1.3. ТЕХНОФОБНИЙ НОВИЙ ЛУДДИЗМ ТА ТЕХНОФІЛЬНІ ПРИМАРИ «РОБОТО-ПРАВА» Й «РОБОТО-ЕТИКИ»

Механізми технофобного спротиву технологічним інноваціям со­ціально-економічного ґатунку, відомі в історії як луддизм, існували в тій або іншій формі завжди і всюди. Бо нові технології повсякчас породжують культурні збурення, порушують звичний порядок речей, що сприймається масовою свідомістю не інакше як хаос.

Виникають нові версії соціальної нерівності, а економічних діячів спонукають витрачати кошти на оновлення основних фондів, вкладення в нових політиків.

У свою чергу, економічним та політичним діячам доводиться вдаватися до непопулярних реформ, шукати механізми компен­сації втрачених робочих місць, підтримання соціальних стандартів тощо. Уся ця наздоганяюча модернізація (модернізація навздогін) з необхідністю породжує футурошок (за Елвіном Тоффлером), конкретним виявом якого є рух луддизму (неолуддизму).

Отже, нинішня ситуація з Третьою й Четвертою промисловими революціями, перспективними трансгуманістичними (постгуманіс- тичними) технологіями не є винятком із щойно сформульованого універсального правила масового спротиву технологіям нової хвилі.

Відображенням цього спротиву є крайнощі технофілії й тех­нофобії. Йдеться, з одного боку, про приписування цим техно­логіям із явно вираженою промоційно-рекламною метою надзви­чайних чудодійних властивостей, а з іншого - неймовірних загроз, з якими вони нібито пов’язані. Правдою, частково, є, напевно, і те, й інше. Але тільки частково.

Питання етики й права є найбільш вразливими контрапунктами розвитку конвергентних технологій. Україна, наприклад, лише у квітні 2016 р. спромоглася ухвалити закон, який регулює пи­тання донорства органів, а отже, їх пересадки. Зате Україна (як і деякі інші країни СНД) є унікальною країною Європи, де доз­волене сурогатне материнство на суто комерційних засадах.

Безпосереднім приводом до подібних алармічних розумувань стала в основному завершена у 2003 р.

Лабораторні дослідження у сфері коригування людського геному, які в розвинених демократичних країнах з моральнісно-етичних та правових міркувань фактично призупинені, більш-менш успішно просуваються в Китаї та деяких інших країнах. У квітні 2016 р. ки­тайські науковці з медичного університету в Гуанчжоу, скорис­тавшись поки що забороненою на Заході для використання в прак­тичних цілях методикою «коротких паліндромних повторів, регулярно розташованих групами» (англ. CRISPR - Clustered Regu­larly) уже вдруге (першу спробу здійснено в 2015 р.) за допомогою наноінжектора вторглися у клітину зиготи й «відредагували» геном людини, видаливши звідтіль небезпечні гени.

Статтю про подібні дослідження, за словами її автора Джінью Хуанга, відмовилися приймати у найвагоміших наукових рецензо­ваних журналах Nature та Science. Сама ж публікація призвела до того, що Національний інститут охорони здоров’я США поновив заборону на «редагування» ембріонів людини, в тому числі нежит­тєздатних [36]. Щоправда, це не заважає таким американським ін­ституціям, як NASA, успішно розвивати подібні дослідження [37].

Неважко розпізнати в таких контртехнологічних поглядах ознаки постнекласичного луддизму - соціального спротиву тех­нологічним інноваціям, обґрунтованого різноманітними фобіями, в чомусь вельми подібними до фобій фабричних робітників, які під проводом напівміфічного персонажа Генерала Лудда впродовж 1811-1817 рр. громили в Англії епохи Промислової революції ткацькі верстати, що «віднімали» у робітників робочі місця.

Безпосереднім приводом до луддистського повстання стало ух­валення британським парламентом у 1808 р. закону, який дозволяв капіталістам встановлювати на суконних фабриках нове автома­тизоване обладнання, незважаючи на долю переміщених робіт­ників.

Характерно, що чимало неолуддитів сформувалось із нещо­давніх ентузіастів новітніх комп’ютерних технологій. У 2000 р. дослідник Sun Microsystems Білл Джой виступив у ролі неолуддита, опублікувавши статтю з алармуючою назвою «Чому ми не потрібні майбутньому», де містилося попередження щодо неприємних для людства наслідків «інтернетівського життя» [39]. «Наділяючи ці новітні технології неймовірною владою, - стверджував Білл Джой, - чи усвідомлюємо ми, як ми будемо з ними співіснувати? І якщо наше власне зникнення є ймовірним або навіть можливим результатом нашого технологічного розвитку... і, якщо ймовірним наслідком розвитку цих технологій може бути наше власне зник­нення, то чи не слід нам діяти вкрай обережно?» [40].

Чимало філософських ідей, пов’язаних із луддистським рухом, можна знайти у класичних творах з філософії й соціології техніки та технологій Льюїса Мамфорда [41]. Ще в 1967 р. філософ попе­реджав про небезпеку появи Мегамашини як наслідку «конвер­генції науки, техніки й політичної влади» [цит. за: 42]. Мегамашини Льюїса Мамфорда «вживатимуть» людей для самоконструювання як свої компоненти.

Неолуддити слушно зауважують, що сучасні технології фор­мують механістичний тип людини з однобічним раціоналістичним мисленням, зорієнтованої виключно на успішність, утилітарні цін­ності, переконаної в тому, що людині в природі належить приві­лейована позиція «господаря» і «старшого брата» [43; 44; 45].

Найбільш передбачливі вважають за потрібне виставляти ін­телектуальні запобіжники перед настанням епохи сингулярності, пов’язуючи з цим імовірний кінець сучасного людства (за ана­логією з Апокаліпсисом - роботоліпсис).

1) робот не може заподіяти шкоду людині або через свою без­діяльність допустити, щоб людині було завдано шкоди;

2) робот повинен коритися всім наказам, які віддає людина, крім тих випадків, коли ці накази суперечать Першому закону;

3) робот повинен піклуватися про свою безпеку тією мірою, якою це не суперечить Першому або Другому законам [46].

Проте сам А. Азімов на численних експериментальних моделях у своїх фантастичних творах довів низьку дієвість придуманих ним гуманістичних обмежень на розвиток робототехніки і пове­дінку роботів. Справді, будь-яка система аксіом (гіпотез), подібних до правил А. Азімова, є неповною, що свого часу було доведено Куртом Гьоделем (теореми про неповноту).

Тобто у подібній гіпотетико-дедуктивній системі завжди знай­дуться шпарини, які спричинять збій (робот не зможе, приміром, відрізнити людину від іншого робота). По-друге, будь-які обме­ження в техніці й технологіях є водночас обмеженнями, накла­деними на поведінку людини, що перетворюється на неодмінні втрати людської свободи. Третій, найбільш серйозний контрар­гумент, скерований проти правил А. Азімова, полягає у звинува­ченнях розробників подібних правил у людському шовінізмі, оскільки вони, мовляв, намагаються вічно жорстко підпорядко­вувати людиноподібних істот людині, відводити людині більше прав, аніж людиноподібним істотам (андроїдам, гуманоїдам тощо).

Тим не менше низка країн (Японія, Південна, Корея, деякі країни ЄС) розробила й мало не на законодавчому рівні ухвалила «Кодекси етики для роботів», які на нинішньому етапі розвитку, радше, є кодексами поведінки людей, які мають справу з робото­технікою [47; 48; 49].

Світоглядно-методологічна лінія розмежування гуманістів і трансгуманістів (постгуманістів) у тлумаченні проблем технологічної

Частина I.

Натомість гуманітарії, тобто представники соціогуманітарного знання (social sciences та humanities), схильні вочевидь перебіль­шувати загрози, виклики й ризики, пов'язані з упровадженням но­вітніх трансгуманістичних технологій, і вимагати введення різно­манітних мораторіїв на відповідні дослідження та впровадження [49], стримуючи таким чином науково-технологічний прогрес і своє­рідно виступаючи у ролі представників новітнього луддизму.

Аналогічний антропний принцип свого часу було запропо­новано в космології. Згідно з цим формулюванням, Всесвіт є таким, яким ми його спостерігаємо, бо в ньому існуємо ми як спостерігачі, здатні ставити запитання щодо властивостей цього Всесвіту. За інших параметрів Всесвіту у ньому були б неможливими складні структури життя, одним з різновидів яких є ми, люди. Згодом, у 1974 р., Брендон Картер переформулював антропний принцип у двох його формах - сильній та слабкій. Слабке формулювання зводиться до констатації того, що наш Всесвіт має характеристики, необхідні для того, щоб у ньому могли існувати розумні істоти - люди. Йдеться передусім про 10 світових констант: швидкість світла у вакуумі; постійну планку щодо квантових ефектів; заряд та масу електрона; гравітаційну константу; константи слабких і сильних взаємодій у мікрофізиці; боровський радіус атома водню; планківські показники маси, часу, довжини та ін. [50; 51].

Авторів подібних формулювань неважко звинуватити у тавто­логії, адже хід міркувань виглядає так: «У нашому Всесвіті існує розумне життя, отже, наш Всесвіт пристосований для розумного життя».

Тож коли в одної частини мешканців планети виникають об­ґрунтовані (або безпідставні) очікування стосовно отримання за ра­хунок нових технологій людської природи, позбавленої хвороб, старіння і смерті, то в іншої частини людства виникають законні або незаконні фобії щодо потрапляння у рабську залежність від суперістот, наділених інтелектом, потужнішим від людського.

У 2004 р. часопис «Foreign Policy» провів експертне опиту­вання щодо найбільш загрозливих світових ідей (The World’s Most Dangerous Ideas), з якими на той час визначилися вісім найав­торитетніших інтелектуалів. Один з них - Френсіс Фукуяма - дійшов висновку, що найбільше зло - саме від трансгуманізму. Найпершою жертвою цього тренду до використання новітніх тех­нологій з метою подолання різноманітних обмежень, які біоло­гічна природа накладає на наше тілесне існування, на думку по­пулярного західного мислителя, стане ідея рівності, яка, мовляв, органічно притаманна західному соціуму ліберально-демокра­тичного типу [52]. Заява Ф. Фукуями - своєрідна самореклама, оскільки він, по суті, популяризував власну книгу-бестселлер, при­свячену критичному аналізу постгуманізму [53].

Водночас у заяві Фукуями та подібних до нього мислителів-алар- містів стосовно порушення принципів рівності у доступі людей до благ новітньої біомедицини неважко помітити чималу дозу лу­кавства. Адже найбільш просунуті біомедичні технології (зокрема ті, що застосовуються з метою лікування хвороб і повернення людини до життя) навіть у країнах багатого Заходу уже давно є недоступними для загалу населення. Ще менш доступними є біомедичні технології, які використовуються не з лікувальною метою, а для «підсилення» можливостей людського тіла (Human enhancement technologies - HET).

У середовищі технарів, тобто представників природничо-нау­кового людинознавства (науковців і технологів), перспектива під­силення за рахунок нових технологій можливостей «природної людини» (human enhancement) та виходу людського розвитку на принципово вищий трансгуманний або постгуманний щабель розвитку зазвичай не викликає особливого спротиву, а радше на­впаки - пробуджує чималий ентузіазм.

Наприкінці 2014 р. знаменитий інтелектуальний гуру з Кем­бриджа Стівен Гокінг (Stephen Hawking) алармував у інтерв'ю на BBC, що «штучний інтелект може призвести до кінця людської раси». А ще раніше Стівен Гокінг разом із групою інших відомих науковців попереджав про загрози розробки на базі штучного ін­телекту воєнних машин з повністю автоматизованими системами пошуку і знищення ворожих цілей (autonomous-weapon systems). Відповідний лист протесту було відкрито до підписання 28 липня 2015 р. на момент відкриття Міжнародної об’єднаної конференції зі штучного інтелекту (The InternationalJoint Conference on Artificial Intelligence) [54; 55].

Подальший розвиток подій у напрямі розв’язанні колізії людина - технології передбачає щонайменше чотири сценарії.

Сценарій 1. Нові істоти (Cyber-Humans) [56] підпорядкують собі людей, так само як люди підпорядкували собі тварин, яких вважають представниками нижчих щаблів еволюції і яким відмов­ляють у атрибутові свідомості.

Сценарій 2. Люди знищать кіберлюдей як безпосередню загрозу своїй могутності та повернуться до більш безпечних технологій, які не передбачають створення штучного інтелекту підвищеної потуги.

Сценарій3. Наблизившись до точки сингулярності (біфуркації), люди виставлять перед техноеволюційним прогресом людські об­меження, завдяки яким поява надпотужного штучного інтелекту унеможливиться.

Сценарій 4. Між традиційною людиною і постгуманною істотою будуть встановлені правила співіснування (коеволюції) на засадах поваги до гідності обох видів, які слугуватимуть запорукою їх успішного співрозвитку.

Гносеологічний (епістемологічний) аспект проблеми пов’язаний у кінцевому підсумку з бінарним статусом людини як предмета до­слідження як наук, «що розуміють», - соціогуманітарних, так і тих, що «не розуміють», - природничих. У предметно-методологічній сфері розходження цих двох сфер антропологічного знання полягає передусім у тому, що природничі науки мають справу з об’єктивними фактами, незалежними від людської діяльності та людського само­пізнання, цінностей і оцінок, тоді як соціогуманітарні досліджують артефакти - феномени культурної і технологічної діяльності людини, які саме в такому вигляді не зустрічалися в долюдській природі.

З онтологічної точки зору це розрізнення означає, що людина, з одного боку, є творінням Бога і Природи (в багатьох релігійно-фі­лософських системах Природа і Бог є тотожними), продуктом біологічної еволюції тощо, але водночас людина є творцем власного світу штучності, без якого її існування виявиться позбавленим суто людських вимірів. Принципова новизна проблеми полягає в тому, що досі у процесі біологічної та технологічної еволюції ще не траплялося, щоб жива природа підпорядковувалася штучній або розвивалася з нею в тісній співдружності (коеволюційно).

З філософської та релігійно-етичної точок зору, перш ніж ощас­ливити людство застосуванням ефективних технологій, важливо відповісти на запитання «Ким є людина?», що є вельми і вельми непростим завданням, бо кожна така відповідь задає нормативні стандарти людського саморозуміння і самообмеження. Кожен подібний образ і відповідне людське самоозначення виконують принаймні п'ять функцій: відновлювальну (регенеративну); сти­мулюючу; маніпулятивну, пропагандистську (виховну); під­тримуючу [57].

Придумане Платоном жартівливе визначення людини як дво­ногої істоти без пір’я або ж Платоном та Арістотелем - як полі­тичної тварини, а ще точніше - державотворчої товарини (zoon politikon) було лише початком.

Зрештою, намагання відповісти на критичне запитання «Ким є людина?» і поклали початок філософської техно-антропології, яка є темою наступного підрозділу.