СУЧАСНІ РІЗНОВИДИ СОЦІАЛІЗМУ

Демократичний соціалізм. Поява політичної демократії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. спричинила хвилю оптимізму, яка поширилась на весь соціалістичний рух. Ідея про неминучу перемогу соціалізму не була новою.

Проте, такі оптимістичні очікування не мали підтвердження в реальності. Деякі з них навіть довели, що демократичний соціалізм засновано на протиріччях: для того щоб вдало реагувати на виборчий тиск, соціалісти вимушені були переглянути та «підігнати» свої ідеологічні переконання.

Крім того, хоча ці партії, безперечно, провели значні соціальні реформи, будучи при владі, що, як правило, торкалися поліпшення соціального забезпечення та еко­номічного управління, вони не здійснювали ніяких фундаментальних суспільних перетворень. У кращому випадку, капіталізм реформували, але не ліквідували. Де­мократичний соціалізм фактично зіткнувся з рядом проблем, з якими не зустріча­лися його засновники. По-перше, чи й надалі робітничий клас становитиме біль­шість електорату в розвинутих індустріальних суспільствах? Соціалістичні партії традиційно спрямовували своє виборче звернення до міських ручних робітників, так званого, «фабричного фуражу» капіталістичних суспільств. Проте сучасний ка­піталізм ставав усе більш і більш технологічним, вимагаючи кваліфікованої робочої сили, яка часто брала участь у технічній, замість ручної, праці. «Традиційний» ро­бітничий клас, що бере участь в організованій фізичній праці та у встановленій ва­жкій промисловості, зменшився в чисельності, даючи початок ідеї так званих «дво- третіх та однотретіх» суспільств, у яких бідність і несприятливі умови сконцент­ровані в найнижчій верстві суспільства. У «Культурі стримування» (1992) Д.К. Гелб­рейт привернув увагу до появи в сучасних суспільствах, або як мінімум серед полі­тичних активістів, «задоволеної більшості», чий матеріальний достаток і економіч­на безпека заохочують їх бути, з політичної точки зору, консервативними.

До того ж, чи працюючий клас є соціалістом у душі? Чи щиро існує соціалізм в інтересах працюючого класу? Соціалістичні партії були вимушені визнати здат­ність капіталізму «доставляти товари», особливо під час «тривалого поштового бу­му» 1945 р., який приніс збільшення достатку всім класам західних суспільств. Протягом 1950-х років соціалістичні партії, одного разу вчинивши фундаментальні зміни, переглянули свою політику, спробувавши звернутися до все зростаючого робітничого класу. Подібний процес мав місце в 1980-ті та 1990-ті роки, коли соці­алістичні сторони боролися, щоб примиритися зі змінами в структурі класу капіта­лізму, також як і з тиском, що створювався економічною глобалізацією. В резуль­таті соціалізм став пов’язуватися зі спробами примусити ринкову економіку працювати, замість того щоб перебудувати соціальний склад капіталізму. Такі зру­шення розглядаються більш детально пізніше, разом зі зміною характеру соціальної демократії.

З іншого боку, ліві соціалісти відмовились визнавати той факт, що робітничий клас відмовився від фундаментального соціалізму. Вони швидше повірять у те, що працюючий клас позбавлений можливості зробити незалежні політичні рішення, які відображають їх власні інтереси. Марксисти, наприклад, переконували, що капі­талізм підтримується процесом ідеологічного маніпулювання. «Буржуазна ідеоло­гія» наповнює суспільство, перешкоджаючи робітничому класу помітити реаль­ність його власної експлуатації. Наприклад, Ленін проголошував, що без керівництва революційної партії працюючий клас був би тільки спроможний отри­мати профспілкову свідомість, бажання матеріального поліпшення в межах капіта­лістичної системи, але не повну революційну «класову свідомість».

Етичний соціалізм. Теоретична основа для соціал-демократії забезпечувалася більшою мірою моральними або релігійними переконаннями, а не науковим аналі­зом. Маркс та Енгельс характеризували свої власні теорії як «науковий соціалізм» і відкидали «утопічний соціалізм» попередніх років. Марксизм висував претензії на наукове обґрунтування думки, що він відкрив закони соціального та історичного розвитку: перемога соціалізму була неминуча не тому, що це втілювало вишу мо­ральну мрію, а тому, що класова боротьба буде вести історію через низку стадій, доки в кінці не буде досягнуто безкласового суспільства. Науковий метод Маркса ґрунтувався на історичному матеріалізмі, переконанні, що людські думки та пове­дінка визначаються економічними обставинами життя.

Моральні погляди, які є підґрунтям етичного соціалізму, ґрунтуються як на ре­лігійних, так і на гуманістичних принципах. На соціалізм у Франції, Великобританії та інших країн Співдружності Націй більше впливають утопічні ідеї Фур'є, Оуена та Вільгельма Моріса (1854—1896), ніж «наукове» віровчення Карла Маркса. Соці­алізм багато також взяв від християнства. Наприклад, є давно встановлена традиція християнського соціалізму у Великобританії, яка була відображена в ХХ ст. праці Тоуні. Християнська етика, яка надихнула англійський соціалізм, стосується зага­льного братерства, поваги, яка повинна надаватись усім людям як створінням Бо­жим, принципу, втіленого в заповіді «полюби ближнього свого як самого себе». У праці «Користолюбне суспільство» (1921) Тоуні засуджував нерегульований капі­талізм, тому що він більше керується «гріхом скупості, ніж вірою в «загальну гу­манність». У «Рівності» (1969) Тоуні засуджував британську класову систему як «особливо огидну християнству» і закликав до істотного зменшення соціальної не­однорідності.

Таке саме релігійне натхнення проявляється також в ідеях теології звільнення, яка вплинула на багато католицьких країн, що розвиваються, особливо в Латинсь­кій Америці.

Ричард Генрі Тоуні (1880—1962)

Британський соціофілософ та історик. Занурившись в освітню та соціа­льну роботу в лондонському Іст Енді, Тоуні присвятив своє життя соці­альній реконструкції шляхом співпраці із Робітничою Асоціацією Освіти, Лейбористською партією та працюючи професором економічної історії в Лондонській Школі Економіки.

Після довготривалої підтримки репресивних режимів у Латинській Америці священики римо-католицької церкви зібралися на засідання в Меделліні (Колумбія) в 1968 р. та проголосили «пільгові права для бідних». Цим самим релігійні обов'язки духівництва розширилися від вузькодуховних і охопили соціальну і полі­тичну боротьбу звичайних людей. Незважаючи на засудження Папи Іоанна Павла ІІ та Ватикану, радикальні священики в різних частинах Латинської Америки прово­дили компанію проти бідності і політичних утисків і іноді навіть підтримували ре­волюційні соціалістичні рухи. Так само соціалістичні рухи в мусульманських краї­нах Північної Африки, Близького Сходу та Азії спираються на релігію. Іслам пов'язаний із соціалізмом тим, що він сповідує принципи соціальної справедливос­ті, добродійності і співпраці і особливо забороняє лихварство або спекуляції.

У відкиданні наукового аналізу на користь моральних або релігійних принципів соці­ал-демократія послаблювала теоретичну базу соціалізму. Первинною турботою соціал- демократії був справедливий розподіл багатства в суспільстві. Це втілено в основному принципі соціал-демократії — соціальній справедливості, яка спрямована на досягнення більшої рівності і відображена в таких цінностях, як турбота і співчуття. Тому соціал- демократія і почала виступати з різноманітними поглядами: від лівого погляду на необ­хідність зрівняння та впровадження колективної власності на багатство до правого упе­редження в необхідності ринкової самодостатності та впевненості у власних слах, яке майже не відрізняється від певних положень лібералізму або консерватизму. Проте були зроблені спроби надати соціал-демократії теоретичну основу, зазвичай шляхом перегля­ду капіталізму як такого та повторного визначення мети соціалізму.

Ревізіоністський соціалізм. Первинна основоположна мета соціалізму полягала у тому, що вироблене багатство повинно бути в спільній власності усіх і, таким чи­ном, використовуватися для загальної вигоди. Це потребувало скасування приват­ної власності і проведення того, що Маркс відносив до «соціалістичної революції», перехід від капіталістичного способу виробництва до соціалістичного. Фундамен­тальний соціалізм ґрунтується на переконанні, що капіталізм не можна виправдати: він є системою класової експлуатації та утисків, які треба цілком відмінити, а не просто реформувати.

У кінці XIX ст. деякі соціалісти дійшли думки, що аналіз Маркса мав дефекти. Найя­скравіше теоретичне вираження цього погляду було зроблено Едуардом Бернштейном у творі «Еволюційний Соціалізм» (1962), який містив всебічну критику Маркса та пер­ший великий перегляд марксистського аналізу. Аналіз Бернштейна був значною мірою емпіричним. Він відкинув марксистський метод аналізу — історичний матеріалізм, то­му що ті прогнози, які зробив Маркс, виявилися неправильними. Капіталізм виявився і стабільним, і гнучким. Дійсно, наприкінці XIX ст. було маловірогідним те, що «привид комунізму», про який йшлося в «Маніфесті Комуністичної партії» Маркса і Енгельса, все ще бродить по Європі. Замість поглиблення класового конфлікту, який мав розділи­ти капіталістичне суспільство на «два великі класи» — буржуазію та пролетаріат, Бер­нштейн припустив, капіталізм стає все складнішим і диференційованішим. Зокрема, власність на багатство розповсюдилася в результаті впровадження акціонерних компа­ній, якими володіють ряд акціонерів замість єдиного могутнього підприємця.

Оскільки межі середнього класу значно розширилися із зростанням числа штат­них працівників, фахівців, урядових посадовців і професійних працівників, які не були ні капіталістами, ні пролетаріями, в уявленні Бернштейна капіталізм більше не виглядав системою явних класових утисків. Капіталізм таким чином можна було б реформувати шляхом націоналізації головних галузей промисловості і продов­ження законного захисту та забезпечення добробуту робітничого класу. Цей про­цес, за переконанням Бернштейна, можна було б провести мирно і демократично.

Західні соціалістичні партії, будучи ревізіоністськими, якщо не завжди теорети­чно, то практично більше наполягають на «прирученні» капіталізму, ніж на його відміні. Подеколи вони довго зберігали формальну відданість основоположним ці­лям, як у положенні 4-го пункту статуту Британської Лейбористської партії про «загальну власність на засоби виробництва, розподілу і обміну», який був незмін­ним до 1995 р. Тим не менше, по ходу XX ст. соціал-демократи відкинули своє пра­гнення до планування та визнали ефективність і силу капіталістичного ринку. Шведська Соціал-демократична Лейбористська Партія формально відкинули пла­нування в 1930-х роках, так само як і західнонімецькі Соціал-демократи на Конгре­сі в Бед Годесбергу в 1959 р., прийнявши принцип «змагання, коли можливо; пла­нування, коли необхідно». У Великобританії подібна пропозиція формального прийняття ревізіонізму наприкінці 1950-х років закінчилася невдачею, коли на конференції Лейбористської партії було відкинуто пропозицію голови партії Х'ю Гайтекела про скасування IV пункту. Проте, будучи при владі, Лейбористська пар­тія ніколи не проявляла якої-небудь заінтересованості в загальній націоналізації.

Відкидання планування і всесторонньої націоналізації залишила соціал- демократію ще з трьома скромними завданнями. Першим з них було встановлення змішаної економіки, яка поєднувала б колективну та приватну власність і стояла між ринковим капіталізмом та державним колективізмом. Націоналізація, яка про­водилася соціал-демократами, була виключно вибірною та розрахована на «коман­дні висоти» економіки, або галузі промисловості, які вважаються «природними мо­нополіями». Наприклад, Лейбористський уряд Еттлі (1945—1951) націоналізував головні комунальні підприємства, які займалися електрикою, газом, вугіллям, стал­лю, залізницями і т.д., але залишили більшість британської промисловості у прива­тній власності. По-друге, соціал-демократи прагнули регулювати або керувати ка­піталістичними економіками для підтримки економічного зростання та стри­мування рівня безробіття. Після 1945 р. більшість соціал-демократичних партій відстоювали принципи кейнсіанської економіки як пристрою для управління еко­номікою і забезпечення повної зайнятості. По-третє, соціалістів приваблювала ідея розбудови держави загального благоденства як головного способу реформування або гуманізації капіталізму. Держава загального благоденства бачилася як меха­нізм, який би допоміг прискорити встановлення соціальної рівності і викорінення бідності. Капіталізм більше не потрібно відміняти, а тільки модифікувати шляхом реформування та встановлення капіталізму загального добробуту.

Спроба теоретично виокремити ці розробки та ефективно доповнити погляди Бернштейна була зроблена британським політологом та теоретиком соціалізму Етоні Крослендом у праці «Майбутнє соціалізму» (1956). Кросленд (1918-1977) за­являв, що сучасний капіталізм мало схожий із тією моделлю в ХІХ ст., яку Маркс мав на увазі. На Кросленда значно вплинули погляди Джеймса Бьорнхема, який у своїй праці «Управлінська революція» (1960) зауважив, що новий клас менеджерів, експертів і технократів витіснив старий капіталістичний клас і почав домінувати в усіх розвинутих індустріальних суспільствах — як капіталістичних, так і комуніс­тичних. Кросленд вірив, що власність на багатство вийшла з-під його контролю. В той час як акціонери, які володіють бізнесом, головним чином стурбовані доходом, штатні менеджери, які ухвалюють щоденні ділові рішення, мають ширший ряд ці­лей, який, зокрема, включає забезпечення як гармонії у процесі виробництва, так і гарної громадської думки про їхню кампанію. Марксизм таким чином ставав недо­речним. Якщо капіталізм більше не міг розглядатися як система класової експлуа­тації, то основоположні цілі націоналізації і планування були просто застарілі.

Однак, будучи соціалістом, Кросленд залишився вірним меті досягнення соціа­льної справедливості, яку він розумів як більш рівний розподіл багатства. Багатст­вом не потрібно володіти разом, воно могло б бути перерозподілено за допомогою держави загального благоденства, прогресивним оподаткуванням. Держава загаль­ного благоденства підняла б життєвий рівень бідноти і найбільш вразливих проша­рків суспільства, тоді як прогресивне оподаткування гарантувало б процвітання і благополуччя, не будучи заважким тягарем. Нарешті, Кросленд визнав, що еконо­мічне зростання відіграє вирішальну роль у досягненні соціалізму. Зростаюча еко­номіка є достатньою для надходження доходів від податків, які потрібні для фінан­сування зростаючих соціальних виплат. Крім того, надлишок буде спроможний фінансувати тільки тих потребуючих, життєвий рівень яких знизився внаслідок економічного зростання.

Криза соціал-демократії. На початку післявоєнного періоду кейнсіанська, або традиційна, соціал-демократія, здавалося тріумфувала. Її сила була в тому, що вона використовувала динамізм ринку, не наголошуючи на ситуації навколо рівнів нері­вності та нестабільності, які, як вважав Маркс, стануть фатальними для капіталізму. Ліберальні та консервативні партії рішуче відповіли на це, розробивши власні фор­ми соціал-демократії, що грунтувалися на ідеї надання рівних можливостей, пізні­ше — на ідеалах патерналізму та єдності нації. Але здавалося, що помірний соціа­лізм, виграв битву ідей: політична думка невблаганно змішувалася вліво. Тим не менше, кейнсіанська соціал-демократія продовжувала базуватися на компромісі. З одного боку, існувало догматичне сприйняття ринку як єдиного надійного засобу накопичення багатства. Це неохоче повернення до ринку означало, що соціал- демократи визнали відсутність будь-якої життєздатної соціалістичної альтернативи ринку. Це означало, що соціалістичний проект був відроджений як спроба рефор­мувати, а не замінити, капіталізм. З другого боку, соціалістична етика вижила у фо­рмі прагнення до встановлення соціальної справедливості, ідеї виправданого, з мо­ральної точки зору, розподілу вигод або нагород у суспільстві. Це, в свою чергу, було пов'язано із слабкістю уявлень про рівність: дистрибутивна рівність, ідея, що бідність повинна бути зменшена і нерівність звужена через перерозподіл багатства від багатих до бідних. Облишаючи завдання повної соціальної реконструкції, соці­алісти, тим не менше, хотіли займатися програмою соціального проектування.

Проте, тоді як фундаментальний соціалізм мав ясну і чітку мету — відміна капіталі­зму, ревізіоністські плани реформування капіталізму були значно розмиті. Всі соціал- демократи погоджувалися, що капіталізм потрібно змінити відповідно до принципу соціальної справедливості, але вони мали різні уявлення про те, як цього можна було б досягнути, і навіть про те, як визначити «соціальну справедливість». Яким, наприклад, має бути баланс між суспільною і приватною власністю за умов змішаної економіки — які галузі промисловості мають бути націоналізовані і які залишені у приватній влас­ності? Наскільки розвинеться держава загального благоденства перед тим, як зростаю­чий тягар податків стане перешкодою для економічного зростання? Чи повинні соціа­лістичні уряди погодитися з вимогами підвищення платні низькооплачуваним працівникам, коли це може призвести до зростання інфляції?

Крім того, з часом соціал-демократи почали захищати втручання не в рамках тра­диційних соціалістичних принципів, а більше посилаючись на сучасні ліберальні ідеї, як, наприклад, рівність можливостей і абсолютна свобода. Через це різниця між соці­алізмом і лібералізмом ставала все більш стертою. У центрі кейнсіанської соціал- демократії лежав конфлікт між його спрямуванням як на економічну ефективність, так і на егалітаризм. Протягом «довготривалого буму» післявоєнного періоду в соці­ал-демократів не виникало протистояння з цим конфліктом, тому що безперервне економічне зростання, низький рівень безробіття та інфляції поліпшили стандарти життя усіх верств населення і допомогли фінансувати забезпечення більш міцного добробуту. Проте, як передбачав Кросленд, спад у 1970-1980-х роках створив напру­ження в стосунках усередині соціал-демократичних партій, поляризуючи соціалісти­чні думки на більш чітко окреслені правого та лівого спрямування. Спад повергнув у фінансову кризу держави загального благоденства, одночасно збільшивши вимоги на підтримку рівня добробуту, оскільки знову з'явилося безробіття, зменшивши подат­кові надходження, за рахунок яких фінансування соціальні виплати, через зниження рівня зайнятості та прибутковості підприємств.

Треба було відповідати на важке запитання: чи повинні соціал-демократи спробу­вати відновити ефективність ринкової економіки, що, можливо, означало б зменшен­ня інфляції і, можливо, податкового навантаження, або вони мають захищати бідних і низькооплачуваних, підтримуючи або навіть збільшуючи соціальні виплати? Ця кри­за соціал-демократії посилилася в 1980-1990-х роках накладанням таких факторів. По-перше, електоральна база соціал-демократії була підірвана деіндустріалізацією і скороченням традиційного робітничого класу, соціальної бази традиційної соціал- демократії. Тоді як у ранній післявоєнний період низка демократичних партій пропо­нувала проведення прогресивної політики, яка, починаючи 3 1980-х років більше відповідала тому, що Гелбрейт називав «задоволення більшості». Кейнсіанство тим самим пов'язувалося із «податково-видатковим» підходом до економічного управ­ління, що постійно загрожувало високим рівнем інфляції; держава загального благо­денства розглядалася як тягар для працевлаштованих і для накопичення багатства взагалі; і націоналізована промисловість бачилися як несприйнятлива і неефективна. Соціал-демократичні партії заплатили високу ціну за соціальні і виборчі зміни. На­приклад, Лейбористська партія Великобританії програвала загальні голосування чо­тири рази поспіль між 1979 і 1992 рр.; СПН в Німеччині була усунута від влади з 1982 по 1998 рр.; і французька Соціалістична партія терпіла нищівні поразки, особ­ливо в 1993 і 2002 роки, коли кандидат від соціалістів, Ліонель Жоспен, не в змозі був подолати першого туру президентських виборів. По-друге, економічна життєзда­тність соціал-демократії була підірвана наступом економічної глобалізації. Інтеграція національної економіки в більш глобальну капіталістичну систему не тільки показала нездатність роботи кейнсіанізму за таких умов, оскільки, кейнсіанська політика ви­магає, щоб уряди могли управляти єдиними народними економіками, а й підсилила міжнародне суперництво, створюючи тиск для скорочення податків та зниження рів­ня витрат, особливо реформуючи державу загального благоденства і підвищуючи трудову гнучкість. По-третє, інтелектуальна довіра соціал-демократії була значно пі­дірвана колапсом комунізму. Це не тільки створювало світ без яких-небудь істотних некапіталістичних економічних форм, а й підірвало віру в те, що Ентоні Гідденс на­зивав «кібернетичною моделлю» соціалізму, в якому держава, виступаючи як мозок суспільства, слугує для поєднання економічних і соціальних реформ. З цієї позиції, кейнсіанська соціал-демократія могла розглядатися тільки як скромніша версія «низ­хідного» державного соціалізму, який був так раптово повалений демократичними рухами 1989—1991 рр.

З 1980-х років реформістські соціалістичні партії по всьому світу зазнали нової хвилі ревізіонізму, іноді її називають неоревізіонізмом, під впливом якої вони більш- менш віддалили себе від принципів і зобов’язань традиційної соціал-демократії. В ре­зультаті отримані ідеологічні розбіжності називали по-різному: «модернізована» соці­ал-демократія, «третій шлях», «радикальний центризм» і «Neue Mitte» (нова середина). Проте ідеологічне значення неоревізіонізму, його відношення до традиційної соціал- демократії зокрема і до соціалізму взагалі вкрите дебатами та плутаниною. Частково це зумовлене тим, що неоревізіонізм набував різних форм у різних країнах. Таким чином, існує цілий ряд контрастних неорівізіоністських проектів, які пов’язані з Біллом Клін­тоном і «новими» демократами в США, та Тоні Блером і «новими» лейбористами в Британії, так само як і ті, що з’явилися в таких країнах, як Німеччина, Нідерланди, Іта­лія і Нова Зеландія. Подеколи ці проекти є несоціалістичними або постсоціалістичними за характером, тоді як інші являють явну спробу врятувати соціалістичні ідеї або хоча б соціал-демократичні цінності. Більше того, неоревізіонізм використовує різні ідеологі­чні традиції. Крім соціал-демократії він зазнав впливу економічного лібералізму, соці- ал-лібералізму, комуналізму та соіал-консерватизму. Це є більше не єдина, послідовна ідеологічна традиція в повному розумінні, а більше спроба змішати конкуруючі тради­ції і примирити суперечливі ідеї і цінності. На кінець, неоревізіонізм відзначається до­гматичним нахилом. Він більше пристосовується до пошуку реальних політичних рі­шень і спроби відновити довіру виборців, ніж до бажання розробити нову ідеологічну концепцію. Дійсно, неоревізіонізм іноді схожий із постмодернізмом у відношенні до інших ідеологічних систем як негнучких та застарілих. Головним поштовхом до неоре- візіонізму була спроба розробити так званий «третій шлях». Третій шлях широко про­пагує ідею альтернативи як капіталізму, так і соціалізму. Вперше цей термін був вжи­тий фашистами і міг, абсолютно доцільно, використовуватися для опису традиційної соцал-демократії. Проте у його сучасній формі третій шлях являє собою ідею альтер­нативи старій соціал-демократії і неолібералізму. Хоча третій шлях ще чітко не визна­чений і має ряд інтерпретацій, тим не менше можна ідентифікувати його певні харак­терні риси. Перша з них — це віра в те, що соціалізм як форма «низхідного» державного втручання мертвий: немає ніякої альтернативи ІѴ пункту конституції Лей­бористської партії Великобританії, переписаному в 1995 р., в якому зазначено про «ди­намічну ринкову економіку». До цього ще додається загальне сприйняття глобалізації і віри в те, що капіталізм видозмінився в «інформаційне суспільство» або «економіку знань», яка вважає головним розвиток інформаційних технологій, індивідуальні навич­ки і як трудові, так і підприємницькі здібності. Це загальне сприйняття зверхності рин­ку над державою та ухвалення проділових і пропідприємницьких положень означає, що третій шлях намагається ґрунтуватися на положенням неоліберальної революції 1980—1990-х років.

Комуналізм — це віра в те, що особистість формується суспільством, у тому значен­ні, що індивіди сформовані суспільствами, до яких вони належать і тому повинні їх по­важати — і не існує «необтяжених цим індивідів». Хоча порівняно з ліберальним індиві­дуалізмом, комуналізм має багато спільних політичних рис. Лівий комуналізм вважає, що суспільство потребує необмеженої свободи і соціальної рівності (наприклад, анар­хізм). Центристський комуналізм вважає, що суспільство ґрунтується на визнанні взаєм­них прав і обов’язків (наприклад, соціал-демократія / консерватизм Торі). Реакційний комуналізм вважає, що суспільство вимагає поваги до влади та встановлених цінностей (наприклад, нові праві). По-друге, ключове положення третього шляху — це його наго­лошення на общинності і моральному обов’язку. Общинність, звичайно, має довге соціа­лістичне коріння, беручи свій початок, подібно до братерства і кооперації, з ідеї суспіль­ної сутності. Проте комуналізм, що впливає на ідею третього шляху, пов ’язаний з критикою ліберального індивідуалізму. Теоретики комуналізму, такі як Алісдаїр Макін- тайр (1981) і Майкл Сандл (1982), переконані, що логічно задумуючи індивідуальне як пріоритетне для суспільства ззовні, лібералізм лише узаконив егоїстичну поведінку, знижуючи цінність ідеї суспільного блага. Тому, хоча й сприймаючи багато економічних теорій неолібералізму, «третій шлях» твердо відкидає його філософську основу і його моральний та соціальний сенс. Небезпека ринкового фундаменталізму в тому, що він створює відкритість, яка підриває моральні основи суспільства. Деякі форми «третього шляху», особливо «доктрина Блера» в Британії, тим не менше намагаються об’єднати комуналістські ідеї з ліберальними, створюючи форму комуналістського лібералізму, який з багатьох параметрів схожий із «Новим лібералізмом» кінця ХІХ ст. Наріжним ка­менем в ідеях комуналістського лібералізму є те, що права та обов’язки внутрішньо пов’язуються одні з одними: всі права повинні бути врівноважені з обов’язками і навпа­ки. Цей погляд ґрунтується на так званому «новому» індивідуалізмі, який підтверджує автономію, але підкреслює, що індивіди діють у межах взаємозалежності і взаємообміну. З цієї точки зору, як соціал-демократія, так і неолібералізм можуть бути засуджені за розширення прав без розширення обов ’язків, як у межах первинних, соціальних і побу­тових прав, так і більш пізніх, економічних прав та прав власності. Тим самим політика третього шляху намагається виправити «дефіцит обов’язку» в суспільстві.

По-третє, прихильники третього шляху прагнуть дійти до консенсусу в поглядах суспільства, на противагу до соціалістичним поглядам щодо ролі конфлікту в суспільс­тві. Це очевидно, наприклад, у тенденції суспільства до висвітлення зв’язків, які пов’язують усіх членів суспільства і тому класова відмінність і економічна нерівність ігноруються або приховуються. Так само ідея «економіки, що керується знаннями», свідчить, що матеріальні нагороди більше не розповсюджуються на підставі структур­ної неоднаковості, але тепер більше відповідає мінливому розповсюдженню пов’язаних з роботою навичок у суспільстві. Віра в консенсус і соціальну гармонію та­кож зазначена в структурі цінностей третього шляху, який відкидає загальноприйняте моральне та ідеологічне мислення і пропонує те, що відноситься до недуалістичного світосприйняття. Політики, що виступають за третій шлях, зазвичай зазначають ініціа­тивність і чесність, однаковість можливостей і надійність, упевненість у власних силах і взаємний зв’язок тощо. Це може продемонструвати, що «третій шлях» виходить «за межі лівого і правового», як вважав Ентоні Гідденс, це також залишає його відкритим для критики, яка і кращому разі неоднозначна, а в гіршому — просто незв’язана.

По-четверте, третій шлях замінив турботу із соціальним втручанням традиційним соціалістичним прагненням до рівності. Це очевидно по значеннях, які надаються лібе­ральним ідеям, як, наприклад, можливість і справедливість мерітократії. Егалітаризм, таким чином, сходить з віри у рівність можливостей або «заснований на активах егалі­таризм», до права доступу до активів і можливостей, які дозволяють індивідам реалізу­вати їхній потенціал. Пропозиції третього шляху для досягнення добробуту, таким чи­ном, зазвичай відкидають як неоліберальну тезу про «впевнене стояння на власних ногах», так і соціал-демократичну віру у всеосяжний або пожиттєвий добробут. Нато­мість, добробут повинен бути метою «соціального викорінення».

Ентоні Гідденс (нар. 1938 р.)

Британський соціально-політичний теоретик. Гідденс був директором Лондонської Школи Економіки в 1997-2003 рр. Його часто називали «гуру Тоні Блера», мав сильний вплив на розроблення нової соціал- демократичної моделі розвитку в Британії та ще будь-де.

Важливість Гідденса як теоретика соціології відобразилася в його теорії структурології, яка була розвинута в таких працях як «Нові пра­вила соціологічного методу» (1976) і «Конституція суспільства» (1984), які вказують на зверхність загальноприйнятого дуалізму структури і ді­яльності. У його пізніших працях, зокрема «Поза лівим і правим» (1994), «Третій шлях» (1998), «Нестримнй світ» (1999), і «Третій шлях і його критика» (2000), він прагнув реконструювати соціал-демократію, беручи до уваги такі сучасні процеси, як, наприклад, глобалізація, дет- радиціоналізація і зростання соціальної зворотності, взаємного обміну та взаємозв’язку.

Ліберальний підхід «допомогти людям, щоб вони допомогли собі», або, як Клін­тон сказав про це, «простягнути людям руку допомоги, а не допомогти їм зійти до низу». Політика досягнення добробуту повинна, зокрема, прагнути розширити до­ступ до роботи, так само як в американській ідеї «робочого добробуту» зазначаєть­ся, що підтримка добробуту повинна бути зумовлена особистим бажанням знайти роботу і стати впевненим у собі.

І, насамкінець, третій шлях характеризується новими ідеями щодо належної ролі держави. Тоді як неоліберали переконують, що роль держави треба звести до мінімуму або до ролі «нічного сторожа», і соціал-демократи бажають використати державу на противагу до несправедливості капіталізму, третій шлях охоплює ідею конкуруючих або держав-ринків. Конкуруюча держава — це держава, чия головна роль — виконан­ня завдання щодо національного процвітання в умовах посилення глобальної конкуре­нції. Тим самим, держава повинна зосередитися на соціальному інвестуванні, що озна­чає покращення економічної інфраструктури і, що найважливіше, збільшення навичок і знань робочих сил країни. Це підхід до економіки з точки зору пропозиції, що має на меті рекламування продукції покращення конкурентоспроможності, на відміну від со- ціал-демократичного підходу з позиції попиту, який прагне збільшити споживання і викоренити бідність. Освіта має бути більш пріоритетною для уряду за соціальне стра­хування, і освіта має цінуватися не за свої заслуги, тому що вона сприяє особистому розвитку (за сучасними ліберальними поглядами), а за те, що це збільшує зайнятість і є вигідним для економіки (за утилітарним або класичним ліберальним поглядом). З цьо­го погляду, уряд — це по суті культурний актор, чия мета — сформувати або реформу­вати відносини, цінності, переконання та знання населення, замість того, щоб викону­вати програму економічного і соціального планування.

«ТРЕТІЙ ШЛЯХ» І СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ

Соціалізм у ХХІ столітті. Дехто вважає обговорення соціалізму в ХХІ ст. безціль­ним. Соціалізм мертвий і некрологи вже написані. Факти для підтвердження цієї точки зору загальновідомі. Революції в Східній Європі в 1989-1991 рр. стерли останні сліди «дійсно існуючого соціалізму», а в таких країнах, як КНР, Північна Корея та Куба, де ще номінально існують соціалістичні режими, вони вижили лише через готовність компартій провести ринкові реформи. Подекуди парламентські соціалістичні партії ві­дійшли від традиційних принципів, намагаючись зберегти довіру виборців, демон­струючи зростаючі симпатії до ринково орієнтованої економіки. Єдині серйозні дебати мали місце через з’ясування причини смерті соціалізму.

Теоретики кінця історії, такі як Франциск Фукуяма (1989), звели це до властивих усім соціалістичним ідеям дефектів і очевидної переваги ліберального капіталізму. Інші під­креслювали тенденцію глобалізованої економіки до неподоланного об’єднання всіх на­цій у міжнародну капіталістичну систему. Ще інші наголосили на зменшенні політичної бази соціалізму від широких рядків робітничого класу до ізольованого і деполітизовано­го прошарку люмпенів. Та якими б не були пояснення, світ драматично та постійно змі­щувався вправо, залишивши соціалізм, як це за інших обставин назвав Троцький, на «уз­біччя історії». Проте соціалісти з довшим сприйняттям історії навряд чи не витримують і втратять надію. Так само, як і прогнози щодо неминучої перемоги соціалізму на початку ХХ ст. виявилися недійсними, заяви стосовно смерті соціалізму, зроблені на початку ХХІ ст., скоріше за все, ненадійні. Дійсно, не раніше ніж у 1960-ті роки вільно-ринковий лібе­ралізм вважався надмірним, тоді як соціалізм, досяг значних успіхів. Надії на виживання соціалізму значною мірою ґрунтується на довготривалих і, можливо, внутрішніх недолі­ках капіталістичної системи. Як зазначив Ральф Мілібанд у своїй останній праці «Соціа­лізм у скептичну епоху» (1995), «уявлення, що капіталізм цілком переміг і він являє най­краще, чого людство могло коли-небудь сподіватися досягти, — це жахлива пляма на репутації людства». У цьому соціалізм виживе тільки якщо він нагадуватиме, що розви­ток людства може розвинутися поза ринковим індивідуалізмом. Крім того, глобалізація може принести соціалізму як додаткові можливості, так і нові виклики. Точно так же, як і капіталізм перетворюється із зростанням значення наднаціональної складової економіч­ного життя, соціалізм, можливо, знаходиться в процесі перетворення і критики глобаль­ної експлуатації і нерівності. І хоча це поки що теоретично необґрунтовано, це, врешті- решт, є поштовхом для виникнення антикапіталістичного та антиглобалістського рухів. Іншими словами, соціалізм в двадцять першому сторіччі, можливо, просто переродиться у антикапіталізм. Якщо соціалізм виживе, то яку форму він прийме? Ясним здається те, що він навряд буде черпати натхнення з бюрократичного авторитаризму Радянської епо­хи. Марксизм-ленінізм, можливо, дійсно помер, і декілька соціалістів жаліють, що він минув. Одним з наслідків цього є повторна ревізія спадщини Маркса, яка зараз розгляда­ється з урахуванням досвіду ленінізму і сталінізму. Проте, більш ймовірно, що Маркса розглядатимуть як соціаліста-гуманіста, ніж зображувати його економічним детермініс­том як у двадцятому сторіччі. Так як парламентським соціалізмом інтересуються, зали­шається важливе завдання. Кейнсіанська соціал-демократія, як мінімум в її післявоєнно­му прояві може бути відкинута, але політично та електорально життєздатна альтернатива ринковому капіталізму ще має з'явитися. Інтерес до «третього шляху» та інших неореві- зіоністських проектів поза сумнівом робить очевидним прагнення до розробки нових ідей в рамках соціалізму, які б особливо спиралися на фундаментальні положення неолі­бералізму, але це важко назвати доказом відродження соціалізму. Тим часом, пошук но­вої соціалістичної парадигми продовжується.

ВИКОРИСТАНА ТА РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бернштейн Э. Возможен ли научный социализм // Политические исследова­ния. — 1991. — № 2.

Бернштейн Э. Маркс под седлом // Новое время. — 1991. — № 29.

Бернштейн Э. Насколько научен «научный социализм»? // Новое время. — 1991. — № 3.

Бернштейн Э. Предпосылки социализма и задачи демократии // Политиче­ская мысль Европы конца ХІХ — начала ХХ в. — Екатеринбург, 1991.

Бухарин Н. Проблемы теории и практики социализма. — Новосибирск: Наука, 1990.

Бухарин Н. Путь к социализму: Изб. произведения. — Новосибирск: Наука, 1990.

Грамши Антонио. Избранные произведения. — Т. 1—3. — 1957—59.

Грамши Антонио. Тюремные тетради. Антология мировой политической мысли. — Т. 2.

Гоецкий М.Н. Антонио Грамши — политик и философ. — М.: Наука, 1991.

Емельянов Ю.В. Заметки о Бухарине: революция, история, личность. — М.: Молодая гвардия, 1989.

Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К., Ен­гельс Ф. — Твори. — Т. 20.

Європейська соціал-демократія: Трансформація у прогресі. — К., 2001.

Каутский К. К критике теории и практики марсизма (Анти-Берштейнизм). — М., 1993 (1923).

Каутский К. Предшественники новейшего социализма. — М., 1919.

Каутский К. Происхождение христианства. — М., 1990.

Каутский К. Социализм без диктатуры // Новое время. — 1990. — № 28.

Кирилюк Ф.М. Про працю В. І. Леніна «Чергові завдання Радянської влади». — К.: Політвидав України, 1990.

Кирилюк Ф.М. Троцький і соціалізм. — К.: Знання України, 1991.

Коэн Стивен. Бухарин. Политическая бюрократия. 1988-1938. — М., 1988.

Ленін В.І. Держава і революція // Повне зібр. тв. — Т. 16.

Ленін В.І. Чергові завдання Радянської влади // Повне зібр. тв. — Т. 36.

Ленін В.І. Що робити ? // Повне зібр. тв. — Т. 6.

Лопухов Б.Р. Антонио Грамши. — М., 1963.

Майер Т. Демократический социализм — социальная демократия. Введение. — К.: Основні цінності, 2002.

Майер Т. Трансформація соціал-демократії. — К.: Основні цінності, 2004.

Маркс К. Гражданская война во Франции // Соч. — 2-е изд. — Т. 17.

Маркс К. Классовая борьба во Франции // Соч. — 2-е изд. — Т. 7.

Маркс К. Конспект книги Бакуніна «Державність і анархія» // Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 18.

Маркс К. Критика Готской программы // Соч. — 2-е изд. — Т. 19.

Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 г. // Соч. — Т. 42.

Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // Соч. — Т. 4.

Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Соч. — Т. 3.

Маркс К., Энгельс Ф. Нищета философии // Соч. — Т. 4.

Маркс К., Энгельс Ф. Святое семейство // Соч. — Т. 2.

Медведчук В.В. Дух і принципи соціал-демократії. — К.: Основні цінності, 2000.

Михельс Р. Демократическая аристократия и аристократическая демократия // Социологические исследования. — 2000. — № 1.

Михельс Р. Принципиальное в проблем едемократии // Социологический журнал. — 1994. — № 3.

Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диа­лог. — 1990. — № 3, 5 7, 9, 11, 13, 15, 18; — 1991. — № 3.

Мушинский О.В. Антонио Грамши — учение о гегемонии. — М.: Международ­ные отношения, 1990.

Петренко Е. Социалистическая доктрина Э. Бернештейна. — М., 1990.

Пуланзас Н. Политическая власть и социальные классы. Антология мировой политической мысли. — В 5-ти т. — Т. 2.

Сталин И.В. Вопросы ленинизма. — М., 1947.

Троцкий Л. История российской революции. — Ч. 1, 2. — Берлин, 1930.

Троцкий Л. Моя жизнь. — Берлин, 1930.

Хабермас Юрген. Будущее человеческой природы. Пер. с нем. — М.: Весь мир, 2002.

Хабермас Юрген. Демократия. Разум. Нравственность: Москов. лекции и ин­тервью. — М.: Академия, 1995.

Gramsci, A. Selection from Political Writing, 1910, trans. J. Mathews, ed. Q. Hoare. London: Lawrence & Wishart; New York: International Publishers, — 1977.

Gramsci, A. Selection from the Prison Notebook, trans. Q. Hoare and G. Nowell Smith. London: Lawrence & Wishart; New York: International Publishers. — 1971.

Poulantzas N. On Social Classes / Structured Social Ineguality: A Reader in Comparative social Stratification / Ed. by C.S.Heller. New York; London, — 1969/

Trotsky, L. Terrorism and Communism (1920), trans. M. Eastman. London: Gollanz, 1965.

Trotsky, L. The History of Russian Revolution (1932-3), trans. M. Eastman. London: Gollanz, — 1965.

Trotsky, L. The Permanent Revolution and Results and Prospects, trans. J.G. Wright: rev. B. Pearce. London: New Park, — 1962.