ПРИМУС І АВТОНОМІЯ

Як бачимо, Нозік стверджує: причина того, що держава повинна бути нейтральною, в тому, що вона діє шляхом примусу. Не викликає заперечень, коли хтось із власної користі переманює клієнтів когось іншого, але не можна примусити їх не торгувати з кимось іншим.

Примус — оціночний термін. Хоч він має фіксоване описове ядро, його значення не можна повністю поясни­ти, не вказуючи на моральний сенс примусу. Я прийму таке визначення примусу³¹:

P примушує Q не виконувати дію А, тільки якщо

А. 1) P повідомляє Q, що, коли Q виконуватиме А, Р, як наслідок, має намір здійснити дію C або заздалегідь забезпечив автоматичне виконання дії С.

2) P робить це повідомлення задля того, щоб Q повірив, що він зробить це, аби примусити Q не робити дію А.

3) Те, що C трапиться, є для Q дуже важливою моти­вацією, щоб не здійснювати А.

4) Q вірить, що, ймовірно, P здійснить С, якщо Q зро­бить А, і що за його дії А дія C з боку Q погіршить його стан порівняно з випадком, коли він не зробить A, a Q не зробить С.

5) Q не робить А.

6) Частина мотивації Q для того, щоб не робити А, по­лягає в тому, аби уникати (або зменшувати ймовірність) С, роблячи менш імовірним, що цю дію виконає Р.

Б. Дії P стосовно умов на випадок дії А на перший погляд є хибними.

В. Той факт, що Q діяв за цих обставин, є причиною, аби не звинувачувати його за те, що він не зробив А.

Тільки повідомлення, що відповідає умовам А1-4, є примусовою загрозою. Це визначення — не точне пояс­нення значення цього вислову англійською мовою, тому що воно не зважає на деякі випадки його використання. Воно концентрується на примусі за допомогою загрози, тому що це форма примусу, яка належить до політичної теорії³².

Я опишу в загальних рисах, але не в змозі буду тут роз­вити або захистити погляд на примус, який ґрунтується на приписуванні йому наведеної нижче оціночної ролі:

Б1. При примусовій загрозі іншій особі здійснюється втручання в автономію цієї особи.

В1. Той факт, що особа діяла під примусом, є або ви­правданням, або цілковитим пробаченням дій цієї особи.

Ці принципи стверджують оціночне значення примусу відносно примушувача і примушеного відповідно. Вони

Джозеф Рез. ЛІБЕРАЛІЗМ, АВТОНОМІЯ ТА ПОЛІТИКА... 431 дають можливість зблизити погляди відносно автономії і морального виправдання, щоб визначити, які види загро­зи (якщо вони відповідають умовам А1-4) є примусовими.

Наведені нижче міркування починають накреслювати в загальних рисах мотивацію для цих двох принципів. Описового значення примушення (умови А1-6) достат­ньо, щоб пояснити деякі з причин для обмеження при­мусу. Примусові загрози відрізняються від пропозицій, наприклад, у тому, що перші зменшують свободу вибору, доступну особі, якій вони адресовані, тоді як пропозиції ніколи не погіршують, а часто покращують її³³.

Я розгляну два загальновідомих погляди на примус як забезпечення ключа для розгадки його нормативного зна­чення. Звичайно про примушених говорять, що вони бу­ли присилувані зробити вимушену дію, що вони діяли проти своєї волі. Такі твердження можуть здатися пара-

доксальними, тому що примушений вважає за краще під­коритися загрозі й уникнути покарання. Примушені мо­жуть шкодувати з приводу обставин, у яких вони опини­лись, але так робить більшість людей, які стоять перед важким, неприємним вибором. Це не дає підстав казати, що вони діяли проти своєї волі. Також цим не завжди можна виправдати твердження, що вони були присилува­ні діяти так, як вони діяли.

Особа присилувана діяти у певний спосіб, коли (1) во­на жалкує за фактом, що вона перебуває в обставинах, у які, як та особа вірить, вона потрапила і які є підставою для того, щоб діяти так, як вона діє, і (2) її дії виправдо­вуються абс пробачаються. Примушену особу силують чинити так, як вона вдіяла. Отож її дія або виправдову­ється, або пробачається. Вона виправдовується, коли мо­тиви для цієї дії, включаючи загрозу шкоди, якщо ця дія не буде здійснена, переважають мотиви проти цієї дії, включаючи той факт, що виконання цієї дії рівноцінне підкорі примушенню, яке нехтує автономією діяча (як по­яснюється нижче). Не всі вимушені дії виправдовуються. Особа може бути вимушена діяти аморально, як, напри­клад, коли на морі при загрозі аварії корабля капітан за­лишає багатьох пасажирів на неминучу смерть, щоб вря­тувати життя тільки своєї дитини.

Чи можна пробачити таку дію — залежить від подаль­ших моральних поглядів, причини яких мають мало спільного з примушенням. Але оскільки чийсь вибір принципів пробачення впливає на його готовність при­пустити, що люди були примушені діяти так, як вони дія­ли, запропонуємо принцип, котрий я розглядаю як прий­нятний, а саме, що осіб можна пробачити, якщо вони діяли для збереження власного життя або життя, яке вони вели, за єдиної умови, що їх життя не є ані аморальним, ані нічого не вартим.

Назвемо умови, необхідні для того, щоб людина збе­регла власне життя або життя, яке вона веде, особистими потребами. Казатимемо, що вибір диктується особистими потребами, якщо всі нетривіальні варіанти вибору, крім одного, принесуть в жертву персональну потребу і зроб­лять неможливим продовження життя, яке має діяч ³⁴.

Можна та необхідно було б сказати набагато більше, щоб зробити поняття особистих потреб яснішим, хоч і неможливо зробити його настільки точним, аби уникнути важких питань з приводу його застосувань до конкретних випадків. Але для наших потреб подальша розробка цього поняття не потрібна. Моя мета — лише пов’язати поняття примусу з поглядами на виправдання провини. Нагадає­мо, що вибір диктується особистою потребою лише тоді, коли це потреба врятувати життя, що не є ані порочним, ані таким, що ним не варто жити. Не можна виправдати Гітлера, заявляючи, що він мав продовжувати розпочате або був не в змозі вести своє життя інакше.

У світлі всього цього, наскільки серйозною має бути загроза, щоб вважати її за примус? Якщо вона виправдо­вує вимушену дію, її серйозність залежить від аргументів проти цієї дії. Якщо вони не дуже вагомі, не є необхідною така серйозна загроза, як загроза особистим потребам.

Достатньо, аби ця загроза мала велику вагу, щоб задо­вольнити лінгвістичну концепцію стосовно примусу (умова АЗ у наведеному вище визначенні). Втім, неви- правдовувана загроза стає примусовою, лише коли вона пробачає і робить це за умови, що вона є достатньо сер­йозною, аби створити ситуацію вибору, продиктованого особистими потребами.

Люди можуть бути змушені діяти в певний спосіб об­ставинами, котрі не є результатом чиєїсь діяльності, або діями інших, котрі примусили їх діяти так, як вони діяли. Можна говорити, що їх примусила щось робити інша лю­дина, лише коли їх примусили це робити дії цієї людини, вжиті з метою примусити їх так діяти. Одна людина може спонукати щось зробити іншу, змінюючи обставини, які стосуються цієї іншої людини або загрожуючи зробити це, якщо та не зробить того, що від неї вимагають. Такі спонукаючі загрози — це загрози примушення, а ті, кого спонукають цими загрозами, примушені діяти так, як во­ни діяли.

Особа, котра силує іншу особу діяти в певний спосіб, а отже, особа, котра примушує іншу особу, спонукає цю особу діяти всупереч своїй волі. Така особа підкоряє волю іншої своїй волі і, таким чином, втручається в автономію останньої. Пояснимо це. Автономний суб’єкт дій або осо­ба — це той, хто здатний бути чи стати істотно автоном­ним, принаймні мінімальною мірою. Істотна автономія — питання міри. Особа може бути більш чи менш автоном­ною. (Істотно) автономні особи — це ті, котрі можуть формувати своє життя, визначати його перебіг. Це не просто раціоналістичні суб’єкти, які оцінюють відповідну інформацію і вибирають варіанти, — це суб’єкти, які ще й розробляють особисті проекти, розвивають зв’язки, бе­руть обов’язки у справах, завдяки яким наповнюється конкретним змістом їхня власна цілісність та сенс досто­їнства й самоповаги. Коротше, істотно автономні діячі — це частково творці свого власного морального світу. Такі особи мають обов’язки щодо проектів, зв’язків та справ, які впливають на той ґатунок життя, яким вони прагнуть жити. Це не означає, що вони не можуть заради аргументів блага пожертвувати проектами або справами, яким вони присвятили себе, — це скоріше означає, що існують певні види дій стосовно їхніх зобов’язань, які рівнозначні зраді, піддають небезпеці їхню цілісність, приносять у жертву їхню самоповагу, а в крайніх випадках роблять їхнє жит­тя, тобто життя, яке вони собі створили, позбавленим цінності чи навіть неможливим (у моральному сенсі).

Багато з написаного про автономію фокусується на здатності суб’єкта дії створювати кваліфіковану та ефек­тивну систему поглядів як умову автономії. Не може бути сумнівів у її важливості. Але є ще два аспекти автономії як (часткового) авторства свого життя. Один стосується взаємин з іншими: автономна особа не підвладна волі ін­ших. Інший аспект стосується якості варіантів вибору, до­ступних суб’єктові: його вибір не має диктуватись осо­бистими потребами. Людина є частковим автором влас­ного світу, лише якщо, створюючи його, вона не є простим виконавцем волі іншого. Присилування людей і, таким чином, примушування їх до дії втручається в їхню автономію, оскільки, по-перше, особа, що присилує ін­ших, безпосередньо має намір, щоб вони підкорились її волі. Підкорення інших власній волі — це або мета цієї особи, або її засіб для подібної мети. І, по-друге, приму- шувач намагається досягти і досягає присилування інших шляхом обмеження їхнього вибору.

Всяке примушення втручається в автономію шляхом підкорення волі примушуваного. До цього типу належать загрози з метою примусу, що створюють ситуацію вибору, який диктується особистими потребами, та найсерйозні­ші випадки примусу з боку держави. Вони втручаються в автономію, будучи спрямованими проти третього аспекту автономії. Автономний суб’єкт дії — це не той, хто завж­ди бореться, щоб підтримати мінімальні умови достойно­го життя. Чим більше вибір людини диктується особис­тими потребами, тим вона менш автономна. Звісно, при­родні умови теж можуть силувати людей вибирати варіанти, зумовлені необхідністю забезпечити потреби достойного життя. І було б помилкою вважати, що можна лише співчувати тим, хто потрапив у такі умови. Автоно­мія можлива лише в рамках обмежень. Повністю авто­номна особа неможлива. Ідеал повного екзистенціаліста без фіксованої біологічної та суспільної природи, що створює себе впродовж свого шляху — це лише непослі­довна мрія. Автономна особистість може розвиватись і процвітати лише на фоні біологічних та суспільних обме­жень, які фіксують деякі з її людських потреб. Окремі ва­ріанти вибору з необхідністю диктуються цими потреба­ми. Крім того, суворі природні умови можуть зменшити ступінь автономії особи до мінімуму настільки ж ефек­тивно, як і систематичне присилуюче втручання. Навіть більше, втручання в життя або долю людини, що не мають характеру примусу, теж можуть знизити її автоно­мію аналогічно до присилуючих втручань. Єдина різни­ця — що усі присилуючі втручання типу зазіхають на ав­тономію і роблять це навмисне, тоді як лише деякі не- присилуючі втручання чинять у такий спосіб, і звичайно є побічним ефектом того, що робиться навмисне. Останні ж не є беспосередньою атакою на автономію особи.

Оскільки ліберальні намагання обмежити примус — це турбота про автономію особи, ліберал буде також турбу­ватись про забезпечення природних та суспільних умов, які дозволяли б людям розвивати автономне життя. Лібе­рал намагатиметься керувати фізичним середовищем та регулювати ефекти, які викликані діями одних осіб і справляють вплив на інших і які не мають характеру при­мусу, щоб забезпечити середовище, придатне для авто­номного життя. Для досягнення таких цілей ліберал може захотіти використати примус. Зрештою, автономія — це питання міри. Поодинокий акт примусу не надто серйоз­ної природи мало впливає на здатність людини проводити автономне життя. Звісно, примус втручається в автоно­мію не лише своїми наслідками, але й своїми намірами. Звичайно, вже саме по собі воно — образа людської ав­тономії. Особа розглядається як неавтономний суб’єкт дії — тварина, дитина або психічно неповноцінна люди­на. Часто примус поганий насамперед тому, що це — зне­вага чи образа, і лише меншою мірою — завдяки своїм безпосередньо відчутним наслідкам, які можуть бути не надто важкими. З цього погляду є, однак, істотна різниця між примусом з боку ідеальної ліберальної держави та з боку більшості інших агентів. Оскільки людям гарантова­но адекватні права політичної участі в ліберальній державі і оскільки така держава керується публічною мораллю, що виражає турботу про індивідуальну автономію, її приму­сові заходи не несуть образи автономії людей. У такому випадку загальновідомо, що ці заходи вмотивовано не не­достатньою повагою до індивідуальної автономії, а тур- ботою про неї. Зрештою, примус може реально бути спря­мованим на благо примушуваних, і вони можуть навіть хо­тіти його. Ці міркування, однак, не заторкують ліберального прагнення обмежити примус у неідеальній державі.

8.