Логіка Нового часу

Фундатором логіки Нового часу вважають Френсіса Бекона (1561- 1626). Його праця «Новий Органон» повинна була замінити арістотелівський «Органон», який Бекон вважав глибоко шкідливим для науки.

Перша частина «Нового Органону» містить вчення про «ідоли» - хибні уявлення про дійсність. Подолання ідолів, за Беконом, є лише початком справи: необхідно озброїти людину методом пізнання істини, без якого неможливо побудувати нову науку. Істинним науковим методом, вчення про яке розкривається у другій частині «Нового Органону», Бекон вважає індукцію, поступове сходження від одиничних випадків до найнижчих узагальнень, потім до середніх і, нарешті, до всезагальних аксіом. Найважливішими, на думку Бекона, є середні узагальнення, оскільки вони мають найбільше практичне значення.

На противагу індукції через простий перелік, характерної для Арістотеля, Бекон пропонував індукцію через виключення, в процесі якої досліджувані явища чи факти звільняють від неістотних властивостей. Проте досвід застосування такої індукції продемонстрував її неспроможність здобути істину, і Ф.Бекон вимушений був вносити зміни у теорію індукції, доповнивши її так званими «прогресивними інстанціями». Це доповнення стало істотною передумовою для розробки індуктивних методів дослідження причинно-наслідкових зв’язків, здійсненої згодом видатним англійським логіком Джоном Міллем. Слід підкреслити, що величезний внесок Ф.Бекона у становлення логіки і методології пізнання природничих наук є незаперечним. Проте вважається, що Бекон не створив завершеної теорії наукової індукції, заклавши лише її фундамент. Протиставлення індукції і дедукції, відділення їх і перебільшення ролі індукції у пізнанні є недоліками цього новаторського логічного вчення.

Одночасно з Ф.Беконом з критикою схоластичної логіки виступив французький філософ-раціоналіст Рене Декарт. Він також закликав звільнитись від застарілих поглядів, беззастережної віри в авторитети. На відміну від Ф.Бекона, він надавав перевагу дедукції, при цьому не заперечуючи ролі індукції та аналогії в процесі пізнання.

Р. Декарт абсолютизував значення дедукції, вважаючи, що побудована на інтуїтивно отриманих аксіомах дедукція є основним методом доведення.

Декарт розробив принципи повної математичної індукції і формалізував мову математики, що пізніше Г. Лейбніц використає для формалізації логіки.

На засадах логіко-філософських ідей Декарта Антуан Арно (1612- 1694) і ІГєр Ніколь (1625-1695) створили твір «Логіка Пор-Роялю», вперше виданий у 1662 році. Для цієї книги характерно чітке окреслення основних теоретичних положень, майстерний виклад матеріалу, простота і виразність стилю, вдалий добір прикладів і головне - інноваційна логічна концепція. Саме в цій праці схоластична логіка вперше була серйозно опрацьована і оновлена. «Логіка Пор-Роялю» стала парадигмою для логічних досліджень Нового часу до другої половини XIX ст.

Велику роль у розвитку логіки відіграли також Т. Гоббс, Б. Паскаль, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І.Кант, Г. Гегель, К.Маркс.

Так, Готфрід Лейбніц (1646—1716) збагатив логіку новими ідеями, деякі з яких випередили свою епоху на кілька століть. Створена Г. Лейбніцем штучна мова, за допомогою якої будь-яке міркування можна перетворити на упорядкований ланцюжок знаків певного типу, була прототипом сучасних формалізованих мов логіки. Також Г. Лейбніц сформулював закон достатньої підстави і надав йому статусу четвертого основного закону формальної логіки, розробив систему логічних модальностей, підійшовши до проблем модальної логіки.

Найбільшим внеском Г. Лейбніца в логіку вважається його розробка математичної логіки. Він є творцем логіки класів, нового напрямку в логічній науці - обчислення висловлювань. Також йому належить відкриття способів формалізації і арифметизації операцій логіки, які утворюють підвалини сучасної математичної логіки.

Представники німецької класичної філософії, основна проблематика якої концентрується на мисленні, дали свою оцінку досягненням логіки попередніх часів і в деякій мірі сприяли її подальшому розвитку. Так, основоположник класичної німецької філософії Імануїл Кант (1724-1804) заявив, що після Арістотеля ніякого прогресу в логіці не відбулося.

І. Кант зробив деякі відкриття і ввів в методологію логіки ряд вдалих класифікацій. Зокрема, йому належить класифікація суджень за кількістю, якістю, відношенням і модальністю, а умовиводи він розділив на безпосередні і опосередковані.

І. Кант створив трансцендентальну логіку, яка досліджує апріорні форми мислення. Якщо звичайна логіка вивчала форми мислення, абстрагуючись від аналізу предметного змісту цих форм, то створена Кантом трансцендентальна логіка повинна була досліджувати ті умови, які надають знанням апріорний характер і забезпечують можливість безумовно всезагальних і необхідних істин. Значний інтерес для логіки являє його вчення про категорії розсудку і антиномії розуму.

Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770- 1831) визнавав корисність традиційної логіки для ознайомлення з прийомами мислення, тренування розуму, вироблення навичок абстрагування, оволодіння інструментарієм мислення. Він зазначав, що формально-логічні закони діють у мисленні і їх порушення веде до помилок в умовиводі. У Гегеля суттєвим є розрізнення формальної логіки і логіки діалектичної, творцем якої він по праву вважається. Формальну логіку він визнавав як чинну на першій з трьох сходинок пізнання (яка відповідає розсудку). Діалектична логіка виступає як всеохоплююче вчення про розвиток, як окремий метод мислення. З позицій діалектичної логіки Гегель осмислює поняття тотожності і суперечності. Діалектичну логіку успішно застосував Карл Маркс (1818-1883) при написанні загальновідомої праці «Капітал», надавши їй матеріалістичну інтерпретацію.

1.4.