7. УТИЛІТАРИЗМ*

7.1 3 цього розділу стане ясно, що наш метод аргумен­тації моральних суджень, розглянутий у попередньому розділі, хоча й пропонує в загальних рисах, як треба ро­бити моральні висновки на основі моральних суджень різних суб’єктів, але це лише початковий підхід до того методу аргументації моральних суджень, на основі якого має бути створена адекватна теорія, і йому далеко до за­вершення.

У прикладі, який зараз обговорюватиметься, ми нав­мисне взяли випадок, коли обидва суб’єкти, А і Б, мають одну й ту ж схильність: вони прагнуть з’ясувати свої сто­сунки, не доводячи їх до судового розгляду. Ця умова є необхідною не лише в контексті методу аргументації моральних суджень, а й стосовно інтенсивності намірів досліджуваних суб’єктів (свій конфлікт вони прагнуть ви­рішити мирним шляхом). Випадок, який ми досліджува­тимемо, складніший, аніж ті, котрі розглядалися в попе­редньому розділі, бо в даному випадку суб’єкти мають різ­ні схильності. Уявімо собі таку звичайну ситуацію (хоча в реальному житті аналогічні ситуації досить часто при­зводять до конфліктів), коли суб’єктові А подобається слухати класичну музику на своєму грамофоні, а суб’єкт Б любить грати джазові мелодії на трубі¹.

очевидно, нема потреби з’ясовувати, чи надає суб’єкт В своєму захопленню універсальності, тобто чи вважає він, що люди, котрі мешкають поруч, повинні грати на трубах, а не захоплюватись прослуховуванням класичних записів. Він, однак, не відмовиться від свого захоплення. Що сто­сується суб’єкта А, то він лише тоді одержуватиме задо­волення від гри свого сусіда на трубі, якщо так наслуха­ється класичної музики, що вона йому аж набридне.

Шлях до вирішення цієї складної ситуації здається оче­видним, якщо припустити, що суб’єкт Б має свою систе­му моральних цінностей, але не вважає її ідеальною, тобто він може зрозуміти захоплення суб’єкта А і поставити се­бе на його місце з його (А) уподобаннями та неуподобан- нями. Якщо суб’єкт Б має певні моральні принципи, яких він дотримується в житті, то в даній ситуації він теж му­сить зробити належний моральний висновок, коли його попросять це зробити. Припущення, що суб’єкт не вва­жає свої моральні цінності ідеальними, тобто розуміє, що уподобання й неуподобання одних людей можуть не по­добатися іншим людям, звичайно, найпростіший шлях до вирішення моральної проблеми вданій ситуації. Вважаю­чи свою систему моральних цінностей неуніверсальною, суб’єкт Б розуміє, що його власні захоплення й уподо­бання теж не всі можуть поділяти. Однак із цього аж ніяк не випливає, що суб’єкт Б ніколи не гратиме на трубі, коли суб'єкт А дома, він навіть не матиме й на думці, що йому треба відмовитися від свого улюбленого заняття, як­що суб’єктові А воно не подобається. Коли ж суб’єкт Б згодиться поступитися своїми інтересами з власної ініціа­тиви в ім’я інтересів суб’єкта А (але за умови, що той поступиться йому якимись своїми інтересами), то виник­не більш складна проблема Сії описав професор Брейт­вейт)² — проблема узгодження часу між грою на трубі і тишею, яку вони повинні між собою справедливо вирі­шити. Однак це питання не входить у коло тих проблем, котрі ми повинні висвітлити у цій книзі. Тому ми пере­йдемо до розгляду іншої проблеми, а саме проблеми до­слідження моральності суб'єкта Б в ролі незавершеного егоїста.

На наш погляд, це основний варіант можливої пове­дінки суб’єкта Б в даній ситуації, бо так поводить себе більшість людей. Однак, як ми вже зазначали, можливі й

інші варіанти поведінки суб'єкта Б, які він може ініцію­вати. Більшість із них подібна до тих, які розглядалися в попередньому розділі у випадку з «кредитором», але їх варто розглянути ще раз, бо серед них є один тип пове­дінки, який треба обміркувати детальніше, оскільки він відіграє досить важливу роль для розвитку поняття мо­рального аргументу. Припустимо, шо суб’єкт Б каже, шо він не вважає свою систему моральних цінностей універ­сальною, і розуміє, що уподобання й неуподобання одних людей можуть не подобатися іншим, за винятком одного свого захоплення — гри на трубі. Цей елемент своєї сис­теми моральних цінностей він вважає універсальним, і всі судження проти його універсальності не сприймає. Він сприймає лише ті судження, котрі інтерферують із його захопленням — грою на трубі, цьому найблагороднішому з інструментів. Якщо суб’єкт Б вибирає такий варіант по­ведінки, то це означає, що гра на трубі є для нього чимось більшим, ніж просто захоплення. І якщо це захоплення — смисл його життя, то йому вже може бути байдуже, як інші ставляться до його улюбленого заняття. Якщо ж при­пустити, що всі сусіди суб’єкта Б, так само як і він, просто захоплюються грою на трубі, то обговорювати такий гі­потетичний випадок, звичайно, немає рації, бо сусіди суб’єкта Б, які теж люблять грати на цьому інструменті, майже стільки ж часу віддають цьому заняттю, як і сам суб’єкт Б. Отож жодних моральних проблем у даному ви­падку не виникає. Той варіант поведінки, коли гра на тру­бі для суб’єкта Б є не просто захопленням, ми надалі на­зиватимемо ідеальним. Можна не сумніватися, що за та­кої поведінки суб’єкт Б вважатиме, що непогано було б, якби ще хтось із його сусідів грав на трубі. Якби сусід суб’єкта Б грав на цьому інструменті, то його щастя не мало б меж, адже тоді він слухав би цей чудовий інстру­мент навіть у ті години, коли сам стомлювався грати.

Дослідження таких, на перший погляд, простих ситуа­цій відіграють надзвичайно важливу роль при вирішенні найскладніших моральних проблем. Адже у тих випадках,

коли люди в своїх вчинках керуються лише власним «его», вони пропагують «спотворені ідеали» і внаслідок цього стають соціально небезпечними. Ми ніколи не зро­зуміли б явища, названого фашизмом, та інших подібних політичних рухів, якби не з’ясували, що лежить в їхній основі. Екстремальний тип фашиста — фанатик, який не просто хоче шо-небудь для себе. Для нього слово «пови­нен» має універсальне значення у його власному житті. Якщо йому скажуть, що він повинен щось зробити, він виконує загадане, незважаючи на те, чи це подобається комусь, чи ні, навіть незважаючи на те, чи воно подоба­ється йому самому. Такій людині легше себе поранити, аніж зізнатися в тому, що вона помиляється.

Ми вжили термін «спотворені ідеали». Але ми не впев­нені в тому, що людина, яка є носієм цих ідеалів, розуміє, що її ідеали спотворені. Ми поки що не можемо подати необхідні докази, за допомогою яких можна довести лю­дині, котра не вважає себе носієм «спотворених ідеалів», що вона помиляється. Цю проблему ми далі розглянемо детальніше після того, як обговоримо питання, що таке моральні ідеали. З приводу цього ми розглянемо частко­вий випадок у прикладі з трубачем, припустивши, що тру­бач не має сусідів, котрі грають на трубі. Припустимо та­кож, що він не має жодних універсальних ідеалів і не уяв­ляє, що його гра може комусь заважати. У межах методу аргументації моральних суджень трубача можна перенес­ти в ситуацію типу «кредитора» і запитати, чи погоджу­ється він із тим, що, коли він ігноруватиме інтереси свого сусіда, той, у свою чергу, ігноруватиме його інтереси. Цей випадок хоча й частковий, але ним не можна нехтувати при створенні методу аргументації моральних суджень, бо він значно підвищує його самоцінність — дає змогу по­ширювати його на ті випадки, в яких інтереси протилеж­них сторін відрізняються, доводячи нам, що ми, коли ста­вимо свої інтереси чи бажання на перше місце, прини­жуємо себе до найпримітивніших людських схильностей і відсторонюємося від істинних моральних ідеалів.

7.2. Наш нетрадиційний метод аргументації моральних суджень поки що перебуває в стадії розробки, тому його не можна застосувати для вирішення багатьох наших мо­ральних проблем. З його допомогою можна досить успіш­но розв’язувати моральні проблеми у тих випадках, коли

взаємодіють інтереси кількох суб’єктів. Проте більшість наших моральних проблем пов’язана з інтересами не двох, а дуже багатьох людей. Аналіз мультилатеральних ситуацій, в яких задіяні інтереси багатьох суб’єктів, не можна здійснити так детально, як ми проводимо аналіз білатеральних ситуацій. Але ми повинні намагатися про­водити його якнайдетальніше, бо від цього залежить, яким буде моральний висновок. Це стосується всіх ситуа­цій з будь-яким коефіцієнтом латеральності. У цьому можна впевнитись, розглянувши хоча б одну білатеральну ситуацію, скажімо, ситуацію «суддя — злочинець». У цій ситуації існує один поведінковий варіант, який може до­сить суттєво вплинути на визначення морального виснов­ку. Злочинець проти свого судді може висунути аргумент того ж самого типу, котрий ми висували перед кредито­ром і трубачем. Злочинець може запитати в судді: «Якби ви були на моєму місці, то ви, звичайно, не хотіли б сісти у в’язницю, чи не так? Чому ж тоді ви приписуєте своєму рішенню — посадити мене у в’язницю — універсаль­ність? Ви ж не можете його універсалізувати, а значить, не маєте права стверджувати, що ви повинні посадити ме­не у в’язницю».

З приводу такого поведінкового варіанту варто заува­жити, що аргумент злочинця дещо відрізняється від того аргументу, котрий ми висували перед кредитором і тру­бачем (див. 6.9). Аргумент злочинця сильніший. Він не є аргументом моралі. Він спрямований проти порушення Закону про права людини. Для злочинця не є доказом той факт, що мислення судді, коли він виконує свої служ­бові обов’язки, перебуває в певній гіпотетичній ситуації, коли він абстрагується від принципів моралі. Злочинець має на увазі, що суддя, опинившись на лаві підсудних, звичайно, не скаже: «Посадіть мене у в’язницю, бо я скоїв злочин», — а буде боротися за пом’якшення вироку.

Аргумент злочинця не переконливий, бо він уявляє со­бі дану ситуацію набагато простішою, ніж вона є насправ­ді. Звичайно, можна розглянути й інший поведінковий варіант, коли бажання судді виходить за межі гіпотетичної ситуації і його рішення посадити злочинця за ґрати пе-

реважить бажання досягти справедливості, навіть у тому випадку, якщо він сам стає жертвою злочинця. Однак навіть у цьому разі суддя, усупереч своєму чисто людсько­му бажанню не садити злочинця у в’язницю, може все- таки схилитися до рішення про те, що він повинен це зробити. Що ж змушує його прийняти таке рішення? Ба­жання судді досягти справедливості може бути обумовле­не однією з двох причин (вони описані в підрозд. 6.7). Ми переконані в тому, що суддя, перш ніж розглянути абстрактні ідеали справедливості, заради яких він відсту- пається від принципів моралі і які він з огляду на свої службові обов’язки повинен поставити на перше місце, ігноруючи певні інтереси людей, включаючи його власні, скаже, що будь-яка кримінальна справа пов’язана з інте­ресами не двох, а багатьох людей, і її вирішення залежить не тільки від нього (на відміну від артифіційної ситуації типу «кредитора», яку, по суті, вирішувала одна особа). У даному випадку залучені інтереси багатьох людей. Тому суддя, вирішуючи справу, повинен враховувати не лише інтереси та бажання свої й злочинця, а й бажання та ін­тереси тих членів суспільства, котрі залежать від судового рішення. Суддя — службова особа, яку призначає су­спільство виконувати закон. 1 якщо він не буде викону­вати свої службові обов’язки, то, незалежно від добрих намірів «абстрактної» справедливості, інтереси принайм­ні переважної більшості членів суспільства будуть ураже­ні. Отож у даному випадку простий аргумент типу «кре­дитора» застосувати не можна.

Із сказаного випливає, що ми не можемо детально про­аналізувати випадок «суддя — злочинець» доти, доки не поширимо наш метод аргументації моральних суджень на мультилатеральні випадки, у яких взаємодіє багато суб’­єктів. Природний шлях до вирішення моральної пробле­ми у даній ситуації — запропонувати судді неформальну філософську промову, яку він може проголосити на суді, якщо засідання суду йому це дозволить. Суддя може звер­нутися до злочинця з такими словами: «Якби справа сто­сувалася лише нас двох, то я, звичайно, міг би і не садити вас до в’язниці. Але, оскільки від того, яким буде вирок, залежать інтереси багатьох членів суспільства, то я в силу своїх службових обов’язків повинен захистити від вас тих людей, котрих ви будете грабувати, якщо я не посаджу

вас до в’язниці, а також тих людей, котрих грабуватимуть інші грабіжники, побачивши, що ваш вчинок залишився безкарним. Тому дозвольте мені закінчити свою промову відомим афоризмом — злодії повинні сидіти у в’язниці». У своїй промові суддя в дійсності має на увазі, що біла­теральний аргумент можна узагальнити і застосувати для розгляду мультилатеральних випадків. І так, як в білате­ральних ситуаціях, для вирішення проблеми білатераль­ного аргументу моралі одна людина повинна поставити свої інтереси нарівні з інтересами іншої людини, з якою вона взаємодіє (наприклад, у випадку з «кредитором» ар­гумент моралі вимагає, щоб суб’єкт Б врахував інтереси суб’єкта А). Аналогічно в мультилатеральних ситуаціях агент повинен враховувати інтереси кожної особи, з якою він взаємодіє. Наш метод морального аргументу, з допо­могою якого ми досліджуємо практичні ситуації, враховує цю вимогу. Щоправда, він не дає відповіді на питання, як після того, коли інтереси усіх суб’єктів, котрі беруть участь у досліджуваній ситуації, вже з’ясовані, можна їх збалансувати і сформулювати належний висновок, що стосується даної моральної проблеми.

Таке питання може виникнути навіть у тому разі, коли ми розглядаємо білатеральні ситуації. Візьмімо приклад з трубачем. У цьому випадку взаємодіють інтереси двох суб’єктів: агента і суб’єкта, чиї інтереси агент повинен враховувати. Однак загальний розгляд даної ситуації не дає відповіді на питання, як можна узгодити вимоги цих суб’єктів. Ми вже зазначали, що моральний аргумент мо­же примусити трубача враховувати інтереси свого сусіда, якщо вони його власні. Однак це ще не вирішує питання, як їм узгодити час між грою на трубі і тишею. Аналогічні проблеми можуть виникати й при розгляді аргументів мо­ралі в мультилатеральних ситуаціях, оскільки тут ми теж повинні збалансовувати інтереси всіх взаємодіючих сто­рін. Як же тоді, у таких складних ситуаціях, робити на­лежні моральні висновки стосовно даних моральних проблем?

7.3. Відповідь на це питання можна одержати, якщо в процесі дослідження мультилатеральних ситуацій засто­совувати вимогу універсалізації. Застосування вимоги уні­версалізації змушує нас прийняти точку зору, близьку до традиційного утилітаризму. Адже один із принципів, який

часто люблять цитувати утилітаристи, твердить: «Кожно­го суб’єкта треба розглядати так, як усіх інших, і нікого не розглядати більш за інших»³, — можна інтерпретувати і як вимогу універсалізації, і як відповідь на поставлене запитання. Цей принцип має на увазі, що інтереси усіх суб’єктів, які беруть участь у досліджуваній ситуації, по­винні враховуватись однаковою мірою; якщо, скажімо, ми будемо розглядати якихось двох суб’єктів не ідентич­но, то це може призвести до виникнення двох різних мо­ральних суджень у одній і тій же досліджуваній ситуації. Ось чому вимога універсалізації конче необхідна. З цього приводу варто зауважити, що вимога універсалізації, так само як і принцип універсалізації, — це аксіоматичний принцип, якому ми приписуємо універсальність і на який спираємося в процесі аргументації моральних суджень. Він формулюється на основі якоїсь певної ознаки суб’­єкта, тому для кожної ситуації він цілком визначений. Згідно з нашою теорією, із цього логічного інгредієнта не випливає моральний висновок про досліджувану ситуа­цію. Він виноситься на грунті інших інгредієнтів. Аргу­ментація моральних суджень, згідно з теорією утилітариз­му, провадитеся на підставі розгляду основних захоплень та інтересів кожного суб’єкта — учасника даної ситуації. Вона теж спирається на аксіоматичний принцип, якому приписується універсальність. Однак цей припис не має жодного стосунку до якихось етичних ознак суб’єкта. Він спільний для всіх випадків і формулюється на початку експерименту.

Перш ніж знову перейти до розгляду ситуації «суддя — злочинець», тобто до дослідження дуже складного пере­плетіння взаємодіючих інтересів, з якими стикається суд­дя і які він в ім’я торжества справедливості повинен вра­хувати, ми розглянемо набагато простіший трилатераль- ний випадок. Припустимо, що троє суб’єктів повинні поділити між собою плитку шоколаду, який усі троє од­наково люблять. Припустимо також, що ні вік, ні стать, ні те, кому належить шоколад, і т. ін. — не мають ніякого значення. У цьому випадку природно поділити шоколад порівну. Логічність цього висновку випливає з принципу універсалізації. Та коли припустити, що один із них пре­тендує на більш ніж третину шоколадної плитки, то в да­ному випадку з’являється щось таке, що порушує рівно-

вагу між етичними ознаками суб’єктів. І якщо ми не з’ясуємо, в чому річ, то в аналогічних ситуаціях не змо­жемо аргументувати належне моральне судження. Мова йде про ex hypothesi, яке не має стосунку до етичних ознак суб’єктів. Тому, перш ніж почати дослідження подібних ситуацій, треба згадати, що таке моральне судження вза­галі і чи резонно його аргументувати в ситуаціях, де хтось із суб’єктів іде на принцип і каже: «Я хочу з’їсти весь шоколад, і ви нічого мені не зробите, бо я хочу, і все». Ми вважаємо, що ситуації, де має місце ex hypothesi, не потребують втручання ззовні. І як би довго ці троє не сперечалися, як їм поділити шоколадну плитку, вони в результаті дійдуть висновку, що за даних обставин треба поділити шоколад порівну.

Можна розглянути інший варіант, припустивши, що одному з них не подобається шоколад. Тоді двоє інших з радістю припишуть універсальність судженню: тим, хто не любить шоколад, не треба його давати взагалі (причому вони не розглядатимуть можливість, що частину шокола­ду, від якого відмовився їхній товариш, можна здати туди, де він був куплений, і одержати за неї гроші або щось натомість). І всі троє, звичайно, зійдуться на тому, що шоколад треба поділити у співвідношенні 1:1:0. Деталь­ний розгляд системи моралі, як її інтерпретують утиліта­ристи, виходить за межі даної книги. В наступному роз­ділі ми покажемо, що теорія утилітаризму може пояснити лише частину моральних проблем, але ці проблеми — найважливіші. Ми не будемо розглядати методи, з допо­могою яких можна проаналізувати не лише складні етичні проблеми, а й причини їх виникнення. Ми лише дамо короткий огляд основних моральних проблем, які можна вирішити, користуючись тими методами, котрі ми тут розглянули.

7.4. Спочатку розглянемо проблему сумірності бажань, інтересів і т. ін. Вона вирішується за допомогою методу емпіричних досліджень. Цей метод дає можливість аналі­зувати поведінку людей у різних ситуаціях. З його допо­могою можна розробити систему відповідних стандартів, яка призводить до гармонійних результатів як стосовно досліджуваних суб’єктів, так і щодо нашого розуміння та­ких звичайних людських понять, як бажання, схильності і т. ін.⁴. Ми схильні до того, аби в процесі емпіричних

досліджень використовувати концептуальні визначення не лише однієї теорії. Просто стверджувати, що наші кон­цепції простіші й чіткіші, ніж інші, як це часто роблять у контексті емпіричних досліджень, замало, і навряд чи це допоможе досягти ефективних результатів навіть у тих випадках, де застосовуються інші методи досліджень. За допомогою методу емпіричних досліджень ми маємо роз­глянути не лише проблему порівняння інтенсивності ба­жань одного суб’єкта, а й проблему порівняння інтенсив­ності бажань багатьох суб’єктів. А це набагато складніше. У процесі дослідження ситуацій ми застосовували прості й перевірені засоби. Це свідчить про те, що наш метод аргументації моральних суджень більш придатний для досліджень, аніж подібні методи, запропоновані іншими теоріями.

Безумовно, на шляху до вирішення проблеми порів­няння інтенсивності людських бажань виникають інші, додаткові складні проблеми. Багато з них залишаються відкритими й після вирішення проблеми порівняння ін­тенсивності. Візьмемо хоча б один досить добре відомий приклад, де треба вирішити питання, кому дати півпінти води: суб’єктові А, який при смерті, чи суб’єктові Б, який є дуже старою людиною. Суб’єкт А хоче напитися води, але його бажання менш інтенсивно виражене, ніж бажан­ня суб’єкта Б, котрий дуже хоче пити. Згідно з нашим методом аргументації моральних суджень, ми повинні по­ставити себе на місце кожного з них, вивчаючи обох од­наково ретельно. Але яким має бути висновок із цієї вправи?

Що ми повинні робити у даному випадку: вивчити кожного суб’єкта зокрема і тоді прийняти якесь справед­ливе рішення чи, враховуючи лише інтенсивність їхніх бажань, дати напитися води тому суб’єктові, в кого силь­ніше бажання пити? Ці два методи досліджень ситуації призводять до різних моральних суджень: може бути, що з цих двох суб’єктів суб’єкт А — менш емоційна людина, тому свої бажання він виражає помірно, в той час як ін­ший суб’єкт, суб’єкт Б, більш емоційна людина, має ба­гато бажань і всі їх виражає дуже інтенсивно. На основі якого аспекту розгляду ми повинні вирішити, кому дати воду: суб’єктові А чи суб’єктові Б? Але, перш ніж зробити вибір, треба проаналізувати дану ситуацію. Бажання на-

питися води може бути дуже сильним для суб’єкта А в межах інтенсивності його бажань і помірним для суб’єкта Б, якщо врахувати, що він емоційніша людина і набагато інтенсивніше виражає свої почуття, ніж суб’єкт А. Тобто, якщо вибір робити з урахуванням необхідних психологіч­них особливостей цих людей, то ми повинні дати воду суб’єктові А. Та якщо ми порівнюємо бажання цих суб’­єктів лише на основі їхньої інтенсивності, абстрагуючись від того, якій конкретно людині вони належать, то ми повинні віддати перевагу суб’єктові Б.

Проблема іншого ґатунку виникає тоді, коли ми маємо вибрати на фоні якоїсь певної кількості неяскраво вира­жених людських бажань, що мають однакову інтенсив­ність, найменш інтенсивне або на фоні яскраво вираже­них людських бажань, що теж мають однакову інтенсив­ність, найбільш інтенсивне. Наприклад, у такій ситуації, коли, скажімо, всі, крім Джона, будуть раді, якщо їх ви­ключать із хору, а для Джона це буде справжньою траге­дією. Як ми повинні вчинити у даному випадку: чи про­вести максимізацію радості, чи розподілити її за ступенем інтенсивності вираження, якщо не можна застосувати обидва принципи? Ця проблема спірна і для нас, і для утилітаристів. Наша теорія пропонує максимізувати задо­волення етичних потреб (тобто максимально їх задоволь­няти) і розглядати цей принцип як додаткову і більш сильну вимогу до принципу розподілу етичних потреб за ступенем інтенсивності.

Якщо ми віддаємо перевагу принципу максимізації за­доволення бажань, тоді виникає ще одна спірна пробле­ма, яку ми маємо вирішити: проблема вищих і нижчих бажань. Аналогічна проблема — проблема вищих і ниж­чих задоволень — добре відома тим, хто знайомий з ути­літаристською теорією. За яким принципом слід розподі­ляти бажання на вищі й нижчі і відповідно їх задоволь­няти? Чи ми повинні давати однакову оцінку бажанням, що мають однакову інтенсивність, чи розподіляти бажан­ня за ступенем моральності, як пропонують утилітаристи? Розгляд цього питання лише з точки зору утилітарист­ської теорії викликає багато незгод, і їхнє обговорення виходить за межі даної книги. Ми робимо так: у тих си­туаціях, коли теорія утилітаризму не може розкрити всі моральні сторони якоїсь етичної ознаки суб’єкта (про це

мова йтиме далі), ми користуємося моральними аргумен­тами класичного утилітаризму, тобто аргументами теорії Бентана, який пропонує всі бажання, що мають однакову інтенсивність, оцінювати однаково, незалежно від ступе­ня їхньої моральності. Максимізацію задоволення бажань ми проводимо на основі моральних ідеалів Міла, компен­суючи нашу критику (в неутилітаристській частині цієї книги) деяких положень його теорії, зокрема його ідею про можливість об’єднання моральних ідеалів у теорії утилітаризму (на нашу думку, це в принципі неможливо).

Наступна проблема стосується взаємовідносин між ба­жаннями, схильностями і т. ін., з одного боку, та інтере­сами — з іншого. Ця проблема вирішується за допомогою так званого методу hitherto. Такий метод дає можливість порівнювати різні етичні ознаки суб’єктів (навіть якщо вони не збігаються за часом) у межах тих чи інших тер­мінів, на основі яких аргументується моральне судження. Тобто, якщо один суб’єкт хоче щось зараз чи хоче щось у майбутньому, а інший суб’єкт теж хоче щось зараз і теж хоче щось у майбутньому, то метод hitherto дозволяє по­рівнювати не лише різні нинішні чи різні майбутні ба­жання суб’єктів, а й нинішні бажання з майбутніми, і таким чином дає можливість їх задовольнити. Якщо, наприклад, застосувати такий метод до морального аргу­менту, який виражається в термінах інтересів, то при по­рівнянні можливих нинішніх і можливих майбутніх інте­ресів суб’єктів він пропонує перші вважати менш інтен­сивними, а другі — більш інтенсивними.

Однак, задовольнивши бажання суб’єкта, ми ще не мо­жемо повністю вирішити проблему взаємовідносин між бажаннями (чи інтересами). Утилітаристи виражають свою теорію за допомогою термінів задоволення або на­солоди, ми вживаємо інші терміни, хоч наша теорія ви­никла пізніше. Проте не завжди розгляд якоїсь ситуації з точки зору нашої теорії, котрий ми проводимо в межах таких термінів, як бажання чи інтереси, можна легко транслювати в аналогічний розгляд з точки зору утиліта­ристської теорії, тобто провести його в межах утиліта­ристських термінів задоволення чи насолоди. І це не єди­на трудність проблеми перенесення ситуацій з утиліта­ристської теорії в нашу. Річ у тім, що в багатьох ситуаціях зустрічаються суб’єкти, котрим категорично щось не по-

добається в даний час і не буде подобатися в майбутньому (наприклад, хтось не любить дивитися телевізор і навіть не хоче його мати). У таких випадках наша теорія робить поступку суб’єктові і дозволяє замінити категоричне не- уподобання, котре є уподобанням для інших учасників ситуації, якимось іншим (наприклад, замінити телевізійні передачі читанням газет). Якщо в даній ситуації є така людина і ми зацікавлені в тому, аби вона задовольнила усі свої бажання, котрі вона має чи матиме, без нашого втручання, ми повинні дозволити їй вибрати якесь інше бажання замість того, яке їй категорично не подобається. Та коли ми ще й зацікавлені в тому, щоб збільшити за­доволення чи насолоду даного суб’єкта, то, окрім дозво­лити йому заміну бажання, ми повинні ще й забезпечити виконання цього бажання, залучивши усі необхідні для цього засоби.

Наша теорія моралі поки що не має можливості вирі­шити ці проблеми. Вони представлені лише задля того, щоб читач не думав, що ми їх обійшли. Ми зараз пра­цюємо над ними, а також над іншими аналогічними проблемами. Ми не зацікавлені в удосконаленні утиліта­ристської теорії, а лише прагнемо знайти спільне між утилітаристським поняттям морального аргументу і по­няттям морального аргументу, що його пропонує наша етична теорія. Ми не можемо стверджувати, що утиліта­ристська теорія здатна вирішити будь-які моральні проб­леми, оскільки вона має досить багато внутрішніх супе­речностей. Але ми хочемо підкреслити, що запропонова­ний нами метод аргументації моральних суджень, якщо його узагальнити для досліджень мультилатеральних си­туацій і якщо в процесі досліджень цих ситуацій викорис­товувати наші вимоги до логічного характеру моральної мови, може стати формальною основою для будь-якої теорії моралі. Наш метод аргументації моральних суджень пропонує розглядати досліджувану ситуацію в кілька ета­пів. Спочатку ми знаходимо етичну ознаку, якій можна приписати універсальність; потім з’ясовуємо оцінки цієї ознаки усіма учасниками ситуації; з огляду на ці оцінки, робимо власну оцінку бажання, враховуючи усі важливі особливості людей (за принципом справедливого розпо­ділу); а вже тоді, з огляду на цю інформацію, ми робимо висновок, як максимально задовольнити людей. Отож,

якщо ми маємо намір направити свої зусилля на макси­мальне задоволення людей у якійсь досліджуваній ситуа­ції, то передусім ставимо перед собою запитання: в якому напрямку треба діяти, щоб виявити ту етичну ознаку лю­дей, якій можна приписати універсальність? 1 перше, що ми повинні зробити для вирішення цієї проблеми, — по­ставити себе на місце кожного з цих людей і відповісти на те ж саме запитання, яке було поставлене перед кре­дитором, коли він уявив себе на місці свого боржника. І результат дослідження ситуації та такого підходу (коли ми ставимо себе на місце кожного досліджуваного суб’єкта) залежатиме від того, наскільки сильним буде наше бажан­ня (чи небажання) сприяти досягненню їхньої мети. По­бувавши на місці кожного з учасників ситуації і повер­нувшись назад на своє місце і в свою роль, нам треба зробити безсторонній моральний висновок про дану си­туацію на підставі однакового й справедливого підходу до всіх суб’єктів, не стаючи на захист жодного з них і що­найменше нехтуючи їхніми бажаннями, які ми собі з’ясу­вали, уявивши себе на місці кожного з них. Лише вико­навши всі ці вимоги, ми можемо максимально задоволь­нити людей.

Щоправда, нам ще треба докласти багато зусиль для вирішення проблеми «максимізації через еквілізацію». Однак, незважаючи на те що наша етична теорія зараз перебуває на початковій стадії розробки, ми вважаємо її цікавою тим, що вона поєднує ідею універсалізації, з од­ного боку, та утилітаристські ідеали — з іншого. Наша система моралі являє собою синтез двох основних систем моралі, які є зараз у філософії: кантівської та утилітарист­ської. Вони — суперечні, хоча Міл, наприклад, вважає їх спорідненими⁵. Канта вважають деонтистом і антиутилі- таристом. Це питання ми вже обговорювали раніше (див. підрозділ 4.1), хоча там ми не акцентували на тому, що відмінність між деонтичною і теологічною теоріями — надумана. Як на нас, неможливо встановити різку межу між моральним судженням, встановленим на основі впливу дії, та моральним судженням, встановленим на ос­нові характеру самої дії. Ми вважаємо, що існує лише від­мінність між різними типами умисного впливу. Якщо припустити, що це твердження вірне, то можна з усією очевидністю показати, як принцип універсалізації слід

узагальнити за допомогою тих аргументів, які ми пропо­нуємо, а також з урахуванням інших необхідних вимог, і створити систему моралі, з якої випливає і кантівська система моралі, і утилітаристська — з кантівськими імпе­ративами та утилітаристськими моральними аргументами.

Виклавши нашу теорію досить детально, ми можемо знову повернутися до ситуації «суддя — злочинець» і роз­глянути можливі варіанти промови судді в тому аспекті, в якому ми вже їх обговорювали. Промова судді може ма­ти два варіанти.

1) Перший варіант промови може являти собою відоб­раження вимог закону. Суддя може сказати, що його ос­новний і безпосередній обов’язок з огляду на посаду по­лягає в безумовному виконанні закону. Як суддя, він по­винен виконувати дві обов’язкові вимоги. Перша: він мусить робити те, що від нього вимагає закон. Друга: він повинен безсторонньо розглядати усі кримінальні справи, які за типом злочину не відрізняються, і карати злочин­ців, незалежно від того, хто вони. Саме цей пункт грає на користь принципові універсалізації. Адже суддя вже не може сказати, не заперечуючи самого себе: «Я повинен дослідити випадки X та Y з усіх боків, хоча за типом зло­чину вони не відрізняються». Оскільки в цій фразі він вживає слово «повинен», продиктоване не службовою не­обхідністю, а його моральним «я», це вказує на те, що самим законам не завжди властива універсальність (див. підрозд. 3.3). Справедливість, як вона інтерпретується у першому варіанті промови судді, має два аспекти: спра­ведливість, як її трактує закон, і справедливість, що до­сягається шляхом аналогічного розгляду подібних випад­ків. Із цих двох аспектів справедливості останній є чисто формальним. Він заснований на логічному принципові: кожен злочинець повинен бути покараний, незалежно від того, хто він — президент чи простий смертний. І якщо злочинець має якісь свої претензії до закону, він може висловити їх перед представниками закону. Однак на цьому промова судді не закінчується. Перейдемо до розг­ляду другого варіанту промови судді.

2) Якщо виявиться, що закони, які суддя виконав, у цілому згубні, то він, так само, як і інші державні чинов­ники, що зловживають своїм службовим становищем, му­сить звільнити своє місце. Ми не маємо на увазі те, що

судді схильні схвалювати усі закони, що їх вони виконують. Доки вони мають повне право заявляти, що, виконуючи погані закони разом з хорошими, вони підтримують структуру закону і роблять це цілком свідомо, — публіка через своїх представників (адвокатів) може змінювати по­гані закони на кращі. Але тут є один нюанс. Якщо зако­нодавчий владний апарат перебуває в поганих руках, то надія на покращення справи втрачається, бо суддя, боя­чись, що режим його не підтримає, замість того щоб пом’якшити вирок, може ухвалити більш суворе рішен­ня⁶. Його закон виявиться згубним. Тоді він, як і кожен, хто, займаючи високий щабель у системі ієрархії, зловжи­ває своїм службовим становищем, може бути звинуваче­ний режимом і притягнутий до кримінальної відповідаль­ності перед законами, які він сам донедавна виконував. Таким чином, суддя опиниться на лаві підсудних, і його промова на суді вже матиме інше спрямування. Ми впев­нені в тому, що свою другу промову він почне із тієї ж самої фрази, якою починав першу. Суддя скаже, що він і злочинець — це двоє з багатьох людей, і представники закону мають однаково і безсторонньо розглядати справу кожного з порушників закону, дотримуючись принципу: перед законом усі рівні. Суддя також може сказати, що, перш ніж сформулювати закон, за яким він, як злочи­нець, має бути покараний, представники закону повинні ретельно розглянути його особову справу. Другий варіант промови судді фактично містить прохання справедливо його покарати.

7.5. Цей розділ ми завершуємо двома зауваженнями з приводу утилітаристської теорії. Ми вирішили помістити їх саме тут, в кінці розділу, оскільки вони не мають без­посереднього відношення до того матеріалу, який ми роз­глядали. Перше зауваження стосується концепції щастя, оскільки вона відіграє досить суттєву роль у багатьох ути­літаристських теоріях. Ми не виражаємо свою теорію за допомогою цієї концепції, бо вважаємо, що вона не під­лягає визначенню. Концепція щастя і для утилітаристів створила більше проблем, аніж вирішила. Ми хочемо ще раз підкреслити, що наша теорія аргументації моральних суджень, на відміну від більшості аналогічних утиліта­ристських теорій, не претендує на те, аби вирішувати усі моральні проблеми. Багато моральних проблем вона не може розв’язати. Навіть якби ми й створили теорію щастя типу «велике щастя для переважної більшості людей», во­на не мала б такого великого значення для етики, яке надають своїй теорії щастя утилітаристи. Однак питання про моральність щастя значиме для етики, і воно, як ми вже згадували, не має нічого спільного з самим поняттям щастя.

Приміром, якщо хтось назве когось щасливим, то дуже важко встановити, чи це дійсно так, оскільки в це тверд­ження входить і відповідь респондента, який каже, що він щасливий, і висновок того, хто його оцінює. Той, хто оці­нює респондента, фактично оцінює життя іншої людини, і його власної точки зору недостатньо, аби робити такі глобальні висновки⁷. Приміром, якщо, на наш погляд, життя звичайного фермера, котрий полює, стріляє в тирі і ловить рибу, здається нестерпним, ми змушені визнати цю людину щасливою, коли їй подобається таке життя. Вирішувати, чи можна назвати когось щасливим, — це вправа для нашої уяви, тієї самої уяви, яка відігравала досить суттєву роль у процесі аргументації морального висновку (хоча сама проблема щастя не належить до проблем моралі). Перш ніж визнати когось щасливим, треба уявити себе в його «шкурі». Але з цього й почина­ються всі труднощі. Припустимо, що ми одягли на себе «шкуру» досліджуваного суб’єкта. Тоді виникає питання, чи ми повинні уявити себе на його місці зі своїми упо­добаннями й невподобаннями, які зараз маємо, чи то ми повинні уявити себе на його місці з його уподобаннями й невподобаннями? 1 чи є його смаки й невподобання частиною його «шкури», чи ні? Здебільшого це так (і наш попередній матеріал був пов’язаний з вивченням уподо­бань та невподобань суб’єкта, котрі ми вважали частиною його «шкури»). Цей факт підтверджує і тільки що розгля­нутий приклад із фермером. Ми змушені визнати ферме­ра щасливою людиною, незважаючи на те, що нам не по­добається його життя. І коли ми одягнемо на себе «шку­ру» фермера з його уподобаннями й невподобаннями, котрі є невід’ємною частиною його «шкури», і нам подо- батиметься те, що він робить, і не подобатиметься те, що роблять інші, отоді ми зможемо назвати його дійсно щас­ливим.

Однак є випадки з іншою стороною медалі. Припусти­мо, що ми запитуємо в розумово відсталої людини, чи вона щаслива, у людини, котра призналася нам, що для неї нема кращої насолоди, як поїсти, і чиї почуття не ви­ходять за межі простих фізичних відчуттів: болі, холоду, голоду і т. ін. Припустимо, що така людина одержала все, чого хотіла, і вже нічого нема із того, що їй не подоба­ється. Ми можемо взяти на себе відповідальність визнати її щасливою? Ми, звичайно, можемо, як і в попередніх прикладах, уявити себе на її місці з її власними уподо­баннями й невподобаннями, але чи цього достатньо, аби стверджувати, що вона щаслива? Звичайно, можна при­пустити, що в якомусь сенсі вона щаслива, і сказати: «Ди­віться, ось ця людина задоволена життям». Але, вдягнув­ши на себе свою власну «шкуру», ми подумаємо, як багато різних захоплень є в нашому житті і скільки задоволень ми від них одержуємо (взяти хоча б гру в шахи). Наших задоволень розумово відстала людина ніколи не пізнає. І тоді ми скажемо: «Ця людина не є насправді щасливою»; або: «Її не можна назвати щасливою у повному розумінні цього слова». Отож ми повинні дослідити, на якій підставі ми робимо такий висновок.

Може, через відсутність належної уяви? Адже у тих ви­падках, коли уподобання й невподобання якогось суб’єк­та відрізняються від наших, ми не можемо одягти на себе його «шкуру» лише через те, що в нас бракує уяви. Це дійсно факт, що люди з погано розвинутою уявою можуть не визнати якогось конкретного суб’єкта щасливим, а люди з добре розвинутою уявою можуть сказати, що він щасливий. Але це не пояснює нашу поведінку в ситуації з розумово відсталою людиною. Наше небажання визнати її щасливою в повному розумінні цього слова не пов’яза­не з тим, що в нас бракує уяви. У даному випадку ми уявили себе на місці цієї людини з її уподобаннями й нев­подобаннями, але назвати її щасливою не змогли, бо цього виявилося замало. І таких випадків багато. Наше небажання назвати розумово відсталу людину щасливою пов’язане з тим, що наш критерій оцінки щастя дещо ін­ший. Він може видатися для багатьох незрозумілим. Річ у тім, що, коли ми визнаємо когось щасливим, наше су­дження містить в собі відбиток нашого поняття про щас­тя. Ми не можемо, скажімо, назвати щасливою розумово відсталу людину, хоча вона одержала все, що хотіла, і по­збавилася всього того, що їй не подобається. У наведено­му прикладі ми вважаємо за краще використати дещо вужче поняття, ніж поняття щастя, і кажемо: «Ця людина задоволена». Можна розглянути інший випадок, припус­тивши, що якась особа має бажання, уподобання чи ін­тереси, котрі нам настільки чужі, що навіть сама думка про них нам неприємна. У цьому випадку ми не зможемо сказати: «Вона задоволена», — якщо ця людина одержала те, що хотіла. Ми схильні радше назвати її щасливою.

Філософи, яких Myp критикував за визначення «добра» «як того, до чого ми прагнемо»⁸, помилялися, і ми роз­діляємо цей погляд, але їхню етичну доктрину можна за­стосувати; правда, не в тому сенсі, в якому вони її вико­ристовували, а для визначення поняття щастя. Проте щастя в нашому розумінні — це не лише те, до чого ми прагнемо. Прагнення до чогось є лише однією необхід­ною умовою для того, щоб назвати людину щасливою. Другою необхідною умовою є здійснення бажань людини; до того ж треба, аби в наборі її бажань було хоча б одне, яке у нас теж не викликало б антипатії, і ми теж у прин­ципі хотіли б його мати. Дехто може зауважити, що з на­шої концепції щастя випливає, що пристрасть до опіуму можна теж назвати щастям, і дійсно щастям, коли вико­нується ще й друга необхідна умова: той, хто його вживає, завжди одержує необхідну для себе дозу. На що ми від­повімо: це крайність, до якої кожен у принципі може дій­ти, якщо побуває в «шкурі» наркомана. Однак більшість людей не впадає в крайнощі. Які б широкі погляди ці люди не мали, вони не можуть повністю абстрагуватися від самих себе — здоровий глузд завжди перемагає. Наше поняття щастя (на відміну від поняття про моральний ар­гумент) спирається на думку більшості. Наше завдання полягає в тому, щоб оцінити щастя суб’єкта з точки зору більшості, а не вірити йому, коли він каже: «Я — щасли­вий». Однак наш метод оцінки щастя містить в собі не лише огляд про те, що таке щастя, написаний на підставі опитування багатьох людей.

Звичайно, наша концепція щастя спирається на су­дження багатьох людей. Однак, як би високо ми не оці­нили спосіб життя якогось суб’єкта, ми не в праві признати його щасливим, коли він щохвилини повторює: «Ой, який я нещасний»?. Той, хто вважає, що концепція щастя являє собою якесь узагальнене поняття щастя, визначене лише з огляду на відповіді багатьох людей, і нічого біль­ше, глибоко помиляється. Кожен з нас має свою думку про те, що таке щастя. І наші уявлення про це поняття дуже відрізняються. Будь-яка ιφyπa людей, яку ми взяли­ся б досліджувати, має дуже різні рівні життя і, відповід­но, потреби. Той, хто думає, що назвати людину щасли­вою в повному розумінні цього слова означає просто ви­знати її власне розуміння щастя, — може почитати з цього приводу кілька відомих класичних віршів¹⁰, а набір різних показників, за якими люди вважають себе щасливими, хай для колекції залишить собі на пам’ять. Наша концеп­ція щастя містить не лише думки різних людей, яких ми признали щасливими (хоча вони теж враховуються), а й точки зору тих, хто ці судження оцінює (про це ми вже згадували вище). Гадаємо, саме нехтування фактором оці­нювача й призвело до того, що спроба утилітаристів ство­рити емпіричну теорію, засновану на їхній концепції щас­тя, виявилася не зовсім вдалою. Дана теорія виявилася дуже далекою від тієї емпіричної концепції, на яку вони спиралися. Якщо ми запропонуємо, аби утилітаристська теорія спиралася на моральні аргументи нашої теорії, які ми розглядали в двох попередніх розділах, це може доко­рінно її змінити, і тоді неясно, чи потрібно їй взагалі спи­ратися на концепцію щастя. Ми схильні до думки, що ця теорія була б менш суперечливою, якби вона розглядала не максимізацію колективного щастя всіх суб’єктів, а до­сліджувала щастя кожного суб’єкта зокрема. А якщо та­кий підхід дещо розширить утилітаристську теорію, то це питання термінології, і воно не дуже важливе.

7.6. Друге зауваження стосується суперечки, яка впро­довж кількох останніх років точиться між філософами. Во­на виникла на основі фундаментального протиріччя між двома напрямками утилітаризму: утилітаризмом дії та утилітаризмом правила дії. Якщо припустити, що ми ви­знали точку зору утилітаризму і прийняли його принцип максимального задоволення, то це призводить до двох можливих версій аргументації моральних висновків (хоча, якби ми не визнали таку точку зору, це значно полегшило б наше завдання). З погляду утилітаристів, дії «принцип вигідності» слід застосувати до кожної індивідуальної дії» і таким чином задовольнити всі індивідуальні інтереси, що розглядаються, як стосовно індивідуальних альтерна­тив, так і стосовно тих, хто займається оцінкою ситуації. Утилітаристи правила дії вважають, шо «принцип вигід­ності» слід застосовувати не до всіх типів індивідуальних дій, а лише до певних. Згідно з теорією утилітаризму пра­вила дії, оцінка ступені моральності дії ділиться на два етапи. Спочатку встановлюється, чи дозволені досліджу­вані дії, тобто чи підлягають вони певним правилам і принципам моралі. А коли це питання вирішено, тоді з’ясовується, які саме правила чи норми моралі слід за­стосувати для винесення морального судження в тих діях, до яких застосовуються утилітаристські тести. Це одна особливість теорії утилітаризму правила дії, що стосується моральних суджень. Друга особливість цієї теорії полягає в тому, шо утилітаристи вважають, начебто їхній принцип максимального задоволення для переважної більшості більш відповідає загальноприйнятим людським нормам моралі, ніж принцип максимального задоволення, котрий дає можливість максимально задовольнити всі інтереси, шо розглядаються в досліджуваній ситуації. Принцип максимального задоволення переважної більшості, на їх­ню думку, може застосовуватись у будь-якій ситуації.

Якшо припустити, шо судження «повинен» є універ­сальним, то можна довести, що між двома теоріями ути­літаризму зникає багато розбіжностей. Розглянемо, на­приклад, два випадки, які ці теорії описують однаково успішно. Припустимо, що суб’єкт повинен вибрати одну з двох можливих дій: х або у. Ми вже зазначали, що, коли він вирішить, шо в даній ситуації повинна бути виконана дія х, а не у, то надалі за подібних обставин він (через те, що судженню «повинен» суб’єкт приписує універсаль­ність) мусить виконувати дії, аналогічні до дій х, а не у. Судження «повинен* обумовлює правило поведінки лю­дини в кожній конкретній ситуації. Це правило досить специфічне для кожного з нас, тому його не можна уза­гальнити і втілити у словесну форму (див. підрозд. 3.4.). Якшо універсалізувати судження «повинен» стосовно усіх дій суб’єкта, то основна ідея цієї книги не матиме сенсу, навіть коли аргументувати моральні судження в тому ас­пекті, шо його пропонує нам теорія утилітаризму дії. Тому ми вважаємо за краше надати універсальність судженню «повинен» лише стосовно тих дій, котрі задовольняють певні вимоги, як це пропонує робити теорія утилітаризму правила дії.

Варто розглянути один тип дій, котрі сумісні з теорією утилітаризму дії і несумісні з теорією утилітаризму пра­вила дії. Це дії, у яких принцип вигідності застосовується безпосередньо, без жодних допоміжних правил коригу­вання. У життєвих ситуаціях такі дії не етичні. Проте лю­ди часто користуються цим принципом у ситуаціях, коли вони знають, що треба зробити, — скажімо, максимізу- вати задоволення певних етичних потреб — але не знають (чи не хочуть знати) допоміжних правил коригування. Розглянемо, наприклад, конкретний випадок, у якому треба максимізувати задоволення бажань. Припустимо, що якийсь суб’єкт досить довго перебуває в кімнаті з трьома іншими суб’єктами. Цілком логічно припустити, що в якийсь момент вони йому настільки набриднуть, що в нього виникне нестерпне бажання ляснути їх по пиці так сильно, щоб аж іскри з очей посипались. Принцип максимізації задоволення бажань може йому запропону­вати зробити те, чого він найдужче хоче: ляснути своїх сусідів по пиці з усієї сили.

Вчинок суб’єкта у даній ситуації є прямим відображен­ням принципу вигідності без використання допоміжних правил коригування. Ніхто, звичайно, не прийме таку дію за загальне правило поведінки у подібних ситуаціях, коли один суб’єкт повинен ляскати іншого по пиці щоразу, як тільки у нього виникне таке бажання (подібна поведінка з точки зору утилітаризму правила дії вважається амо­ральною). Тому його вчинок не може випливати із загаль­ноприйнятого правила поведінки. Проте це не означає, що люди так себе не поводять. Те, що така норма пове­дінки не є загальноприйнятою, ще не свідчить, що вона не зустрічається в житті. Норма поведінки, котра виправ­довує якусь певну дію (в даній ситуації — ляснути людину по пиці) носить назву ceteris paribus, тобто роби те, чого вони найбільше хочуть. Ця норма поведінки реалізує принцип вигідності у найпростішому варіанті. У даній си­туації можна говорити про щось подібне до принципу ви­гідності, якщо шляхом узагальнення порушити норму по­ведінки суб’єкта, тобто якщо натомість «удару цих людей по пиці ceteris paribus, якщо вони цього найбільше хо­чуть», ми запропонуємо йому «зробити ceteris paribus, бо вони цього найбільше хочуть». Отож, коли правило ceteris paribus дещо розширити, аби воно задовольняло бажання усіх чотирьох суб’єктів, що беруть участь у даній ситуації, ми можемо висунути версію, яка дала б змогу максималь­но задовольнити їхні бажання. Однак запропонована на­ми версія несумісна з теорією утилітаризму правила дії. Звісно, якщо застосувати у даній ситуації принцип вигід­ності разом з допоміжними правилами коригування, то з допомогою правил коригування (якщо їх узагальнити) можна було б досягти самого принципу вигідності. Щоб підібрати ситуацію, у якій дія, що має її розв’язати, була б несумісною з теорією утилітаризму правила дії, треба, аби до цієї дії ми застосовували принцип вигідності без­посередньо (без використання допоміжних правил кори­гування). Окрім того, дана дія повинна також максималь­но задовольняти інтереси не окремих, а всіх суб’єктів. Важко уявити, якою має бути ця дія.

У ситуації, яку ми розглядали, дія, що її вирішує, су­місна з теорією утилітаризму дії і несумісна з теорією ути­літаризму правила дії. А чи можна підібрати протилежну ситуацію, у якій дія, що її вирішує, була б несумісною з теорією утилітаризму дії і сумісною з теорією утилітариз­му правила дії? Це можна зробити. Такі ситуації повинні розв’язуватися певним чином, згідно з вимогами відпо­відних правил, завдання яких полягає в тому, аби макси­мально задовольняти етичні потреби переважної більшос­ті суб’єктів, незважаючи на те, що інтереси меншості бу­дуть не задоволені. Розглянемо, наприклад, ситуацію з виконаннями обіцянки, яку ми вже обговорювали в по­передньому розділі. Чи завжди ми повинні виконувати обіцянки лише через те, що вони обіцянки, навіть якщо в результаті їхнього виконання максимально задоволь­няться всі інтереси? Такі приклади досить часто розгля­даються у філософії етики, тому ми не будемо їх зайвий раз перелічувати. Наведемо лише один з них. Припусти­мо, що якийсь суб’єкт пообіцяв людині, котра лежить на смертному одрі, що її гроші розподілить так, як вона хоче. Ніхто із свідків при цьому не був присутній. Але насправді він розподілив гроші по-іншому, задовольнивши при цьому основні інтереси і навіть більше того. Більшість людей, якщо їх запитати, чи правильно повів себе даний суб’єкт у даній ситуації, звичайно, скаже, що він повинен був виконати свою обіцянку і зробити так, як його про­сили. Однак обговорення поведінки суб’єкта, яка не збі­гається із загальноприйнятою думкою, що обіцянки треба завжди виконувати, можна не брати до уваги, адже ніхто не знає, що він пообіцяв тій людині перед смертю. Можна не турбуватися й з приводу того, як цей вчинок може вплинути на моральний характер даного суб’єкта. Адже, якби він був високоморальною людиною, то, звичайно, поділив би гроші згідно з заповітом, і ніхто не зміг би докорити, що він не дотримав обіцянки. Те, що він по­рушив обіцянку, може, навпаки, призвести до поглиблен­ня його морального характеру. Дослідити наведений при­клад дуже складно, якщо його розглядати з точки зору теорії утилітаризму дії.

Річ у тім, що утилітаристи дії розглядають етичну проб­лему, яка виникає в даній ситуації, занадто спрощено. Спрощеність спричинюється тим, що моральні висновки, згідно з теорією утилітаризму, спрямовані на задоволення лише тих етичних потреб людини, які відображають стан її почуттів. Відповідно й терміни, якими утилітаристи ви­ражають свою теорію, — це терміни різного роду задово­лень. Одне з основних положень цієї теорії стверджує, що людина повинна поводитись у своєму оточенні так, аби її поведінка максимізувала радість оточуючих і мінімізу­вала їхні болі. Це означає, що обіцянку, яку дав суб’єкт людині, котра вже померла, можна, згідно з теорією ути­літаризму дії, не виконувати, адже та людина вже ніколи не відчує, що таке біль або насолода. Те ж саме можна сказати і про задоволення, якщо виражати стан почуттів людини в термінах задоволення. Розглядаючи етичні проблеми з точки зору теорії утилітаризму, ми досі не ак­центували на тому, як ця теорія інтерпретує концепцію «задоволення». І чи може вона з допомогою своїх кон­цепцій та термінів чітко, послідовно і неоднозначно до­сліджувати ті етичні проблеми, розгляд яких з погляду на­шої теорії поки що неможливий через її недосконалість. Якщо даній теорії і вдалося вирішити деякі етичні проб­леми успішно, то це, гадаємо, лише завдяки вдало сфор­мульованій концепції задоволення, котра побудована на основі тих термінів, які відбивають інші етичні потреби суб’єкта: бажання, схильності, захоплення і т. ін., а також інтереси. Що стосується дослідження тієї етичної проб-

леми, котру ми почали розглядати, вважаємо, що її можна вирішити шляхом апеляції до терміна задоволення, якому утилітаристи чомусь не надають належної уваги.

Гадаємо, це буде найефективніший шлях. Адже дослі­дження етичних проблем з погляду більш важливих етич­них потреб людини (бажань, схильностей та інтересів), якими утилітаристи часто нехтують, значиміше, аніж з погляду тих етичних потреб, що описують лише стан по­чуттів людини (насолоду чи задоволення). Звичайно, мертва людина не має ні бажань, ні схильностей. Але ос­новна мета наших досліджень полягає в тому, аби нага­дати людям, що вони мають стежити за своїми діями та вчинками, а також аналізувати вчинки та дії тих, хто їх оточує, адже наша поведінка знаходить відображення у наших справах, котрі продовжують жити після нашої смерті. Добре відомий афоризм «Apres moi Ie ddluge» не може бути загальним для всіх людей. Приміром, якщо простого англійця запитати, як він ставиться до того, що його дружина може спалити себе після його смерті, він, звичайно, категорично заперечуватиме проти цього; і як­що він помітить, що його дружина схильна зробити це, то намагатиметься відрадити її від такого вчинку. Він просто не може сприйняти той факт, що після його смерті це вже буде не його справа.

Це змушує нас поставити тому суб’єктові, котрий не виконав своєї обіцянки перед умирущим, те ж саме за­питання, яке ми задавали кредиторові. Чи визнає він свій вчинок універсальним, чи ні, тобто чи вважає він, що лю­ди, які можуть опинитися на його місці, повинні пово­дитись так само, як він? Ми не маємо на увазі, чи він надає універсальності судженню, що обіцянки можна не виконувати. Ми маємо на увазі універсальність саме сто­совно невиконання обіцянок у ситуаціях, аналогічних до тієї, що розглядається; навіть припускаємо, що сам суб’­єкт може бути поставлений на місце тієї особи, яка по­просила виконати свій заповіт. Нам здається, що в остан­ньому випадку наш суб’єкт назве досить вагому причину, яка пояснить, чому він не виконав своєї обіцянки, і, зви­чайно ж, скаже, що він не приписує своєму вчинкові уні­версальності. Але ця причина може з’явитися лише в тому разі, коли ми запропонуємо суб’єктові, аби він уявив себе на смертному одрі і попросив когось виконати своє ос-

6 8-16 таннє бажання. Тоді наш суб’єкт змушений буде визнати, що в такій ситуації єдиним правильним рішенням буде, якщо він виконає свою обіцянку не частково, а повністю; йому спробують довести, що обман людини, яка при смерті (це випливає з універсальності судження, котре ми мали прийняти), це великий гріх, бо для цієї людини обі­цянка, що її заповіт буде виконано, є останньою радістю в житті. Більшість людей, якщо їх запитати, як вони став­ляться до подібних речей, скаже, що вони категорично проти того, аби їх обманювали таким чином у подібних ситуаціях. Ми теж на боці більшості і, звичайно, проти того, щоб приписувати універсальність вчинкові, котрий провокує обман. Можна застосувати один хитрий спосіб і цю досить-таки непросту ситуацію проаналізувати на ос­нові одного з тих методів аргументації моральних су­джень, які ми розглядаємо у цій книзі. Приміром, якщо в наведеній ситуації ми спробуємо винести моральне су­дження на основі теорії утилітаризму, тоді ми повинні її досліджувати з погляду однієї з теорій утилітаризму. Це може призвести до виникнення додаткових проблем, пов’язаних з інтерпретацією дії, яка має вирішити дану ситуацію.

І перша проблема полягає в тому, з погляду якої саме теорії утилітаризму досліджувати дану ситуацію: теорії утилітаризму дії чи теорії утилітаризму норми дії. Відпо­вісти на це питання набагато складніше, ніж розмежувати ці два типи утилітаризму. І якби ми спробували дослідити дану ситуацію з точки зору утилітаризму, то в процесі до­сліджень мусили б використати способи аргументації мо­ральних суджень обох теорій. А через те, що теорія ути­літаризму дії дозволяє універсалізувати індивідуальні дії в окремих випадках, а теорія утилітаризму норми дії дозво­ляє універсалізувати лише певні типи дій, то це призво­дить до різних моральних суджень майже в усіх досліджу­ваних ситуаціях. Отож ми вважаємо, що в даній ситуації індивідуальну дію (виконання обіцянки) можна дослідити з допомогою нашого методу аргументації моральних су­джень. Цей метод вимагає, аби дія, що вирішує ситуацію, підлягала якомусь правилу універсалізації. Підпорядку­вавши дію певному правилу, ми зможемо винести єдине моральне судження.

Таким чином, ситуація, спосіб вирішення якої має бу­ти несумісним з погляду теорії утилітаризму дії і сумісним з погляду теорії утилітаризму норми дії, повинна задо­вольняти такі умови: містити одну дію (у даному випад­ку — виконання обіцянки), яка не може бути виправда­ною, якщо ми їй припишемо універсальність у цій ситуа­ції; вона може бути виправдана лише на підставі апеляції до іншого, більш загального правила. Скажімо, у нашому випадку за допомогою правила «кожен суб’єкт повинен виконувати всі свої обіцянки», котре є стверджувальною відповіддю на запитання: «Чи визнаєте ви універсальним правило, що всі повинні завжди виконувати свої обіцян­ки?» Якщо ми не завжди виконуємо свої обіцянки, то, звичайно, відповімо, що ми не визнаємо універсальності дотримання цього правила. Поставлене запитання зму­шує нас врешті-решт з’ясувати, до яких наслідків можуть призводити певні настановні дії окремих суб’єктів. Цього питання ми вже багато разів торкалися.

Якщо хтось каже: «Я визнаю загальне правило, і мене не цікавить, до яких наслідків призводитиме його вико­нання в конкретних практичних ситуаціях», — це озна­чає, що даний суб’єкт зовсім не визнає моралі. Для того щоб встановити якесь загальне правило і втілити його в словесну форму, треба дослідити і пов’язати між собою - величезну кількість можливих поведінкових варіантів у кожній конкретній ситуації. Формулюючи якесь загальне правило, ми не маємо права зняти з себе відповідальності за ті можливі наслідки, до яких призводитиме сліпе ви­конання цього правила у життєвих ситуаціях. Приміром, сформулювавши правило, що обіцянки треба завжди ви­конувати, незважаючи на те, які наслідки викликатиме їхнє виконання, ми ризикуємо прийняти точку зору, що обіцянки треба завжди виконувати за обставин C₁, C₂ чи, скажімо, C₃, незважаючи на те, які це обставини і якими будуть наслідки в результаті виконання обіцянок. Чому ми ризикуємо, адже ми, здавалося б, дослідили різні об­ставини і на підставі проведених досліджень сформулю­вали загальне правило?¹¹

Річ у тім, що людина, яка поставила собі за мету до­тримуватись якогось загального правила, і вчений, кот­рий це правило сформулював, стверджують: «Я приймаю загальне правило як закон природи, незважаючи на те, шо може відбутися в кожній практичній ситуації в резуль- 6∙ таті виконання цього правила». В устах обох ця фраза зву­чить як універсальне положення, яке в принципі їх обох не влаштовує, адже кожен з них з приводу кожної кон­кретної ситуації, з якою вони стикаються, може мати свою власну думку. Для одного це положення є описо­вим, для другого — прописним. Однак, внаслідок припи­су йому універсальності судження обох не матимуть рації.

На нашу думку, доктрина утилітаристів правила дії, котра пропонує нам дотримуватися певних загальних пра­вил поведінки, незважаючи на можливі наслідки, до яких призводитиме їхнє виконання (навіть після того, коли ми довели, що їхня точка зору невірна), неприваблива, і їй не слід довіряти. Однак, що стосується іншої доктрини утилітаристів правила дії, типологічної до доктрини ути­літаристів дії, котра стверджує, що за певними правилами поведінки треба визнавати універсальність, незалежно від того, окремі ці правила чи загальні, а також розглядає припис універсальності в усіх ситуаціях, незалежно від їхньої складності та ступеня латеральності, то її ми під­тримуємо.

ПРИМІТКИ

¹ Цей приклад узятий (але дещо змінений відповідно до даного кон­тексту) із кн. R. В. Braithwaite. Theory of Games as a Tool for the Moral Philosopher. Ми його використовуємо для пояснення іншої ідеї.

² Цитована праця.

³ ∏op.: J. S. Mill. Utilitarianism, розд. 5 (цитата Бентама).

⁴ Детальніший розгляд таких досліджень див.: D. Davidson and P. Sup- pes. Decision Making.

⁵ Там само.

⁶ Див. нашу статтю в журн. «The Lisnener*, 13 жовтня 1955, с. 594.

⁷ У даному випадку ми використовуємо загальніший термін «оцін­ка», а не, скажімо, термін «оцінювальне судження» чи просто «суджен­ня», оскільки ці терміни, як ми вже зазначали, належать до етичних ознак суб’єкта, котрі не можна універсалізувати; а термін «оцінювальне судження», відверто кажучи, не можна застосовувати до етичних ознак, описаних в підрозд. 2.8.

⁸ Principia Ethica, с. 15.

⁹ Це лише показник, щоб вважати суб'єкта нещасливим, але він не є вирішальним, аби стверджувати, що даний суб’єкт дійсно нещасливий; іронічне зауваження (P. Т. Geach. Philosophical Review, Ixix, 1960, 222) про те, що значення слова «щасливий» можна пояснити, сказавши, що назвати суб’єкта щасливим означає просто «macarize» його, — до цього не стосується.

¹⁰ Він може почитати: Vergil, Aeneid_t І. 94пр. (на відміну від Homer, Iliad_t ХХП. 60πp.); Webster, The Wait Devil_t v. 6, 261; du Bellay, «Heureux qui comme Ulysse...»; Wotton, «How happy is he bom and taught...»; Papageno’s aria in The Magic F!ufe_t «О, so ein asanftes Taubchen war Seligkeit flir mich».

^,l Це одна з причин, чому ми на основі логічних доказів ніколи не можемо встановити, чи досягли ми в даній ситуації того морального принципу, котрий вже ніщо не в силі змінити (див. підрозд. 3.3, 3.6), хоча в деяких практичних ситуаціях можемо визначити, що, ймовірно, те, що станеться в майбутньому, його якось змінить. Єдина наша реко­мендація для тих, хто досліджуватиме практичні ситуації, — це діяти якимось певним чином згідно зі встановленим принципом.