VII Свобода й суверенітет

Французька революція, подібно до всіх великих рево­люцій, була, принаймні у своїй якобінській формі, саме таким вибухом бажання «позитивної» свободи колектив­ного самокерування з боку більшості французів, які по­чувалися звільненими як нація, навіть попри те, що на­слідок був для багатьох із них суворим обмеженням осо­бистих свобод.

Ніхто не розумів суперечності між двома типами сво­боди краще і не пояснював її ясніше, ніж Бенжамен Констан. Він наголошував на тому, що перехід шляхом успішного повстання, необмеженого авторитету, що, як правило, називається суверенітетом, з одних рук в інші, не збільшує свободи, а лише пересуває тягар рабства.

обґрунтовано запитував, чи є для людини глибока різниця в тому, що її гнобить народний уряд, монарх, а чи навіть кодекс деспотичних законів. Він розумів, що головна проблема для тих, хто прагнув «негативної», особистої свободи, не в тому, хто володіє цією владою, а в тому, скільки влади має бути зосереджено в одних руках. Адже необмежена влада, хоч би хто нею володів, неминуче, на його думку, рано чи пізно когось знищить. Він твердив, що, як правило, люди повставали проти тих чи тих уря­довців, як проти деспотів, коли справжня причина гноб­лення крилася у простому факті зосередження самої вла­ди, хоч би де воно відбувалося, оскільки свободі загрожу­вало, власне, існування абсолютного авторитету як такого. «Несправедлива не рука,— писав він,— а зброя, що занадто важка — деякі тягарі заважкі для людської руки». Демократія може обеззброїти дану олігархію, да­ного привілейованого індивіда чи коло індивідів, але вона й далі може утискувати індивідів так само безжально, як і попередній керманич. В есе, де порівнюється свобода людей нової ери й стародавніх, він казав, що рівне право утискувати — чи втручатися — не тотожне свободі. Так само не слід думати, що загальна згода втратити свободу зберігає її якимсь дивом лише тому, що вона загальна чи тому, що є згодою. Якщо я згоден, щоб мене утискували, або мовчки мирюся у своєму становищі з відчуженням чи іронією, хіба мене менше утискують? Якщо я продав себе в рабство, хіба я менше раб? Якщо я наклав на себе руки, хіба я менше мертвий через те, що добровільно позбавив себе життя? «Популярний уряд — це спазматична тиранія, монархія — ефективніше централізований деспотизм». Констан бачив у Русо найнебезпечнішого ворога особис­тої свободи, бо той проголосив, що, «віддаючи себе всім, я не віддаю себе нікому». Констан не міг збагнути, чому, навіть якщо суверен є «будь-ким», не можна утискувати одного з «членів» своєї неподільної сутності, коли ухва­лено таке рішення. Я можу, звісно, віддати перевагу тому, аби мене позбавили моїх свобод збори, родина, чи клас, де я в меншості.

разі був відвертіший: він не вдавав, наче суверен не по­неволює: він виправдовував таке рабство, але принаймні йому забракло зухвальства назвати його свободою.

Протягом усього девятнадцатого сторіччя ліберальні мислителі твердили, що, якщо під свободою розуміється обмеження влади будь-якої людини силувати мене роби­ти те, чого я не хотів, чи не хотів би, робити, тоді, хоч би який був ідеал, в ім'я якого мене примушували, я не був вільний; що доктрина абсолютного суверенітету сама со­бою була деспотичною доктриною. Якщо я бажаю зберег­ти свою свободу, то мало сказати, що її не слід порушу­вати, поки хтось — абсолютний правитель, народні збори, король у парламенті, судді, будь-яке поєднання автори­тетів чи самі закони — бо закони можуть бути деспотич­ними — санкціонує її порушення. Я мушу встановити суспільство, де мають бути певні кордони свободи, яких нікому не дозволено перетинати. Правила, що визнача­ють ці кордони, можуть мати різні назви чи характери: їх можна назвати природженими правами, словом Божим, Законом природи, вимогами практичності чи «постійни­ми інтересами людини»; я можу вважати їх обґрунтова­ними a priori або стверджувати, що вони є моєю кінцевою метою чи метою мого суспільства або культури. Ці пра­вила чи заповіді матимуть спільним те, що їх сприймають аж надто широко, і вони дуже глибоко вкорінилися в дійсну людську природу, розвиваючись протягом історії аж дотепер, коли стали істотною частиною того, що ми вкладаємо в поняття нормальної людини. Справжня віра в непорушність мінімального обсягу особистої свободи тягне за собою таку абсолютну позицію. Адже ясно, що не варто надто покладатися на урядування більшості; де­мократія, як така, логічно не пов'язана зі свободою, й історично їй іноді не вдавалося захистити свободу, вод­ночас залишаючись відданою своїм власним принципам.

остаточною вартістю, а саме особистої — «негативної» — свободи.

Одначе, якщо демократії можуть, не перестаючи, бути демократичними, утискувати свободу, принаймні в тому розумінні, в якому ліберали вживають це слово, що ж у такому разі зробило б суспільство по-справжньому віль­ним? Для Констана, Міла, Токвіля та ліберальної тради­ції, до якої вони належать, жодне суспільство не є віль­ним, поки ним не керують щонайменше два взаємопо­в'язані принципи: по-перше, не владу, а лише права можна вважати абсолютними, а отже, всі люди, хоч би яка влада керувала ними, мають абсолютне право відмо­витися поводитись не по-людському, по-друге, є кордо­ни, не штучні, в межах яких людину не можна примушу­вати, ці кордони визначаються в термінах правил, яких настільки довго й широко дотримуються, що їхнє вико­нання увійшло в саме поняття того, що це таке — бути нормальною людиною, а отже, й того, що означає чинити не по-людському чи так, як чинить божевільний; прави­ла, про які безглуздо говорити, що їх, приміром, можна б скасувати шляхом формальної процедури з боку суду чи владної структури. Коли я кажу про людину, що вона нормальна, я почасти маю на увазі, що вона неспроможна легко, без докорів сумління порушити ці правила. Саме такі правила порушуються, коли людину оголошують винною без суду або карають згідно з законом, що має зворотну силу; коли дітям наказують зректися своїх бать­ків, друзям зраджувати одне одного, солдатам застосову­вати варварські методи; коли людей катують чи мордують або вирізають меншини, бо вони дратують більшість чи тирана. Такі дії, навіть якщо їх узаконила найвища влада, викликають жах і нині, і виростає він із визнання мораль­ної обґрунтованості — незалежно від законів — певних абсолютних бар'єрів накиданню волі однієї людини ін­шим²⁶.

Такий погляд перебуває майже на протилежному по­люсі від мети тих, хто вірить у свободу в «позитивному» — самокерівному — розумінні. Перші хочуть обмежити вла-

ду як таку. Другі бажають запопасти її у свої руки. У цьому й полягає кардинальна проблема. Це не дві різні інтер­претації однієї концепції, а два глибоко різних і непри­миримих ставлення до цілей життя. Варто усвідомлювати це, навіть якщо на практиці часто треба шукати компро­місу між ними. Бо кожен із них висуває абсолютні пре­тензії. Ці претензії неможливо цілковито вдовольнити. Одначе було б глибокою вадою соціального і морального розуміння не визнавати, шо вдоволення, якого прагне кожне ставлення, є остаточною вартістю, яка і морально, і історично має право на місце серед найглибших інтере­сів людства.