ОСНОВНІ ЦІННОСТІ

Соціалізм — це не тільки низка взаємопов’язаних аргументів, а й цілісна доктрина. Між його інтерпретаторами-теоретиками та політичними прихильниками і опонен­тами існують суттєві розходження щодо переліку, а то й самого існування «суттє­вих» складників соціалізму.

• спільнота і колективізм;

• кооперація;

• співпраця і братерство;

• рівність та справедливість;

• соціальний клас і його влада;

• спільна власність і праця.

Спільнота. Насамперед слід зауважити, що чимало дослідників соціалізму як теорії і практики звертаються до цієї характерної риси як вихідної, або основної. Водночас у науковій літературі, і не тільки, стверджується, що спільноти існують повсюдно, але слово «спільнота» має дуже багато значень і є, напевне, одним із найбільш поширених, але й невизначених понять політичного дискурсу. З одного боку, його вживають для позначення особливих форм суспільної взаємодії, з іншо­го — воно вживається для позначення чогось позитивного і цінного в суспільних відносинах, а отже, визначеного.

Як ліві, так і традиційні чи ж романтично налаштовані праві надають спільноті величезного значення, але суспільні умови та особливості взаємозв’язку сторін, які мають намір об’єднатись у спільноту, дуже різні з огляду на ту чи іншу перспекти­ву.

З огляду на все це, існує певна кількість моделей, за допомогою яких можна з’ясувати сутність цих дискусій. У моделі першого типу спільнота пов’язується зі своїм місцезнаходженням, що, беззаперечно, має дуже міцну історичну основу. В німецькій мові, наприклад, є два слова для поняття «спільнота»: Gemeinde та Gemeinschaft. Перше з них стосується виключно місцевої громади, а друге має де­що ширше значення. Але ці дві словоформи були спочатку тісно пов’язані: у серед­ні віки слово Gemeinde означало спільноту мешканців, які володіли рівними права­ми на землю, і тому місцевість була синонімом спільноти-громади. Слово Gemeinschaft мас тепер ширше значення і стосується особливостей взаємозв’язку людей у певному місці.

Одну з найважливіших і найвідоміших спроб визначити характерні ознаки спі­льноти зробив Фердинанд Тьонніс у праці «Спільнота і суспільство» (Gemeinde und Gemeinschaft, 1887), де він доводить, що емпіричні ознаки, властиві спільноті, ви­значаються її коренями, тоді як різного роду суспільства створюються свідомо, за­сновуються або формуються на підставі домовленості. Справжня спільнота є орга­нічним цілим, на основі якого лежить кровна спорідненість, спільність батьківщини і місця проживання, а також загальних настроїв, досвіду, відчуттів та уподобань.

Ще одну спробу визначити ознаки, що характеризують спільноту, зробив Мак- Айвер у книзі «Спільнота» (1917), в якій він зосереджується на проблемі спільності інтересів. В основі цієї концепції спільноти лежить введене Руссо розмежування між загальною волею і волею всіх. Спільнота, ґрунтується на інтересі, як це бачить Мак-Айвер, не є сукупністю індивідуальних особистих інтересів, а швидше зале­жить від існування самої групи, яка, на його думку, може бути навіть такої величи­ни, як нація. На відміну від Тьонніса Мак-Айвер погоджується з тією думкою, що спільноту можна створити за бажанням, але це мусить бути бажання особливого роду, а саме — стремління до загального добробуту чи до задоволення певних інте­ресів, спільних для всієї групи. Оскільки спільнота — це емпіричний простір спіль­них інтересів, то тут йдеться про рівень їх вираження, і в сьогоденному суспільстві можна віднайти елементи і Gemeinschaft, і об’єднання.

У третій моделі, набагато обмеженішій за своєю сферою, допускається можли­вість існування часткових спільнот на основі згуртування індивідів із специфічни­ми особистими інтересами. Як правило, ці інтереси будуть віднесені до поділу пра­ці — отже, можуть виникати спільноти, основою яких є особисті інтереси, що не обов’язково мають бути безпосередньо пов’язані з певною місцевістю чи сусідст­вом, проте тут повинна існувати якась спільна сфера діяльності, яка поєднувала б ці інтереси.

З огляду на суперечки щодо ознак взаємин, які визначають спільноту, не дивно, що вони певною мірою співвідносяться з деякими ідеологічними відмінностями. Загалом речники традиційного консерватизму більш схильні віддавати перевагу по­глядам на спільноту Тьонніса з його наголосом на закоріненості, національній іден­тичності і природних зв'язках між людьми на об'єднанні природно взаємо­пов'язаних осіб на противагу штучно утвореним союзам, заснованих на договорі, укладеному задля задоволення інтересів. Ця концепція спільноти у своїх крайніх формах може стати загрозливою, як, наприклад, нацистська інтерпретація ідеї Volksgemepnschaft (народної спільноти) або концепція об'єднання людей однієї ра­си, що зумовлюється виключно кровними зв'язками і закоріненістю в обумовлено­му походженням грунті та ландшафті. З іншого боку, соціалісти зазвичай схвалю­ють таку концепцію спільноти, яку розвивав Мак-Айвер на основі ідей Руссо, однак вважають, що спільність інтересів, якої вона вимагає, постане лише в майбутньому соціалістичному суспільстві. З такого погляду, капіталістичне суспільство через свій змагальний характер та існування приватної власності на засоби виробництва, створює безмежний простір для зіткнення інтересів, нездатного породжувати спі­льні інтереси, зорієнтовані на інших, чого якраз і вимагає спільнота. Крім того, більш традиційні спільноти, які відповідають моделі Тьонніса вже самою обмеже­ністю своїх інтересів, домагаються задоволення спільних інтересів, а це потребує скасування класових відносин, чого домогтись іще важче. Близькість зв'язків, яку відчувають люди в традиційних спільнотах, може перешкоджати розвитку класової свідомості, яка згідно з Марксом є необхідною передумовою соціалістичної рево­люції та створення безкласового суспільства.

Колективізм. Біля витоків соціалістичної ідеології стоїть уніфіковане бачення лю­дей як соціальних істот, що здатні подолати соціальні та економічні проблеми, покла- даючись більше на силу суспільства, ніж просто на індивідуальні зусилля. Це колекти­вістське бачення, оскільки наголос робиться на здатності людей саме до колективних дій у їхньому прагненні і можливості досягати мети, працюючи саме разом.

Тому людські істоти є товаришами, братами чи сестрами, пов'язаними між со­бою зв'язками спільного існування.

Соціалісти набагато менше, ніж консерватори чи ліберали вірять у те, що люд­ську долю не можна змінити і вона встановлена від народження. Натомість вони ві­рять, що людське життя «пластичне», форму йому надають досвід та обставини со­ціального життя. В довготривалій філософській суперечці, що є детермінантою в людській поведінці: «природа» чи «виховання» — соціалісти однозначно стають на сторону виховання. Із самого свого народження, а можливо, ще й раніше, в утробі матері, кожен індивід піддається досвіду, який і сформує її чи його особистість. Усі людські вміння та навички здобуваються від суспільства, починаючи з мови, якою ми спілкуємося.

У широкому розумінні колективізм — це переконання, що колек­тивні людські дії мають більшу практичну та моральну цінність, ніж дії окремих індивідів. Таким чином, це показує, що людська природа має соціальну основу та передбачає, що соціальні групи, «класи», «нації», «раси» і т. д. є значним політичним організмом. Однак термін іноді вживається досить непослідовно. Наприклад, анархісти використову­вали колективізм для того, щоб установити самоуправлінські об’єднання вільних індивідів. Інші ж розглядали колективізм як явище цілком протилежне індивідуальними. Колективізм часто пов’язують з державою як з механізмом, через який підтримуються колективні ін­тереси. Також пропонувалося твердження про те, що зростання кіль­кості обов’язків держави означає зростання ролі колективізму в цьому суспільстві.

Соціалісти ж, з іншого боку, розглядають матеріалістичну, егоїстичну, агресив­ну поведінку як явище, зумовлене скоріше соціальним впливом, ніж людською природою. Такі характеристики — це результат існування суспільства, в якому за­охочується та винагороджується егоїзм та прагнення до вигоди. Це традиційне зви­нувачення, яке соціалісти закидають капіталістичним суспільствам. Людські істоти — це не просто максимілізатори прибутку. До такої поведінки їх заохочує механізм капіталістичного ринку, влаштований так, що примушує людей жити в гонитві за прибутком. Радикальне крило соціалізму цікавить не те, якими є люди, але те, яки­ми вони можуть стати. Таке твердження привело соціалістів до розвитку утопічно­го бачення кращого суспільства, в якому люди можуть досягти справжнього звіль­нення та задоволення своїх потреб як членів суспільства. Африканські та азійські соціалісти робили наголос на тому, що їхні традиційні до індустріальні суспільства уже усвідомлювали важливість соціального життя та цінність суспільства. У таких обставинах соціалісти перебували в пошуку того, як зберегти традиційні соціальні погляди перед викликом західного індивідуалізму. Джуліус Ньєрерс, президент Танзанії (1964—1985), підкреслював: «Ми, в Африці, більше не маємо реальної по­треби бути повернутими до соціалізму, натомість, нас мають навчити демократії». Власні погляди він описав як «племінний соціалізм».

На заході уявляли, що соціальні труднощі життя повинні були бути змінені або виправлені лише з приходу нового покоління. Це було метою соціалістів-утопістів ХІХ ст., таких як Фур'є та Оуен, які організували експерименти комуністичного життя. Шарль Фур'є був ініціатором створення моделей комун, кожна з яких скла­далася з 1800 осіб, які він називав фаланстерами (фалангами). Роберт Оуен також установив ряд експериментальних комун, найвідоміша з яких — Нова Гармонія в Індіані в США (1824—1829). Найбільш успішними експериментами з комунами була система кіббутц в Ізраїлі, яка складалася із системи кооперативних, зазвичай сільських, поселень, якими володіли та управляли їхні члени. Перший кіббутц був створений у 1909 р., і на сьогоднішній день майже три відсотки жителів Ізраїлю живуть в кіббутцах, в той час як більше п'яти відсотків живуть у менш строгих по­селеннях Мошав.

Власність і праця. Центральною ідеєю соціалізму є контроль над товарами і послугами, які розглядаються як суспільний продукт. Тому доводи соціалістів без­перервно кружляють довкола проблеми власності. Як правило, соціалісти вжива­ють термін «власність» на означення приватної власності, і особливо приватної власності на засоби виробництва. Тож у цьому розумінні слово «соціалізм» є анто­німом поняття «власність» й іноді вживається для зображення внутрішньодержав­них відносин, за яких власність на засоби виробництва є суспільною, а тому прива­тної власності в загальноприйнятому сенсі не існує. Проте існують глибокі розходження щодо визначення найдієвіших способів ефективного спільного воло­діння незалежно від того, хто є власником — держава, народ чи місцеві органи або ж об'єднання виробників, спілки виробників і споживачів, згуртованих особливими формами виробництва. Необхідне розрізнення понять власництва і володіння ввів анархіст Прудон. Власництво — це первинна претензія на ту чи іншу форму капі­талу, а володіння — це гарантоване право на її повсякденне використання. Соціалі­сти часто знаходять способи для утвердження і підкріплення цих претензій, а от їх­ні пропозиції щодо володіння менше виразні.

Наступною проблемою є те, що власність це лише одна із складових процесу виро­бництва, іншою є праця. Проблема власності полягає в тому, що її неналежно оціню­ють. Ще Фур'є і Маркс спробували прив'язати винагороду за вироблений продукт до кількості вкладеної праці. Ця спроба була закорінена в попередніх ліберальних конце­пціях процесу праці і мала як індивідуалістичний, так і соціалістичний підтекст, оскі­льки йшлося про узгодження індивідуальних претензій із результатами процесу вироб­ництва.

Намагання знайти спосіб винагородити суспільство і спроби знайти спосіб вина­городити працівника можуть мати різне спрямування. Відповідність винагороди за працю є нелегкою проблемою. Виробництво якогось продукту селянином або на­віть ремісником чи майстром можна розглядати як виробництво, що потребує праці однієї людини. У цьому разі зв'язок між продуктом виробництва та затраченими зусиллями видається простим і прямим. Промислове виробництво і поділ праці знищили цю простоту і зумовили розосередження відповідальності за процес виро­бництва. Існує три способи впоратися з цим: спробувати все ж таки прив'язати ви­нагороду до затрачених зусиль шляхом запровадження певної форми робітничого контролю; перебудувати процес виробництва таким чином, щоб виробничі одиниці були простими, прямими та самодостатніми, як це пропонували анархісти і такі со­ціалісти, як Вільям Морріс; або ж зовсім відмовитися від підприємств, або повер­нутися до винагородження всього суспільства через запровадження якоїсь форми централізованого розподілу.

Наступною проблемою є те, що соціалістичні концепції процесу виробництва обмежуються здебільшого промисловим виробництвом, а працю розглядають як ді­яльність, здійснювану за плату. Прихильні до соціалізму феміністки вказували на те, що жінки, які ведуть домашнє господарство, забезпечують виготовлення значної частки продуктів і надання послуг у будь-якому суспільстві; вони працюють, не отримуючи оплати в жодній її формі. Протягом другої половини ХХ ст. в соціаліс­тичних концепціях процесу виробництва обговорення проблем домашньої праці та відтворення робітничої сили відігравало все більшу роль.

Спільна власність. Соціалісти шукають причини змагання в суспільстві на не­рівності в інституті приватної власності, під яким вони зазвичай розуміють вироб­ниче багатство чи капітал, в меншій мірі — персональні речі, такі як одяг, меблі чи будинки. Таке ставлення до власності є характерною рисою, що відрізняє їх від лі­бералів та консерваторів, які розглядають володіння майном як природне та таке, що повинно існувати. Соціалісти критикують приватну власність із багатьох при­чин. По-перше, власність породжує несправедливість: речі виробляються колекти­вними зусиллями, тому й володіти ними має колектив, а не приватні особи. По­друге, приватна власність виховує жадібність, а отже, є моральною вадою. Приват­на власність заохочує людей бути матеріалістичними, вірити, що щастя та мораль­ного задоволення можна досягти лише шляхом погоні за багатством. Ті, хто мають багато власності, бажають ще більше нагромадити її, а ті, хто не має її, прагнуть отримати власність будь-яким чином. І нарешті, власність є розподіляючим елеме­нтом суспільства: вона породжує конфлікти між власниками та працівниками, між роботодавцями та тими, хто намагається отримати роботу, просто між багатими та бідними. Тому соціалісти висувають ідею про скасування інституту приватної вла­сності та його заміну колективним володінням продуктивними силами або ж, за більш скромними пропозиціями, — створення системи балансу між інтересами су­спільства та матеріальними інтересами власників.

К. Маркс у своїх теоріях передбачав знищення приватної власності та створен­ня, таким чином, безкласового суспільства, комунізму. Він свято вірив у те, що вла­сність має бути спільною та використовуватися в загальних цілях суспільства. Тим не менше, він мало згадував про те, як саме можна досягти такого суспільного ладу на практиці. Коли Ленін та більшовики захопили владу в Росії в 1917 р., вони вва­жали, що соціалізм можна побудувати, використовуючи широку націоналізацію підприємств та введенням прямого державного контролю над економікою. Цей процес не був завершений до 1930 р., коли відбулася «друга революція» Сталіна, що ґрунтувалася на повністю централізованій плановій економіці та системі зага­льної колективізації.

«Спільна власність» почала означати власність держави, чи те, що радянська конституція описувала як «соціалістична державна власність». Радянський Союз, таким чином, розвинув форму державного соціалізму.

Соціал-демократи також зацікавилися в державі як інструменту, через який доб­робутом можна було володіти колективно та управління економікою мало здійсню­ватися на плановій основі. Проте на Заході націоналізація набула лише вибіркового характеру та не перетворилася на загальну колективізацію, натомість економіка на­була форми змішаної, в якій деякі підприємства мали залишатися в руках приват­них власників, а інші управлятися на громадських засадах. Наприклад, у 1945— 1951 рр. уряд Етлі націоналізував те, що називають «командними висотами» економіки: головні індустріальні галузі, такі як вугільно-видобувна, важка промисловість, енергопостачання. З приватизацією цих галузей уряд сподівався управляти економікою без потреби у всезагальній колективізації. Однак, починаючи з 1950-х років, соціалісти самоусунулися від політики «володіння», надаючи переваги виступам за загальну рівність та справедливість. А в 1980-х роках політикою так званої «перебудови» стало навіть прийняття приватної власності в економіці та навіть приватизації.

Порівняльна характеристика розуміння власності

Ліберали бачать в економіці рушійну силу суспільства та нада­ють у своїх поглядах широкої підтримки ринковій капіталістичній еко­номіці, побудованій на засадах приватної власності, змагання та ма­теріальних стимулах. Однак якщо класичні ліберали представляють економічну модель без всякого державного втручання, то сучасні лі­берали допускають можливість обмеженого втручання держави в економіку.

Консерватори традиційно дотримуються позиції розвитку при­ватних підприємств, однак з присутністю обмеженого втручання держави в їхню діяльність, оскільки політика повністю вільного роз­витку може призвести до нестабільності в суспільстві через можливі «відмови ринку». Тим не менше, нове законодавство притримується принципу нерегульованого капіталізму.

Соціалісти марксистської традиції надають перевагу спільній власності та абсолютній соціальній рівності, яка в ортодоксальному комунізмі була представлена колективізацією та плановою економі­кою. Соціал-демократи, натомість, дотримуються думки про те, що ринок — це добрий слуга, однак поганий управитель, а тому підтри­мують концепцію регульованого капіталізму.

Анархісти є противниками будь-якої форми контролю та управ­ління економікою. Однак анархісти-комуністи дотримуються позиції спільної власності та невеликих елементів самоуправління, нато­мість анархісти-комуністи виступають за повністю безконтрольну економіку.

Фашисти характеризуються пошуком «третього шляху» вирі­шення економічної проблеми, яка в їхньому розумінні часто знаходить вираження в ідеях корпоратизації економіки, яка, на їхню думку, поєд­нує елементи праці та капіталу в одне органічне ціле. Націоналізація та планова економіка підтримуються в контексті спрямування ма­теріальних цінностей до однієї певної раси, яка того потребує.

Екологи засуджують обидві моделі економічного розвитку, оскіль­ки жодна з них не враховує інтересів екології. На їхню думку, доходи від економіки мають бути спрямовані на гармонійне існування людини та природи.

Кооперація. Якщо люди — істоти соціальні і політичні, соціалісти вірять, що звичайний стан відносин між ними — це співпраця, а не змагання. Конкуренцію лі­берали і консерватори розглядають як змагання між людьми, як природне і, деякою мірою, здорове. Це природно, тому що люди мають бути самодостатніми і зацікав­леними в плодах своєї праці, оскільки це спонукає особу до тяжкої праці та розвит­ку тих навичок та здібностей, якими вони володіють. Індивіди мають бути винаго­роджені за свої персональні здобутки, однаково, чи за те, що вони можуть бігати швидше ніж інші, чи за те, що отримують вищі оцінки на екзаменах, чи за те, що працюють більше та краще, ніж їх колеги. Соціалісти ж, з іншого боку, вірять, що конкурентні змагання настроюють одного індивіда проти іншого і заохочують лю­дей ігнорувати їхню соціальну природу. Як висновок, можна сказати, що змагання виховує лише обмежену кількість соціальних переваг і натомість пропагує егоїзм та агресію. Співпраця ж має як моральний, так і економічний зміст, і люди, що пра­цюють разом, на відміну від тих, що працюють нарізно, будуть розвивати симпатію один до одного, турботу та прив’язаність. Більше того, енергія співпраці може при­носити більше користі, ніж індивідуальна. Російський анархіст, Петро Кропоткін, наприклад, зробив припущення, що основна причина виживання людського виду та його процвітання полягала в його здатності до моральної допомоги. Соціалісти ві­рять, що люди можуть керуватися у своїх діях моральними стимулами, а не тільки матеріальними. В теорії капіталізм винагороджує індивідів за роботу, яку вони ви­конують: чим краще вони працюють, тим більш розвиненими є їхні навички і тим більшою буде їхня винагорода. Моральний же стимул працювати добре — це ба­жання зробити внесок у загальне добро. Маркс висловив ідею, пропонуючи комуні­стичну ідею розподілу: «Від кожного за здібностями, кожному за потребами».

Хоча дуже мало сучасних соціалістичних демократів замислюються про прави­льність відміни матеріального стимулу, вони, тим не менше, наполягають на потре­бі балансу в матеріальних та моральних стимулах.

Соціалістичне прагнення до співпраці стимулює розвиток кооперативних під­приємств, які мали замінити ієрархічні та побудовані на засадах змагання установи, які процвітали за капіталізму. Як виробники, так і споживачі кооперативних під­приємств мають використовувати свою енергію для духовної вигоди. У Великобри­танії кооперативні товариства почали з’являтися на початку ХІХ ст. Ці товариства купували товари оптом та дешево їх продавали членам робітничого класу. «Родж- деїльські піонери» заснували овочеву крамницю в 1844 р. та їхній приклад повто­рили майже по всій індустріальній Англії та Шотландії. Кооператори виробників, якими володіють та управляють їх робітничий актив, — це звичайне явище в де­яких частинах північної Іспанії, де промисловість організована згідно з принципом самоврядування робітників. Колективні форми (колгоспи) в Радянському Союзі бу­ли також засновані як кооперативні та самоуправлінські, хоча на практиці вони управлялися системою планування і були підконтрольні місцевим партійним керів­никам.

Співпраця і братерство. Соціалізм прагне замінити капіталізм та індивідуалізм такою формою виробництва і розподілу, яка є спільною і кооперативною. Заради цього соціалісти сподіваються змінити не лише структуру суспільства, а й мотива­цію його членів, які мають керуватися не егоїзмом, а альтруїзмом, орієнтуватися не на конкуренцію, а на співпрацю. Тому завжди були такі соціалісти, які висловлюва­ти свої доводи мовою моралі, психології і навіть релігії. З огляду на це в своїх твер­дженнях вони наближалися до ідей анархізму. В Об’єднаному Королівстві за пере­будову суспільства, що має ґрунтуватися на стилі життя індивідів, які житимуть комуною, виступав Едвард Карпентер, Вільям Морріс зображав комуністичне сус­пільство, засноване на дружбі або братерстві та задоволенні від творчої роботи, а Оскар Уайльд писав про «взірець людини» при соціалізмі. Інші англійські соціаліс­ти говорили про свої вірування як про «релігію», стверджуючи, що вони «наверну­лися» до соціалізму. А Тоуні засуджуючи «користолюбність» людської природи при капіталізмі, звертався до ідей протестантського християнства.

Існували й концепції вдосконалення природи людини, що узалежнювалося з ре­формуванням інституцій. Роберт Оуен відкидав ту ідею, що процес формування ха­рактеру є індивідуальним. Його критика наслідків впливу промислового капіталіз­му на характер людини доповнювалася пропозиціями щодо реформування і поліпшення індустріальної системи, яка б відповідно вела до вдосконалення люди­ни. Шарль Фур'є запропонував зробити роботу приємною, ставлячи протягом дня перед кожним членом фаланстеру різні завдання; це модель збалансованих комун, у яких мало бути зорганізоване його ідеальне суспільство. Така стурбованість стосо­вно природи і якості праці, що її відчуває кожен окремий робітник, була для соціа­лістів постійною, хоч і другорядною темою — її торкалися Маркс у працях з при­воду відчуження, Морріс, а також прихильники різноманітних рухів, що виступали за введення робітничого контролю. Зокрема такі ідеї висловлювали Тоуні та Коул, які вважали це складовою гільдійського соціалізму.

Існують також розбіжності в тлумаченні понять демократії, держави та права. Так одні представляли соціалізм і як уособлення ліберальної демократії, і як повну її протилежність. Інші соціалісти роблять наголос і на «формальній» свободі полі­тичної діяльності, і на «реальній» свободі економічних та соціальних можливостей. Перша з них зумовлює виступ за демократію, а друга — або виступ за соціальну демократію, або ж відкидання демократії як виключно «буржуазної» свободи.

Існують також розходження між тими соціалістами, для яких держава є знаряд­дям досягнення цілей, що до них вони прагнуть і тими прихильниками соціалізму, для кого вона є не більш ніж проміжною інституцією. Для Маркса останнє було очевидним, а тому суто соціал-демократична програма йому видавалася не придат­ною як з огляду на цю причину, так і у зв'язку з тим, що для нього (а особливо для таких його послідовників, як Ленін) демократичний метод у жодному разі не міг забезпечити контролю робітничого класу над державним апаратом, оскільки цей апарат разом із соціальною системою, в межах якої він діяв є уособлення капіталіз­му. Відмінне уявлення про соціалізм як про бажаний за обґрунтованого політично­го курсу, заснованого на пануванні робітничого класу, належало Фердинанду Лас­салю. Загальне виборче право мало стати засобом, за допомогою якого робітники візьмуть владу в свої руки; вони використовуватимуть її для того, щоб держава сприяла розвитку об'єднань виробників задля забезпечення робітників усіма пло­дами їхньої праці. Водночас із тієї точки зору, що веде свій початок від Гегеля, державу розглядали як потенційно найвище вираження ідеї загального добробуту.

Рівність і справедливість, як соціалістичні вподобання часто знаходять виправ­дання в ідеї рівності, але ці поняття визначають по-різному:

1) існують природжені, або позаісторичні, права людськості. Таке обґрунтуван­ня починається рішучим виступом Бабефа і Буонаротті на захист утвердження рів­ності в ході французької революції;

2) усі людські істоти мають спільну, позаісторичну, людську сутність, яка надає сенсу їхньому життю. Цей погляд знайшов найчіткіше вираження в Марксовій оці­нці процесу відчуження;

3) політична доктрина рівності, імпліцитно присутня в ліберальних поглядах на демократію, логічно веде до ширшої рівності за соціалізму;

4) суспільна природа життя і виробництва вимагає, щоб винагорода розподіля­лася порівну між усім загалом, а не між окремими індивідами;

5) усі люди є рівними, оскільки вони раби Божі, — до цього доводу вдався анг­лійський соціаліст Р. Г. Тоуні.

Віра «соціалістів» у рівність була не емпіричною, а скоріше моральною. Йдеться не про те, що всі люди однакові, але про те, що вони мають однакові потреби. Тому Луї Блан вважав нерівність здібностей не основою для виправдання надання неод­накової винагороди, а причиною внесення нерівноцінного вкладу. Звідси його час­то цитований вислів «Від кожного за здібностями, кожному за потребами».

Прагнення до рівності — це одна із визначальних рис соціалістичної ідеології. Рівність як політична цінність — найбільш чітка риса у розмежуванні соціалізму від лібералізму та консерватизму. Консерватори вірять у те, що людське суспільст­во з самого свого початку було ієрархічне і тому відкидають ідею рівності як абсу­рдну. Ліберали ж, однак, також прагнуть до рівності, але на тих засадах, що всі лю­ди рівні морально, а тому повинні мати однакові права та повагу. Однак вони народжені з дуже різними навичками і мають бути винагородженні матеріально згідно з цими навичками: ті, хто працюють важко і розвивають свої здібності, ма­ють бути багатшими, ніж ті, хто цього не робить. Таким чином, ліберали цінують моральну рівність, однак не бачать причини, чому це має призвести або призведе до соціальної та економічної нерівності.

Соціалізм характеризується переконанням у соціальній рівності, у рівності за доходом. Соціалісти приводять принаймні три тези, які підтверджують правиль­ність соціальної рівності. Перша полягає в тому, що рівність підтримує справедли­вість та чесність. Соціалісти проти того, щоб пояснювати нерівність у доходах шляхом природжених відмінностей у здібностях людей. Соціалісти вірять, що, оскільки капіталізм породжує дух змагання та егоїстичну поведінку, людську нері­вність породжує нерівність у структурі суспільства. Соціалісти не підтримують наївного переконання, що всі люди народилися однаковими, володіючи приблизно рівними здібностями. Рівне суспільство, егалітаристське суспільство — це не сус­пільство, в якому, наприклад, усі учні отримують однакові оцінки на екзамені з ма­тематики. Однак соціалісти вірять, що найбільш помітні форми людської нерівності є результатом нерівного ставлення суспільства, а не того, що природа нерівно наді­лила всіх здібностями. Справедливість, з точки зору соціалістів, вимагає, щоб до всіх членів суспільства ставилися однаково, чи хоча б більш однаково, незважаючи на їхній заробіток та матеріальне становище. Формальна рівність у капіталістичній системі, в її правовому та політичному сенсах, не відповідає дійсності з точки зору соціалізму, тому що вона ігнорує структуру капіталістичного суспільства. По­друге, соціальна рівність підтверджує принципи співпраці в суспільстві. Якщо лю­ди живуть разом у рівних умовах, вони скоріше за все працюватимуть разом заради загального добра. Рівні доходи, таким чином, підсилюють соціальну солідарність. А соціальна атомарність веде до конфлікту та нестабільності. Найбільш явно ці концепції виражаються у соціалістичних ідеях класового конфлікту, чи класової війни. По-третє, соціалісти підтримують соціальну рівність, тому що вони висту­пають за вдоволення потреб, які є основними для людського задоволення та само- реалізації. Потреба — необхідність: вона потребує задоволення. Це не просто легке бажання чи забаганка. Базові потреби, такі як потреби в їжі, житлі, воді, спілкуван­ні і т. д., є фундаментальними для існування людей; це означає для соціалістів, що задоволення цих потреб є шляхом до свободи. Оскільки всі люди мають майже од­накові потреби, задоволення цих потреб на базовому рівні веде до рівності. На від­міну від лібералів, соціалісти вважають, що свобода та рівність — це співставні цінності. Хоча всі соціалісти і погоджуються щодо цінності соціальної та економі­чної рівності, вони не погоджуються щодо рівня цієї рівності. Марксисти та кому­ністи вірять в абсолютну соціальну рівність, яка має бути досягнута націоналізаці­єю приватної власності та колективізацією господарства. Більше того, Маркс вірив, що для того, щоб зникли пережитки капіталістичної класової системи, прибутки мають бути розподілені порівну між усіма членами суспільства, виходячи з базових потреб. Однак соціалістичні демократи вірять у відносну соціальну рівність, яка має бути досягнута розподілом добробуту через прогресивну систему оподаткуван­ня, запроваджену державою. Соціал-демократи прагнуть радше приручити, а не знищити капіталізм. Вони визнають прийнятність визнання матеріальних стимулів і принцип задоволення базових потреб більшою міроюі сприймають як засіб викорі­нення бідності.

Рівність можливостей. Поняття рівності можливостей уперше отримало своє теоретичне обґрунтування в праці Платона «Держава», система освіти в якій буду­ється на тому, щоб дати однаково обдарованим і здібним дітям рівні шанси на здо­буття нерівних позицій у суспільстві. Рівні можливості часто називають неегаліта- ристським ідеалом, оскільки це більше пов'язане з тим, хто саме одержує суспільні блага, яких не вистачає на всіх, а не з тим, наскільки рівномірно чи нерівномірно вони розподіляються. Але якщо багато з помічених проявів нерівності людей зумо­влюються швидше вихованням, аніж природою, то тоді ідеал рівності можливостей має для суспільного розподілу гранично егалітаристське значення. Якщо талант і старанність вважаються змінною складовою дитячого середовища, а не складовою індивідуальності дитини, то тоді під поняттям рівності можливостей мається на увазі радикальне вирівнювання результатів, межі якого встановлюються тільки на­шими тактичними знаннями про генетичні механізми.

Ліберальна рівність. Доведена до логічної межі рівність можливостей підриває свободу людини, заважаючи людям вільно використовувати свої зумовлені середо­вищем ресурси, здібності, чесноти, щоб досягти неоднакових результатів. Більш лі­беральна концепція рівності залишає людям свободу переслідувати свої власні цілі, навіть якщо це суперечить принципу граничного вирівнювання можливостей. Лібе­ральну рівність найлегше визначити як такий стан справ, за якого люди є однаково вільними займатися реалізацією обраних ними планів на життя.

Філософи, яких зазвичай називають лібералами, і досі не дійшли згоди в тому, що ж таке рівна свобода. Прибічники лібералізму ототожнюють рівну свободу з майже абсолютним правом на володіння власністю й укладення угод, не звертаючи увагу на розподіл ресурсів, благ, який випливає з таких прав. За Робертом Нозиком, умова рівної свободи не спричинює, а на практиці може й перешкоджати наданню медичного обслуговування чи розподілу прибутку відповідно до потреб, заслуг, зу­силь чи будь-яких інших «взірцевих» принципів. Ліберальна концепція держави за­гального добробуту спирається на критичне ставлення Анатоля Франца до «магіч­ної рівності, закону, який однаково забороняє багатим і бідним красти хліб і спати під мостом». Вінцем соціальної справедливості, за Джоном Роузом, є максимальне підвищення цінності свободи в очах найменш забезпечених членів суспільства, за необхідністю й за допомогою перерозподілу прибутків і багатства від багатіїв і вла­сників до бідних громадян, позбавлених власності.

Демократична рівність. Критикуючи концепцію держави загального добробу­ту, демократи зосереджують свою увагу на іншому вимірі рівності: на можливості громадян брати участь в управління своїм суспільством на політичному рівні. Рус­со, класичний представник концепції демократичної рівності, витлумачував у своїх працях ідею перерозподілу економічних ресурсів в основному як засіб перерозпо­ділу політичної влади між громадянами шляхом ліквідації представницького уряду і створення настільки невеликого суспільства, щоб громадяни могли б дбати про своїх співгромадян як про власні родини. Його сучасні послідовники примирилися з тим фактом, що сучасні суспільства не можуть бути такими малими, як Женева Руссо. Але дехто все ще наполягає на необхідності граничної децентралізації полі­тичних інституцій як на способі надання всім громадянам можливості брати пряму участь в управлінні своїм суспільством. Інші захисники демократичної рівності сприймають представницькі органи влади, але шукають інституціональних засобів примушення державців бути більш відповідальними перед якнайбільшою кількістю своїх виборців. Критики зауважують, що демократична рівність може протистояти ліберальній: адже демократична більшість може вирішити позбавити меншість їх­ньої частки власності чи благ. У відповідь демократи твердять, що централізована держава, наскільки б егалітаристською в розподілі економічних благ та послуг вона не була, позбавляє більшість своїх громадян блага політичної участі та політичної спільності.

Гендерна рівність. Політичні філософи часто використовували ідеї основопо­ложної і розподільчої рівності стосовно тільки чоловічої половини людства як ви­ду. Хоча Локк і доводив, що все «людство» є «рівним і незалежним», він усе ж ви­ходив із того, що учасниками суспільного договору є лише чоловіки. Руссо, як і Аристотель, припускав, що жінки від природи не пристосовані до демократичного громадянства. Платон і Джон Стюарт Мілль це два важливих винятки. Платон увів в обіг ідею гендерної рівності, відстоюючи думку про те, що чоловіки і жінки одна­ковою мірою наділені чеснотами, необхідними для управління. Ціною тендерної рі­вності як рівності можливостей виступає відмова від сім'ї. Згідно з теорією Мілля гендерна рівність сумісна із свободою створювати родину. Мілль вважав, що навіть якщо жінки відіграють більшу роль у вихованні дітей, з ними слід обходитися так само, як і з чоловіками, в політичному, економічному і соціальному планах. Деякі сучасні теоретики фемінізму ставлять питання про те, чи сумісна гендерна рівність у суспільному житті з тендерною нерівністю всередині сім'ї. Інші йдуть за логікою ліберальної аргументації Мілля: навіть якщо пріоритет особистої свободи утримує державу від узаконення рівного розподілу праці в межах сім'ї, держава несе відпо­відальність за забезпечення жінкам усіх прав і свобод в усіх суспільних сферах, включаючи економічну.

Расова рівність. Вимогу щодо расової, як і щодо ґендерної рівності часто можна віднести до загальних егалітарних засад. Представники американського руху за громадянські права, наприклад, указували на те, що свято вірити в рів­ність усіх людей і воднораз не надавати чорношкірим права голосу чи права ко­ристуватися тими самими громадськими приміщеннями, що ними користуються білі, є лицемірством. Більшість егалітаристських положень відкрито спрямовані проти такої дискримінації. Так, нещодавно висунута нова вимога — вимога дис­кримінації на користь чорношкірих у державі, яка ними опікується, — стала ви­значальною теоретичною проблемою для егалітарної теорії справедливості. «На­дання пільг», або «зворотну дискримінацію», іноді захищають з огляду на принцип пропорційного представництва груп: прибуток, влада і престиж мають розподілятися між окремими групами всередині суспільства пропорційно їх роз­міру. Критики вказують на те, що принцип пропорційного представництва груп часто суперечить ставленню до окремих осіб із цих груп як до рівних. Але «зво­ротну дискримінацію» захищають і на індивідуалістичних засадах як засіб від­шкодування окремим представникам непривілейованої групи страждань, яких вони зазнавали від дискримінації в минулому. Також консерватори традиційно розглядали суспільство як ієрархічне, і тому мають право жити і процвітати. За їхнім переконанням, у природі мають бути враховані інтереси всіх організмів, а не тільки інтереси людей.

Справедливість. Принаймні з часів Платона політичні мислителі незалежно від своїх переконань вважали справедливість однією з основних ознак належного полі­тичного устрою. Насправді існувала навіть спокуса вважати справедливість все­осяжною політичною чеснотою, тобто гадати, що належне суспільство і справедли­ве суспільство — це одне й те ж саме. Та хоч якою б сильною не була ця спокуса, не варто піддаватися їй. Характерною рисою ідеї справедливості є те, що люди як окремі індивіди одержують таке ставлення, на яке вони заслуговують. Це відмежо­вує справедливість від інших бажаних властивостей суспільства, особливо від тих, що стосуються його загального характеру: країна може процвітати економічно, вес­ти успішні війни або мати високий рівень розвитку мистецтва і при цьому не обов'язково бути справедливою. Найкращим залишається узагальнювальне визна­чення Юстиніана: справедливість — це постійна і вічна воля віддавати кожному належне.

Розвиваючи цю думку, треба, по-перше, звернути увагу на те, що належними можуть бути і винагорода, і покарання. Справедливість покарання потребує дотри­мання таких трьох умов:

1) щоб покарання було накладене із застосуванням певних процедур тільки на тих, хто був визнаний винним у скоєнні правопорушення;

2) щоб покарання було однаковим для всіх, тобто міра покарання завжди має за­лежати від тяжкості правопорушення;

3) щоб покарання було пропорційним злочину — не надто суворим і не надто м'яким.

В історії склалася тверда тенденція вбачати нерозривний зв'язок між справе­дливістю і законом: бути справедливим і для окремої людини, і для публічної влади означає бути законослухняним. Закон містить у собі загальні правила про те, як люди повинні поводитись один з одним, і в окремих випадках визначає, які права надає кожному його власність, заслуги і тому подібне. Справедливість означає повагу до цих звичаїв і прав. Але для більшості мислителів цієї традиції для того, щоб вважатися справедливим, сам закон теж має відповідати певним моральним вимогам. Це часто висловлювалося мовою природного права: за по­зитивним правом стоїть моральне право, яке можна осягнути розумом, і в конф­ліктних ситуаціях справедливість визначається саме на основі морального пра­ва. Хоча прихильники цієї доктрини критично підходили до загального права, за змістом її зазвичай вважають глибоко консервативною. Допускається, що в бі­льшості випадків наявні закони просто формулюють природне право більш чіт­ко і точно. Справедливість, таким чином, теж має консервативний характер. Це чеснота, що захищає суспільний лад, у якому кожна особа посідає місце, визна­чене законом.

Але навіть у минулому ця панівна ідея співіснувала з іншими ідеями, які до пев­ної міри були прототипами сучасного поняття соціальної справедливості. Обмін товарами і послугами на ринку не можна повністю врегулювати законами, проте і тут піднімається питання справедливості у відносинах між договірними сторонами. Аристотель у своєму славетному діалозі дав окреме визначення справедливості в торгівлі: щоб обмін був справедливим, доводив він, має існувати загальний крите­рій цінності, за допомогою якого вимірювалися б товари обох сторін. Подібна ідея лежала в основі середньовічного поняття справедливої ціни.

Натомість у середньовічних роздумах про справедливість на перше місце стави­ли ідею потреби. Хоча загальний обов'язок допомагати вбогим сприймався як обов'язок милосердя, часто казали, що люди, які мають надлишкове багатство, що його більш ніж потрібно для підтримання їхнього соціального статусу, мають, згід­но з принципом справедливості, допомагати злиденним. Фома Аквінський пішов навіть далі, заявивши, що людина в крайній потребі має право взяти чужу влас­ність, аби забезпечити собі прожиття.

Ми бачимо, що ідеї справедливості відображали наявні суспільні відносини, водночас допомагаючи вибудовувати їх. Що стосується сучасного періоду, то осно­вною його відмінністю є виникнення ідеї соціальної справедливості.

Соціальна справедливість та її критики. Говорити про «соціальну справедли­вість» означає намагатися поставити всю схему розподілу в суспільстві в залеж­ність від принципу справедливості. Цей термін уперше з'явився в ході політичних дебатів початку XIX ст. (його вживав зокрема Джон Стюарт Мілль) із тих пір став загальновживаним. Поняття соціальної справедливості ґрунтується на двох припу­щеннях. По-перше, соціальними процесами можна управляти, принаймні в загаль­ному плані, за допомогою законів; це уможливлює спробу свідомо змінити суспіль­ство. По-друге, можна віднайти силу — зазвичай у системі управління, — здатну здійснити реформування суспільства. Існують дві основні концепції соціальної справедливості. Одна з них уособлює поняття заслуги і винагороди, інша — потре­би і рівності.

За першою концепцією, соціальне становище і матеріальна винагорода людини по­винні якомога більше відповідати її місцю на шкалі заслуг. Ця ідея висловлюється й у вимогах щодо «доступності кар'єри для талановитих» та «рівності можливостей». Во­на передбачає скасування спадкових привілеїв та існування відкритого суспільства, в якому люди отримують можливість проявляти свої здібності. Незважаючи на спільну основу, погляди на те, що є «заслугою» і як її оцінювати на практиці, дещо різняться. Для декого заслуга залежить від розміру внеску: які здібності має людина і наскільки ефективно вона їх використовує. Інші доводять, що здібності як такі не мають стосунку до заслуг: люди отримують винагороду за зусилля, які вони роблять і, можливо, залеж­но від вибору більш-менш корисного напряму докладання зусиль. Що стосується оці­нювання, то ліберальні мислителі часто вважали вільний ринок найкращим механізмом винагородження заслуг на практиці, доводячи, що ціна, яку може отримати людина за свої товари і послуги, є цілком достатнім показником їхньої цінності для інших. Цю точку зору критикували соціалісти, вказуючи на те, що на ринкові доходи часто впли­вають такі фактори, як талант і соціальне походження, які не мають ніякою відношення до заслуг. Дехто із соціалістів пропонував натомість оцінювати заслуги безпосередньо, наприклад, за допомогою урядової установи, відповідальної за встановлення зарплатні в плановій економічній системі.

Згідно з другою концепцією, блага мають розподілятися залежно від різних потреб кожної окремої людини. Ця концепція дуже близька до ідеї рівності, оскільки програ­ма, яка успішно задовольняє потреби, робить людей рівними матеріально, принаймні, в одному важливому аспекті. Однак існують загальновідомі труднощі, пов'язані з точ­ним визначенням ідеї потреб. Потреби слід відрізняти від бажань або вподобань, оскі­льки ці поняття можуть включати в себе майже несумісні пункти; з іншого боку, по­треби людей сильно різняться залежно від основних цілей їх життя. Хоча концепція потреб вибудовується на біологічному стрижні, що отримує прояв у потребі в їжі, одя­гу та житлі, існує й велика периферія, де потреби залежать від визначеного культурою способу життя. Зважаючи на таке розмаїття, прибічники всіх концепцій соціальної справедливості, що ґрунтуються на потребах, дотримувалися однієї з двох загальних моделей. Більш радикальна модель, характерна для комунізму, дозволяє кожній люди­ні самій визначати свої потреби і допускає, що можна створити достатні ресурси для задоволення всіх потреб, визначених таким чином. У рамках більш поміркованого під­ходу, характерного для соціал-демократії, допускається, що державна влада має визна­чати потреби згідно зі стандартами, характерними для певного часу і місця. Останній погляд дає змогу знайти компроміс між вимогами про задоволення потреб і про вина­городження заслуг: частина суспільних ресурсів розподіляється згідно з потребами че­рез державну систему соціального забезпечення, а інша частина — відповідно до за­слуг через економічний ринок або бюрократичні процедури. Нині це найпопулярніша на Заході інтерпретація соціальної справедливості.

Соціальні класи в широкому розумінні відображають групи людей, які займають неоднакове соціальне та економічне місце в суспільстві. Соціалісти традиційно розгля­дають соціальні класи як фундаментальний елемент принципу соціального розподілу.

Вони вірили, що в досоціалістичних суспільствах люди мають схильність думати та діяти разом з тими, з ким вони поділяють економічну власність та мають спільні інте­реси. Іншими словами, соціальні класи, а не індивіди є головними акторами історії, і тому вони містять ключ до розуміння соціальних та політичних змін. Наприклад, не­справедливість у капіталістичному суспільстві найкраще пояснюється тенденцією до пригнічення привілейованим класом інших наявних у суспільстві соціальних класів. Друга форма соціальної класової політики звертає увагу на робітничий клас і пов’язується з політичною боротьбою. Соціалізм часто розглядався як виразник інте­ресів робітничого класу, а сам робітничий клас — як двигун та спосіб досягнення соці­алізму. Тим не менше, соціальний клас не сприймався як необхідна та постійна риса суспільства: соціалістичні суспільства мають бути або безкласовими, або такими, в яких різниця між класами зовсім невелика. Позбавляючись від капіталістичної експлу­атації, робітничий клас також позбавляється самоідентифікації як робітничий клас, становлячись при цьому повноцінними людськими істотами.

Однак соціалісти ніколи не розділялися за природою та важливістю соцкласів. За марксистською традицією, клас позначався економічною силою, як відносини між окремими індивідами для покращення процесу виробництва. З цієї точки зору, класовий поділ та поділ між капіталом та працею, — це поділ між власниками про­дуктивних сил (буржуазією) та тими, хто живе виключно за рахунок продажу своєї праці (пролетаріат). Ця марксистська класова модель суспільства характеризується непримиренним конфліктом між буржуазією та пролетаріатом, що неминуче веде до скинення буржуазії пролетаріатом шляхом революції. Маркс і Енгельс пишуть у своєму комуністичному маніфесті: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Вам немає чо­го втрачати, окрім своїх ланцюгів». Соціал-демократи, з іншого боку, тяжіли до по­ділу суспільства на класи за доходом та різним статусом у суспільстві. Їхнє суспі­льство поділялося на «білі комірці» (середній клас) та «голубі комірці», або працююче населення (робітничий клас). З цієї точки зору, розвиток соціалізму асо­ціюється із зменшенням прірви між середнім класом та робітничим класом, яке має відбутися через економічне та соціальне втручання. Тому соціал-демократи вірять більше у виправлення класової ситуації та гармонію між різними класами, ніж у поляризацію відносин та класову війну. Однак зв’язок між соціалізмом та класовою політикою зменшився із середини ХХ ст. Це було великою мірою пов’язано з тим, що, по-перше, зменшився рівень солідарності між робітничим класом, а по-друге, з тим, що зменшився сам традиційний робітничий клас, або міський пролетаріат. Формальний зв’язок між робітничим класом та соціалізмом був фактично знище­ний, про що описує Андре Гота у праці «Прощавай, робітничий клас» (1982). По­слаблення класової політики — це наслідок деіндустріалізації, скорочення вироб­ничої промислової бази, що пов’язане зі скороченням традиційних галузей промисловості, які потребували значної робітничої сили, таких як вугільно- видобувна, галузь важкої промисловості, суднобудування та ін. «Фордистській» си­стемі, що функціонувала на основі великої кількості виробників та покупців, при­йшла на зміну «постфордистська», яка характеризувалася більш різноманітними класовими формаціями. Внесок цієї системи залишив відчутний слід на діяльності заснованих на підтримці робітничого класу соціалістичних партій. Вони не тільки зазнавали тиску щодо зміни своїх традиційних поглядів, для того щоб завоювати голови виборців середнього класу, а й мали серйозно зменшити свій радикалізм у питаннях класового визволення та приділяти більше уваги питанням тендерної не­рівності, екологічної гармонії, правам тварин, миру та міжнародній політиці.

Влада робітничого класу. Поняття «клас» посідає центральне місце в дослі­дженнях капіталізму із соціалістичних позицій. Капіталізм — це суспільство, яке формує класи експлуатованих і експлуататорів, тож, з цієї точки зору, представни­ки робітничого класу є водночас і найбільш нещасними жертвами капіталізму, й оплотом боротьби з ним та призвідниками його майбутньої поразки. Соціалісти твердили, що бажані зміни почнуться в результаті зростання могутності і впливо­вості робітничого класу і що зміцнення робітничого класу саме по собі є бажаною складовою соціалізму. Суперечність між прямо здійснюваною владою робітників, що в ній можна вбачати вираження свободи, і здійснюваною державною владою, що загрожує набути вигляду патерналізму, була чітко окреслена в працях францу­зькою соціаліста XIX ст. Луї Блана. Він виступав за заміщення дуалістичного капі­талістичного виробництва громадськими майстернями. Спочатку їх фінансуватиме держана, яка й керуватиме ними, але згодом вони розвинуться в самоврядні суспі­льні підприємства. Так само і у Франції Жорж Сорелъ виступав за встановлення влади робітників за допомогою об'єднань, за ту форму синдикализму, що має на меті загальний страйк, який призведе до повалення капіталізму й утвердження ро­бітничої держави. В Об'єднаному Королівстві нереволюційна версія встановлення влади робітників, здійснюваної з огляду на потреби виробництва, отримала вигляд гільдійського соціалізму, речники якого прагнули поєднати отримуване від роботи задоволення водночас і з децентралізацією влади виробників, і з граничним узго­дженням та впорядкуванням функцій перебудованої держави. Різноманітні форми робітничого контролю продовжували приваблювати соціалістів і впродовж XX ст., і дехто з них черпав впевненість у позірному успіху практичного втілення соціаліс­тичної програми в Югославії та інших країнах.

Існує також проблема з визначенням тих, хто є представниками робітничого класу, тобто чи цей клас складається виключно з найманих промислових робітни­ків, чи охоплює і працівників сфери послуг. Та навіть якщо поняття «робітничий клас» і буде визначено, виникає одне розходження між твердженнями тих, хто за­сновує свої концепції на тій структурі робітничого класу, яка, як вважають, йому фактично притаманна при капіталізмі, й очікуваннями тих, хто зважає, що робітни­чий клас має високорозвинену політичну свідомість. У другій половині ХХ ст. со­ціалісти витратили немало енергії на зображення якостей нинішньої і колишньої культури робітничого класу. Проте є такі соціалісти, як Джордж Оруелл, які у зма­люванні можливого соціалістичного майбуття покладалися на ідею добропоряднос­ті робітничого класу, були піддані критиці за приглушення радикального і прогре­сивного спрямування соціалізму і в приписуванні йому надмірної кількості ознак, притаманних консерватизму. З іншого боку, тих, хто виходив із того, яким має бути робітничий клас, критикували відповідно за покладання взагалі не на робітничий клас, а на політичну еліту різного соціальною походження.

Удосконалення та ефективність. Капіталізм і промислове виробництво були для соціалістів водночас і неефективними, і згубними, а тому вони висували багато пропозицій щодо їх перебудови, яка сприяла б підвищенню прибутковості і раціо­нальності, або «ефективності». Від віри в зумовленість людського характеру навко­лишнім світом Оуен перейшов до твердження про те, що експлуататорську й інди­відуалістичну систему виробництва слід замінити впорядкованим і гармонійним середовищем, яке виховувало б громадянські чесноти. Сен-Симон обстоював раці­ональну організацію індустріального виробництва під керівництвом інтелектуаль­ної і наукової еліти. У своїй концепції, яка засновувалася на визнанні суспільної природи виробництва, він звернувся до ідеї «братерства» й особливо сильно під­креслював внесок робітників фізичної праці, тож її часто називають одним із коре­нів сучасного соціалізму. Це також відображає улюблену тезу пізніших соціалістів стосовно зростання ефективності, що стане наслідком перебудови суспільства зве­рху, здійсненої досвідченою і кваліфікованою елітою, яка в певному сенсі предста­влятиме інтереси загалу. Опісля Сен-Симона представлення соціалізму як системи раціонального використання економічних ресурсів привело до виникнення техно­кратичного елітаризму фабіанського ґатунку, а після Першої світової війни — до обстоювання планування як методу забезпечення й економічної ефективності, й економічної рівності, до чого спонукали уявні успіхи Радянського Союзу.

Революційний соціалізм. Шляхи реалізації соціалістичних ідеалів. Багато соці­алістів початкового періоду існування ідеології вірили в те, що соціалізм міг бути представленим лише революційним скиненням існуючого політичного ладу та розгля­дали насильство як неминучий атрибут такого усунення влади. Одним із засновників та послідовників такої ідеології був французький соціаліст Огюст Бланкі, який висту­пав за створення невеликих мобільних таємних груп для планування та здійснення ре­волюційного захоплення влади. Маркс та Енгельс, з іншого боку, пропагували револю­цію пролетаріату: робітничі свідомі маси мали піднятися на боротьбу та скинути капіталізм. Однак до 1917 р. жодного успішного захоплення влади за будь-яким сцена­рієм не відбулося. В 1917 р. невеликі організовані загони більшовиків, очолювані Ле­ніним, захопили владу в Росії, що більше було схоже на переворот, ніж на загальнона­родну революцію. За не великим рахунком, революція в Росії 1917 р. послужила своєрідною моделлю для подальшого «покоління» революцій.

Протягом ХІХ ст. революційна тактика була приваблива для соціалістів з двох причин. По-перше, початковий розвиток індустріалізації призводив до складного становища робітників, які були втягнуті у зростаючу бідність та відсутність праце­влаштування. Капіталізм за такої ситуації розглядався як експлуататорська сила, а робітничий клас за цією моделлю був на грані революції.

По-друге, в робітничого класу було недостатньо важелів впливу на тогочасну полі­тичну ситуацію: він був практично відсторонений від політичного життя. В тих краї­нах, де при владі знаходилися автократичні монархії, як наприклад у Росії, політични­ми правами користувалися великі землевласники. У тих країнах, де при владі були конституційні монархії, виборче право обмежувалося виборчим цензом, при якому ро­бітничий клас був позбавлений права голосу. В тих же країнах, де загальне виборче право вже було встановлене, як, скажімо у Франції після 1848 р., більшість становили малі землевласники, які дотримувалися консервативних поглядів. У цьому випадку, французький анархіст Прудон застерігав, що загальне виборче право є контрреволюці­єю. Отже, для робітників єдиним можливим шляхом доступу до влади була революція.

Однак революція була для соціалістів не просто шляхом приходу до влади. Вона виходила з їх ідеологічних цінностей. На відміну від лібералів, які розглядали дер­жаву як нейтральну сторону, що боролася за загальне добро, соціалісти вважали її агентом класового придушення, що діяв в інтересах капіталізму проти інтересів працівників. Марксисти, наприклад, вірили, що політична влада виражає інтереси лише певного соціального класу, а держава є буржуазною державою, тобто вираз­ником інтересів капіталізму. Політичні реформи та поступові зміни не мають жод­ного сенсу. Загальні, регулярні та альтернативні вибори є, в кращому випадку, фа­садом, за яким приховують прагнення до неправильного спрямування енергії робітничого класу. Таким чином, робітничому класу не залишається жодного вибо­ру: для того щоб побудувати соціалізм, потрібно спочатку скинути буржуазію шля­хом революції. Маркс вірив, що безпосередньо за революцією має встановитися «диктатура пролетаріату» для захисту здобутків революції від реваншизму буржуа­зії. У другій половині ХХ ст., в революційній долі соціалізму була впевнена більша частина соціалістів світу. Представники рухів за національне визволення від коло­ніального гніту були переконаними, що з колоніальною владою не можна було вес­ти результативних переговорів. В Азії китайська революція, очолювана Мао Дзеду- ном, стала кульмінацією довготривалої збройної боротьби проти Японії та націоналістичних сил. Об’єднання В'єтнаму було досягнуто в 1975 р. після довгої та кровопролитної війни з Францією, а потім і США, що замінили Францію у цій війні. До своєї смерті в 1967 р., Че Гевара, аргентинський революціонер, керував своїми військами в різних частинах Південної Америки, керував операцією по скинен­ню на Кубі проамериканского режиму Батісти та привів до влади Фіделя Кастро. По­дібні події відбувалися і в Африці, де, наприклад, сталася кровопролитна війна проти Франції за отримання незалежності в 1962 р. У світлі алжирського досвіду французь­кий революційний теоретик, Франц Фанон, в одній зі своїх праць зауважив, що жорс­тока боротьба була не просто політичною необхідністю. Це була також і філософська необхідність, необхідність самовираження чорного населення країни, яке могло бути досягнуто лише пролиттям крові та досвідом повстання після багатьох років приду­шення та політичного паралічу.

Вибір революційного шляху мало великі наслідки для соціалізму. Наприклад, використання цього шляху вело до переслідування фундаменталістських цілей. Ре­волюція мала ту перевагу, що дозволяла викорінити всі пережитки старого режиму та встановити абсолютно нову соціальну систему. Так, коли Червоні кхмери, очо­лювані Пол Потом, прийшли до влади в Камбоджі, вони проголосили початок ну­льового року. Капіталізм мав бути знищений, а на його місці встановлена зовсім нова система. В такому розумінні соціалізм набував форми колективізації за мо­деллю сталінізму 30-х років. Революційний шлях також пов’язували з переходом до диктаторства та проведенням масових репресій. Такий підхід зумовлювався рядом причин. По-перше, використання сили зумовлювало розгляд сили як легітимний політичний інструмент. Як зауважив Мао: «Сила знаходиться в дулі пістолета». По­друге, революційні партії являли собою в основному чітко структуровані організа­ції військового типу, які просто були об’єднані між собою після захоплення влади. По-третє, під час викорінення старої системи влади всі опозиційні партії знищува­лися, що створювало підґрунтя для диктаторського режиму. Однак принципи рево­люційного соціалізму були значною мірою підірвані після падіння комунізму під час так званої контрреволюції 1989—1991 рр. Це зрештою призвело до закінчення вищезгаданого поділу, що брав свій початок від 1917 р. та спричинили прийняття принципів демократичної боротьби в правовому полі.

Еволюційний соціалізм. Хоча ранні соціалісти часто й підтримували ідею ре­волюції, в ХІХ ст. ідея революційної зміни влади почала вщухати, принаймні у провідних капіталістичних країнах Західної та Центральної Європи. Сам капіталізм змінився, а тому на кінець ХІХ ст. робітничий клас втратив свої революційні на­строї, оскільки був інтегрований у політичну систему суспільства. Заробітна плата, рівень життя почали зростати, частково, як результат широкомасштабної експансії в Африку та Азію після 1975 року. Робітничий клас почав розвивати власні громад­ські об’єднання, такі як робітничі профспілки, клуби працюючих, політичні партії та ін., що, з одного боку, захищали їхні інтереси, а з іншого — надавали їм відчуття безпеки та інтегрованості в загальні політичні процеси індустріального суспільства. Поліпшення рівня демократії дало змогу зменшити майновий ценз, що дало змогу робітничому класу брати участь у голосуванні. Після Першої світової війни у ряді країн було запроваджене загальне виборче право, в деяких країнах воно навіть по­ширювалося на жінок. Такі зміни у суспільстві мали на меті відмовити соціалістів від революційного вирішення їхніх проблем та переконати їх, що є інший, демокра­тичний, парламентський, еволюційний шлях до соціалізму. Значимим є той факт, що наприкінці свого життя Маркс уже був готовий розглядати можливість мирного переходу до соціалізму у високорозвинутих країнах Західної Європи, а Енгельс від­крито схвалював виборчу систему, запропоновану СДП Німеччини. Революційні ж настрої продовжували панувати лише в економічно недорозвинутих країнах, таких як Росія.

Фабіанське товариство у Великобританії, до якого входили великі мислителі то­го часу, такі як Бернард Шоу, Герберт Уеллс, очолюване Беатрісом та Сідні Веб­бом, зайнялося розглядом парламентського соціалізму в Великобританії.

Назва товариства походила від імені римського полководця Фабіуса Максимуса, який відзначився своєю терплячістю в обороні проти армії Ганнібала. На їхню дум­ку, соціалізм буде розвиватися повільно та мирним шляхом з ліберального капіталі­зму шляхом еволюції. Це буде досягнуто поєднанням політичних дій та освіти. По­літичні дії полягатимуть у тому, щоб створити соціалістичну політичну партію, яка змагатися за владу мирним шляхом, а не готуючись до насильства. Тому члени сус­пільства сприймали ліберальне бачення держави як нейтрального арбітра, а не ін­струменту придушення. Вебби брали активну участь у створенні Лейбористської партії в Великобританії в 1918 р.

Фабіанці також вірили, що еліта суспільства може бути навернута до соціалізму через освіту. Вони повинні самі зрозуміти, що соціалістичні ідеї набагато переви­щують за значимістю ідеї капіталістичного суспільства, а тому, власне, їх і сприй­няти. Так, соціалістична економіка могла запобігти марним витратам, пов’язаним з класовими конфліктами.

Ідеї товариства також лягли в основу програми при створенні Соціалістичної партії Німеччини, що була найбільшою соціалістичною партією Європи і мала най­більше представництво в парламенті Німеччини. Офіційно партія керувалася по­стулатами теорії Маркса, але на практиці вона втілювала реформістські ідеї, ідеоло­гом яких був Фердінант Ласаль, який виступав за встановлення соціалізму шляхом поступових реформ, проведених мирним чином. Подібні ідеї розвивав і Едуард Бе­рнштейн, чиї ідеї у еволюціоністського соціалізму були подібними до ідей посту­пового соціалізму фабіанців. Він вважав недоцільним ведення боротьби за соціа­лізм збройними методами, а найкращим способом досягнення соціалізму для робіт­ничого класу вважав прийти на вибори та проголосувати за соціалізм, який є про­дуктом еволюції від капіталізму. Такі самі принципи домінували в програмах соціалістичних політичних партій, що почали масово з’являтися по всій Європі, які співпрацювали також і з європейськими комуністичними партіями Іспанії, Італії та Франції. Створена в результаті єврокомуністична модель мала на меті побудову комунізму шляхом демократичних перетворень, зберігаючи при цьому відкриту, альтернативну політичну систему.

3.