СТАВЛЕННЯ ДО ЛЮДЕЙ ЯК ЦІЛЕЙ

Існують лише окремі люди, різні окремі люди з їхніми власними індивідуальними життями. Використання ко­гось із цих людей на користь інших визискує його і при­носить вигоду іншим.

Ці слова Нозіка відбивають вимогу Канта завжди ста­витись до людей як до цілей самих по собі, а не лише як до засобів. Ніде більше він не використовує вимогу дер­жави бути лояльним як підставу для політичної нейтраль­ності. Його аргумент рівноцінний інтерпретації кантів­ського імперативу. Інтерпретація Нозіка базується на по­нятті примусу схильності, що є суб’єктивно залежною діючою причиною абсолютної чи майже абсолютної сили. Дозвольте мені це ПОЯСНИТИ²⁷.

Деякі причини дій ґрунтуються на цінності наслідку цих дій. Назвемо їх «наслідковими причинами». Причи­ною для допроваджений травмованих людей до лікарні є (за винятком особливих обставин) наслідкова причина. Така дія має забезпечити їм відновлення здоров’я, яке, оскільки є цінним результат, також стає причиною для її виконання. Деякі причини, однак, базуються на цінності конкретних агентів або класів агентів, що виконують пев­ні дії (включаючи досягнення цими агентами певних ре­зультатів). Я називатиму це діючими причинами. Батьки виходять з обох причин — наслідкової та діючої,— щоб виявляти турботу про благополуччя своїх дітей.

Кантівський імператив можна пояснити лише в термі­нах діючих причин. Вимагається, щоб люди персонально ставилися до людей як до цілей, а не забезпечували їхнє процвітання. Але цей імператив допускає суб’єктивно нейтральну інтерпретацію. Можна думати, що кожна лю­дина має причину допомогти іншим ставитись до людей як до цілей або навіть примусити їх до цього. Можна при­пустити, що кантівський імператив байдужий до вибору між ставленням до людей як до цілей самих по собі або як до засобів, коли ця акція змусить їх поставитись до інших як до цілей або коли без такої дії вони цього не зроблять (приклад такої акції — примушення особи не чинити примусу щодо інших).

Нозік відкидає таку інтерпретацію кантівського імпе­ративу. Він розглядає його як накладання примусу схиль­ності, і примус схильності становить собою елективно залежні причини абсолютної або майже абсолютної ваги. Він не може бути скасований іншими міркуваннями, або ж можуть бути скасовані лише міркуваннями із заздале­гідь складеного невеликого списку. Нозік пояснює:

Питання, чи можна погляд, зумовлений примусом схильнос­ті, переформулювати так, щоб він набув форми погляду, по­збавленого примусу схильності, — містить певні складнощі. Можна вважати, наприклад, що кожна людина в змозі роз­різнити у своїх цілях, коли вона сама порушує права і коли це робить хтось інший. Надайте попередньому складнику цілі безмежної (негативної) ваги, і ніяка кількість запобігань по­рушенню прав з боку інших не зможе переважити порушення самим суб’єктом чиїхось прав²⁸.

У широкому розумінні Нозік вірить у суб’єктивно за­лежну діючу причину на противагу накладанню на людей обов’язку йти на жертви проти власної волі. Фактично Нозік не розглядає заборону як абсолютну та таку, що не допускає винятків, чого можна було б чекати, якби це мала бути інтерпретація кантівського імперативу. Він до­пускає, щоб від людей вимагали жертв, навіть не перед­бачаючи компенсації за них (незважаючи на те, що це окремі люди і що їхні життя унікальні) у випадках само­захисту. Понад це, Нозік заходить набагато далі самоза­хисту, санкціонуючи використання сили організацією, не створеною за угодою, якщо ця організація могла б бути створена за угодою через механізм «невидимої руки». Ма­буть, ще істотнішим винятком до Нозікової версії Кан- тового імперативу є його принцип компенсації, який доз­воляє перешкоджати одним, щоб зменшити ризик для ін­ших, якщо першим надається компенсація²⁹. Фактично, здається, Нозік при нагоді висловлює думку, що вимога жертви від людини не є порушенням його версії кантів­ського принципу, якщо цій людині надається компенса­ція у вигляді якихось благ. Оскільки така людина є чис­тим отримувачем благ від гендльової угоди, чи не можна сказати, що вона не розглядається лише як засіб? Чи не є це невірним, якщо її виокремленість і унікальність її життя поважаються? А якщо так, то чи можна не розгля­дати цілу серію взаємообумовлених угод, частина з яких для людини невигідна, а інші вигідні, як одну угоду, ос­кільки без однієї з цих угод не було б інших? Така серія буде припустимою, якщо початковий очікуваний баланс вигод та жертв позитивний. Ця умова виконується у ба­гатьох державах, навіть у багатьох неліберальних держа­вах. Імовірно, деякі люди залишаються в чистому програ­ші, але початковий очікуваний баланс ще може бути сприятливим для всіх.

Ці питання дуже серйозні. Вони вказують на слабкі місця в аргументації Нозіка і на неоднозначності в його позиції, котрі, якщо усунути ці недоліки, приведуть до висновків, далеких від духу твору «Анархія, держава та утопія», хоч і узгоджені з деякими інтерпретаціями його вступу.

Чи веде кантівський імператив в інтерпретації Нозіка до принципу політичної нейтральності чи усунення ідеа­лів з політики? Без подальших і незалежних моральних припущень, які Нозік не захищає, — ні. Ключове питання тут — чи сумісні примус коритись моральним обов’язкам та кантівський імператив в інтерпретації Нозіка? Погляди Нозіка про самозахист підводять до думки, що вони су­місні, але що єдині моральні обов’язки — це обов’язки не порушувати та не піддавати ризику права інших. Це відсуває питання на крок назад. Які права мають люди? Чи мають вони, скажімо, право на те, щоб інші члени їхньої спільноти вносили вклад у життя спільноти? Від­повідь Нозіка нечітка. Здається, він заперечує існування таких прав, але він у принципі виключає перевірку теорії прав з книги. Відзначено, що це саме любов до моральних достоїнств привела до більшості найважливіших виснов­ків у творі «Анархія, держава та утопія»³⁰. Ясно, що не кантівський імператив чи його Нозікова інтерпретація ве­дуть до моральних достоїнств, і в них немає нічого, що вимагало б політики нейтрального ставлення або усу­нення ідеалів з політики. Якщо люди мають моральні обов’язки сприяти іншим людям або впроваджувати певні ідеали, то вони не розглядаються як засоби, коли їх при­мушують жити згідно з цими обов’язками.

7.