ПОЛІТИЧНИЙ ВЕЛФАРИЗМ

Браян Бері ідентифікує доктрину нейтрального став­лення як важливий аспект в лібералізмі.

Класичний лібералізм, звісно, має й інші аспекти, але один з них — це, безумовно, ідея, що держава — це скоріш інструмент для задоволення людських потреб, ніж засіб для створення хорошої людини (наприклад, для культивації ба­жаних потреб чи схильностей у своїх громадян)¹⁵.

Бері з метою своєї аргументації визначає лібералізм як погляд, згідно з яким поведінка політичного діяча не має визначатись принципами досягнення ідеалів. Визначення ідентифікує лібералізм з підтвердженням конкретної вер­сії доктрини нейтралітету шляхом використання в цій доктрині наведеного у Бері раніше розрізнення між прин­ципами орієнтації на бажання та на ідеали:

Принципи орієнтації на потреби...— це принципи, згідно з якими беруть як дане людські потреби і повністю зосереджу­ють увагу на тому, в якій мірі певна політика змінить ступінь загального задоволення потреб, або на тому, як вплине по­літика на розподіл засобів задоволення потреб між людьми (с.38).

Я розглядатиму другу частину визначення як таку, що посилається скоріше на розподіл фактичного задоволен­ня бажань, ніж на розподіл засобів, хоч останній може бути показником фактичного задоволення: «Щоб оціни­ти, згідно з цими принципами, бажаність того чи іншого стану справ, вся потрібна нам інформація — це кількість та/або розподіл між людьми задоволених потреб». Всякий принцип, орієнтований не на потреби, є орієнтованим на ідеали. Таким чином, теорії, орієнтовані на потреби, є прикладом того, що Сен називає «велфаризмом» (від англ, welfare — благоденство, добробут.— Прим, перекл.), тобто прикладом поглядів, згідно з якими вважається, що те, «яким є стан справ — добрим чи поганим,— визначається лише набором індивідуальних благ за цього стану»¹⁶.

Не всі велфаристські теорії базовані на принципі об­межень.

Політичний велфаризм зобов’язаний частиною своєї популярності широко розповсюдженій плутанині між ним та ще двома цілком різними ідеями. Перша з ідей, з якою його плутають — це моральний велфаризм; оскільки прибічники останнього оголошують хибними будь-які принципи, орієнтовані на ідеали, вони не закликають до обмежень, коли виступають проти довіри до принципів, орієнтованих на ідеали. Ця проста обставина часто випа­дає з поля зору, наприклад, деяких моральних велфарис- тів, які виступають проти оголошення поза законом так званих ухилів у сексуальній поведінці або маріхуани. Во­ни іноді апелюють до принципів, що заперечують право держави насаджувати «особисту моральність» силою, тоді як насправді вони відмовляють державі у праві насаджу­вати неправильну моральність. Все це дуже звичайне для моральних велфаристів, і звичайно вони прибирають по­доби політичних велфаристів, слугуючи водночас влас­ним цілям. Але, хоч політичні результати цих двох докт­рин можуть збігатися, вони репрезентують радикально відмінні погляди як у моралі, так і в політиці.

Друга ідея, з якою плутають політичний велфаризм, — це віра в те, що вимога репрезентативності уряду зобов’я­зує до політичного велфаризму. «Чи не означає репрезен­тативний уряд, що шанси кожного на підтримку його ці­лей рівні? І чи не в цьому сенс політичного велфаризму?» На обидва питання слід відповісти негативно. Принципи репрезентативного уряду забезпечують певний контроль народу над владою, але з них не випливають зобов’язання демократично утвореної влади керуватись лише велфа- ристськими принципами.

Після цих роз’яснень ми можемо повернутись до оцін­ки політичного велфаризму. Задоволення потреб може підтримуватись як самодостатнє благо або як засіб для досягнення інших благ. Хай політичний велфарист вва­жає задоволення потреб самодостатнім благом. Це спо­нукає його вважати, що намагатись досягти політичним шляхом деяких самодостатніх благ (задоволення потреб) можна, а деяких (ідеали в розумінні Бері) — ні. Інакше кажучи, він зобов’язаний вважати, що певні засоби (а са­ме — політичні) можна застосовувати для досягнення од­них цілей і не можна — для досягнення інших. Я вважа­тиму само собою зрозумілим, що припущення існування ідеалів, яких не можна досягати політичним шляхом — не можна взагалі чи не можна ефективно, — відмінне від твердження, що політичними засобами не можна досяга­ти взагалі ніяких ідеалів. Інакше кажучи, наведені мірку­вання не можуть бути використані для обґрунтування ви­далення ідеалів із політики. Зрештою, наш гіпотетичний теоретик не пропонує заборонити засновувати політичну діяльність на задоволенні потреб, навіть враховуючи, що існують потреби, задоволення яких не може взагалі чи не може ефективно досягатись політичними засобами.

Чи є підстави для віри, що неправильно базувати по­літику на будь-яких самодостатніх цілях, окрім задово­лення потреб? З наведених вище зауважень випливає, що політичний велфаризм не є нейтральним щодо ідеалів блага, оскільки він чітко тяжіє до морального велфаризму порівняно з іншими моральними поглядами.

Труднощі з політичним велфаризмом, однак, глибші. Віра в принципи, орієнтовані на ідеали, вступає в конф­лікт з поглядом, згідно з яким задоволення потреб саме

по собі є благом. Люди мають підґрунтя для своїх цілей чи бажань. Вони вірять, що об’єкти їхніх бажань або до­магань справді цінні. З такої обґрунтованості цілей чи ба­жань випливає, що будь-яка особа, котра має ціль або бажання і хоч мінімальною мірою розуміє сама себе, по­годиться з твердженням, що в тому разі, коли вона пере­конається в необґрунтованості своїх цілей чи бажань, ці цілі чи бажання зникнуть. Підкреслимо, що віра у відпо­відне підґрунтя тут виступає лише як необхідна умова цілі чи бажання. Не робиться припущення, що людина бажає всього, чого має підстави бажати або що вона вважає цін­ним¹⁷.

Ще один наслідок залежності бажань від підґрунтя по­лягає в тому, що людина не хоче, аби її бажання задо­вольнялись, якщо її віра в існування підстав для цього бажання не справдилася. Людина не хоче ліків, про котрі мріяла, якщо вони не дають бажаних результатів лікуван­ня, які, на думку цієї людини, — єдине підґрунтя для та­кого бажання. Люди, котрі хочуть державної підтримки мистецтв, відмовляються від неї, якщо така підтримка не сприяє розвиткові чи розповсюдженню мистецтв, що, на думку цих людей, є єдиною підставою для такої підтрим­ки. Один із аспектів, за яким «хотіння» — це слабше, ніж «бажання», полягає в тому, що поняття «хотіння чогось» дуже близьке до поняття «віра, що для чогось існує не- анульоване підґрунтя»¹⁸. Нехотіння людини, щоб здій­снилось те, чого вона бажає, якщо віра в причину для такого бажання виявилась помилковою, — це лише ви­знання залежності бажань від причин.

Якщо ці міркування з приводу залежності бажань від мотивацій вірні, навіть коли вони стосуються лише де­яких нетривіальних категорій бажання, то може здатися, що задоволення потреб як таке не може бути самодостат­нім благом. Ті, хто вважає хибними всі принципи з орієн­тацією на ідеали, ймовірно, не погодяться з цим виснов­ком. Вони можуть твердити, що це базоване на загально­му існуванні бажання другого порядку — бажання, щоб не здійснилося хибне бажання. Вони можуть твердити, що це бажання другого порядку містить в собі припущен­ня, що деякі мотивації з орієнтацією на ідеали не є хиб­ними. Вони можуть припустити, що майже всі люди ві­рять в деякі принципи, орієнтовані на ідеали, і мають ба­жання другого порядку, щоб їхні хибні бажання, базовані на цих ідеалах, не здійснювались. Таке бажання другого порядку, однак, пов’язане з локальними помилками з приводу вірності чи хибності конкретних, орієнтованих на ідеали принципів та з їхніми наслідками за конкрет­ного розкладу обставин.

Можна заперечити, що аргументація, яку я навів, спря­мована лише на те, аби підтвердити, що людські бажання не є їхньою власною мотивацією, щоб прагнути досягти цілей своїх бажань. Це не значить, що вони не виступають мотивацією для інших — тих, котрі мають їм допомагати.

Але єдина мотивація до задоволення бажань інших лю­дей — це допомогти їм, тобто допомогти їм зрозуміти, що є благом для них або чого вони хочуть. Щойно наведена аргументація свідчить, що люди не хочуть задоволення своїх хибних бажань, і, хоч за певних обставин їхнє задо­волення є благом для них, можуть бути обставини, за яких воно не є благом. Таким чином, задоволення потреб як таке — не самодостатнє благо, принаймні це не благо, якщо визнається вірність якихось орієнтованих на ідеали принципів.

Багато з тих, котрі спокушені політичним велфариз- мом, перебувають під впливом погляду, згідно з яким за­доволення потреб стає цінним як інструмент (незалежно від його можливої цінності самого по собі). Навіть якщо наведена аргументація хибна, навіть якщо задоволення потреб саме по собі благо, то може виявитись, що саме його цінність як інструмента, а не його внутрішня цін­ність, відповідальна за точку зору, згідно з якою в ролі орієнтира для політичної діяльності принципи з орієнта­цією на потреби допустимі, а з орієнтацією на ідеали — ні.

Згаданий погляд — це погляд типу «жити і давати жити іншим». Життя людей — це їхня власна справа. Ці життя можуть бути доброчесними чи порочними, вартими схва­лення чи осуду тощо, але, навіть порочні, вони не підля­гають державі чи будь-кому, крім тих, кому ці життя на­лежать. Усе, чим опікується політика,— це забезпечити людей засобами для того, щоб вони жили власним жит­тям, тобто допомогти їм задовольняти свої потреби та реалізовувати свої цілі. Тобто держава має діяти, виходячи винятково з велфаристських принципів, і уникати будь- яких принципів, орієнтованих на ідеали. Хоч такий спро­щений погляд дуже привабливий, у ньому криються під­водні камені неоднозначностей та труднощів, розв’язання яких радикально його змінює. Одне з таких спірних пи­тань буде розглянуто зараз. Решті присвячено подальші розділи цього есе.

Погляд типу «жити і давати жити» містить в собі неод­нозначність щодо статусу особистих цілей. Чи є обов’яз­ком держави намагатись максимізувати задоволення цих цілей, тобто переконуватись, що людям вдається вести та­ке життя, яке вони обрали, а чи держава має лише ство­рювати можливості для того, аби люди могли намагатись вести таке життя, яке вони обрали?

Перша інтерпретація відкрита для критики, аналогіч­ної до наведеної вище. Задовольняючи хибні бажання лю­дей, не допоможеш їм жити так, як вони воліють. Люди не хочуть, щоб їхнє життя ґрунтувалось на неправді. Друга інтерпретація вимагає, щоб держава, будучи максимально нейтральною у виборі концепцій блага, забезпечувала лю­дей засобами для досягнення їхніх ідеалів блага. Але за­доволення потреб людей не слід ототожнювати з надан­ням їм засобів для досягнення їхніх ідеалів. Задоволення хибних бажань, що стосуються засобів для досягнення чиїхось ідеалів, не допоможе реалізувати ці ідеали, а ба­жання здобути деякі корисні засоби може бути відсутнім завдяки тому, що людина не розуміє корисності цих за­собів або не здатна скласти пов’язаних з ними розумних планів.

Погляд типу «жити і давати жити» віддаляє нас від по­літичного велфаризму і веде до погляду, який далі в цьому есе не аналізуватиметься і згідно з яким справа держа­ви — забезпечувати людей адекватними засобами для до­сягнення їхніх власних ідеалів блага²⁰. Передумови такого погляду ми розглянемо в цьому есе пізніше. Якщо погляд типу «жити і давати жити» інтерпретується як вимога, щоб держава забезпечувала людей можливостями для реа­лізації їхніх власних концепцій блага, це може бути зу­мовлене цінністю автономії самої по собі, тобто тим, що людське життя не є добрим, якщо людина не сама вибра­ла таке життя або принаймні деякі з його визначальних рис. Чи вимагає автономія політичної нейтральності? Я повернуся до цього питання пізніше.

5.