Предмет науки логіки

Однією з головних особливостей логіки як науки про мислення є її формальний характер. Логіку в її традиційному та класичному зна­ченні вважають «формальною логікою». Аналогічно тому, як у мово­знавстві граматика вивчає словесні форми, відволікаючись від змісту мовних виразів, математика розглядає кількісні та просторові відно­шення поза змістом конкретних об'єктів, так і логіка абстрагується від змісту думок і досліджує їх форми як самостійні, так і в співвід­ношенні.

Для прикладу візьмемо декілька висловлювань:

1. Право є частиною духовної культури українського народу.

2. Першою писаною збіркою права України-Русі був «Устав і за­кон руський».

3. Писані норми права на Русі також мали форму договорів.

За змістом усі ці висловлювання різні, однак формально вони по­будовані за одним стандартом. У кожному висловлюванні є певний предмет (1. Право. 2. Перша писана збірка права України-Русі. 3. Пи­сані норми права на Русі). Крім того, у кожному з них також є ха­рактеристика предмета (1. Частина духовної культури українського народу. 2. «Устав і закон руський». 3. Форма договорів). Вивчаючи логіку, необхідно тримати «у фокусі» форму думки, знання про яку є необхідним для логічного аналізу.

П р е д м е т о м л о г і к и як філософської науки є форми думки при правильному мисленні та закони, за якими формуються думки в пошуках істини.

Правильне мислення здійснюється відповідно до логічних норм (принципів, аксіом, правил і законів). Оскільки саме логіка досліджує і визначає ці норми, мислення за правилами ще називають «логічним мисленням».

Принципами правильного мислення є: визначеність, послідов­ність і доказовість (аргументованість).

Визначеність досягається за умови однозначності висловлю­вань думки. Наука прагне до точності при вираженні істини, тому однією з вимог до наукової мови є уникнення багатозначних вира­зів і створення спеціальної термінології з чітко встановленим одним значенням.

Послідовність мислення стає можливою за відсутності в ньому протиріч. Протиріччя виникає при зіставленні думок про один і той самий предмет, коли виявляється їх певного роду несумісність. Але протиріччя може бути як «зовнішнім», так і «внутрішнім». Якщо люди сперечаються, їх точки зору й аргументи суперечать один одно­му. Таке «зовнішнє» протиріччя є прийнятним для людської комуні­кації. Наприклад, позиції сторін звинувачення і захисту в судовому процесі є суперечливими, бо сторона звинувачення буде наполягати на винуватості підсудної особи, а сторона захисту буде наполягати на її невинуватості. Діалектика судового процесу передбачає, що це протиріччя буде вирішено. Але вкрай неприйнятним із логічної точки зору є «внутрішнє» протиріччя в мисленні однієї людини. Наприклад, людина не може одночасно стверджувати своє алібі і заперечувати його. Вона, як кажуть, «плутається» у своїх показаннях. Дуже часто таке протиріччя випливає з невизначеності точки зору або коли лю­дина не має достатніх знань, або не володіє інформацією про пред­мет думки, або хоче збрехати, але боїться. Виникнення «внутрішніх» протиріч ламає послідовність думок, порушуються логічні правила і міркування стає помилковим.

Доказовість (аргументованість) означає надання підстав (аргу­ментів) щодо основного предмета доведення. Істинна думка не може бути безпідставною. Тільки на підставі наведених аргументів певну точку зору можна вважати істинною, тобто доведеною. Безпідстав­ні, неаргументовані вирази не мають наукового як теоретичного, так і практичного значення. Так, рішення суду про винуватість особи не може бути безпідставним. Процесуальне право базується на правових і логічних нормах доказування, у яких вимагається надання певних доказів суду, на підставі яких формується судове рішення.

Неправильне мислення не відповідає логічним нормам і тому про­дукує алогізми - логічні помилки. Візьмемо приклад, відомий зі ста­родавніх часів:

Ліки, що приймає хворий, є добром.

Чим більше робити добра, тим краще.____

Отже, потрібно приймати якнайбільше ліків.

Здається, у цьому міркуванні є послідовність. Але висновок су­перечить здоровому глузду. Причиною хибності висновку є ототож­нення нетотожних понять. Слово «добро» вживається у двох значен­нях. У першому висловлюванні добро означає конкретну дію - добру справу, що приносить користь людині. А у другому висловлюванні добро має сенс етичної категорії, протилежної злу. Подвійне значення одного й того самого слова «добро», що використовується як омонім, створює уявний зв'язок між даними висловлюваннями. Маємо логіч­ну помилку, наслідком якої є хибний висновок.

Ще одним відомим прикладом хибного висновку є міркування, що наводить давньогрецький філософ Протагор:

«Між учнем, якого звали Еватл, і вчителем мудрості та красно­мовства Протагором було складено угоду, за якою платню за навчання Протагор має отримати після того, як Еватл закінчить навчання. Цією платою буде гонорар Еватла за перший судовий процес, який він ви­грає.

Однак після закінчення навчання Еватл не брав участі в судових процесах і тому вважав, що він не зобов'язаний платити Протагору винагороду за навчання. Тоді вчитель, погрожуючи зверненням до суду, сказав Еватлу:

- Судді або присудять тобі платити гонорар, або не присудять. В обох випадках ти будеш зобов'язаний заплатити. У першому ви­падку - за рішенням суду, у другому - у відповідності до нашої угоди, оскільки це буде перший судовий процес, який ти виграв.

На це Еватл відповів так:

- Ані в першому, ані в другому випадку я не заплачу. Якщо мені присудять платити, то я не заплачу, оскільки програю свій перший судовий процес. Якщо ж мені не присудять платити гонорар, то я його не заплачу у відповідності до рішення суду».

Це міркування помилкове, бо поняття «угода» використовується в різних відношеннях, де змінюється значення Еватла. У першому ви- 16

падку Еватл виступає як юрист, а в другому - як відповідач, якого суд виправдав. Не забуваємо й про моральний аспект цієї ситуації. Адже за моральними принципами Еватл повинен був заплатити. Амораль­ність завжди пов'язана з маніпуляціями логічними правилами, як це відбувається в даній ситуації.

Правильність мислення пов'язана з логічною формою. Кожна думка має форму і зміст. Отже, думка в ідеалі повинна мати правиль­ну форму за умови адекватного змісту. Змістова відповідність думки до дійсності залежить від якості чуттєвого рівня пізнавального проце­су. Формальний бік думки залежить від розвитку логічних здібностей людини, рівень якого обумовлений засвоєнням логічних знань і прак­тичних навиків.

Ф о р м а д у м к и (логічна форма) - це спосіб організації час­тин змісту предмета думки, що відповідає дійсності. Це «чисті» розумові структури, відносно незалежні від змісту, але які цей зміст упорядковують. Форма думки інваріантна, а зміст варіативний. Інварі­антність форми означає, що є певний стандарт, природна «програма», за якою розташовуються елементи змісту в думках. Знаючи різновиди цих форм і правила їх побудови, можна вийти на більш свідомий рі­вень логічної практики, зокрема практики монологічного аналізу та критичного мислення в комунікативному відношенні.

Отримання знань з логіки та їх використання в практиці мислення має за мету досягнення істини. Тому істинність є головним критері­єм оцінки логічних форм. У філософії розглядаються різні концеп­ції істини, де поняття істини набуває різних сенсів. Цими підходами керується й онтологія права. Онтологічна істина означає, що пред­мет існує в дійсності (наприклад, громадяни України, знаряддя зло­чину, українське законодавство тощо). Гносеологічна істина означає, що в процесі пізнання встановлено, що предмет думки адекватний за змістом щодо існуючого об'єкта. Наприклад, згідно з юридичною гносеологією розслідування злочинів має на меті встановлення істи­ни у кримінальній справі.

Істинність форми і змісту думки означає, що форма повинна бути правильною (побудованою за правилами), а зміст повинен бути адек­ватним (відповідним дійсності). Формальна логіка досліджує фор­мальний аспект істинності думки, умовно відволікаючись від змісту. Тому, зважаючи на відносну незалежність форми, на теоретичному рівні в логіці вона може розглядатися з будь-яким змістом. Але на практиці хибною буде думка, що має неправильну логічну форму, або неадекватний зміст, або й те й інше.

Основні форми думки - це поняття, судження й умовиводи. Ці фор­ми співвідносяться за складністю. Елементарною вважається понятій­на форма. Більш складним за кількістю елементів є судження, у про­стій формі якого є декілька понять у певному відношенні, а у складній співвідносяться прості судження. Найскладнішою формою є умовивід, у якому містяться як поняття, так і судження різних видів.

У природі людського мислення існують певні закономірності, що знайшли своє визначення в науці логіки як логічні закони. За цими законами думки утворюються та співвідносяться. Поряд з іншими ло­гічними нормами логічні закони є складовою логічних критеріїв іс­тинності думки. У логічному знанні містяться визначення законів тра­диційної та класичної (математичної) логік. У класичній логіці безліч логічних законів. У традиційній логіці є чотири основні закони, що стосуються всіх логічних форм і в сукупності покривають весь обсяг логічних дій.

Основні закони традиційної логіки - це закон тотожності, закон не- протиріччя, закон виключеного третього і закон достатньої підстави.

1.3.