Теорії справедливості обертаються довкола таких центральних питань: чи, як і чому необхідно підходити до різних людей по-різному?
Які саме первинні чи набуті характерні риси або місце в суспільстві, допитуються ці теорії, узаконюють розрізнювальний підхід до людей з боку суспільних інституцій, законів та звичаїв? Зокрема: як початки мають впливати на кінцеві результати? Поділ людства на дві статі, здавалося б, забезпечує очевидну підставу для таких пошуків.
Ми живемо в суспільстві, у чиєму минулому вроджені характерні риси статі розглядались як один із найнезаперечніших чинників, що виправдовують відмінність у правах та обмеженнях як формального, так і неформального плану. Хоча ті правові санкції, на яких тримається чоловіче панування, й розмивалися до певної міри упродовж минулого сторіччя, і найшвидше — за останні двадцять років, але важкий тягар традиції, в поєднанні з широко визначуваними наслідками соціалізації, досі з усією потужністю спрацьовує на закріплення розподілу ролей для обох статей, що розглядаються загалом як такі, що мають нерівні престиж і цінність1. Статевий розподіл обов’язків у родині, зокрема, є не тільки фундаментальною частиною шлюбного договору, а й настільки глибоко впливає на нас у роки, коли ми найінтенсивніше формуємося, що феміністи обох статей, намагаючись відкидати цей розподіл, з’ясовують самі для себе, що борються проти нього з різними ступенями амбівалентності. Сперта на цю вісь, солідно укріплена соціальна інституціоналізація статевого диференціювання, яку я надалі означуватиму як «родову систему», чи просто «рід», досі охоплює все суспільство.Цю родову систему рідко піддавали випробуванню критерієм справедливості. Коли ми звернемося, маючи на думці питання про справедливість роду, до великої традиції західної політичної філософії, це нам мало що дасть. Хоробрі феміністи на кшталт Мері Естел, Мері Волстонк-
рафт, Гарієт Тейлор та Джорджа Бернарда Шоу від випадку до випадку кидали виклик традиції, часто вдаючись до її власних засновників та аргументів, аби спростувати виправдання нею нерівноправного ставлення до жінок.
Але Джон Стюарт Міл є рідкісним винятком у правилі, що ті, хто утримує центральні позиції в цій традиції, майже ніколи не піддавали сумніву справедливість підпорядкування та пригнічування жінок. Це явище, безперечно, почасти можна пояснити тим фактом, що Арістотель, чия теорія справедливості весь час була такою впливовою, відносив жінок і рабів до царини «домашньої справедливості», учасники якої не рівні фундаментально тим вільним чоловікам, що беруть участь у політичній справедливості, а люди нижчого стану, чия природна функція служити тим, хто є людиною у повнішій мірі. Ліберальна традиція, попри її гадане базування на правах особи й людській рівності, у цьому відношенні більш арістотелів- ська, ніж це загалом визнається2. Так чи інак, а ліберали завжди виходили з припущення, що той «індивід», який є основною темою їхніх теорій, є чоловіком і головою патріархального господарства3. Таким чином, часто від самого початку з поля зору усувалося застосування принципів справедливості до стосунків між статями а чи в рамках домашнього господарства.Та й інші припущення також вносять свою частку до поширеного повір’я, що ні жінки, ні родина не є підходящими темами для дискусій про справедливість. Одне з них зводиться до того, що жінки, чи то через їхню генетичну недисциплінованість, через їхнє уярмлення природою, через їхні приватні й партикуляристські нахили, чи то через їхній едіпівський розвиток, неспроможні розвинути в собі почуття справедливості. На таку-от концепцію можна натрапити (коли у вигляді побіжного натяку, а коли докладніше розроблену) у творах теоретиків від Платона до Фройда, включно із Боденом, Джоном Ноксом, Русо, Кантом, Гегелем та Бентамом4. Часто тут ховається думка, що ті, хто не володіє властивостями для повновагого етичного розумування чи діяння, не потребують того, щоб до них застосовувати засади справедливості. Зрештою, у Русо (як це часто буває — вперше) ми знаходимо унікальне твердження, що жінка, бувши «створеною для покори чоловікові, ба навіть на те, щоб миритися з
15 8-16 його несправедливістю», є від роду обдарованою здатністю зносити те несправедливе ставлення, з яким їй доводиться зустрічатись5.
Для тих, хто не задовольняється цими підставами для вилучення жінок і роду із теми справедливості, велика традиція може мало що запропонувати, принаймні щодо нашого пошуку. Одначе, коли ми звертаємось до сучасних теорій справедливості, то можемо сподіватися на те, що вишукаємо більше яскравих і позитивних внесків до теми роду й справедливості. Я звертаюся до двох таких теорій: Джона Роулза («Теорія справедливості») та Майкла Волзера («Сфери справедливості»), аби переконатися, що вони говорять чи мають на увазі, коли відповідають на запитання: «Наскільки справедливий є рід?»6