрали ще гротескнішою вигляду, ніж у Росії. Рекорд, напевне, побив А.Ґлапі- нський, міністр будівництва в уряді Я.К.Белецького, який доводив, що Л.Бальцерович — ключова фігура «покоління комуністів 1984». Ці комуністи були надзвичайно небезпечні, бо вони не обтяжу­вали себе ідеологією, не цікавилися радянським досвідом, їздили на стипендії до США, і їхнім ідеа­лом був Захід. Інакше кажучи, вони були комуністами тільки тому, що належали до окресленого товариського кола (див.: J_tKurski і RSemka. Lewy czerwcow^ry, Warszawa, 1993, с. 106—107).

¹⁴ Промова Горбачова на зустрічі з діячами культури 28 листопада 1990 р., цит. за вид.: Gorbachev Airs Personal Feeling on Reform, «The CurrentDigest of the Soviet Press», 1991, 2 січня, τ, 42, №48, c. 2 (першодрук у «Правде» та «Известиях», 199O_s 1 грудня).

¹⁵ Цит. за вид.: JJ-Kirkpatrick. The Withering Away of the Totalitarian State, Washington D.C., 1990, c. 280.

M.Gorbachev. The August Coup, New York, 1991₁ дод. C The Crimea Article, c. 104. ¹⁷Tum само, c. 67.

^lfi Під час зустрічі з діячами культури 28 листопада 1990 р. Горбачов, між іншим, сказав: «Чому я повинен був усе це почати? Адже так могло тривати ще десять років. Але жити далі в такий спосіб було неможливо», цит. за: Gorbachev Airs Personal Feeling on Reform, c. 5.

J? Див.: S.Wħite. Gorbachcv in Power, Cambridge, c. 1—3.

²⁰ A.B,Ulaπu The Communists. The Stoiy of Power and Lost Illusions, New York, 1992, c. 338.

²¹ Там само, c. 388—389.

²² Там само, c. 289.

²³ Президент Росії Б. Єльцин мужньо чинив опір виклику, підтримуючи моральний дух демокра­тичних сил І спрямовуючи в належному напрямку невдоволення людей, яке зростало з кожною годи­ною, У цьому, безперечно, була його велика заслуга. Однак вирішальне значення мав факт, що до штурму Єльциним Білого дому справа не дійшла* Керівник елітарного підрозділу Kl Б «Альфа» MTo- ловатов сказав із цього приводу: «Щиро кажучи, ми могли б виконати своє завдання за двадцять- трклпять хвилин» (див.: KGB₃ Long a Feared and Pervasive Force, Is Now Quickly Brought to Hell, «New York Times», 1991,28 серпня^ с. 7). Слід зазначити, що сам Єльцин не мав у цьому жодних Ілюзій. За його оцінкою, «штурм Білого дому міг бути здійснений силами одного взводу» («The Struggle For Russia», с. 89).

²⁴ Див.: C.Friedrich. The Unique Character of Totalitarian Society, у вид.: Totalitarianism, CTriedrich (pe1991, № 8, с. 5—6.

⁶¹Тамсамо.

⁶² M.Горбачев. Социалистическая идея, с. 7.

⁶³ Gorbachev Airs Personal Feehng on Reform, c. 7.

⁶⁴ Там само., с. 1—2_t

⁶⁵ Там само, с. 2.

^6fi Там само, с. 3.

⁶⁷ G-Sheehy. The Man Who Changed the World, с. 144—145.

^6КТам само, с. 144.

⁶⁹ Там само, с. 76.

⁷⁰ Доброю ілюстрацією спроб здобути вигоду з цієї традиції й водночас позбавити слово «ко­мунізм» усякого конкретного змісту с відповідь Горбачова на запитання американського журналіста: «Що означає бути комуністом сьогодні і що це означатиме в найближчі роки?» Найістотніша частина цієї відповіді звучить так: «Бути комуністом — так, як я цс розумію, — означає не боятися нового, відкидати всякі догми, мислити незалежно, піддавати свої думки і вчинки тестові моралі, а також своєю політичною діяльністю допомагати лвдям пращ реалізувати їхні надії і прагнення. Я вірю, що бути комуністом сьогодні означає бути демократом і понад усе ставити загальнолюдські цінності» («Time», 1990, 4 червня, с. 23).

⁷¹ AlIeller. The End of Communism, c_j 27.

⁷²G,Soτos, Openning the Soviet System, London, 1990, c. 14.

⁷³ B-Yeltsin, Against the Grain. An Autobiography, перекл. М.Гленні, New York, 1990, c. 139.

⁷⁴ F.Fcher. The Left After Communism, «Thesis Eleven», 1990, № 27, c. 12,