НЕОМАРКСИСТСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Теорія політики Антоніо Грамші

Керівник італійських комуністів Пальмиро Тольятті свого часу писав, що Грам- ші був теоретиком політики, але, насамперед, він був політиком-практиком, бор­цем.

У січні 1921 р. він допомагає створити Комуністичну партію Італії й у 1924 р. стає її Генеральним секретарем, а також членом парламенту. Два роки потому його було заарештовано, він залишався в'язнем за часів режиму Муссоліні і аж до самої смерті, а помер він природною смертю в 1937 р. В ув'язненні він створив свій най­кращий теоретичний доробок — велику низку листів і нарисів (в основному неза­вершених), які були опубліковані посмертно в збірці «Тюремні зошити» (1925— 1935). Завдяки цій роботі Грамші як один із провідних теоретиків марксизму гегель­янського штибу (інтерпретації теорії Маркса, в якій особливого значення надавало­ся мислячому людському суб'єкту) посів місце поряд із Лукачем.

Антоніо Грамші

Народився в 1891 р. на о. Сардинія в провінції Калвері в бідній сім'ї державного службовця невисокого рангу. У зв'язку з фізичними вадами (він був горбанем) і родинними негараздами (його батька було ув'язнено за корупцію) дитинство Грамші було досить нещасливим, але гірка доля заохотила його до наукової праці і. У 1911 р. він отримав стипендію для навчання в Туринському університеті, де спеціалізував­ся в галузі лінгвістики.

Грамші розробляв цілий рад філософських, політологічних і соціо­логічних проблем, серед яких: теорія гегемонії, специфіка держави і громадянського суспільства, роль інтелектуалів в суспільстві, стратегія революційної дії в сучасних умовах і т. д. Він творчо розвинув політико- філософську теорію марксизму, поглиблюючи або долаючи рамки кла­сичного першоджерела. Теоретик висунув ідею, що історія — це не розвиток продуктивних сил, а конкуренція гегемоній або антагоністич­них культурних моделей. За Грамші, марксизм є практика, але не ста­тична доктрина, оскільки реальність постійно розвінчує багато поло­жень Маркса.

Методологія філософії політики Грамші. У «Тюремних зошитах» Грамші, продовжуючи Марксову спадщину, намагався переосмислити окремі її положення, особливо в питаннях методології політичної науки. На погляд Грамші, Маркс не хотів поставити Матерію на місце гегелівської Ідеї, але віддав пальму першості ефективній організації суспільства, яка, звичайно ж, включає свідому людську дія­льність. На противагу ортодоксальним марксистам, Грамші відмовляється розгля­дати людину як усього лише матеріальний об'єктивний суб'єкт у відношенні до ді­алектичних законів, які управляють зовнішнім світом людини. Визнання прі­оритетності «суб'єктивного чинника» довело Грамші до заперечення стандартного марксистського твердження стосовно того, що пізнання — це просто пасивне за­своєння вже готового світу.

Наголошуючи на тезі «людина-творець», Грамші чинив рішучий супротив теологі­чній і фаталістичній концепціям марксизму, у яких за відправну точку приймалися не­змінні закони, підкреслюючи ідею суспільного розвитку. Більш упевнено він відкидав ту ідею, що свобода людини є неминучим наслідком внутрішнього розвитку капіталіз­му. Він дійшов висновку, що такий детермінізм є не тільки неістинним, а він є формою злочинного самообману, за допомогою якого марксисти прагнуть уникнути історичної відповідальності. Економічний детермінізм спотворив і марксистське тлумачення того, чому попри свої суперечності капіталізм продовжує існувати.

Філософія практики остаточно пориває з теорією і залишками трансценденції. Немо­жливо, впевнений Грамші, трактувати базис як свого роду «утаємненого бога», тобто за­надто спекулятивним чином. Базис (як структура) історичний, це відносини реальних працюючих людей. Для розуміння історії не потрібні ідеалістичні спекулятивні схеми. Не просто шкідливі, а й небезпечні, і вульгарно-матеріалістичні спрощення в позитивіст­ському дусі. Соціологія взагалі, заявляє Грамші, яка спирається на вульгарно- еволюціоністське розуміння подій, є філософія не-філософів. Типово позитивістські ме­тоди при аналізі історичних подій не спрацьовують. Історію неможливо розмістити в клітці філософських і наукових систем. Революційна організована воля розносить в пух і прах теоретичну необхідність і регулярність.

Жовтнева революція, за переконанням Грамші, в дійсності була революцією проти «капіталу». Це означає, що вона має розходження з прогнозом, який зробив Маркс у «Капіталі». Адже там було чітко сказано, що революція має відбутися у високорозви- ненутій індустріальній державі з високо організованим пролетаріатом. Але факти, го­ворить Грамші, вищі від ідеології. Росія перевернула всі канали історичного матеріалі­зму. Саме це доводить, що марксизм — не спекулятивна доктрина, а практика і революційна свідомість. Він зазначає, що такий урок російської революції і Леніна: бу­ти марксистами, а не доктринерами-склеротиками. Марксизм не зависав над історією, подібно пророку чи судді. Він — завжди внутрішній збуджувальний фактор історії. З цієї точки зору більшовицьку революцію італійський філософ не без підстав називає чисто марксистською революцією.

Теорія гегемонії Грамші. Переважна більшість прихильників Маркса в оцінці проблем держави і влади виходили певною мірою з того, що ідеї правлячого класу в кожний історичний період є пануючими ідеями і що клас, який керує матеріальними силами суспільства, в той же час є правлячою інтелектуальною силою. В своїй інтер­претації концепції гегемонії Грамші відійшов від Маркса і Енгельса у двох відношен­нях. З одного боку, Грамші підкреслював значення ідеологічної надбудови у відно­шеннях економічної структури, тобто автономію держави. З іншого боку, його погляди на гегемонію передбачали акцент на згоду в середині громадського суспільства, яке протидіє використанню чистого насильства з боку держави.

Грамші вважав, що правління певного класу має два окремих аспекти: насильство (панування) і суспільно-моральне лідерство. Класове панування ґрунтується не тільки на примусі, а й на культурних та ідеологічних аспектах мовчазної згоди підлеглих кла­сів.

Концепція гегемонії має важливе значення в теорії Грамші, оскільки за її допомо­гою він прагнув дати нове визначення природі влади в сучасному суспільстві. Крім цього, з її допомогою можна було показати зростаюче значення боротьби, що відбува­ється на ідеологічному, політичному та культурному рівнях. Все ж, хоча Грамші й хо­тів підкреслити автономію надбудови, він визнавав, що вона тісно пов'язана з вироб­ничими відносинами.

Грамші — не ідеаліст, він підкреслює, що «гегемонія, будучи етико-політичною, не може також не бути економічною». Згідно з Грамші, економіка — кістяк суспільства, а ідеологія — його «шкіра». Він пише: «Звичайно, не можна сказати, що в людському ті­лі шкіра це лише ілюзії, а кістяк — єдина реальність, хоча довгий час говорилося про щось схоже... Не через кістяк (у вузькому значенні) закохуються в жінку, хоча, зрозу­міло, наскільки кістяк сприяє граційності рухів і т. п.». Таким чином, держава, який би клас не був панівним, стоїть на двох китах — силі та згоді. Положення, за якого досяг­нуто достатнього рівня згоди і розуміння, Грамші називає гегемонією. Гегемонія — не сталий, одного разу досягнутий стан, а тонкий і динамічний, безперервний процес. При цьому «держава є гегемонією, поміщеною в броню примусу». Іншими словами, примус — лише броня, набагато більше значущого змісту. Більше того, гегемонія передбачає не лише згоду, а й активну згоду, за якої громадяни прагнуть того, чого потребує па­нуючий клас. Грамші дає також таке визначення: «Держава — це вся сукупність прак­тичної і теоретичної діяльності, за допомогою якої панівний клас виправдовує та утри­мує своє панування, добиваючись при цьому активної згоди керованих».

Якщо головна сила держави та основа влади панівного класу — гегемонія, то пи­тання стабільності політичного порядку, і навпаки, умови його зламу (революції) зво­дяться до питання, як досягається чи підривається гегемонія?

За Грамші, і становлення, і підрив гегемонії — «молекулярний» процес. Він відбу­вається не як зіткнення класових сил (Грамші заперечував такі механістичні аналогії), а як невидима, малими порціями, зміна думок та настроїв у свідомості кожної людини. Гегемонія спирається на «культурне ядро» суспільства, яке включає в себе сукупність уявлень про світ та про людину, про добро та зло, про прекрасне та огидне, велику кі­лькість символів та образів, традицій та забобон, знання та досвід багатьох століть. По­ки це ядро стабільне, в суспільстві є «стійка колективна воля», яка спрямована на збе­реження існуючого порядку. Підрив цього «культурного ядра» та порушення цієї колективної волі — умова революції. Створення цієї умови — «молекулярна» агресія в культурне ядро. Це висловлювання певної істини, яка зробила б переворот у свідомос­ті, якесь осмислення. Це «величезна кількість книг, брошур, журнальних та газетних статей, розмов та суперечок, які безперервно повторюються і в своїй величезній сукуп­ності створюють нетривале зусилля, з якого народжується колективна воля певного ступеня однорідності, того ступеня, який необхідний, щоб вийшла дія, координована одночасно і в географічному просторі і в часі.

Коли «криза гегемонії» дозріла і виникає ситуація «війни», то вже потрібні, зви­чайно, не лише «молекулярні» впливи на свідомість, а й швидкі цілеспрямовані операції, особливо такі, що завдають сильного удару свідомості, спричиняють шок, змушують великі маси людей перейти від пасивної до активної позиції. Грамші вважає це ланцюговою реакцією і називає катарсисом — подібно до дії трагедії в театрі, яка очікується. Переходячи з філософської мови на мову війни, Грамші вва­жає: «Під співвідношенням воєнних сил слід розуміти не лише факт наявності зброї та воєнних загонів, а й можливість для партії паралізувати основні нервові вузли державного апарату».

На що в культурному ядрі слід насамперед впливати для встановлення (або підриву) гегемонії? Зовсім не на теорії противника, каже Грамші. Треба впливати на буденну свідомість, пересічні, «маленькі», думки середньої людини. І найефе­ктивніший спосіб впливу — постійне повторення одних і тих самих тверджень. Щоб до них звикли і почали сприймати не розмови, а приймати їх на віру. «Маси як такі, — пише Грамші, — не можуть засвоїти філософію інакше, ніж віру». І він звертав увагу на церкву, яка підтримує релігійні переконання шляхом постійного повторення молитов та обрядів.

Сам Грамші чудово розумів, що за пересічну свідомість повинні боротися як сили, що захищають свою гегемонію, так і революційні сили. І ті, й інші мають шанси на ус­піх, бо культурне ядро та пересічна свідомість не лише консервативні, а й мінливі. Та частина пересічної свідомості, яку Грамші назвав «здоровим глуздом», відкрита для сприйняття комуністичних ідей. Тут — джерело «визвольної гегемонії». Якщо ж йдеться про буржуазію, яка прагне зберегти чи встановити свою гегемонію, то для неї важливо цей здоровий глузд нейтралізувати чи пригнічувати, вносячи до свідомості фантастичні міфи.

Таким чином, одна з провідних тем політичної філософії Грамші — це теорія геге­монії, яка використовувалася ним для дослідження причин успіхів і провалів соціаліс­тичного проекту в різних країнах. Гегемонія як характеристика будь-якого класового суспільства складається з двох рівнів: горизонтального (союз соціальних груп і сил під керівництвом домінуючого над іншими класами) і вертикального (досягнення пану­вання в суспільстві і державі). Гегемонія послідовно здійснюється: 1) в економіці, де сприяє поширенню певного типу мислення на весь клас; 2) щодо ідеологічної єдності класу; 3) в досягненні домінуючих інтересів та ідеології панівного становища в суспі­льстві — повна гегемонія. Це означає, що гегемонія передбачає не тільки економічну і політичну перевагу, а й інтелектуальне і моральне верховенство. Слабкість гегемонії в одному з цих напрямів веде до її неповноти, спосіб компенсації якої — диктатура. Ге­гемонія — складне явище, яке формується як допоміжне насильства (політичного або іншого поневолення) і злагоди (на основі співпадаючих загальнокласових інтересів і ідейних установок). Фінал створення гегемонії — захоплення влади. Гегемонія не є чимось раз і назавжди даним: якщо домінуючий клас (історичний суб'єкт) втрачає «командний статус», моральне та інтелектуальне верховенство, то приходить неминуча криза гегемонії, що становить сутність революції. Внаслідок цього він змінюється ін­шим класом, здатним до своєї гегемонії.

Політичне суспільство і громадянське суспільство. Відмінність, яку Грамші показує між пануванням і гегемонією, приводить нас до з'ясування різниці між суспільством політичним і громадянським суспільством. Перше дано у формі держави: це влада як сила, яка конституюється у вигляді юридичного апарату примусу. Громадянське суспільство, навпаки, постає як взаємозв’язок відносин, які кристалізуються в багатьох інституціях: синдикатах, партіях, церквах, ЗМІ, школах і т.д. Саме через ці інститути клас, який претендує на гегемонію, реалізує свої цінності, ідеали, створюючи якусь моральну та інтелектуальну єдність різних соціальних груп.

Цей процес, на думку Грамші, в реальності здійснюється так. Одержавши у свої руки державну владу, клас, що домігся гегемонії, тобто заснованого на згоді керів­ництва своїми союзниками, тепер дістає у своє розпорядження і державні органи примусу, які він використовує для придушення класового супротивника. Причому спочатку придушується старий, скинутий супротивник (скажімо, феодали), а в більш пізній період — новий супротивник, що піднімається (скажімо, пролетаріат). Як же організується влада класу, що прийшла до панування? Чи держава є тільки органом примусу? Через які органи здійснюється підтримка згоди? Як поєднуються ці дві протилежності — насильство і згода?

Аналіз системи організованого класового панування Грамші здійснює в два етапи. На першому етапі дослідження ця система представляється так. Насильс­тво чи згода розподіляються між двома сферами суспільства (чи, точніше, над­будови), що Грамші називає «поліцейським суспільством» чи «цивільним суспі­льством». Перше — це держава у власному значенні слова зі своїм апаратом державного примусу (армія, поліція, суд і т. д.), друге — сукупність громадсь­ких організацій (партії, профспілки, церква, преса і т.д.), що носять недержав­ний характер і функціонують на основі добровільності, тобто згоди. У цілому ж, як відзначає відомий італійський марксист Ніколо Бадалоні, виходить три таких суспільних підрозділи: «економічне суспільство», «цивільне суспільство» і «по­ліцейське суспільство».

Співвідношення цих трьох підрозділів у різних країнах може складатися по- різному. І це, як ми побачимо, теж істотно для вивчення історії, для «розробки тієї чи іншої політичної лінії, для вибору тієї чи іншої революційної стратегії», тому що треба враховувати різні варіанти такого співвідношення. за ідеєю, між ними існує єдність, заснована на тому, що скрізь панує один і той самий клас. Однак для Гра- мші важливо, що така єдність не завжди існує. Воно встановлюється саме в резуль­таті завоювання гегемонії, а потім і державної влади певним класом у ході одноча­сного руху «вшир» (установлення класових союзів) і «вгору» (перехід від еконо­мічного рівня до політичного, від базису до надбудови). Встановлювану в такий спосіб єдність базису і надбудови Грамші називає «історичним блоком».

Поняття «історичний блок» заслуговує на особливу увагу, насамперед, з погляду його співвідношення з поняттям «суспільно-економічна формація». Можна сказати, що «історичний блок» — це щось більш конкретне, ніж формація. На відміну від поняття «суспільно-економічна формація», що звичайно в марксистській літературі позначає «чистий» феодалізм або «чистий» капіталізм, у «історичному блоці» фік­суються результати класового союзу чи класового компромісу, скажімо, буржуазії із селянством чи з поміщиками — класами, що залишилися від феодалізму. По цьому в «історичному блоці» складний, суперечливий, неоднорідний комплекс надбудов, що є відображенням усіх виробничих відносин, що маються в певному суспільстві, а не тільки, скажімо, капіталістичних. Це відображення усіх виробни-

чих відносин означає таке. Держава, будучи органом одного, панівного класу, у той же час як би вбирає в себе якоюсь мірою й інтереси інших класів. «...Державне життя, — пише Грамші, — розуміється як безупинне утворення і подолання хитких рівноваг (у рамках закону) між інтересами основної групи і підлеглих груп, рівно­ваг, у яких інтереси пануючої групи переважають, але до визначених меж, не пере­творюючись у грубий економіко-корпоративний інтерес.

Особливу увагу Грамші приділяє формуванню в об’єднаному суспільстві «державного духу». Зокрема, він підкреслює, що поняття «державний дух» пе­редбачає «безперервність» як по відношенню до минулого (через збереження традицій), так і по відношенню до майбутнього, тобто передбачає, що будь-які дії становлять відповідний момент у ланцюгу складного процесу, який почався в минулому і якому належить розвиватися в майбутньому. Нести відповідальність за цей процес, за участь у ньому, за солідарність із силами, матеріально «неви­димими», але відчутними як діяльні, активні, ніби вони є «матеріальними» і фі­зично відчутними, — ось що якраз називають у певних випадках «державним духом».

Таким чином, Грамші формулює інтегративне поняття сучасної західної держа­ви: це поєднання політичного і громадянського суспільств, тобто створення свого роду «етико-політичного» керівництва, заснованого на згоді, добровільності з дер­жавним примусом. При цьому створюється нова основа влади класу — гегемона, яку теоретик розглядає не в економічному вимірі, а в категоріях унікальної культу­ри. Грамші підкреслює моральні й інтелектуальні аспекти гегемонії. Клас-гегемон повинен надати суспільству таку модель культури, яка дозволить йому захопити і утримати владу, створити умови для розвитку нації відповідно до свого бачення майбутнього та інтересів домінуючого класу.

«Органічно-традиційний» інтелектуалізм. Партія як новий «державець». Отже, ми розглянули проблематику політичної боротьби і революції з погляду співвідношення класових сил, державних і недержавних організацій. Залишається ще один важливий аспект: співвідношення керівників і керованих усередині кожно­го класу і, насамперед, усередині пролетаріату. Це питання про те, хто і як органі­зує клас у соціально-політичній діяльності, питання про співвідношення стихійнос­ті і свідомості, мас і вождів, класу і його партійного авангарду. Для Грамші це проблема інтелігенції, що переходить у проблему партії.

Дослідження інтелігенції, її ролі в суспільному розвитку, класовій боротьбі, ре­волюції — особлива заслуга Грамші. Він виходить з того, що інтелігенція не є окремий клас: «...не існує незалежного класу інтелігентів — кожна соціальна група має власний прошарок інтелігентів чи прагне створити її». Інше вихідне положення — це те, що інтелігенція виділяється не тому, що вона займається інтелектуальною діяльністю, а тому, що в системі суспільних відношень вона виконує певні соціаль­ні функції. «Можна було б стверджувати, — пише Грамші, — що всі люди є інтелі­гентами, але не всі люди виконують у суспільстві функції інтелігентів». Так для чо­го ж існує інтелігенція? Чому такий прошарок виділяється в різних класах? Справа в тому, пояснює Грамші, що клас не може відокремитися, стати незалежним без ор­ганізації, а організація не існує без організаторів. Такими організаторами, керівни­ками в практичному і теоретичному відношенні є інтелігенти.

Верхівка інтелігенції — це теоретики, ідеологи. Вони виробляють ідеї, що дають можливість класу усвідомити себе, а потім і вийти за «економічно корпоративні» рамки й осмислити свої інтереси як співпадаючі деякою мірою з інтересами деяких інших класів і, нарешті, усього суспільства. Інші шари верстви нтелігенції поши­рюють ці ідеї і практично організовують цей клас і його зв'язки з іншими класами. Знову таки, використовуючи військову термінологію, Грамші порівнює інтеліген­цію з офіцерами й унтер-офіцерами в армії.

Тут знову ми зустрічаємося з розширенням поняття: «Я дуже розширюю понят­тя «інтелігенція», не обмежуючися загальноприйнятим поняттям, що має на увазі тільки видатних представників інтелігенції», — пише Грамші в одному із листів до Тетяни Шухт. У це розширене поняття включаються не тільки письменники, худо­жники, філософи й інші діячі культури, а й священнослужителі, медичний персо­нал, інженери і техніки, адміністративно-керівний персонал і т. д. «Інтелігенти, — указує Грамші, — слугують «прикажчиками» пануючої групи, які використовують­ся для здійснення функцій, підлеглих завданням соціальної гегемонії і політичного керування...». Діючи в рамках цивільного і політичного суспільства, інтелігенти є «функціонерами» надбудови.

Однак далеко не всі інтелігенти безпосередньо пов'язані з існуючими класами. З огляду на цей зв'язок, Грамші поділяє їх на дві основні групи — «органічну» і «традиційну» інтелігенцію. «Органічна» інтелігенція створюється тим чи іншим класом, і вона безпосередньо з ним пов'язана. До неї належать, наприклад, техніки, економісти, організатори нової культури і нового права, що створюються буржуазі­єю. «Традиційна» інтелігенція — це інтелігенція, що залишилася від попереднього суспільного ладу (де вона була «органічною» інтелігенцією якогось класу). Найти- повіший приклад такої інтелігенції, за Грамші, це служителі церкви (при феодаліз­мі вони були пов'язані із земельною аристократією).

Продовжуючи певну культурну традицію, представники «традиційної інтелігенції звичайно уявляють себе незалежними від соціально-політичних сил сучасності (і тут, згідно з Грамші, можна побачити корені філософського ідеалізму). Однак традиція розвивається, наповнюється новим змістом, будучи об'єктом боротьби між класами. Для класу, що йде до панування, важливо залучити на свій бік «традиційну» інтеліген­цію. Він докладає зусиль для її «ідеологічного» завоювання й асиміляції, і ці зусилля тим більше успішні, чим швидше клас формує одночасно свою власну «органічну» ін­телігенцію. Справа в тому, що «інтелігенції, яка належить до класу, історично (і реаль­но) прогресивного, властива в таких умовах така сила тяжіння, що в кінцевому рахунку вона підкоряє собі інтелігенцію інших соціальних груп...».

Нагадаємо, що в праці «Деякі аспекти південного питання» Грамші вже починав досліджувати роль інтелігенції у формуванні класових союзів, показавши, що вона становить «кістяк» аграрно-індустріального блоку в Італії. У «Тюремних зошитах» він здійснює широке порівняльно-історичне дослідження розвитку інтелігенції в рі­зних країнах, насамперед, з погляду її ставлення до різних класів і до широких на­родних мас. У центрі його уваги, як і раніше, проблема гегемонії, що без інтеліген­ції просто не може здійснитися.

В Італії специфічною особливістю інтелігенції був, як підкреслює Грамші, її ко­смополітичний характер, її відрив від народу.

Тим часом єдність інтелігенції і народу — це важлива умова формування «історич­ного блоку». «Коли відношення між інтелігенцією і народом — нацією, між керуючи­ми і керованими характеризується органічним змиканням, так що почуття-пристрасть стає розумінням і, отже, знанням (не механічно, а живим способом), лише тоді, — пи­ше Грамші, — коли це є відношення представництва і виникає обмін індивідами між керованими і керуючими, між керівниками і керованими, тобто реалізується життя ці­лого, що тільки і являє собою соціальну силу, створюється «історичний блок».

Проблематика інтелігенції у Грамші переходить, з одного боку, у проблематику культури, ідеології, філософії, а з іншого, — у проблематику політичної партії. Партія виконує керівну й організаторську функції. Дійсно, пояснює Грамші, пред­ставники різних соціальних і професійних груп вступають у партію не для того, щоб займатися своєю професійною діяльністю. Навпаки, вони при цьому перебо­рюють рамки своїх професійних занять і піднімаються на рівень загальнонаціона­льних і міжнародних проблем. Партія націлена на завоювання держави чи навіть на створення нового типу держави, і в цьому смислі її можна порівняти з «государем», про що писав Макіавеллі. Партія — це «сучасний государ».

Партія, акумулюючи інтереси своїх членів, повинна стати «органічно інтелекту­альною». Він підкреслює, що «комуністична партія представляє всезагальні інтере­си і сподівання робітничого класу», вона втілює в собі «колективно революційну якобінську волю». Цей комуністичний державець — не реальна особа, як у Макіа­веллі, і не конкретний індивід. Як організм, він (державець) — елемент складного суспільства з конкретизованою колективною волею, яка частково проявляється в дії. Цей організм даний самим історичним розвитком. Політична партія — перша клітинка, в якій укореняються зерна колективної волі, доля яких — стати універса­льними. Партія є «осередком віри» і хранителем доктрини.

Цей Державець, за Грамші, мужніючи, перевертає всю попередню систему мо­ральних і інтелектуальних відносин. Державець у свідомості стає божеством або категоричним імперативом. Тому, на його думку, соціалізм — «релігія, яка повинна знищити християнство». Істина — в партії, необхідне повне підкорення її волі. Во­на централізована, це ідеологічний моноліт, скріплений залізною дисципліною. З усіма «так званими науковими ухилами» необхідно зразу рішуче покінчити. «Пар­тія — як церква, в революції — як на війні, де перемагає сильніший» — писав Гра- мші в статті «Новий порядок». Пізніше його стратегія революційної дії змінилася. Лобова атака (як на досвіді російської революції) більше не ефективна. Грамші об­ґрунтовує необхідність позиційної війни «на знищення».

Крім того, Грамші підкреслює, «якщо на Сході держава всепроникнута (всюди­суща), а громадянське суспільство примітивне і нерозвинуте, то на Заході держава і громадянське суспільство були завжди в однаковій пропорції, а в момент кризи держава лише посилювала міцну структуру громадянського суспільства. Західна держава подібна рову на передній позиції, за яким починаються кріпосні стіни і ка­земати». Революція може досягти успіху тільки в умовах стратегії «позиційної вій­ни», мета якої — вимотати противника і «викурити» його з «укріплень і казематів» громадського суспільства. Таке завдання комуністів західних країн.

Таким чином, Грамші підкреслює, що вирішення комплексу завдань з револю­ційної перебудови суспільства належить інтелектуалам, які не просто творять куль­туру: вони керують масами (інтелектуал — це організатор і функціонер у будь-якій сфері людської діяльності) через культуру об’єднують націю, формують свідомість історичної місії домінуючого класу і колективну волю. Усе це ставить інтелектуа­лів центральною силою в історії. Грамші виділяє два типи інтелектуалів — «органі­чний» (відповідає духу нової епохи і наявної гегемонії, не протиставляє себе наро­ду, просвітлює його) і «традиційний» (який залишився в спадщину з минулого). Відповідно, партія комуністів повинна стати «органічно інтелектуальною». В існу­ючому західному суспільстві боротьба за домінуючі позиції в громадянському сус­пільстві передбачає його «інтелектуально-моральну реформу», тобто цілеспрямо­вані виховні заходи для перебудови політико-культурних засад.

Західний марксизм

Доки марксизм — або, більш звично, марксизм-ленінізм — був перетворений на світську релігію ортодоксальними комуністичними режимами Східної Європи, і не тільки там, більш витончена і комплексна форма марксизму розвинулась у Західній Європі. Представлений як сучасний марксизм, західний марксизм, або неомарксизм, він дорівнював спробі переглянути або переробити класичні ідеї Маркса, залишаючись відданим певним марксистським принципам або підходам марксистської методології. Два головні чинники сформували характер сучасного марксизму. По-перше, коли мар- ксовий прогноз щодо колапсу капіталізму, який наближається, не виправдався, сучасні марксисти були вимушені переглянути звичний для них класовий аналіз. Зокрема, во­ни зацікавилися гегелівськими ідеями та ідеєю «людини-творця», знайденою в ранніх працях Маркса. Іншими словами, люди мають розглядатися як творці історії, а не як просто маріонетки, якими управляють безособові матеріальні міркування. Наполягаю­чи на взаємодії між економікою та політикою, між матеріальними умовами життя та можливістю людей формувати свою власну долю, сучасні марксисти змогли звільни­тися від кайданів системи економічної залежності. Коротше кажучи, класова боротьба більше не розглядалася як початок і кінець суспільного аналізу. По-друге, сучасні мар­ксисти, зазвичай, не погоджувались, а іноді й глибоко розходилися з більшовицькою моделлю традиційного комунізму. Вони не тільки критично ставилися до його автори­тарного і репресивного характеру, але й відійшли від його механічних і відкрито нау­кових обґрунтувань.

Угорський марксист Георг Лукач (1885—1971) був одним з перших, хто зобразив марксизм як гуманістичну філософію, підкреслюючи процес «матеріалізації», за допо­могою якого капіталізм унелюднює працівників, перетворюючи їх на слухняних об’єктів або ринковий товар. Антоніо Грамші привертав увагу, до якого ступеня класо­ва система підтримується не тільки нерівною економічною і політичною владою, а й буржуазною «гегемонією», духовним і культурним верховенством пануючого класу, що поширюється розповсюдженням буржуазних цінностей і вірувань серед громадян­ського суспільства — медіа, церкви, молодіжні рухи, профспілки тощо.

Ширше гегелівський різновид марксизму було розроблено Франкфуртською шко­лою, головними членами якої були Теодор Адорно (1903—1969), Макс Хоркхаймер (1895—1973) і Герберт Маркузе. Франкфуртські теоретики розробляли те, що називали «критичною теорією», суміш марксистської політичної економії, гегелівської філософії і психології Фрейда, що потім справило значний вплив на «нових лівих». Нові ліві, ві­домі в 1960-х і ранніх 1970-х роках, нехтували як «старими лівими альтернативами» (державний соціалізм радянського стилю), і разом з тим викорінювали західну соціал- демократію. Натхненний працями «раннього» Маркса, будучи одночасно німецьким політичним філософом і суспільним теоретиком, одним із засновників Франкфуртської школи, біженець гітлерівської Німеччини, Маркузе жив у США і розробляв модель неомарксизму, який багато чого запозичив у Гегеля та Фрейда. Він став відомим у 1960-ті як провідний новий лівий мислитель і «гуру» студентського руху.

Центральне місце в праці Маркузе посідало зображення розвинутого індустріа­льного суспільства як всеохоплюючої системи репресій, що підкоряє аргументи та дебати і поглинає всі форми опозиції — «репресивна толерантність». Проти цього «одновимірного суспільства» він виставив безсоромну утопічну перспективу осо­бистого і сексуального звільнення, розглядаючи як революційну силу не звичайний робітничий клас, а такі групи, як студенти, етнічні меншини, жінки і робітники з країн третього світу. Найважливіші праці Маркузе: «Розум та революція» (1941), «Ерос і цивілізація» (1958) і «Одновимірна людина» (1964).

Через анархізм і радикальні форми феноменології та екзистенціалізму нові ліві теорії були часто розмиті. Проте загальноприйняті ідеї відкидали звичайне суспіль­ство («систему») як пригноблюючу, були розчаровані робітничим класом як факто­ром революції, схилялись до особистої незалежності і самовираження у формі «зві­льнення» і віддавали перевагу децентралізації і загальній демократії.

На відміну від вищезазначених поглядів, у працях французького комуніста Луї Альтюссера (1980—1990) було започатковано форму структурного марксизму. Він ґрунтувався на припущенні, що Маркс розглядав індивідів як простих носіїв функцій, які походять від їх структурного розташування. В цьому випадку марксизм стає «но­вою наукою», головним чином стурбованою аналізом структури суспільної цілісності.

Зовсім інший підхід був використаний такими аналітичними марксистами, як Джон Росмер (1986), який спробував поєднати марксизм з методологічним індиві­дуалізмом, який, зазвичай, пов’язують із лібералізмом. Замість переконання, що іс­торія формується колективними організмами, в даному випадку класами, аналітич­ні марксисти намагаються пояснити колективну дію в межах раціональних розрахунків користолюбних індивідів.

Особливості МАРКСИЗМУ КІНЦЯ ХХ СТОЛІТТЯ

Рік 1989 позначив драматичний водорозділ в історії комунізму та в ідеологічній історії взагалі. Почавшись у квітні з демонстрацій керованого студентами «демок­ратичного руху» на площі Тяньяньмінь у Пекіні і досягнувши апогею в листопаді з падінням Берлінської стіни, поділу Європи на капіталістичний Захід у комуністич­ний Схід прийшов кінець. У 1991 р. Радянський Союз як держава — приклад моде­лі ортодоксального комунізму, припинив існування. У тих країнах, де комуністичні режими продовжують існувати (Китай, Куба, В’єтнам, Північна Корея та ін.), вони або поєднали сталінізм у політичній сфері з реформованою ринково орієнтованою економікою (найяскравішим прикладом є Китай), або переживають зростаючу ізо­ляцію (як у випадку з Північною Кореєю). Ці варіації стали результатом ряду стру­ктурних недоліків, від яких страждав ортодоксальний комунізм. Найголовнішим з них було те, що, хоча центральне планування було ефективним для ранньої стадії індустріалізації, воно не могло вправлятися зі складністю сучасних індустріальних суспільств і, зокрема, не змогло забезпечити рівень добробуту, що їм насолоджува­лись на капіталістичному Заході з 1950-х років; що репресивні держави з однопар­тійною системою не могли відповідати вимогам політичної свободи і громадянсь­ких прав від усе більш і більш урбанізованого, освіченого та більш досвідченого в політиці населення, і що, за відсутності конкурування партій, незалежних впливо­вих груп та вільних ЗМІ, комуністичні держави були не в змозі контролювати або відповідати за зміну або зростання потреб суспільства. Горбачовські реформи в Ра­дянському Союзі, що почалися з 1985 р., засновані на гаслах перебудови, або еко­номічної «реструктуризації», та гласності, або «відвертості», лише прискорило смерть ортодоксального комунізму, виставивши його структурні вади і викликаючи жагу ще бульших політичних змін. Як зазначав Алексіс де Токвіль стосовно Фран­ції в 1789 р.: «Найнебезпечніша мить для поганого уряду — тоді, коли він прагне виправити свій курс».

Тим не менше, йдуть значні дебати стосовно значення колапсу комунізму для марк­сизму. З одного боку, це ті, хто, подібно до теоретика «кінця історії» Франциска Фуку- ями (1989), переконують, що «колапс комунізму» — це явний доказ смерті марксизму як глобально-історичної сили. З цієї точки зору, комунізм ХХ ст. був політичним вира­зом класичного марксизму, тому відмова від першого продемонструвала недоречність останнього. Така думка виникла на тлі великої кількості праць ліберального і консер­вативного спрямування (1950—1960 роки), автори яких, у контексті триваючої холод­ної війни, ідентифікували тоталітарний підтекст у думках Маркса з тим, що в кінці кін­ців було реалізовано у формі ленінізму та сталінізму. Маркса вважали батьком сталінського варіанту тоталітаризму через низку причин. Наприклад, бачиться, що йо­го віра у визначеність наперед ходу історії ґрунтується на моделі незмінної людської долі, яка залишає мало або зовсім не залишає місця для власної волі. Наукові претензії марксизму також розглядалися як безперечно репресивні з тих пір, як вони надали лі­дерам марксизму абсолютної впевненості в їхніх власних поглядах і підбурили їх на складання зухвалих програм політичної і суспільної перебудови. Альтернативно вва­жалося, що марксизму властива моністичність, через що конкуруючі ідеї відкинуті як «буржуазна ідеологія», а людське суспільство бачилося таким, що крокує до єдиної, комуністичної, моделі організації суспільства. З іншого боку, були істотні відмінності між марксистською моделлю комунізму і тим, що було побудовано під цією назвою в ХХ ст. в Росії, Китаї та деяких інших державах. Цей факт було замасковано критиками марксизму часів холодної війни, які прагнули сфокусувати увагу на механічній, або «вульгарній», інтерпретації марксизму. Ці відмінності включали те, що Маркс віддав перевагу соціалізації (передачу в колективну власність) засобів виробництва, а не їхній націоналізації (передачу в державну власність): вважав, що держава скоріше відімре ніж стане більш могутньою та бюрократичною; що матеріальні блага повинні розподі­лятися згідно з егалітарним принципом потреб замість того, щоб підтримувати комуні­стичну еліту; що ухвалення рішень буде ґрунтуватися на демократичних засадах за­мість того, щоб монополізувати владу в руках державно-партійного апарату. Більше того, як вказують багато марксистських критиків радянського більшовизму, як лені­нізм, так і сталінізм можуть розглядатися як вихід від класичного марксизму і його справжнє загнивання. Наприклад, польська марксистка-революціонерка Роза Люксем­бург (1871—1919), попереджала, що ленінська теорія партії може привести до «суб- станціоналізму», за якого пануюча партія замінила б собою пролетаріат і, на кінець, вождь партії замінив би собою партію. Лев Троцький заявляв, що Радянський Союз за часів сталінського правління переживав «бюрократичну дегенерацію», і пропонував політичний переворот як необхідність для повалення привілейованого стану держав­них бюрократів та повернення Радянського Союзу на дорогу до соціалізму.

Проте аргумент стосовно того, що в 1989—1991 рр. відбувся колапс не маркси­зму, а сталінської версії марксизму-ленінізму, не є переконливим для доцільності існування марксизму. Набагато серйознішою проблемою марксизму є несправ­дження прогнозів Маркса стосовно неминучості колапсу капіталізму та реалізації його заміни комунізмом. Зрозуміло, розвинуті індустріальні суспільства не пере­слідувались «приводом комунізму». Деякі критики переконували, що це лише відо­бражає той факт, що підхід Маркса до вивчення історії може бути зведена до низки історичних законів. Сучасні марксисти також критикували його «економізм», пере­більшення ролі економічних або матеріальних факторів у поясненні історичних та суспільних змін; проте якщо економічний базис більше не буде визначати політич­ну та ідеологічну «надбудову», то марксизм втрачає свою можливість передбачен­ня. Навіть ті, хто вірить, що погляди Маркса на такі питання, як відчуження і екс­плуатація продовжують бути доречними, змушені визнати, що класичний марксизм виявився неспроможним розпізнати надзвичайну здатність до підриву підтримки соціалізму через укорінення в свідомості таких цінностей, як споживацькі інтереси та конкуренції, індивідуалізм, виявилися значно сильнішими, ніж очікував Маркс. Деякі марксисти відгукнулися на ці проблеми, висунувши «постмарксистські» ідеї та теорії. Тим не менше, постмарксизм має два значення. Перше — це те, що марк­систське вчення, а також історичний матеріалізм, на якому воно грунтується, треба покинути заради альтернативних ідей, взятих зазвичай із постмодернізму. На це явно вказується в творах колишнього марксиста Жана-Франсуа Льотарда (1984), який зазначав, що марксизм як підсумовуюча теорія історії, а також усі інші «вели­кі теорії» стали зайвими з появою постмодернізму. За іншою точкою зору, постма­рксизм є спробою врятування певних ключових положень марксизму, інтуїції та намаганням примирити марксизм із положеннями постмодернізму та постструкту- ралізму. Ернесто Лакло та Шантал Муффе (1985) стверджували, що пріоритетність, яка традиційно супроводжує суспільний клас та центральне положення робітничого класу у внесенні соціальних змін, більше не були підтримувані. У такий спосіб во­ни відкрили простір всередині марксизму для широкого варіювання інших «аспек­тів» боротьбі, зазвичай пов’язаних із новими соціальними рухами, як, наприклад, рухи за права жінок, екологічний рух, рухи за права геїв та лесбіянок і т.д. Цей плюралістичний стиль політики може супроводжуватися зростанням індивідуаліз­му та різноманітності, заснованої і постмодерністському суспільстві, але з розвит­ком уявлень про соціальне та особисте звільнення, яке не ґрунтується на економіч­них засадах, вони, можливо, підривають те, що характерне для марксистське думки. Іншими словами, для терміну «постмарксизм» властивий більший наголос на частці «пост», ніж на слові «марксизм».

8.