8.2. ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ: У ПОШУКАХ СТРАТЕГІЧНОГО БАЧЕННЯ

Україна з кінця 90-х років минулого століття неодноразово де­кларувала своє бажання розбудовувати інформаційне суспільство, долучаючись до груп розвинених держав. Однак цей процес су­проводжується системними проблемами, ключовою з яких є проб­лема формування адекватних цілей такої діяльності.

Підписавши Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, Україна взяла на себе цілий комплекс зобов'язань стосовно значної кількості сфер. Однією з них є розбудова інформаційного су­спільства. Зокрема, глава 14 Угоди [346] визначає формат співро­бітництва України та ЄС у питаннях становлення та розвитку ін­формаційного суспільства. Незважаючи на досить скромний її обсяг (усього сім статей), сам факт виділення для цього питання окремої глави свідчить про надзвичайну важливість цієї проблеми для ЄС і готовності сприяти Україні в питанні розбудови інфор­маційного суспільства. Найбільш критичними для держави є статті 390 та 391. Перша визначає важливість імплементацій націо­нальних стратегій інформаційного суспільства, а друга окреслює ключові напрями, які ЄС розглядатиме як ключові: розвиток ши­рокосмугового доступу, електронного урядування та послуг, за­безпечення функціональної сумісності мереж України та ЄС, ре­форма національного регулятора у галузі зв'язку, співпраця в межах проекту «Горизонт 2020».

Однак виникає обґрунтоване питання щодо реальної можли­вості такої співпраці, зважаючи на традиційно різні, можна сказати, світоглядні відмінності не просто до підходів щодо розбудови ін­формаційного суспільства, але й до концептуальних основ плану­вання такого розвитку та ставлення держави до проблематики ін­формаційного суспільства загалом. Це, до речі, продемонстрували й останні парламентські слухання [347] на тему «Реформи галузі інформаційно-комунікаційних технологій та розвиток інформа­ційного простору України».

Формально Україна має певні здобутки у сфері розвитку ін­формаційного суспільства або, швидше, його елементів. Зокрема, йдеться про розвиток 3G зв'язку, телекомунікаційної інфра­структури широкосмугового доступу. Загальна кількість користу­вачів Мережі в Україні вже понад 50 % (наближаючись до 60 %). Є здобутки і в розвитку електронного урядування: запущено проекти щодо подання електронних петицій, запрацювала Система електронної взаємодії органів державної влади, після багатьох пе- реформатувань створено уповноважений державний орган, що відповідає за розвиток електронного урядування [348].

Однак складно не помітити, що ці здобутки переважно ситуа­тивні та, здебільшого, тактичні. Більше того, вони мали бути реа­лізовані багато років тому - принаймні усі (тією чи іншою мірою) були цілями у численних урядових програмах, планах і стратегіях.

Насправді сьогодні важливою проблемою України у сфері розбудови інформаційного суспільства (в сенсі розуміння його як високотехнологічного та інноваційного за своєю природою) є відсутність дійсно ефективного стратегування такого розвитку, нерозуміння сучасного порядку денного у цій сфері, а також вирішення ситуативних проблем замість стратегічних. Причому слід відзначити, що ці проблеми характерні не лише для держави та її структур (що традиційно є забюрократизованими та менш мобільними), але часто й для приватного сектору - суперечки між цими двома ключовими суб’єктами точаться навколо окремих тактичних проблем, які не мають до стратегічного планування ні­якого відношення.

Концептуальна проблема розвитку інформаційного суспільства в Україні полягає у відсутності чітких та зрозумілих цілей такої ді­яльності. Де-факто, в Україні є три ключові документи, що мають (чи, швидше, мали б) вплив на таке стратегування. Це Закон України «Про національну програму інформатизації» [349], Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного су­спільства в Україні на 2007-2015 роки» [350] та Стратегія роз­витку інформаційного суспільства в Україні до 2020 року (при­йнята Розпорядженням КМУ 15 травня 2013 року № 386-р) [351]. Жоден із цих документів так і не став реальним дороговказом у процесі розбудови інформаційного суспільства в Україні.

Частково таку функцію певний час зберігала за собою Національна програма інформатизації, однак через послідовні (спочатку в 2008 р., а потім у 2012-2013 рр.) скорочення видатків остаточно перетворилася на формальність. Єдиним реальним про­дуктом, що створювався в межах Національної програми, де- факто практично був щорічний звіт «Про стан розвитку інфор­маційного суспільства». Останній офіційно затверджений звіт відноситься до 2013 р., а звіт 2014 р. так і залишився у вигляді проекту [352]. Щоправда, в 2017 р. у Рішенні Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 р. «Про загрози кі- бербезпеці держави та невідкладні заходи з їх нейтралізації» (уведено в дію Указом Президента України від 13 лютого 2017 р. № 32/2017) [353] Кабінету Міністрів України було поставлено завдання «забезпечити внесення на розгляд Ради національної безпеки і оборони України завдань Національної програми ін­форматизації на 2018-2020 роки», але в Державному бюджеті України на 2017 р. видатки на реалізацію цієї програми були за­кладені на рівні 235 тис. грн [354].

Однак, аналізуючи ці документи, можна помітити їх важливу ваду - відсутність дійсно зрозумілих та обґрунтованих цілей. Усі ці документи створені у майже класичній українській нормо-стра- тегічній традиції - коли при формулюванні цілей документів від­сутня конкретика.

Крім того, слід визнати, що ми лише частково уявляємо справжню реальність українського інформаційного суспільства, і навіть фахівці більшою мірою покладаються на власні відчуття, ніж на певні узагальнені показники. До останнього часу ми все ще оперуємо даними цілої низки міжнародних досліджень (зо­крема, Міжнародного союзу електрозв’язку [355], Всесвітнього економічного форуму [356] та ін.), які часом демонструють певні зміни (частіше за все - негативні) в цьому питанні для нашої держави.

Наприклад, згідно з результатами щорічних вимірювань Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ), за інтегральним ін­дексом розвитку ІКТ Україна за період з 2011 по 2014 рр. перемі­стилася з 69-го на 73-тє місце серед 166 країн, втративши, таким чином, чотири пункти у рейтингу [357]. В 2015 р. це падіння про­довжилося - Україна займала вже 76-ту позицію. Кращими для України виглядають цьогорічні результати чергового дослідження Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ) «The Global Information Technology Report 2016»: згідно з ними, вона з 2013 р. із 3,9 до 4,2 підвищила показник індексу мережевої готовності (network read­iness index), посівши 64-те місце (проти 73-го у 2013 р., 81-го у 2014 р. і 71-го у 2015 р.) серед 139 країн світу [цит. за: 358]. Як зазначають фахівці Національного інституту стратегічних до­сліджень, «після багаторічного глибокого відставання... Україні вдалося здійснити справжній прорив у розвитку систем і сервісів електронного урядування та електронної демократії. Протягом 2015 року завдяки активній спільній роботі держави, наукових установ та приватного сектору, розпочатій під егідою Державного агентства з питань електронного урядування та Міністерства еко­номічного розвитку та торгівлі (МЕРТ), в Україні практично з нуля було закладено технологічний та правовий фундамент на­ціональних систем е-урядування та державних е-послуг і створено основи для проривного стрибка 2016 р., коли позиції нашої країни в міжнародному рейтингу ООН United Nations Е-government Survey 2016 покращилися відразу на 25 і 45 пунктів відповідно - до 62-го і 32-го місць серед 193 країн» [358].

Проте насправді ці рейтинги дають лише орієнтовне уявлення про стан інформаційного суспільства в Україні. Переважно це обу­мовлено тим, що кожна з подібних систем оцінок будується на власних методологічних засадах. Та більш важливим (особливо для України та стану розвитку її інформаційного суспільства) є те, що ці рейтинги подають виключно узагальнену картину по країнах, тоді як для нашої держави більшою проблемою є навіть не подолання глобальних (Північ-Південь, Європа-Україна) циф­рових розривів, скільки цифрового розриву на рівні «столиця- регіони». Єдиний раз у 2012-2013 рр. було проведено комплексне дослідження стану розвитку інформаційного суспільства в Україні на базі методології, запропонованої Інститутом телекомунікацій і глобального інформаційного простору, який переконливо довів наявність такого розриву [352].

Водночас навіть у документах, де цілі чітко сформульовані (на кшталт Стратегії розвитку інформаційного суспільства), від­чувається очевидний брак стратегічної перспективи. Як уже за­значалося, це особливо помітно за результатами парламентських слухань на тему «Реформи галузі інформаційно-комунікаційних технологій та розвиток інформаційного простору України», що відбулись 3 лютого 2016 р. Рекомендації цих слухань практично відображають зазначену проблему браку стратегування. Більшість із позицій відображають ситуативні моменти, пов'язані із прокла­данням інфраструктури, подальшого розвитку (насправді - лише початку формування) електронного урядування, окремі питання порядку здійснення правоохоронцями своїх дій при обшуках на ІТ-підприємствах.

Водночас проблема розвитку Інтернету речей, хмарних техно­логій згадується лише один раз, а питання розвитку робототехніки, адитивних технологій, штучного інтелекту тощо взагалі не підні­мається. Загалом складається стійке враження, що в Україні пе­реважно ігнорується реальність Четвертої технологічної революції, якою опікуються розвинені держави. Між тим повноцінна реалі­зація цього виклику може спричинити ґрунтовні зміни у світовій економіці та майже всіх сферах виробництва.

Україна ж у своїх стратегічних підходах продовжує апелювати до проблем, які розвинені держави давно подолали. Більше того, такий формат наздоганяючої модернізації становить системний та небезпечний виклик для державного розвитку, оскільки швидше виснажує державу, ніж надає їй нових можливостей. Спостерігається не стільки стратегування розвитку майбутнього, скільки стратегування розвитку минулого, адже більшою мірою усі ці стратегічні документи апелюють не до створення того, що нам знадобиться в тій точці, куди ми прийдемо після реалізації необхідних заходів, а до реалізації потреб сьогоднішнього дня. В українських же реаліях цей шлях додатково ускладнюється, пе­редусім - через значні часові проміжки між постановкою завдання та його (переважно теоретичним) досягненням. Відповідно, акцен­туючи увагу на тому, що Україні потрібно тут і зараз, і закладаючи це як стратегічну перспективу принаймні на п'ять років уперед, на виході держава отримає неактуальні для того часу і того мо­менту рішення та здобутки.

Відповідно, Україна має перейти до реального стратегічного планування, не підмінюючи цей процес негативною традицією української «стратегічної творчості» (відштовхуючись від потреб сьогодення). Однак без розбудови ефективної та широкої системи форсайтних досліджень - тобто системи поглядів на майбутнє, що дають нам змогу зрозуміти потреби не сьогоднішнього, а зав­трашнього дня, вирішити цю проблему неможливо.

Окремі намагання провести такі дослідження в Україні є [359], однак вони поодинокі, а їх цінність саме з точки зору спроби поглянути на потенційне майбутнє досить неоднозначна. У Верховній Раді України 22 квітня 2015 р. було створено (строком на один рік) [360] Тимчасову спеціальну комісію з питань май­бутнього, до завдань якої, серед іншого, відносилось «опрацю­вання моделей майбутнього розвитку, обґрунтування загально­державних (національних) і регіональних програм та прогнозів їх реалізації» та «підготовка питань щодо стратегічного бачення розвитку України, а також щодо найбільш актуальних проблем держави і можливих шляхів їх розв'язання». Однак, на жаль, якихось проривних документів чи візій з боку Комісії так і не на­дійшло. Відповідальність за таку ситуацію не можна повністю по­класти на саму Комісію, адже і держава не виявила істотного заці­кавлення в результатах її діяльності. Фактично ж робота Комісії обмежилась проведенням декількох профільних круглих столів, за результатами яких було прийнято певні резолюції. А власне повноцінного форсайтного дослідження за цей час так і не було напрацьовано.

Але саме форсайтні дослідження і мають стати основою онов­леної Стратегії розвитку інформаційного суспільства. Причому сам підхід до такої Стратегії має принципово змінитись.

По-перше, як уже зазначалося, в її основу має бути покладено не реальність сьогодення, а бажаний образ майбутнього. Без цього ні про яке стратегування говорити немає сенсу. Інакше вже сьогодні опинимося у відстаючих: кажемо про стратегічний орієнтир впровадження, наприклад, 4С-зв’язку, а розвинені країни вже розбудовують (а подекуди й розбудували) 5С-зв’язок. Або інший приклад: поки ми готуємо чергові плани розбудови електронного урядування, окремі країни формують стратегії підтримки адитивних технологій, які є одним із ключових еле­ментів трансформації економіки вже в найближчому майбут­ньому.

По-друге, Стратегія має перестати бути великим документом з інформатизації та електронного урядування (чим, на жаль, грішать майже всі українські стратегічні документи щодо роз­витку інформаційного суспільства). Інформаційне суспільство характеризується принципово інноваційним характером роз­витку, відповідно, й цілі мають ставитись не вузькопрофесійно- прикладні, а інноваційно-стратегічні. Не може і не має бути страте­гічною ціллю загальнодержавного документа «створення відкритої мережі освітніх ресурсів», якщо не зрозуміла мета такої діяль­ності. Стратегія має дати чіткі та зрозумілі кінцеві показники, дотримання і виконання яких може бути відслідковано та ви­міряно. Такий підхід, до речі, є і логічним продовженням підпи­саної з ЄС Угоди про асоціацію, оскільки стаття 391 чітко визначає, що одним з пріоритетів співробітництва є робота в межах про­грами «Горизонт 2020», яка є істотно ширшою, ніж традиційні складові інформаційного суспільства, закріплені в українських нормативно-правових документах. Фактично ж основна ціль «Горизонту 2020» - стимулювання інновацій по широкому фронту завдань та сфер, починаючи від аграрної та космічної галузей і за­кінчуючи перспективними технологіями.

По-третє, ця Стратегія має бути узгоджена з відповідними до­кументами ЄС (передусім Цифровим порядком денним для Європи). Ми розуміємо принципово різні фінансові, ресурсні, фахові можливості для реалізації завдань, які стоять перед ЄС та Україною на нинішньому етапі. Однак, маючи офіційно закріп­лений (та захищений трагічними подіями 2013-2014 рр.) зовніш­ньополітичний курс на вступ до ЄС, ми не можемо дозволити собі будувати інформаційне суспільство з українським колоритом (формулюючи завдання та цілі, які не співвідносяться з відпо­відними завданнями та цілями європейських документів). Понад те, Україна має долучитися до процесів розроблення оновлених цілей ЄС у сфері розбудови інформаційного суспільства на строк після 2020 р., уже на сьогоднішньому етапі узгоджуючи свої до­кументи та проекти документів.

Насамкінець, має бути напрацьований чіткий план імплемен­тації співробітництва України та ЄС з питань розбудови інфор­маційного суспільства згідно з узгодженими за цілями доку­ментами. До останнього часу дієвих та чітко зафіксованих планів такої співпраці (крім проектів у межах програми «Горизонт 2020») немає.

Відсутність адекватного сучасним вимогам нормативно-пра­вового поля розвитку інформаційного суспільства в Україні є чи не найвагомішою причиною стримування його прогресивного роз­витку.

Що ж стосується чинних Стратегій розвитку інформаційного суспільства в Україні, то вони не є стратегіями у точному розу­мінні цього поняття. Більшість цих документів вибудувані за прин­ципом планування минулого і безпосередньо не стосуються реа­лістичних оцінок дійсного стану інноваційного розвитку держави, а без дієвих документів типу стратегій неможлива побудова дійсно системного інформаційного суспільства.

Ці проблеми мають вирішуватися на засадах системного пере­осмислення нормативно-правової бази, формування стратегічних бачень розвитку інформаційного суспільства, узасадничених не «бурхливими фантазіями», а якісними й масштабними форсайт- ними дослідженнями.

8.3.