СПРАВЕДЛИВІ ЧАСТКИ

Якою є їхня законна частка? Фактично ми маємо тут два питання. Перше стосується різновиду речей, які треба ділити, встановлення меж сфери безпеки і добробуту. Це буде предметом наступного розділу.

Найкраще почати з максими Талмуда, яка твердить, що бідному слід обов’язково (наказова форма тут важлива) допомагати відповідно до його потреб. Я гадаю, в цьому полягає загальноприйнятий сенс, але він має суттєвий не­гативний акцент: допомагати не відповідно до якихось особистих якостей — фізичної привабливості, скажімо, або релігійної ортодоксальності. Однією з настійних спроб єврейської суспільної організації, спроб, що ніколи повністю не вдалися, було винищення жебрацтва. Жеб­рака винагороджують за його вміння оповідати історії, за його пафос, часто — в єврейському фольклорі — за його зухвальство, і його винагороджують залежно від доброти, самозадоволення, noblesse oblige (становище зобов’язує) його благодійника, та ніколи просто у відповідності до його потреб. Та якщо ми тісніше зв’яжемо потребу і за­безпечення, ми вивільнимо процес розподілу від усіх цих сторонніх факторів. Коли ми даємо голодному їжу, ми виходимо з безпосереднього наміру пом’якшити його го­лод. Голодний чоловік чи жінка не повинні грати виставу, або складати іспит, або перемагати на виборах.

Існує внутрішня логіка, соціальна й моральна логіка забезпечення. Коли вже суспільство взяло на себе забез­печення певними потрібними речами, воно повинне по­стачати ними усіх громадян, котрі їх потребують, у від­повідності до їхніх потреб. Реальний розподіл обме­жується наявними ресурсами, а всі інші критерії, крім самих потреб, сприймаються як спотворення, а не обме­ження розподільного процесу. А наявні ресурси суспіль­ства є просто минулий і теперішній продукт, акумульова­не багатство його членів, а не якийсь «надлишок» цього багатства.

Я знову повинен підкреслити, що потреби — не лише фізичний феномен. Навіть потреба в їжі набуває різних форм в умовах різних культур. Так, наприклад, загальна роздача їжі перед релігійними святами в єврейських гро­мадах вгамовувала ритуальні, а не фізичні потреби. Важ­ливим було не тільки те, що бідні зможуть поїсти, а й те, що вони їстимуть визначені страви, бо інакше їх виклю­чили б з громади, — їм допомагали в першу чергу тому, лише тому, що вони були членами громади. Подібно до цього, якщо немічність є підставою для одержання пенсії, то всі немічні громадяни мають право на таку пенсію, та все одно лишається визначити, що входить у поняття «не­мічність». В Афінах встановлення цього супроводжувало­ся, що характерно, позовом. Кожний може собі легко уявити альтернативні засоби, але не може, якщо наявні основні ознаки немочі, уявити альтернативні підстави. В конкретному випадку пенсіонер Луція мав переконати журі, що він дійсно добрий хлопець. Я не маю наміру твердити, що внутрішня логіка постачання завжди або зразу ж зрозуміла. Але вирішальним звинуваченням, яке висували проти пенсіонерів-інвалідів, було, що вони не страждають на серйозну неміч, а їх відповіддю, котра мала вирішити справу їм на користь, було доведення того, що вони дійсно підпадають під категорію хворих громадян, як це завжди розумілося саме по собі.

Освіта ставить жорсткіші питання визначення того, що є культура, і у такий спосіб служить ускладненню нашого розуміння можливостей і обмежень розподільної справед­ливості в сфері безпеки і добробуту. Неосвіченість оче­видно є більш двозначним поняттям, ніж голод чи неміч, бо вона завжди відносна щодо певного корпусу соціально цінних знань. Потреба дітей у навчанні залежить від того, яке життя ми хочемо чи сподіваємося їм забезпечити. Ді­ти одержують освіту з різних причин, і їх вчать індивіду­ально, а не взагалі («загальна освіта» — сучасна ідея, яка виникла для того, щоб можна було відповісти на специ­фічні вимоги нашого власного суспільства). У середньо­вічних єврейських общинах завданням освіти було дати дорослим чоловікам право брати активну участь у релі­гійних службах і обговоренні релігійних доктрин. Оскіль­ки жінки були у справах релігії пасивними, громада не брала на себе зобов’язань щодо їхньої освіти. В усіх інших галузях спеціального забезпечення — їжа, одяг, медичне обслуговування — жінкам допомагали точнісінько так са­мо, як чоловікам, відповідно до їхніх потреб. Та жінки не потребували освіти, бо вони фактично не були повно­правними членами (релігійної) общини. їхнє головне міс­це було не синагога, а домівка, хатнє господарство. Чо­ловіче домінування найчастіше безпосередньо втілюва­лось у синагогальній службі (як у афінців у дебатах на Асамблеї), а потім перетворювалося у конкретне грошове субсидування шкільного навчання.

Проти цього домінування іноді виступали письменни­ки, які вказували на важливість виконання релігійних ри­туалів у житті родини, або на релігійне значення вихо­вання дітей, або (рідше) на внесок, що його жінка могла б зробити у релігійне знання. Докази неминуче концен­трувалися навколо релігії, і їхній успіх залежав від підси­лення ролі жінки, моральної чи інтелектуальної, в релі­гійному житті. Через те що всередині єврейської релігій­ної традиції існувало певне конфліктне напруження, виникали аргументи на користь цього.

Однак єврейські громади мали за мету охоплення на­вчанням всіх чоловіків і стояли перед проблемою такої його організації, яка б нехтувала класовим розмежуван­ням. Цього можна було досягти різними шляхами. Общи­на могла організувати благодійні школи для бідних, такі, як спеціальні школи для сиріт у Старому Каїрі. Або вони могли платити податок за бідних у тих привілейованих школах, що були розраховані на заможніших учнів. Це практикувалося у середньовічних євреїв найчастіше. Об­щина також могла впровадити навчання для всіх дітей че­рез систему оподаткування і заборонити будь-яку додат­кову оплату навіть за тих хлопчиків, чиї батьки могли пла­тити більше, ніж цього вимагав покладений на всіх податок. Є певна примусовість у переході від першої до другої форми, а потім до якогось варіанту третьої. Тому що будь-яка благодійність викликала, мабуть, прояви дискримінації у ставленні до бідних учнів у самій школі. Або, можливо, діти (чи їхні батьки) сприймали соціальну допомогу на бідність як приниження, і це заважало їм брати активну участь у шкільних заходах або їх підтриму­вати. Такі результати не є властивими всім культурам, але вони очевидно розповсюджені доволі широко. В колах се­редньовічних євреїв дуже неохоче визнавали громадську благодійність, і якась пляма лягала на тих, хто з неї ко- ристався. І дійсно, це могло бути одним з призначень гро­мадського забезпечення їжею: заплямувати бідарів і вка­зати їм їхнє справжнє місце — вони перебувають у ко­лективі, але не зовсім причетні до нього. Та, за винятком кількох суворо ієрархічних суспільств, це ніколи не може бути його формальною і відверто проголошеною метою і це ніколи не може бути його єдиною метою.

Гойтейн згадує про рух у цьому напрямі в общинах, які він вивчав, але вважає, що причини були головним чином фінансові. Можливо, рабини Іспанії зрозуміли значення загальної школи, звідси елемент примусу в схемі, котру вони вигадали. В будь-якому випадку, завжди, коли ме­тою суспільного забезпечення є відкрити шлях для загаль­ної співучасті у праці, розумно рекомендувати форму за­безпечення, однакову для всіх членів громади. І можна твердити, що за всіх форм демократичних устроїв забез­печення має таку мету. Рішення афінців платити кожному громадянину, який відвідує народні збори, ту ж саму (не­величку) суму грошей, можливо, виходило з визнання цього факту. Було б нескладно вигадати тест для перевір­ки поглядів на це. Та громадянам не платили відповідно до їхніх поглядів або залежно від їхніх індивідуальних по­треб, тому що їм платили не як індивідам, а як громадя­нам, а як громадяни вони були рівні. З іншого боку, афі­няни виключали з числа претендентів на офіційні посади тих громадян, котрим виплачували пенсію через їхню не­мічність. Це, можливо, відбиває особливий погляд на не­мічність, але це можна розуміти і як символічне втілення того занепаду, який іноді (але не завжди) виникає, коли суспільне забезпечення набуває форми громадської бла­годійності.