Історичні етапи розвитку науки логіки

Історія науки логіки пов'язана з публічною практикою суперечки. Перші наукові логічні знання з'являються незалежно одне від одного у Стародавній Греції та Стародавній Індії. Логіка стародавніх греків поширюється у Європі та на Близькому Сході, а індійська логіка - у Китаї, Японії, Тибеті, Монголії, Індонезії та на Цейлоні.

Індійська логіка розвивалася на тлі буддійської філософії в тісно­му зв'язку з риторикою, теорією ораторського мистецтва. Тому її ще називають «буддійською логікою».

В історії індійської логіки виділяють три основні етапи:

I етап - рання буддійська логіка (VI-V ст. до н. е. - II ст. н. е.);

II етап - діяльність логічних шкіл ньяя та вайшешика (III­V ст. н. е.);

III етап - розквіт буддійської логіки (VI-VIII ст.).

На ранньому етапі буддійської логіки досліджувалися різновиди публічної мови, способи прикрашати мову. Уже в ті часи розуміли, що для досягнення своєї мети мова повинна бути ясною, простою, цікавою за змістом, що пов'язує риторичні правила з логічними. У школах ньяя та вайшешика логіка розвивалася в царині філо­софії, зокрема, вона була тісно пов'язана зі вченням про пізнання. Школа ньяя (слово «ньяя» перекладається як «правило», «канон», «норма», «силогізм») займалася суто логічною проблематикою. Ві­домою залишилася робота засновника школи Готами, у якій логіч­не вчення виражається у формі сутр (коротких афоризмів). У школі ньяя з'являється також учення про умовивід. Вершиною індійської логіки, яка набула ознак самостійної науки, стала робота «Про дже­рела пізнання» Дігнаги.

Особливістю індійської логіки, що відрізняє її від західної гілки історії, є розуміння логічного зв'язку, обумовлене буддійською тео­рією «проникнення». Стародавнім популярним прикладом із підруч­ників індійської логіки є висловлювання про зв'язок диму та вогню: «Якщо я сприймаю дим, що підіймається над горою, то я можу ствер­джувати, що там є вогонь» (або коротко - «Немає диму без вогню»).

Трактовка фундаментального для логічної форми зв'язку відрізня­ється від західної традиції характером логічного зв'язку і співвідно­шенням обсягів предмета думки та його ознаки. Проникливий зв'язок (коли вогонь продовжує своє існування в якості диму) має містичний (внутрішній) характер, що йде від буддійської теорії проникнення. А співвідношення обсягів предмета та його ознаки в цих традиціях є протилежними. Якщо в індійській логіці ознака менша за свій но­сій, то у європейській традиції носій менший, ніж ознака. Прикладом з логіки Арістотеля є вираз «Дерево - це рослина», де дерево є пред­метом думки, а рослина - його ознакою. Оскільки рослин більше, ніж дерев, то ознака є ширшою відносно її носія. З точки зору індійської логіки дерево є ознакою якоїсь рослини. Різність підходів пов'язана з тим, що індійська логіка не відривається від буття, вона є по суті он­тологічною. А західна традиція будує логічне вчення абстраговано від дійсності. Тобто вираз «Дерево - це рослина» може означати існуючу рослину, що є деревом (індійська логіка), або множину дерев, що на­лежать до ще більшої множини рослин (Арістотелева логіка). І якщо в бутті незалежність існування є умовною, уявною, а насправді все з усім природно пов'язане, то ознака не може бути автономною щодо свого носія, вони зовнішньо або внутрішньо завжди пов'язані. І тіль­ки на абстрактному рівні можна казати про їх автономність.

Різними були також логічні методи. Якщо для західної традиції провідним був дедуктивний метод, то для східної - аналогія, яка ши­роко використовувалася для передачі знань шляхом афоризмів. Ці ме­тоди активно впроваджувалися для досягнення пізнавальної мети, яка також була відмінною для Сходу і Заходу.

Сьогодні важливо розуміти відмінності логік Сходу і Заходу, тому що на цих логічних парадигмах створюються відповідні моделі соці­ального устрою, правового порядку, передумов для входження в про­стір міжнародного права, економіки, культури тощо. Різні логіки Схо­ду і Заходу, особливо їх протилежні характеристики, також створюють перешкоду для завершення повної глобалізації всесвітнього масштабу.

У західній логічній традиції, що бере свій початок у Стародавній Греції, розрізняють такі етапи розвитку логіки як науки:

Iетап - традиційна логіка (від IV ст. до н. е. до середини XIX ст.); II етап - сучасна логіка (від середини XIX ст. до наших днів).

У свою чергу, сучасна логіка поділяється на класичну (математич­ну, символічну) і некласичну (модальну, нечітку та ін.).

На I етапі виникнення логіки як самостійної науки пов’язують з ім’ям Арістотеля (384-322 рр. до н. е.). Арістотель (його ще на­зивали Стагірит, від назви його рідного міста Стагіри) - родоначаль­ник традиційної логіки. Він був учнем Платона та вчителем Олек­сандра Македонського. Арістотеля називають філософом-енцикло- педистом, бо він написав більш ніж тисячу робіт, що охоплюють усі галузі філософського та наукового знання того часу. Він є засновни­ком афінської школи під назвою «Лікей» (або «Ліцей»). Арістотель узагальнив і систематизував логічні знання своїх попередників - фі­лософів мілетської школи, софістів, Демокрита, Сократа тощо. Він сформував предмет логіки, визначивши три логічні форми і логічні закони. Основні логічні теорії, побудову яких він вважав своїм го­ловним надбанням, - це теорія силогізмів (дедукція) і теорія до­ведення. Його логічна система стала найвпливовішою для розвитку науки, освіти та культури в країнах Європи. Визнання логічного вчення Стагірита знайшло своє вираження в тому, що всю логіку від часів Античності до другої половини XIX ст.

Відкриття Арістотеля у сфері логіки мають не тільки значення для певного історичного етапу, а стали досягненням для європей­ської цивілізації протягом всієї історії. Фундаментальний характер в історії логіки має комплекс логічних праць Арістотеля «Органон» (від грец. organon - «знаряддя», «інструмент», «керівництво пі­знання, дослідження»), у який включені п’ять праць. У роботі «Ка­тегорії» розкривається природа найзагальніших понять (категорій). У роботі «Про тлумачення» міститься теорія висловлювань. У «Пер­шій аналітиці» викладається теорія силогізмів (дедукція), а у «Дру­гій аналітиці» - теорія доведення. «Топіка» присвячена теорії прав­доподібних міркувань. У книзі «Про софістичні спростування» до­сліджуються логічні помилки і способи їх усунення. Особливе зна­чення має робота «Риторика», яку Арістотель визначає як здібність і мистецтво знаходити можливі засоби переконання відносно деяко­го предмета.

Логіка Арістотеля справила великий вплив на становлення права. За словами сучасного аргентинського дослідника, харків’янина за по­ходженням, Є. В. Булигіна, раціональність права відкривається через аналітичну філософію і логіку: в період з IV ст. до н. е. по XIX ст. н. е., тобто протягом більш ніж двох тисячоліть, саме логіка здійснювала вплив на правове мислення. В основі цього впливу знаходився Аріс- тотель із його теорією дедуктивного міркування (силогізму) і теорією науки (аксіоматичною системою), які мали дуже глибокий вплив на мислення взагалі та на правове мислення зокрема.

Арістотель не використовував термін «логіка», а тільки - «аналі­тика».

Уперше слово «логіка» почали використовувати стоїки (Зенон, Хрисипп, Діодор, Евбулід, Філон та ін.). Надбанням логіки стоїків вважають зародження вчення про висловлювання, вивчення проб­лем модальної логіки. Вони вперше дали визначення логічних форм складних висловлювань. Логічні досягнення стоїків знайшли розви­ток у сучасній логіці.

Логіка Арістотеля та стоїків знайшла своє продовження у схолас­тичній логіці періоду Середньовіччя (VI-XV ст.). Представниками цього періоду є: Іоанн Росцелін, П’єр Абеляр, Михайло Псьол, Петро Іспанський, Раймунд Луллій, Дунс Скотт, Вільям Оккам та ін. У цей період логіка формується як університетська освітня дисципліна, з’являються перші підручники з логіки в середньовічній Європі (Пет­ро Іспанський).

У XVII ст. схоластична логіка піддається критиці. На противагу їй Френсіс Бекон (1561-1626) визначає «логіку відкриття», що дає нове знання. Френсіс Бекон був лорд-канцлером і пером Англії. Він займався впорядкуванням англійського законодавства, у процесі яко­го постала проблема узагальнення, яка не вирішувалася дедуктивним шляхом. Підкреслюючи новизну свого підходу, на відміну від Аріс- тотелевого «Органону», Ф. Бекон називає свою роботу «Новий орга­нон», де він викладає метод індукції. Логіка Бекона тісно пов’язана з гносеологією, де він показує, що логіка - не просто наука про дис­пути із сумою формальних правил, а знаряддя пізнання. Подібно тому як Арістотель вів боротьбу з логічними помилками, софізмами, Френ- 22

сіс Бекон веде боротьбу зі складнощами, що виникають у процесі піз­нання. Він називає їх «привидами», «ідолами».

II етап - етап сучасної логіки - розпочався з появи математичної логіки. Математична логіка представляє класичну парадигму в історії логіки. Вона використовує метод формалізації із залученням особ­ливої мови логіки, що є аналогом мови математики. Предмет логіки не змінюється, вона залишається єдиною наукою. Але метод форма­лізації «очищується» від багатозначності природної мови, і тому він здійснюється більш послідовно. Сучасна логіка пов'язана перш за все з ім'ям Г Лейбніца, а також Т. Гоббса та Р. Декарта. І Декарт, і Лейбніц були юристами, математиками і філософами. Період алгебри логіки починається з опублікування праці Дж. Буля «Математичний ана­ліз логіки» (1847).

В історії логіки окремо виділяють діалектичну логіку Г. Ф. Ге­геля (1770-1831), яка не є формальною, але закони діалектичної логіки мають універсальне значення. Про це свідчить і «панлогізм» Гегеля, тобто намагання простежити наявність логічного всюди. Ге­гель визначав діалектику як внутрішній саморух предмета логіки і вважав діалектико-логічний метод істинно філософським, що по­стає на рівні математичного у своїй універсальності. Діалектична логіка стала основою герменевтичноїлогіки як методу розуміння й інтерпретації.

Некласичний період сучасної логіки охоплює період із почат­ку XX ст. по цей час. Некласичні логіки постають в якості множини різних формальних систем, у яких варіюється апарат традиційної та формальної логіки, що дозволяє отримати різні моделі логічних ви­сновків і логічної істини. Серед видів некласичної логіки - нечітка логіка, інтуїціоністське числення висловлювань, лінеарна логіка, мо­дальна логіка, паранесуперечлива логіка, релевантна логіка і т. ін.

На сучасному етапі у продовження розвитку формальної логіки з’являються логіки конкретно-наукового та практичного призначен­ня, такі як комп’ютерна логіка, що охоплює всю множину логік функ­ціонування комп’ютерних систем, серед яких - математична логіка, багатозначна логіка, теорія цифрових автоматів, теорія алгоритмів, теорія формальних систем, формальні граматики тощо. Розвивається також логістика як учення про управління матеріальними, інформа­ційними та людськими потоками з метою їх оптимізації. Логістика є важливим інструментом менеджменту організацій.

1.4.