САМОВИЗНАЧЕННЯ
Націоналізм як політична ідеологія з’явився тільки тоді, коли ідея національної общини зіткнулася з доктриною народного суверенітету. Це сталося протягом Французької революції внаслідок впливу робіт Жан-Жака Руссо, якого іноді називали «батьком» нового націоналізму.
Хоча Руссо прямо не звертався до питання нації, чи обговорення явища націоналізму, його наголос на відомому народному суверенітеті, вираженому в ідеї «загальної волі», було першою зерниною, якої прагнули націоналістичні доктрини. В результаті аналізу боротьби поляків за незалежність від Росії, він дійшов висновку, що все це міститься в культурі людей. «Загальна воля» — загальний чи колективний інтерес суспільства, бажання всіх провести всі дії самовіддано. Руссо запевняв, що уряд у своїй діяльності має ґрунтуватися не на необмеженій владі монарха, а на неподільній колективній волі всього суспільства. Протягом Французької революції віра в це відображувалася в твердженні, що французькі люди були громадянами, пройнятими ідеями невіддільних прав і обов’язків, та більше не були пасинками верхівок. Верховна влада (сила), таким чином, постійно перебувала з «французькою нацією». Форма націоналізму, що з’явилася після Французької революції мала основу певної нації чи людей, котрі управляли самими собою. Іншими словами, нація — не просто природна спільність, а природна політична спільність.У цій традиції націоналізму характерні статус державності і сама державність. Лакмусовий тест національної ідентичності є бажанням досягнути чи підтримувати політичну незалежність, що часто виражається принципом національного самовизначення. Мета націоналізму — заснування «етнічної держави».
Жан-Жак Pycco (1712—1778)
Французький мораліст і філософ. Народився в Женеві, можливо мав головний вплив на французьку революцію.
Руссо був самоучкою, він переїхав до Парижа в 1742 р. і став одним із провідних членів французького просвітництва, особливо Дідро (1713—1784). ПраціРуссо включають у себе освіту, мистецтво, літературу та філософію. Його філософія відображає доброчесність «природної людини» і викривлення «соціальної людини». ІІолітичне вчення Руссо, підсумоване в «Ємілі» (1762) і розроблене в «Суспільному договорі» (1762), захищає радикальну форму демократії, засновану на ідеї «загальної волі».Неможливо порівнювати Руссо з будь-якою іншою політичною традицією; його думка впливала на ліберала, соціаліста, анархіста, та дехто сперечається, що і на фашиста. По-перше, на це можуть впливати процеси уніфікації. Німецька історія, наприклад, дворазово переживала уніфікацію. В середньовічні часи, німецькі штати були об’єднані Карлом Великим у Святу Римську імперію, що відносилася до перших німецьких націоналістів «перших рейхів», Німеччина не переоб’єднувалась до тих пір, поки Бісмарк не заснував свого «другого рейху» в 1871 р. «Третій рейх» Гі- тлера не завершив процесу уніфікації шляхом включення Австрії до «Великої Німеччини». Після поразки в Другій світовій війні, Німеччина знову була розділена, з двома центрами — Західної і Східної Німеччини і постійною незалежністю від Австрії. Два центри кінцево об’єдналися в 1990р.
По-друге, суверенні держави можуть створюватися через досягнення незалежності, в якій нація позбувається чужих правил і отримує право управляти своєю долею. Наприклад, у польській історії відомо, як вони хотіли стати незалежними від управління ними іншими державами. Польща перестала існувати в 1793 р., коли її земля була розділена між Австрією, Росією та Прусією.
Для націоналістів суверенна держава є найвищою і бажаною формою політичної організації. Міць суверенної держави полягає в тому, що вона пропонує перспективність як культурної єдності, так і політичної всеєдності. Коли люди, що мають спільне культурне і етнічне походження отримують право на самоуправління, тоді національність і підданство збігаються. Крім того, націоналізм легітимує владу уряду.
Політичний суверенітет у суверенній державі знаходиться з людьми або нацією. Отже, націоналізм носить в собі ідею відомого самоуправління; ідею, що уряд існує для людей і створений людьми. Ось чому націоналісти впевнені, що сили, які створили незалежний світ, є природними та непереборними, і що ніяка інша соціальна група не може мати фундаментальне політичне суспільство. Одним словом, суверенна держава — єдиний життєво спроможний політичний блок.Однак це було б неправильно, якщо б ми думали, що націоналізм завжди пов’язаний із суверенністю держави чи обов’язково виносить лише ідею самоуправління. Деякі нації, наприклад, можуть бути задоволені лише виміром політичної автономії, яка зупиниться, не доходячи до повної незалежності. Це можна побачити у випадку з уельським націоналізмом у Великобританії, у Бретоні та баским націоналізмом у Франції. Інколи націоналізм ототожнюють із патріотизмом.
Патріотизм (від лат. patria — «батьківщина») — любов до батьківщини, почуття відповідальності за її долю, готовність і здатність служити її інтересам, літературно «любов до якоїсь країни». Терміни патріотизм і націоналізм часто плутають. Націоналізм має характер доктрини і втілює віру в те, що нація є певним чином центральним принципом політичної організації. Патріотизм забезпечує ефективну основу для тієї віри і таким чином підкріплює всі форми націоналізму. Однак не всі патріоти — націоналісти. Не всі з тих, хто ідентифікуються чи навіть люблять свою націю, розуміють її значення.
Важливість національного самоусвідомлення спочатку була помічена в Німеччині в кінці ХѴІІІ ст. Такі автори, як Гердер (1744—1803) та Фіхте (1762—1814), підкреслили те, що вони вірили, що були унікальною та неперевершеною німецькою культурою, на відміну від ідей стосовно Французької революції. Гердер вірив, що кожна нація володіє Volksgeist, тобто «національним духом», який забезпечує своїм народам їхній творчий імпульс. Роль націоналізму — розробити поняття і оцінку національної культури і традицій.
Протягом XIX ст. такий націоналізм особливо визначався в Німеччині у відродженні народних традицій і повторного відкриття німецьких міфів та легенд. Брати Грімм, наприклад, зібрали та видали німецькі народні розповіді, а багато опер Річарда Вагнера мали в історичній основі стародавні легенди і міфи. Із середини ХХ ст. культурний націоналізм поширювався серед народів, таких як валлійці у Великобританії і брентони з басками у Франції, які намагаються зберегти свою національну культуру.Етнічний націоналізм дещо відрізняється від культурного, навіть при тому, що етнічна належність — лояльність до етнічної належності термінів. Членів етнічних груп часто бачать правильно чи неправильно, таким чином, про групи думають як про об’єднаних кров’ю. Оскільки неможливо приєднатися до етнічних груп, етнічний націоналізм має чітко винятковий характер.
Націоналізм був прогресуючим і регресуючим: він дивився в майбутнє національної незалежності чи величі, і він святкував минулу національну красу. Також націоналізм був раціональним та ірраціональним оскільки з одного боку він звертався до твердих принципів вірування в національне самовизначення, а з іншого це випливало від нераціональних емоцій, включаючи стародавні остереження та ненависть. Ця ідеологічна безформеність — продукт більшості факто-
рів. Націоналізм з'явився в зовсім інших історичних контекстах. Найсуттєвіші з традицій:
• ліберальний націоналізм;
• консервативний націоналізм;
• експансіоністський націоналізм;
• атиколоніальний і постколоніальний націоналізм.
5.