ПРИРОДА ТА ПОЛІТИКА

Переконані екологи зазвичай заперечують традиційні політичні переконання як один з видів антропоцентризму, оскільки і те й інше уособлюють антиприродну необ’єктивність. Вони стверджують, що за допомогою радикального застосу­вання екологічних та холістичних принципів розробили абсолютно нову ідеоло­гічну парадигму (хоча багато хто з них заперечують проти терміну «ідеологія» у зв’язку з його асоціацією з мисленням зорієнтованим на саму людину).

• правий екологізм;

• екосоціалізм;

• екоанархізм;

• екофемінізм.

Правий екологізм. Хоча сучасні «зелені» політичні течії асоціюються з мо­тивами та інтересами, що зазвичай притаманні лівому крилу, такі як віра в де­централізацію, прямі дії та опозицію щодо ієрархії та матеріалізму, із самого початку політичний екологізм мав виражену праву орієнтацію (Брамвел, 1989). Найдраматичнішим проявом цього було виникнення форми фашистського еко­логізму під час нацистського періоду в Німеччині. Головним прибічником цьо­го напряму був Вальтер Дар, міністр сільського господарства в уряді Гітлера (1933—1942), він був також лідером нацистських селян. Швидкий процес інду­стріалізації в Німеччині в кінці ХІХ ст.

Не дивлячись на зв’язок з нацизмом, ідеї Дара мають багато спільного із су­часним «зеленим» рухом. По-перше, він був переконаний, що тільки життя на природі, близько до землі, може бути насправді повним, і тому хотів відродити сільськогосподарську Німеччину. Ці ідеї знайшли відгук в ідеях сучасних еко- логістів, таких як Едвард Голдсміт (1988). Крім того, Дар був захисником орга­нічного сільського господарства, що використовує тільки природні добрива, гній наприклад. Дар вірив у органічний цикл: тварина—земля—їжа—людина, який він відкрив для себе в праці австрійського філософа та педагога Рудольфа Штайнера (1861—1925) та в антропософському русі. Ідея органічного сільсько­го господарства відображала основні екологічні принципи і стала основополо­жною в ідеї сільського господарства, що бере до уваги навколишнє середовище та турбується про нього. Під час Третього Рейху селянська ідеологія Дара спри­яла тому, що нацизм набув широкої підтримки в селянських масах. Однак, бу­дучи науковим раціоналістом, сам Дар ніколи не був прибічником нацизму і публічно відокремлював себе від основних його принципів, а також від розмов про експансію та створення імперії.

Щодо «м’якого» правого напряму, та консерватори також проявляли симпатію до питань навколишнього середовища. Екоконсерватизм відображає романтичне та ностальгічне відношення до селянського життя, якому загрожує зростання міст. Це була реакція проти індустріалізації та ідеї «прогресу». Ця ідея не передбачала ство­рення постіндустріального суспільства, основаного на принципах співробітництва та екології, але повернення чи підтримання більш звичного про індустріального суспільства. Такі настрої зазвичай фокусувалися на питаннях консерватизму та на намаганнях захистити природну спадщину (ліси та ін.), як і сільське господарство та соціальну спадщину. Збереження природи пов’язане із захистом традиційних цінностей. Екологи виступають прибічниками повернення феодального минулого, коли земля перебувала в руках невеликої групи людей та над нею здійснювався політичний контроль. Наприклад, Едвард Голдсміт, засновник британської течії за­хисту навколишнього середовища, стверджував, що екологічне суспільство вклю­чає в себе відродження традиційного порядку в межах родини й суспільства та створення сильного авторитарного уряду.

Екосоціалізм. У русі зелених помітні чіткі риси соціалізму, особливо яскра­во вони виражені в русі зелених у Німеччині, більшість лідерів якого належали до лівих груп. Екосоціалізм часто ґрунтується на марксистському аналізі, і за­звичай віддалений від квазі-релігійних поглядів, які впливають на інші напрями екологічного руху. Наприклад, Рудольфо Багро (1982), лідер німецького екосо- ціалізму, стверджував, що в основі екологічних проблем лежить капіталізм. На­вколишнє середовище було зруйноване під впливом індустріалізації, яка є лише результатом гонитви за капіталом у капіталістичному суспільстві.

Екосоціалізм ґрунтується на твердженні, що капіталізм виступає ворогом для навколишнього середовища, поряд з тим, як соціалізм його товариш. Так само як і в соціальному фемінізмі, таке твердження породжує конфлікт між двома елементами, в даному випадку між «червоними» і «зеленими». Якщо екологічна катастрофа є лише побічним результатом капіталізму, то найкращим способом вирішення екологічних проблем є руйнація капіталізму, або принайм­ні його ослаблення чи підкорення. Тому екологи не повинні створювати різні партії зелених або засновувати вузькоспеціалізовані екологічні організації, вони повинні працювати в межах єдиного масштабного соціального руху і вирішува­ти реальну проблему, в основі якої лежить економічна система. З іншого боку, соціалізм також розглядають як світосприйняття, яке стає на захист виробницт­ва: він підтримує ідею використання багатств планети, на благо людства, а не на користь класу капіталістів. Соціалістичні партії повільно визначались із еко­логічною політикою, тому що вони, як і інші «сірі», партії продовжують стави­ти в основу свого звертання до виборців перспективу економічного зросту. В результаті цього екологи завжди не дуже хотіли підкоряти зелених червоним, звідси й офіційна заява представників зелених Німеччини, що вони не належать ні до лівих, ні до правих.

Екосоціалісти стверджують, що соціалізм за своєю природою екологічно спрямований. Якщо багатство спільне, його будуть використовувати на користь усіх, тобто на користь суспільства. Хоч не схоже на те, що екологічні проблеми можна вирішити лише шляхом заміни власника. І це було проілюстровано на прикладі державного соціалізму в Радянському Союзі та Східній Європі, який спричинив виникнення найбільш гострих світових екологічних проблем, які дуже важко вирішити. У 1960 р., наприклад, русла двох основних річок, які впадають в Аральське море, були змінені для забезпечення зрошування ділянок, на яких вирощували бавовну та рис. В результаті Аральське море, яке було чет­вертим за площею озером на Землі, зменшилось більше як удвоє, а його берего­ва лінія в деяких місцях віддалилася на сотні кілометрів, залишаючи за собою солону забруднену пустелю. Найбільшою екологічною катастрофою в Східній Європі, яка набула величезного розголосу, став вибух на Чорнобильській атом­ній електростанції, який стався в Україні у 1986 р. Його розміри, принаймні, змусили радянський режим більш відкрито заявити про екологічні проблеми. У посткомуністичний період групи екологічного протесту поширились на всі держави, які виникли після розпаду Радянського Союзу. Разом з тим помітно, що, на відміну від руху зелених на Заході, ці групи рідко підтримують соціалізм і зазвичай є прибічниками консервативної чи реакційної доктрини.

Екоанархізм, мабуть, можна назвати тією ідеологією, яка насправді турбується про навколишнє середовище. За кілька місяців до того як був виданий твір «Мов­чазна весна» Рейчела Карсона, Мюррей Букчин опублікував свою книжку «Наше штучне навколишнє середовище». Багато зелених визнають, що вони залишаються в боргу перед анархо-коммунізмом ХХ ст. Особливо Петро Кропоткін та Мюррей Букчин (1977) висували думку, що між ідеями екоанархізму та екологічними прин­ципами існує аналогія, яку можна відобразити в ідеї «соціальної екології», переко­нання в тому, що екологічний баланс є запорукою соціальної стабільності.

Анархісти також відстоювали структуру децентралізованого суспільства, до складу якого входять комуни та села. Життя в таких об’єднаннях максимально наближене до природи, кожне об’єднання намагається стати максимально неза­лежним. У цих об’єднаннях розвинута різноманітна економіка; вони виробля­ють продукти харчування та інші різноманітні товари, надають різні послуги, отже, в них розвинуте сільське господарство, ремісництво та мала індустрія. Оскільки кожна спільнота є самостійною, вона залежить від свого природного середовища і поступово доходить розуміння органічних відносин і екології. На думку Букчина, децентралізація приведе до того, що люди почнуть більш раці­онально і з більшою любо’ю ставитися до природи. Суспільство, яким керує людська взаємоповага, сприятиме розвитку екологічного балансу між людиною і природою.

Без сумніву, на погляди багатьох прибічників екологізму постіндустріально- го суспільства вплинули твори Петра Кропоткіна та Вільяма Морріса. Рух зеле­них також підтримав ідею децентралізації, спільної діяльності організованої групи осіб та піддався прямому впливу анархічних ідей. Хоч навіть анархізм і сприймається як запорука безхмарного майбутнього, його рідко розглядають як спосіб досягання цього майбутнього. Анархісти вважають, що прогрес буде можливим лише за умови падіння уряду та всіх форм політичної влади. Біль­шість прибічників руху зелених, навпаки, розглядають уряд як орган, який мо­же забезпечити вплив на маси, а отже є найвірогіднішим засобом, який може вплинути на екологічну кризу, принаймні, на короткий час. Вони висловлюють побоювання, що ліквідація або лише послаблення впливу уряду може призвести до захоплення влади силами, які спричинили індустріалізацію і надають вели­кого значення навколишньому середовищу в цьому процесі.

Мюррей Букчин (народився у 1921р.)

Американський анархіст соціальний філософ та екологічний мисли­тель. Букчин був радикальним активістом у русі трудящих у 30-х роках в Америці, він був одним з ранніх соціальних мислителів, які серйозно розглядали екологічні проблеми. Він — заслужений професор Інституту соціальної екології у штаті Вермонт.

Внесок Букчина в розвиток анархізму полягає в тому, що він наго­лошував на потенціалі неієрархічної взаємодії в умовах постдефіциту і на способах поширення ідей децентралізму та спільнот у сучасному суспільстві. Будучи лідером «соціальної екології», він відстоював дум­ку, що екологічні принципи можна застосувати в структурі суспільства та стверджував, що екологічна криза є результатом того, що людське суспільство і природа втратили свою органічну структуру. До головних праць Букчина належать «Анархізм постдефіциту» (1971), «Екологія свободи» (1982) та «Реконструкція суспільства» (і989).

Екофемінізм. Думка про те, що фемінізм пропонує чіткий та цінний підхід до вирішення проблем зелених, розповсюдилася настільки, що екофемінізм став од­ним з головних філософських вчень у сфері екологічної теорії. Екофемінізм ґрун­тується на твердженні, що руйнування екології випливає з патріархату: загрозою для існування природи є не людство в цілому, а чоловіки та інститут чоловічої си­ли. Феміністки, які мають псевдогемафродитичні погляди на людську природу, відстоюють думку, що патріархат спотворив інстинкти та чуттєвість чоловіків, від­діливши їх від «особистого» світу виховання, створення сім’ї та міжособистісних стосунків. Статевий розподіл роботи сприяв тому, що жінки і природа стали підко­рятися чоловікам, які вважали себе їх господарями. З цієї точки зору екофемінізм можна охарактеризувати як особливу форму екосоціалізму. Проте багато екофемі- ністок підтримують ідеї есенціалізму, в якому їх погляди ґрунтуються на визнанні суттєвої різниці між чоловіками і жінками. Таку позицію відстоює, наприклад, Ме­рі Делі в Ген-Екології (1979). Делі вважає, що жінки відділяться від патріархальної культури, якщо вони об’єднаються за своєю «жіночою природою». Думка, що між жінками і природою є внутрішній зв’язок, не нова. Ще в дохристиянських віруван­нях і примітивних культурах земля і природні сили зображалися в образі богині, ця ідея відроджується деякою мірою в гіпотезі Гая.

Сучасні екофеміністки надають великого значення біологічній близькості жінок до природи, особливо наголошуючи на тому факті, що жінки народжують та годують груддю дітей. Той факт, що жінки не можуть бути відірвані від при­родних ритмів та процесів, визначає їх політико-культурну орієнтацію. До цін­ностей звичайної «жінки», таким чином, належать взаємність, співробітництво та виховання, цінності з «м’якими» чи екологічними ознаками. Думка, що при­рода є предметом експлуатації та силою, яку потрібно підкорити, більше харак­терна для чоловіків ніж для жінок, оскільки останні визнають, що природа живе в них і діє через них; вони інтуїтивно відчувають, що особиста реалізація ґрун­тується лише на гармонійних відносинах з природою, ніж на діяльності, спря­мованій проти неї. Отже, падіння патріархату тягне за собою виникнення кар­динально нових відносин між людським суспільством і природою.

Якщо між жінкою і природою існує невід’ємний «природний» зв’язок, то відно­сини між чоловіком і природою зовсім інші. Жінка — це творіння природи, а чоло­вік — творіння культури, його світ штучний, створений людськими руками, ре­зультат людської винахідливості, а не природної творчості. У світі чоловіків інтелект стоїть над інтуїцією, практицизм оцінюється вище ніж духовність, ро­биться більший акцент на повсякденних відносинах ніж на глобальних. З політико- культурної точки зору це виражається у вірі в свої сили, в змагання та ієрархію. Наслідки для навколишнього середовища при цьому зрозумілі. Патріархат, з цієї точки зору, встановлює верховенство культури над природою, остання при цьому є нічим іншим як силою, яку потрібно підкорити та використати в своїх цілях. Руй­нування екології та статева нерівність є компонентами одного процесу, в якому «окультурені» чоловіки керують «природними» жінками.

4.