ПРОБЛЕМА «ЕНҐЕЛЬСІВСЬКОГО МАРКСИЗМУ»

Подана у цій книзі реконструкція Марксової філософії свободи значною мірою спирається на «Економічно-філософські рукописи», «Німецьку ідеологію» і «Grundrissc», тобто на праці, невідомі для марксистських теоретиків періоду II Інтер­націоналу їх опубліковано лише в 1927—1932 роках, і їхній вплив почав відчуватися лише після другої світової війни.

Багато «класичних марксистів» не цікавилися надто глибоко філософією і не здавали собі справи про те, якими Істотними є зв’язки марксизму з класичною німецькою філософією. Маркс був для них насамперед великим економістом, тео­ретиком капіталістичного розвитку а також майстром класового аналізу історич­них подій, «Науковість», яку приписувано марксистському соціалізмові, асоціюва­лася у цьому розумінні з позитивістською концепцією науки: ішлося про тезу, що «науковий соціалізм» — це не тільки спекулятивна суспільна філософія. але й по­зитивні знання про закони суспільного розвитку, а значить, що соціалістична партія має право спиратись на найвищий авторитет епохи соціалізму - авторитет науки. Це задовольняло потребу в надійності мети без перетворення марксизму в загаль­ну філософію, всеоб’ємне бачення світу.

Усупереч цьому Існувала також тенденція ототожнювати «науковий соціалізм» із цілісним світоглядом - тенденція, фатальна у своїх наслідках, бо вона вела до тотальної ідеологізації думки.

Та повернімося до «золотого віку» марксистської думки. Не буде перебільшен­ням, якщо ми скажемо, що праці Енгельса тоді частіше читалися і були більше відомі, аніж праці Маркса. Адже саме Енгельс був автором найбільш впливових текстів марксистської традиції, таких як «Анти-Дюрінг», «Розвиток соціалізму від утопії до науки», «Людвіґ Фейербах і кінець класичної німецької філософії». Вида­ний в Англії словник марксистської думки нагадує нам, що ці праці, а також «По­ходження сім’ї, приватної власності і держави» зміцнили позиції Енгельса як марк­систського філософа більшого значення, ніж сам Маркс². Це констатує й Кола- ковський, який пише, що і з «Капіталу», і з праць Енгельса «кілька поколінь со­ціалістів черпали знання про науковий соціалізм та його філософські основи»^.

Якщо так, то є підстави стверджувати, що історичне значення праць Енгельса було винятково великим, абсолютно незалежним від їхньої філософської цінності. Тож можна дивуватися, чому сучасні історики марксизму, включно з Колаковсь- ким, ігнорують Енгельса, зате підкреслюють значущість праць Маркса, 3 істо­ричної точки зору виправданішою була б протилежна позиція. Адже Енгельсові інтерпретації марксизму інспірували могутні революційні рухи, тимчасом як праці молодого Маркса цікавили виключно лівих Інтелектуалів.

Навмисне нехтування, ба навіть демонстративне ігнорування внеску Енгельса в марксизм стало прикметною рисою тзв. західного марксизму. Перрі Андерсон влучно зауважив, що «західний марксизм [започаткувало] рішуче і подвійне відкинення філо­софської спадщини Енгельса — Коршем і Лукачем — у «Марксизмі й філософії», а також в «Історії і класовій свідомості». У наступні роки антипатія до Енгельса об’єд­нала всі течії західного марксизму, від Сартра до Колегії і від Альтюссера до Марку­зе»⁵. У більшості випадків причини цієї антипатії були досить очевидні. Західні марк­систи хотіли врятувати марксистську філософію від монополізування її радянськими філософами, які перетворили її на безнадійно схематичний і з філософського погляду застарілий «діалектичний матеріалізм», який базується, головним чином, на текстах Енгельса. Свідомість дедалі більшої деакгуалізації «класичного» марксизму, а та­кож убозтва й тоталітарного характеру «марксизму-ленінізму» висувала аргументи проти Енгельса, оскільки саме він найбільше спричинився до виникнення цих двох форм марксистської «ортодоксії»: класичної ортодоксії періоду П Інтернаціоналу і «марксистсько-ленінської» неоортодоксії.

Але ця ситуація довго не тривала. Після подій I968poκy в Чехословаччині й Польщі більшість центральноєвропейських ревізіоністів повністю відійшли від марксизму, що викликало неприховане розчарування серед марксистів Заходу⁷. Хоч і з’явилися нові форми ревізії марксистських догм (їхнє значення було незрівнянно менше, бо неоре- візіоністи уникали прямого політичного заангажування), престиж марксизму в інте­лігентських колах, а тим самим І питома вага спроб його ревізії, різко зменшилися, що впливало навіть на правлячі партії, прискорюючи процес їхн ьої фактичної деідеологі- зації.

Повернення Енгельсові належної йому історичної вагомості я не вважаю рівно­значним повороту до наївного погляду, який приписує Марксові й Енгельсові цілко­виту однодумність, трактує Їх як «одну душу в двох тілах». Навпаки: я поділяю думку, що праці Енгельса треба публікувати і вивчати окремо від праць Маркса, що відмінності між обома мислителями, хоча ті переважно Їх і не усвідомлювали, мали важливе історичне значення і що їхнє чітке окреслення необхідне для зрозуміння історії марксизму в XX столітті.

Докладний аналіз Історії інтелектуального зв’язку між Марксом І Енгельсом не вміщається, звичайно, в рамках нашої теми. Натомість необхідно зробити модель­ну реконструкцію «марксизму Енгельса», на відміну від «марксизму Маркса».

Наївне ототожнювання думки Маркса з думкою Енгельса дуже довго було домі- нуючим, а в партійних колах просто-таки обов’язковим. Вважалося, і до того ж ціл­ком справедливо, що цьому посприяв сам Енгельс: його нарочита скромність у ви­значенні власного внеску в «науковий соціалізм» відвертала увагу від проблеми своє­рідності цього внеску. Це можна пояснити ще інакше: приписуючи Марксові справжнє авторство усіх своїх ідей, Енгельс протягував свої власні думки під іменем Маркса^. Якщо це була свідомо застосовувана тактика, то треба визнати, що вона принесла вагомі результати. Про її успіх свідчить хоча б таке твердження Троцького:

«Маркс і Енгельс поєднані між собою сорокма роками титанічної розумової праці. Найкомпетентніші і найвдумливіші знавці марксизму, такі, як, наприклад, Рязанов, не в змозі, — оскільки це взагалі неможливо, — провести чітку демар­каційну лінію, яка розділяла б їхні праці»^і0.

* Хоча й останнє, але не менш важливе (англ.).

Відкриття істотних відмінностей між Марксом і Енгельсом приписують, як пра­вило, видатному угорському марксистові Дьордю Лукачу «Єретична» праця Лу­кача «Історія І класова свідомість» (1923) вважається основним джерелом «пара­дигми західного марксизму >>,fons et origo[‡‡‡] специфічно західної марксистської дум­ки¹¹. По суті, Лукач рідко називає Ім’я Енгельса, критикує його скоріше Unplicite[§§§] ніж explicite[****]. Однак, попри обережну форму ця критика дуже принципова. На думку Лукача, автор «Анти-Дюрінга» не зрозумів Марксової діалектики та Марк- сової теорії praxis[††††]. Хоч він і протиставив діалектичний взаємовплив механічній причинності, однак навіть не згадав про «найістотнішу з форм взаємного впливу — діалектичне відношення суб’єкта і об’єкта в історичному процесі»¹²* 3 точки зору Лукача це було рівнозначне нерозумінню головного питання, а саме: що «при всьо­му “метафізичному” підході його об’єкт, розглядуваний предмет, має постійно за­лишатися в незайманому і незмінному вигляді, і тому й сам цей підхід є лише спо­глядальним і ніколи не стає практичним»¹ λ В іншому розділі Лукач звинуватив Енгельса в дезінтерпретації як Гегеля, так і Маркса внаслідок ігнорування ним ак­тивної ролі суб’єкта, внаслідок викладу процесу добування знань як млявого спек- таторського споглядання зовнішнього світу. На його думку, це означало абсолютне нерозуміння гносеологічних імплікацій Марксового поняття історичної практики, заміни цього поняття позитивістською концепцією «наукового експерименту». Од­нак насправді (вважав Лукач) «саме експеримент є ідеально споглядальним спо­собом поведінки. Експериментатор створює штучне, абстрактне середовище, щоб можна було безперешкодно, з виключенням усіх гальмівно-ірраціональних елементів як із боку суб’єкта, так і з боку об’єкта, спостерігати нічим не затьмарене функ­ціонування досліджуваних ним законів»¹⁴. Практикою - у сенсі активного взаємо­діяння між суб’єктом і об’єктом — не є також (всупереч Енгельсові) процедури капіталістичного промислового виробництва: бо промисловість, в умовах капіталі­стичної реіфікації, «у принциповому, діалектично-історичному сенсі є тільки суб’єк­том, а не об’єктом су спільно-природних законів» ¹λ

Критика Енгельса була складовою частиною боротьби Лукача за очищення марксизму від нашарувань натуралістичного сцієнтизму й повернення в такий спосіб справжнього сенсу філософії Маркса. Всупереч поширеному поглядові, головним об’єктом критики для Лукача був не радянський марксизм (хоч «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Леніна був, напевне, найяскравішим проявом цілковитого ігно­рування активістської концепції суб’єкта), а марксизм Il Інтернаціоналу¹⁶. Мстою Лукача було виступити проти концепції «об’єктивних законів історії», «природних фаз розвитку», яких не можна ні перескочити, ні усунути декретами¹⁷; концепції, яка підриває історичну правомірність більшовицької революції, трактує її як волюн­таристський експеримент, приречений на провал. Водночас Лукач мав намір та­кож здійснити філософську модернізацію марксизму, яка відповідала б духові анти- позитивістського перелому в європейській культурі. Щоб досягти цієї мети, він по­винен був звільнити марксизм від Енгельсового «діалектичного матеріалізму», який ототожнював закони діалектики з законами природи і підкреслював неперервність між еволюцією природи й Історією людства.

Матеріалізм, на думку Лукача, не може бути діалектичним, а діалектика - ма­теріалістичною, бо матеріалізм виходить із передумови про «об’єктивність» при­роди, тимчасом як діалектика розглядає природу як «суспільну категорію»¹⁸, про­дукт взаємодіяння між об’єктом і суб’єктом суспільної практики. Помилковою є також теза про «об’єктивність» і «природну необхідність» економічних законів капіталізму, бо, по суті, це «фетишистські» ілюзії, які відбивають реіфікацію міжлюдських взаємин в умовах високорозвинутого товарного виробництва; інши­ми словами, це тільки прояви упредметнення свідомості, характерні для чітко ок­ресленої і перехідної стадії історії людства. Тому вивчення цих законів «науковим способом», а отже, з позиції «неупередженого спостерігача»¹⁹ (що, па думку Лука­ча, мало місце у випадку Енгельса) є підтримкою ілюзії їхньої «об’єктивності», узаконенням реіфІкованого погляду на суспільство - погляду що трактує суспіль­ство як «другу природу», чужу людині й піддану невблаганним законам необхід­ності, Саме з цієї причини застосування до суспільних наук пізнавального Ідеалу наук природничих «стає знаряддям ідеологічної боротьби в руках буржуазії»²⁰. На противагу позитивістському сцієнтизму діалектичний метод перемагає реіфікацію і відчуження свідомості через зняття з економічних явищ «пелени предметності»²¹. Іншими словами, діалектичний метод доводить, що розуміння «об’єктивних за­конів розвитку» відбиває лише «повну залежність людини у буржуазному суспільстві від продуктивних сил»²²; тим самим він зводить «предметність суспільних вит­ворів (Saehlichkeit)_f відчужену стосовно людей, до взаємин, налагоджених через людей з людьми»²³, узаконюючи в такий спосіб суспільну критику і революційну перебудову суспільних відносин. Отже, підкреслення важливості діалектики мало служити перемозі над соціал-демократичним опортунізмом, який початок усякої діяльності ставив у залежність від наукового пізнання нібито об’єктивних необхід­ностей.

Однак пріоритет Лукача в запереченні «об’єктивістської» і «нецесаріанської» інтерпретації марксизму, який характеризує марксистську «ортодоксію» періоду II Інтернаціоналу, насправді відносний і сумнівний. В Італії усвідомлення певних відмінностей між Марксом і Енгельсом з’явилося за кільканадцять років до цього у працях таких марксистів чи мислителів, що цікавилися марксизмом, як Родольфо Мондольфо, Артуро Лабріола, Джованні Джентіле і Бенедетто Кроче²⁴. У дорево­люційній Росії активна Інтерпретація марксизму, яка за вихідну точку брала «Тези про Фейербаха» і чітко відрізняла Маркса від Енгельса, викристалізувалася у пра­цях Олександра Богданова та Анатолія Луначарського. (Останнє прізвище назвав сам Лукач у передмові до нового видання «Історії і класової свідомості» у 1967 році²⁵,) Важливі думки про відмінності між творцями марксизму висловив видат­ний представник «австро-марксизму» Макс Адлер. Однак у першу чергу слід назвати ім’я Станіслава Бжозовського. Згідно з Колаковським, автор «Ідей» був, мабуть, першим мислителем, який «атакував Енгельса як філософа абсолютно іншої орієнтації, ніж Маркс»²⁶. Поза всяким сумнівом, він був творцем першої по­слідовної антиеигельсівської інтерпретації марксизму, яка в багатьох пунктах схо­дилася з класичною працею Лукача.

У цій інтерпретації, сформульованій Бжозовським ще 1905 року, марксизм був, по суті, антинатуралістичною «філософією дії», глибоко закоріненою в ідеалістичній традиції німецької філософії, хоч згодом її було піддано деформації в дусі позитиві­стського сцієнтизму. Випереджаючи Лукача, польський мислитель виклав своє ро­зуміння «об’єктивних законів історії» як ілюзію свідомості, створену ситуацією, за якої виробники втратили контроль над своїми виробами. Він відкривав у марксизмі проблематику реіфікації і відчуження, що змінило сутність марксистської філософи історії: теорія «неминучих стадій економічного розвитку» перетворювалася на кон­цепцію розвитку через відчуження, а відтак реапропріацію творчих сил людства. Бжозовський вбачав у цьому чіткий зв’язок із Фейєрбаховою концепцією відчужен­ня та реінтеграції. Він стверджував, що Маркс «до кінця залишився принципово вірним Фейєрбаховій ідеї реінтеграції. Ця ідея полягала в наступному: людина вино­сить поза себе результати своєї власної творчості - релігію, мистецтво, право І т.д. - і трактує їх як незалежні форми буття, яким вона служить; однак насправді вона завжди служить собі, бо служить тому, що сама створила. Визнання цього є усві­домленням власного багатства, новим втіленням у людину того, що вона виділила Із себе, і водночас її визволенням»²⁷.

Двома роками пізніше, в 1907 році, Бжозовський дійшов висновку, що відпові­дальність за сцієнтичну деформацію марксизму несе Енгельс. У статті «Матері­алізм історії як філософія культури» (опублікованій у німецькомовному варіанті на сторінках «Neue Zeit») він протиставив Марксову «діалектику історії» Енгельсові «діалектиці космосу», фактично ототожненій із природною еволюцією. Маркс, до­водив він, перевершив Гегеля, тоді як Енгельс відступив назад від Канта; Маркс бачив історію як процес активного самотворення людини, а Енгельс зводив її до «природних», «об'єктивних» процесів. Це пояснюється тим, що Енгельс трактував природу як щось об’єктивно «дане», що поширюється також на людство, тоді як Маркс, свідомий кантівського перелому в філософії, приймав за вихідну точку ант­ропоцентризм, а отже, усвідомлював, що природа чи, точніше кажучи, природа у межах людського досвіду (бо ми нічого не знаємо про природу «саму в собі») є, по суті, нашим власним витвором, що саме слово «природа», з точки зору критики пізнання, означає тільки здобуту за допомогою техніки «владу людства над поза- людським світом»²⁸. Зміст поняття «природа» історично обумовлений, оскільки наше знання про природу - це лише «сума правил І форм цілеспрямованої діяль­ності», вироблених історичною практикою людства²⁹. У цьому пріоритеті історії стосовно природи Бжозовський вбачав найглибшу філософську інтуїцію Маркса. Цієї інтуїції не зрозумів Енгельс, який із діалектики історії зробив частину «косміч­ної діалектики»³⁰.

На думку Бжозовського, саме поняття «космічної діалектики» було внутрішньо суперечливе і з філософської точки зору - неправомірне. Це була явна антиципація позиції Лукача, який рішуче відкинув філософську правомірність Енгельсової «діа­лектики природи». Вже 1906 року Бжозовський доводив, що «природа» насправді є витвором історії, сутністю, виробленою колективною, історичною практикою людст­ва, Автентичний марксизм (тобто марксизм Маркса, па відміну від марксизму Енгельса) у цьому трактуванні був історіозованою й усуспільненою кантівською концепцією активності суб’єкта. Про поза людське буття (кантівська «річ сама у собі») ми не знаємо нічого, завжди маємо справу з чимось, що його створило людст­во: «Отже, вся сутність людського життя як теоретичного, так і практичного є матерією історії. Історія не втрачає своєї самостійності стосовно природи, бо вона її охоплює. Світ поза Історією є сам витвором історії [.„] Історія - світ відповідаль­ності людини і її дій - є реальністю, яка логічно більш первинна, ніж природа»³1.

Так ЕнГельсовому «розчиненню діалектики історії в діалектиці природи»³² було протиставлено концепцію, яка «розчиняла буття в історії»³³. Схожість із Лукачем у цьому пункті вражаюча. Природа, доводив Лукач, є «суспільна категорія», оскіль­ки увесь зміст поняття природи є витвором людської історії. «Для марксиста, — стверджував Лукач, — як сама природа^ так і всі форми теоретичного і практич­ного панування над нею є суспільними категоріями^ хто вірить, що тут ми маємо справу з чимось позаісторичним і позасуспільним, той дискваліфікується як марк­сист»³⁴.

Бжозовський розгорнув свою критику Енгельса у великому трактаті «Анти- Енгельс» (1910). Працюючи над ним, він дистанціювався також від Маркса, отже, не трактував його як програму для критичних марксистів. Та, попри це, в «Анти- Енґельсі» ми знаходимо чимало думок, які на диво збігаються, повністю чи част­ково, з концепціями, що їх розвинув згодом Лукач. У першу чергу це критика інте­лектуалізму І сцієнтизму як споглядальних позицій, характерних для суспільно відо­соблених, не заангажовапих спостерігачів. На думку Бжозовського, Енгельс репре­зентував особливо антипатичний варіант такого способу мислення. У Маркса ви­хідною точкою була прометеївська воля, в Енгельса — пізнання необхідності; Маркс відчував себе відповідальним за світ, натомість Енгельса характеризувало «свого роду голе задоволення», яке випливало з ілюзії, що «життя світу — це дозрівання до Енгельса»³⁵, Він звик дивитися на світ з олімпійських вершин «об’єктивного» пізнання, а отже, трактувати життя як щось таке, що «має бути для кожного таким же байдужим і чужим, як природний процес»³⁶. В основі «енгельсизму» лежала подолана Марксом рецептивна концепція пізнання, яка рекомендувала трактувати життя в категоріях незалежних від людей «об’єктивних» необхідностей. Поєднан­ня цього діагнозу з сорелівською критикою інтелектуалізму підказало Бжозовсько- му висновок, що «енгельсизм» якнайкраще виражає світогляд інтелігенції — жит­тєво безплідного прошарку, який субстантивізує власну пасивність під виглядом нібито самостійною історичного процесу. Звідси випливало, що Енгельсова інтерп­ретація марксизму справляє на робітничий клас шкідливий вплив, бо вбиває в ньо­му дух боротьби та відповідальності за власну долю.

Як видно зі сказаного вище, Бжозовський І Лукач інтерпретували діалектичний історизм Маркса як теорію історичності всякого людського знання, тобто немину­чого родового суб’єктивізму. На диво подібні думки сформулював також Грамші, для якого марксизм як «філософія практики» був історичною реімтерпретацією «суб’єктивістської концепції реальності», виробленої новітньою європейською філо­софією. Слово «об’єктивний», за Грамші, «означає завжди “по-людському об’єк­тивний”, що може точно відповідати визначенню “історично суб’єктивний”; відтак “об’єктивний” означало б те саме, що й “загально суб’єктивний”»³⁷. Отже, «об’єк­тивне» пізнання не означає пізнання якоїсь «позаісторичної й позалюдської об’єктив­ності»: «ми знаємо дійсність тільки в зв’язку з людиною, а якщо людина — це історичне становлення, то пізнання і дійсність-таке ж становлення, і об’єктивність — також становлення»³⁸. Тому марксизм не є теорією об’єктивних, незалежних від людини законів розвитку; така теорія є викривленням думки Маркса в дусі натура­лістичного еволюціонізму Марксистська теорія надбудовного характеру пізнання (подібно до ідеалістичного суб’єктивізму) виходить із попереднього формування фактів через суб’єктивність, а отже, не узгоджується з концепцією факту як чогось зовнішнього, даного, готового, Маркс усвідомлював зв’язок Історичного матеріаліз­му із «суб’єктивістською» (ідеалістичною) концепцією дійсності, бо пояснював активний, суб’єктивний бік пізнання (пор. «Тези про Фейербаха») шляхом відне­сення його до «історичної суб’єктивності суспільної групи»³⁹. Грамші висловлював подив, що цей зв’язок між «ідеалістичним твердженням, ніби реальність світу — це витвір людського розуму і марксистською філософією практики ніколи не був підтверджений і належно вивчений»⁴⁰.

Грамші, звичайно, здавав собі справу, що концепцію об’єктивних законів й неми­нучих стадій Історичного розвитку формулював також Маркс. Він висловив це в одній із своїх ранніх статей, визначаючи більшовицьку революцію «як революцію проти “Капіталу” Маркса». У Росії, писав він, «Капітал» Маркса був скоріше кни­гою буржуазії, аніж пролетаріату. Цей твір був критичним обгрунтуванням тези, що події мають відбуватися згідно з наперед визначеною послідовністю: він доводив, що Росія повинна виростити власну буржуазію, вступити в епоху капіталізму та збудувати цивілізацію західного типу і що тільки після цього російський пролетаріат може думати про повстання, про свої класові вимоги, про свою революцію. Однак події перекреслили цю схему. «Більшовики відкидають Карла Маркса; їхні дії, їхні досягнення доводять, що канони історичного матеріалізму не такі суворі, як можна було вважати І як насправді вважали»⁴¹.

Отже, Грамші здавав собі справу, що здійснена ним «праксистична» реінтер- претація Історичного матеріалізму - цс щось більше, аніж виправлення помилок і спрощень Енгельса. На відміну від Лукача, він не намагався затушовувати той факт, що сам Маркс ніс велику частку відповідальності за Енґельсову інтерпрета­цію своїх ідей. Навпаки, він намагався з’ясувати глибші причини фаталістичної деформації марксизму «Фаталістична концепція», доводив він, була потрібна робіт­ничому рухові як джерело віри у неминучість перемоги, успішно впоралася з цим завданням, і тому її також треба поховати «з усіма належними почестями»⁴². Можна й справді прирівняти роль цієї концепції до тієї, яку на початках новітньої історії відіграла теорія прихильності і переднакреслення, яка згодом досягла кульмінацій­ної точки у класичній німецькій філософії з її концепцією свободи як усвідомлення того, що необхідне. Ця концепція була популярним замінником вигуку: «Так хоче Бог!»⁴³,

Іншими словами, нсцесаріанська інтерпретація марксизму відіграла у певний період корисну мобілІзуючу роль. Але тепер - після антипозитивістського перело­му в філософії й перемоги пролетарської революції у відсталій Росії - її треба визна­ти застарілою, такою, що суперечить Істотному змісту марксистської «філософії практики».

Ясна річ, що цей висновок підривав усю енгельсівську систематизацію марк­сизму «Філософія практики» Грамші не узгоджувалася з Енгельсовим «діалек­тичним матеріалізмом», який онтологізував поняття необхідності. Енгельсівська концепція свободи як усвідомленої необхідності була в очах Ґраміпі «фаталістич­ною» концепцією, що суперечила духові новітнього філософського «суб’єктивізму» і приймалася тільки на рівні «народної віри»⁴⁴. Тож не підлягає ніякому сумніву що марксизм Ґраміпі був таким же антиенґельсівським, як і марксизм Лукача.

Після другої світової війни Лукача і Ґраміпі було визнано головними захисника­ми «західного марксизму». Поряд зі зростаючим інтересом до їхніх праць тривали відкриття у філософській спадщині молодого Маркса як об’єкта засвоєння. Внаслі­док цього виникла ситуація, діаметрально відмінна від того стану речей, коли ще зовсім недавно навіть найкращі фахівці не могли вказати на будь-які відмінності між Енгельсом і Марксом. Тепер кожний із прихильників «західного марксизму» знає принаймні з розмов, що Енгельса не можна ототожнювати з Марксом, І робить звідси висновок, що, аби уникнути хибних інтерпретацій, праці Енгельса треба про­сто ігнорувати. Можна без ніякого перебільшення констатувати, що багато акаде­мічних марксистів Заходу знають про Енгельса дуже мало. Маркса вони тракту­ють антиісторично: його думка усуспільнюється шляхом відділення її від її епохи, від її сприйняття, від усього «класичного марксизму». Публікацію праць Маркса вкупі з працями Енгельса, так немовби то були праці одного автора з прізвищем «Маркс-Енґельс», замінено тенденцією до цілковитого замовчування текстів Ен­гельса; внаслідок нього навіть Енгельсів «Анти-Дюрінг» англійською мовою дос­тупний нині тільки в перекладах, опублікованих у Китаї або в Радянському Союзі,

Незважаючи на це, а може, навіть завдяки цьому, з’явилося також кілька праць, у яких проблему співвідношення думки Енгельса з думкою Маркса було піддано детальному і ґрунтовному аналізові. Особливої уваги в цій галузі заслуговують праці двох авторів: Лешека Колаковського і Нормана JIeeiне.

Колаковський висловив свою точку зору із цього приводу в статті «Le marxιsme de Marx, Ie marxisme d’Engels», а також в епілозі першої частини «Основних течій марксизму». Він підсумував її викладом відмінностей між обома мислителями у чотирьох пунктах: «По-перше, натуралістичний еволюціонізм і антропоцентризм; по-друге, технічна інтерпретація знань і гносеологія практики; по-третє, ідея при­смерку філософії і думка про ліквідацію філософії шляхом втілення її в життя; по- четверте, ідея нескінченного прогресу і революційна есхатологія»⁴^ (Енгельса сто­суються перші складові частини цих чотирьох протиставлень,)

Розвиваючи ці пункти, Колаковський ішов слідом за Бжозовським, Лукачем і Ґрамші. Він показував «прихований трансценденталізм» Енґельсової діалектики ч

природи, протиставляючи його поглядові Маркса, що «природа, така, яку ми знає­мо, є продовження людини, її практичний орган»⁴⁶* Подібно до Бжозовського, філо­софію Маркса він характеризував як «видовий історичний суб’єктивізм», а також дуже різко протиставляв цю позицію енгельсівському матеріалізмові⁴⁷* Слідом за Лукачем він підкреслив революційно-есхатологічний характер діалектики Гегеля, знаходячи такі самі риси у Маркса («ідея доведення історії до цілковитої єдності людини, тобто до ситуації, в якій сутність зіллється з буттям, тобто буде ліквідо­вана випадковість людської екзистенції»)^, а також вказуючи на їхню відсутність в Енгельса, для якого діалектика означала тільки «вічний розвиток і вічний рух заперечення»⁴⁹* У праці Колаковського, написаній раніше, це знайшло політичну інтерпретацію: есхатологія Маркса трактувалася як вираження його революційно­го світогляду, еволюціонізм Енгельса - як корелят соціал-демократичного реформіз­му⁵⁰. Таке саме спостереження знаходимо в Левіне, який прямо назвав Енгельса «першим ревізіоністом»⁵¹,1 в Ліхтгайма, який шкодував із приводу того, що Ен­гельс, а «слідом за ним Каутський і вся ортодоксальна школа» перетворили марк­сизм «із мрії про одночасний історичний перелом у доктрину причинно детерміно­ваного процесу, аналогічного до дарвінівської еволюції»⁵². Можна було сподіватися, що Колаковський, усвідомлюючи небезпеку революційної есхатології, оцінить цю зміну інакше* Однак, підсумовуючи відмінності між Марксом і Енгельсом в «Ос­новних течіях марксизму», він обминає проблему політичних імплікацій есхато­логії* Симпатія автора навіть у цьому питанні, здається, на боці Маркса як філосо­фа, менш зіпсованого впливом натуралістичного сцієнтизму.

Норман Левіне окреслив філософію Маркса як «натуралістичний гуманізм», але це не була підтримка натуралістичної інтерпретації марксизму Термін «нату­ралізм» Левіне вживає в молодомарксистському значенні як такий, що не має НІЧОГО СПІЛЬНОГО З ПОЗИТИВІСТСЬКИМ СЦІЄНТИЗМОМ ЧИ ДарВІПІВСЬКИМ ЄВОЛЮЦІОНІЗ’ мом. На думку Левіне, Енгельс відрізнявся від Маркса саме тим, що піддавався впливам позитивізму, еволюціонізму, технологічного детермінізму, некритичного сцієнтизму, наївної теорії відображення в гносеології, а також незвично редукціо- ністського матеріалізму* Всі ці спостереження (а це тільки частина значно дов­шого переліку) відповідають стандартній моделі «антиенґельсівського марксиз­му». Левіне рішуче висловлювався за цю модель, стверджуючи, що «світ Марк­са був антропоцентричним» (на відміну від «космоцентричного світу Енгельса»), що для Маркса не існувала діалектика природи* самої в собі, а тільки «діалекти­ка взаємодії між людиною і природою»⁵³. Звідси він робив висновок, що Маркса, на відміну від Енгельса, не можна трактувати як «діалектичного матеріаліста»; він навіть наближався до твердження, що термін «історичний матеріалізм» не є адекватним окресленням позиції автора «Капіталу». Натомість пропонував термін «діалектичний натуралізм», резервуючи термін «матеріалізм» виключно для Ен­гельса.

Визначення «натуралізм» (абсолютно чуже Бжозовському, Лукачу та Грампгі, які асоціювали його з методом природничих наук) — оригінальна риса інтерпретації Левіне* Спосіб, як він вживає термін «натуралізм», викликає, однак, певну розгуб­леність і вимагає докладніших пояснень* Замало констатувати, що «натуралізм» у розумінні Левіне — щось інше, ніж дарвінівський натуралізм, — треба додати, що це натуралізми, які виключають один одного, з протилежним значенням* Замало також пояснювати цю відмінність відсиланням до текстів Фейербаха чи молодого Маркса: адже «натуралізм» Фейербаха був протилежністю ідеалізму Геґеля, вінди­кацією тілесності людини і матеріальності природи, І в цьому розумінні рішучим «натуралістом» був також Енгельс* А якщо «натуралізм» Фейербаха був насправді матеріалізмом (що згодом підкреслював і сам Фейербах), то матеріалістом був також Маркс, до того ж як «зрілий», так і «молодий».

Щоб належно зрозуміти наміри Левіне, краще вживати термін «есенціалізм». Бо «натуралізм» у його розумінні означає позицію, яка приписує речам певну «при­роду», або «есенцію». З цієї точки зору існує принципова відмінність між есенціа- лістським матеріалізмом (Фейєрбаховим і Марксовим) і матеріалізмом редукціо- ністським, тобто формою атомізму характерного для механістичного матеріаліз­му природничих наук⁵⁴. Ця позиція узаконює резервування терміна «матеріалізм» для другого із цих значень, а отже, заперечення матеріалістичного характеру діа­лектики Маркса та діалектичного характеру діалектики Енгельса. Так чи інакше, це перспектива, яка відкриває «глибоко арістотелівські» риси Марксової концепції людини як родової сутності⁵⁵. Маркс постає в цій перспективі як великий есенціа- лістський мислитель, гідний наступник Арістотеля та Гегеля⁵⁶.

Ці розтлумаченим дозволяють зрозуміти погляд Левіне на основну відмінність між Енгельсом і Марксом. Енгельс, на його думку, повністю ігнорував фейєрбахів­ське поняття родової сутності⁵⁷.1 тому він не міг розвинути філософську антропо­логію. Маркс бачив у людині не лише процеси, але й есенціалістське ядро, Енгельс же розчиняв людську природу в історії⁵⁸, трактував її як продукт еволюції. Саме ця позиція дала змогу Енгельсові поєднати соціалізм із дарвінівським еволюціонізмом⁵⁹.

Не маючи в своєму розпорядженні концепції людини як родової сутності, Ен­гельс не міг, звичайно, розвинути теорію відчуження і реіфікації. Він не міг також застосовувати такі терміни, як «екстерналізація», «об’єктифікація» та «рсапро- пріація»⁶⁰. Тому немає нічого дивного (в цьому пункті аналіз Левіне збігається з аналізом Колаковського), що він не розумів історії людства як процесу, що завер­шиться в той момент, коли людська родова сутність подолає своє самовідчуження, здійснить реапропріацію своїх упредметнених сил і таким чином досягне стану поєднання екзистенції з есенцією.

Гостру критику тез Левіне, а також усієї традиції протиставлення Маркса Енгельсові знаходимо у книзі Елвіна Ґоулднера «Два марксизми». За Ґоулднером, «спроби пояс­нити відмінності між Марксом і Енгельсом шляхом протиставлення їх один одному базуються на абсолютно немарксистському принципі: на впевненості, що марксизм не може бути внутрішньо суперечливим, а отже, що суперечності всередині марк­сизму зводяться, по суті, до відмінностей між двома особами»⁶¹. Цьому поглядові Гоулднер протиставив розрізнення двох моделей марксизму, наявних як у працях Маркса, так і в працях Енгельса. Він пропонував назвати їх «науковим (або структу­ралістським) марксизмом» і «критичним (або волюнтаристським) марксизмом». Ці моделі він трактував як інтерпретаційні знаряддя, що повинні були внести ясність у співвідношення напруг у марксистській думці, зокрема напруги між модернізмом і антимодернізмом. «Науковий марксизм, — доводив він, — тлумачить людей як істот, основа яких існує поза ними {other-grounded)^ тобто як створені предмети, як продукти суспільства, тобто продукти структуралізованих суспільних суперечнос­тей і сліпих сил, які є виразом цих суперечностей. Однак критичний марксизм підкрес­лює активну, творчу роль людей. Наголошує їхню власну основу {self-groundedness) І в такий спосіб поєднується з суспільними рухами па користь культурної ревіталізації з “романтизуючою'^ опозицією до “механізації” сучасного світу, яка дозволяє вира­зити себе пригніченим “духовним” елементом»⁶².

Ця інтерпретація має багато позитивних якостей. Справді, не можна провести чітку грань між поглядами Маркса і поглядами Енгельса, справді багато сторінок творів, приписуваних Марксові, могли бути написані Енгельсом, і vice versa*⁶³. Це стосується, зокрема, праць Маркса, бо Енгельс був досить послідовний у своєму «сцієнтизмі» (хоча б тому, що його філософія була простіша і взагалі не торкалася багатьох Марксових тем). Треба також визнати, що типологія Ґоулднера чітко ви­діляє і характеризує два напрями сучасного «західного марксизму».

* Навпаки (лшп.).

ПІ

Незважаючи на це, нам треба чітко відокремити Енгельса від Маркса. Відмінності між обома мислителями стосуються, зокрема, їхньої концепції свободи. Як я нама­гався показати, Марксова філософія свободи становить частину історІософічної концепції самозбагачувального відчуження людської родової сутності, а отже, кон­цепції, чужої сцієнтичним претензіям марксизму Енгельса. І тому, незважаючи на вживання тих самих формулювань у критиці «буржуазної свободи», Енгельс відрізнявся від Маркса в розумінні «справжнього царства свободи». Так само де­терміністська фразеологія обох мислителів не повинна затуляти.відмінностей, які розмежовують їхні погляди на «царство свободи».

ПРИМІТКИ

¹ Див.: TCarver Marx and EngeJs: The Intellectual Relationship, Bloomington₁1983. На думку Карве­ра, Енгельс намагався стати найбільшим авторитетом у питаниях марксизму як все охоплюючого й важливого для всіх світогляду (Названа праця, с.157.)

² Див. статтю «Engels» у вид.: A Dictionary of Marxist Thought, ТБоттомор (pe∂.), Oxford, 1983 _s c.15L (Автор цієї статті -EC Джонс.)

³ LXolakowski. Glowne nurty marksizmu, 1988, с.218,

⁴ G-Lichtheim. Marxism. A Historical and Critical Study, New York, 1961, c.24L

⁵ RAnderson. Considerations on Western Marxism, London, 1976, c.60,

^ЛДив.: «Tworczosc», 1957, №4, c.33—79. Це есе пізніше було включено у «Критику діалектично­го розуму» Сартра.

⁷ Британський марксистський історик Е.П.Томлсон від реагував на цс відкритим листом до Л,Кола- ковського (див.: An Open Letterto Leszek Kolakowski_jh «Socialist Register», J 973). Цей лист закінчуєть­ся словами: «Так чи інакше, чи могли б ми якоюсь дня зустрітися за чаркою? Я винен вам більше, ніж одну чарку. І чи могли б ми випити за здійснення бажань, які нас колись поєднали, — за 1956 рік?» (Названа праця, с,75.)

^r Прикладом такого тлумачення історії є прекрасна, між іншим, праця Колаковського,

⁹ Див.: T.Carver. Marx and Engels, c.l 18—132.

¹⁰ Leon Tratsky on Engels and Kautsky, New York, 1969, c. 24.

¹¹ Див.: M.Jay. Marxism and Totality: TheAdvcntures of a Concept from Lukacs to Habermas, Berkley, 1984, розд.2, а також J-G-Merquior. Western Marxism, London, 1986, c.87. В обох цих книгах, як і в праці П.Андерсона, «західний марксизм» є поняттям, яке означує окрему течію всередині марксизму, що виникла у 20-і роки XX століття як інтелектуальна реакція на крах II Інтернаціоналу та російську революцію. Ця течія, поділена на різні школи, відзначалася із самого початку анти позитивістською орієнтацією, поворотом від економіки до філософії, а також нехтуванням існуючих марксистських «ортодоксій». Ініціаторами і класиками «західного марксизму» вважають Лукача та Ґрамші, тобто мислителів, тісно пов’язаних з інституціоналізованим комуністичним рухом. Після другої світової війни, особливо в англосаксонських країнах, «західний марксизм» окопався в університетах, сприяючи їхній політизації в дусі лівого (але переважно некому я істинно to) радикалізму. Деякі його представни­ки, напр. ЕМаркузс, стали провідними ідеологами нових лівих.

¹³ GXukacs. Historia і swiadomosc klasowa, перскл. М. Семек, Warszawa_j 1988, с.71.

U Там само.

¹⁴ Там само, с.285—286. Лукач, очевидно, забув, ідо сам Маркс (у передмові до першого видання «Капіталу») порівняв свій метод із методом фізика, який «спостерігає процеси природи там, де вони проявляються в найбільш виразній формі і найменш затемнюються порушуючими їх впливами» (MET, τ.23,c.S).

¹⁵Там само,с.286.

¹⁶ Думку, що «західний марксизм» виник як критична реакція на радянський марксизм, знаходимо, між іншим, у цитованому вище «А Dictionary of Marxist Thought», стаття «Western Marxism», яку написав ЕДжекобі, с.523.

¹⁷ ∏op.: K.Mарке. Передмова до першого видання «Капіталу».

^is G-Lukacs. Historia і swiadomos⅛ klasowa, с.281.

¹⁴ Там само, с.103.

²θ Там само, с.9 L

²¹ Там само, сЛ 43,

²² Там само.

²³Тамсамо,с,84*

²⁴ Див.: R.Jacoby. Dialectic of Defeat: Contours of Western Marxism, Cambridge, 1981, c.53—57÷

²⁵ Див.: G.Lukacs. Historia і swiadomosc klasowa_j c. 16.

²⁶ L, Kolakowski, Glowne nurty marksizmu, c.337, Всебічний аналіз чергових стадій здійсненої Бжозовським реінтерпретації марксизму містить моя книга «Stanislaw Brzozowski — drogi mysli», Warszawa, 1977. (Доповнений англомовний варіант: Stanisiaw Brzozowski and the Polish Beginnings of «Western Marxism», Oxford, 1989.)

²⁷ S. Brzozowski. Kultura і zycie_τ Warszawa, 1973, c.48<

^2s S. Brzozowski. Idcc_j Lwow, 191 O_j c.7—8.

²⁹ Там само, с. 153.

⁵⁰ Там само, c,8,

^3] S. Brzozowski. Kultura і zycie, с. 358.

³² S. Brzozowski. Idcc_j с.7.

³³ Там само, с.136.

⁵⁴ G.Lukacs. Political Writings, 1919—1929, London, 1968, с. 144.

³⁵ S. Brzozowski. Idee, c.389÷

³⁶ Там само, c.397.

³⁷ A.Gramsci. Pisma wy brane, перекл. Б. Ccpo шевська, τ_tl, Warszawa, 1961, с. 132.

^3s Там само, с.131—132.

³⁹ Там само, с.186.

⁴⁰ Там само, с, 128.

⁴¹ Цит. за вид.: A.Gramsci. Selections From Political Writings (1910—1920), Q. Hoare (pe∂÷)₅ London, 1977, c.34.

⁴² A-Gramsci. Pisma wybrane, c.27.

⁴³ Там само.

⁴⁴ Там само, c.21—22.

⁴⁵ L÷ Kolakowski. Giywne nurty marksizmu, c.341.

⁴^ Там само, c₊338.

⁴⁷ Розділ про Бжозовського в «Основних течіях» має назву: «Stanislaw Brzozowski — marksizm jako Subiektywizm historyezny». Терміном «історичний суб’єктивізм» Колаковський окреслив також погляди Лукача і Ґрамші.

⁴* Там само, с.339—340.

⁴⁹TaM само, с.339.

⁵⁰ L.Kolakowski. Lemarxisme de Marx_t Iemarxisme d’EngeIs. Signification cαntemporaiτe de Iacontroverse, у вид.: Contemporary Philosophy. A.Survey, Firenze, 1971, c.412—414.

⁵¹ N-Levinc. The Tragic Deception: Marx contra Engels, Oxford-SantaBarbara_j 1975, с. XV і 183.

⁵² GLichthcim. Marxism, c.237.

⁵³ N.Levine. The Tragic Deception, c. 151—152.

⁵⁴ Див.: S. Meikle. Esseiitialism in the Thought of Karl Marx, La Salle, 1985, c.44.

⁵⁵ Див.: A.Wood. Karl Marx, London, 1981, c.23.

^5e Мейкле вважає матеріалізм Маркса значно ближчим до автентичного Арістотеля, ніж ідеалізм Гегеля (див.: «Essential ism» _τ c.43).

⁵⁷ N.Levine. The Tragic Deception, c.211.

5® Там само, с.213. Зазначимо, що в цьому питанні інтерпретація Левіне відрізнялася від Інтерпре­тації Ґрамші, який трактував Марксову «Філософію практики» як позицію «абсолютного істориз­му». Бжозовський також вважав автентичний марксизм переборенням усякого есенціалізму

59 N.Levine. The Tragic Deception, с.213.

^6tl Насправді це була не така вже й проста річ. Як побачимо далі, поняття відчуження було присутнє у працях молодого Енгельса, оскільки (подібно до Маркса) він протягом певного часу піддавався величезному впливові Фейербаха і Гесса.

^6t A_t W. Gouldnen The Two Marxisms: Contradictions and Anomalies in the Development of Theory, London, 1980, c. 253.

& Там само, c,l 59.

⁶³ Це дає змогу порівнювати цитати із творів обох мислителів у такий спосіб, щоб створити ілюзію цілковитої одностайності між ними. Так зробив Дж.Бекерман у публікації «Marx and Engels: A Conceptual Concordance», Oxford, 1986.

2.