ЩО ТАКЕ ЕКОНОМІЧНА РІВНІСТЬ?

Я говорив, що мотиваційна рівність у певному розу­мінні передбачає і розподільну рівність. Але в якому? Почнемо з глибокого і узагальненого розгляду. Всяка по­літична теорія, яка одним із своїх завдань обирає розпо­дільну рівність, висуває або передбачає систему виміру розподільної рівності, тобто передбачає певний стандарт оцінки того, до покращення чи погіршення в такий спо­сіб визначеної рівності призводять ті чи інші соціальні зміни.

Перш ніж розглянути, яке удосконалення відповіді на запитання «Що таке рівність?» є кращим, мусимо зробити вибір, яку з двох узагальнених відповідей — рівність мож­ливостей чи однакові достатки — розглядатимемо. Рів­ність достатку може видатись привабливішою, бо стосу­ється того, що передусім цікавить людей: попри все, люди вважають добробут основою, а можливості лише знаряд­дям можливого добробуту. Проте й рівність можливостей має свою принадність. Вона співзвучніша нашому почут­тю персональної відповідальності, оскільки в цьому ви­падку вважається, що, за умови справедливого початко­вого розподілу, вибір людьми способу реалізації наявних можливостей, а також оцінка успішності обраного ними життя — це їхня приватна справа, а не вирішується ко­лективно.

Насправді первісна привабливість рівності добробу­ту — ілюзорна, адже ми не можемо вважати добробут мі­рилом рівності, допоки не оберемо якусь специфічну концепцію добробуту, яка б годилася для цієї мети, а як тільки ми це зробимо, то вся первісна привабливість доб- робутного егалітаризму зникає⁵. Етичний індивідуалізм обирає за міру рівності можливості, а не добробут. Істин­ної економічної рівності можна досягти лише за умови, що люди мають однакові початкові можливості і самі мо­жуть вирішувати, які завдання, мрії та досягнення для них є важливішими, і, прагнучи до свого власного ідеалу, ко­ристуватися можливостями так, як вони вважають за най­краще. Проте рівність можливостей слід надалі конкре­тизувати; тобто необхідно з’ясувати, який спосіб розпо­ділу можливостей справедливий. Чи, наприклад, люди рівні у можливостях, якщо вони мають різні прибутки тільки тому, що хтось вирішує працювати старанніше, аніж інші? Або ж, хоча обидва однаково напружено пра­цюють, проте один обрав бізнес, тоді як інший викладає в університеті?

Критики економічної рівності здебільшого розуміють: рівність можливостей означає, що кожен мусить мати од­наковий достаток, незалежно від того, багато чи мало він потрудився, скільки витратив зусиль, і, маючи на гадці саме таке тлумачення рівності можливостей, висміюють її. Але насправді рівність можливостей реалізується впов­ні лише тоді, коли ресурси, якими володіють люди, од­наково вартісні, якщо оцінювати їх як сприятливі мож­ливості, тобто виходити з того, яку вартість вони мали б у руках інших людей. Ніякий розподіл не забезпечує пов­ної рівності, допоки він не пройде тесту, котрий еконо­місти називають тестом «заздрощів», тобто допоки ніхто із членів спільноти не матиме підстав заздрити всьому розмаїттю можливостей, якими володіють усі інші члени спільноти, включаючи сюди й вибір зайнятості та витрат, які ці можливості породжують. Я заздрю вашим можли­востям, якщо я віддаю перевагу їм та життю, яке вони породжують, над моїми власними.

Заздрість, про яку йдеться у даному тесті, — це еконо­мічний, а не психологічний феномен. Хтось заздрить су­купності можливостей іншої персони, якщо він надає цим можливостям переваги над своїми, прагнучи того, що вони породжують. Звичайно, ми можемо задовольни­ти вимоги цього тесту навіть тоді, коли за рівних можли­востей люди досягли неоднакового достатку й добробуту. Якщо ваші плани, мрії чи проекти набагато легше здійс­нити, аніж мої, або якщо ваша особистість наділена від­повідними особливостями, ви за таких же можливостей, як у мене, досягнете більшого достатку. Рівність можли­востей — це зовсім не те, що рівність добробуту.

За певних припущень, які я зараз викладу, задоволь­нити вимоги тесту на заздрість, а відтак і забезпечити пов­ну розподільну рівність, можливо, якщо скористатись теоретично змодельованим аукціоном Вальраса, де відбу­вається спродаж усіх наявних ресурсів людям, котрі по­чинають з того, що пропонують одну й ту саму ціну за ресурси, наприклад, однакове число аукціонних жетонів, якими ніхто з них не може скористатися за іншим при­значенням. Якщо такий аукціон повторювати, поки вже ніхто не виявить бажання провести його ще раз, і він, зрештою, остаточно завершиться, то вимоги тесту на заз­дрість будуть задоволені. Ніхто не матиме підстав вважа­ти, що чийсь пакет можливостей, все ще гарантований аукціоном, кращий за його власний, бо якби він віддавав перевагу пакетові ресурсів когось іншого, то отримав би його замість власного. Звичайно, в дійсності неможливо досягти такої ідеальної ситуації з багатьох причин, зокре­ма ось яких.

Можливості, що ними розпоряджаються люди, є двох видів: персональні й неперсональні. Персональні можли­вості — це якості розуму й тіла, які забезпечують людям успіх у реалізації їхніх планів та проектів: фізичне й пси­хічне здоров’я, сила і талант. Неперсональні можливос­ті — це та частина довкілля, якою можна володіти і яку можна передавати: земля, сировина, будинки, телевізійні мережі, комп’ютери, а також різноманітні законні права й вигоди, пов’язані з цими ресурсами.

Отже, рівність можливостей вимагає впровадження стратегії компенсації, щоб виправити, наскільки це мож­ливо, нерівність у персональних можливостях і талані. Ми не можемо компенсувати цю нерівність цілковито, бо в дійсності важко віднайти компенсаційну схему, яка задо­вольнила б найочевиднішу вимогу прихильників егаліта­ризму. Припустимо, ми просто періодично, скажімо, один раз на рік, передаємо багатство багатих бідним, доки не виявиться, що вимоги тесту на заздрість задоволені і кожен володіє однаковим достатком, тобто однаково сприятливими можливостями використати свій шанс. Та­ка політика, безперечно, впливатиме на те, щд саме і за яку ціну вироблятиметься в суспільстві, а отже, вплива­тиме й на становище кожного індивіда у такий спосіб, що багато хто з людей, включно з декотрими із низів су­спільства, переконаються у невигідності їхнього станови­ща порівняно з тим, яке було перед такими перерозподі­лами. Отже, пам’ятаючи про тих, хто в результаті кожної компенсаційної програми втрачає, ми повинні знайти та­кі виправдувальні аргументи, які пояснювали б, чому ці зміни все ж таки вдосконалюють рівність. З необхідністю такого теоретичного обґрунтування практичної проблеми зіткнеться кожен демократичний політик, який захоче вдосконалити рівність.

Є один переконливий спосіб задовольнити вимоги цього тесту. Можна придумати методи компенсації, які використовують систему оподаткування й перерозподілу, чи то в грошах, чи в сприянні зайнятості, чи в таких фор­мах, як надання медичної допомоги, що моделюється гі- потичним ринком страхових полісів, котрий імітує реаль­ний ринок страхових полісів за умов початкової рівності. Якщо всі люди мають однакові капітали і кожен може на однакових умовах купити собі страховий поліс за ціною, яка відображає реальний ризик на звичайному комерцій­ному ринку страхових полісів, то скільки страховок від нещасливих випадків, каліцтва, чи безробіття, чи низьких прибутків придбає в середньому одна людина і за якою ціною? Ми маємо скористатись відповідями на схожі за­питання, аби сконструювати систему оподаткування у та­кий спосіб, щоб розмір сплачуваних податків точно від­повідав цінам, які треба заплатити на такому гіпотетич­ному ринку страховок, а перерозподіл дорівнював би загальній сумі ризику, покритій страхуванням⁶. Програма перерозподілу податків такого типу, навіть якщо й буде виконана, не зможе повністю компенсувати нерівність у можливостях, вимоги тесту на заздрість не будуть задово­лені, проте вона, безумовно, зменшує таку нерівність, і ніхто з тих, хто сповідує етичний індивідуалізм і мотива­ційний егалітаризм, не зможе переконливо заперечити описану схему перерозподілу податків.

Щойно я говорив, що програма перерозподілу може використовувати річний прибуток держави від податків, змодельований на підставі обчислень гіпотетичних стра­ховок, або для розподілу грошей між особами, котрі, ймо­вірно, потребують таких страховок, або для забезпечення їх шансами та можливостями, котрі вони мали б, якби початкова рівність була досконалішою. Вибір диктується, зокрема, практичними обставинами. Проте рівність мож­ливостей надає перевагу, якщо це практично можливо, забезпеченню сприятливими можливостями, особливо роботою, а не забезпеченню грішми⁷. Забезпечення ро­ботою, хоч є, можливо, й не менш затратним, аніж заходи з грошових виплат, дає більші гарантії того, що люди ма­тимуть лише ті надходження, які вони спроможні мати завдяки власній праці, а саме забезпечення цього і є ме­тою рівності ресурсів, побудованої на моделі оцінки мож­ливостей.