Людське мислення не обмежується спостереженнямфактів, їх узагальненням, класифікацією та аналізом.

Чим більше фактів має в своєму розпорядженні та чи інша наука, тим більше вона стикається з необхідністю їх загальнотеоретичного осмислення, включення в систему знання. А оскільки нерідко факти суперечать не тільки один одному, але й уже існуючим теоріям, то засобів формальної логіки виявляється недостатньо для уникнення методологічних криз в тих чи інших галузях науки.

Як діалектична, так і формальна логіка ведуть свій початок з античності. Але формальна логіка, починаючи з епохи Нового часу, пішла по лінії формалізації і згодом перетворилася на математичну логіку, а діалектична логіка, відродження якої пов'язане з іменем Гегеля, виступає як всеохоплююче вчення про розвиток, як окремий метод мислення.

Формальна логіка вивчає мислення виключно в його мовному вираженні, редукуючи форми мислення до понять, суджень, умовиводів. Діалектична логіка виходить з того, що людське мислення знаходить своє вираження не тільки в мові, і навіть не в першу чергу в мові, а в цілеспрямованій людській діяльності взагалі. Відповідно, і своїм предметом діалектична логіка має не лише мову як зовнішнє вираження мислення. Вона є наукою про ті загальні форми та закони, яким однаково підлягають і буття, і свідомість, котру треба розуміти не просто як уміння оперувати термінами, а як суспільну діяльність людства по перетворенню навколишнього середовища з метою пристосування його до потреб власного розвитку.

Зрозуміти світ як внутрішньо суперечливе ціле, як процес вічного круговороту взаємопов’язаних матеріальних форм дає змогу діалектика - найвище досягнення світової філософської думки. У цьому розділі ми дамо коротку характеристику головними принципам теорії розвитку - діалектичної логіки.

Головна відмінність діалектичної логіки від формальної полягає в тому, що вона розглядає мислення не тільки формально, структурно, а й змістовно, як активне відображення світу, як один із видів людської діяльності.

Таким чином, мислення постає не просто як ієрархія форм мислення (поняття, судження, умовивід), а як процес створення, породження одних форм мислення іншими, їх взаємодія, боротьба, перетворення, перетікання одних понять в інші, що є відображенням не просто подібних процесів в природі, а й відображенням форм діяльності людини по перетворенню природи.

Мислення не тільки не є самостійною, існуючою окремо від світу сутністю, воно не є також властивістю окремого індивіда - воно є властивістю самої природи, матерії, яка проявляє себе в закономірностях людської діяльності по перетворенню природи і не можливе інакше, ніж за законами природи. Так само як мислить людина за допомогою мозку, а не мозок сам по собі, так і мислить сама природа, маючи кожну окрему людину якби за інструмент свого мислення, тоді як окрема людина, що опинилася поза суспільством, поза його надбанням не зможе мислити, та й існувати не зможе.

Власне, саме мислення розуміється в рамках цієї традиції як один із продуктів і в той же час, як один із необхідних моментів предметної діяльності, як один із інструментів перетворення світу. Причому, це стосується не тільки мислення в цілому, але и індивідуального мислення. Здатність до мислення не тільки не дається індивіду від народження, але й не є результатом засвоєння ним інформації ззовні, оскільки здатність засвоювати знання сама передбачає наявність мислення. Здатність до мислення у людського індивіда формується виключно по мірі включення його в людську діяльність, в процесі того як індивід навчається по-людськи користуватися предметами, зробленими людиною для людини.

З точки зору діалектичної логіки, мислення - це не відображення світу, а відображення форм діяльності людини по перетворенню світу. Змінюються форми діяльності - змінюються і форми мислення.

Відповідно, і світ для діалектичної логіки виступає не просто як сукупність всіх речей, сума всього, що нині існує, а як єдине ціле, вічний кругообіг матеріальних форм, який ніколи не починався і ніколи не може закінчитися. Цей принцип - принцип розвитку - є основоположним в діалектичній логіці. Вона виходить з того, що рух, зміна форм, трансформація є способом існування матерії, і ніщо не може існувати поза цим вічним перетворенням одних форм в інші. А це значить, що завданням мислення з точки зору діалектичної логіки є відображення цього вічного руху, переходу одних форм в інші у відповідних взаємовідношеннях понять. Оскільки поняття фіксуються в мові, а мова не в змозі відобразити рух, розвиток безпосередньо, то єдиним способом його вираження виявляється протиріччя, суперечність. Але суперечність в діалектичній логіці і суперечність формальній логіці - це різні речі. Якщо в формальній логіці суперечливі судження виключають одне одного, то діалектична логіка не тільки фіксує протилежність взаємовиключних суджень, а й вимагає бачити тотожність протилежностей, їх взаємну зумовленість, перетікання одної в іншу.

Скажімо, рух діалектична логіка представляє не просто як зміну стану (було таке, а через якийсь час, навіть дуже малий, стало інше), а як тотожність буття і небуття. Річ в один і той же час є сама собою, і вже не є тим, чим вона є, а є іншою, тобто змінюється. Власне, таких речей, які б не змінювалися, не перетворювалися, не трансформувалися, не існує.

Власне, зараз не так легко знайти людей, які б сумнівалися в тому, що «все тече, все змінюється», що «все проходить, і це пройде». Але питання полягає не в тому, щоб просто визнати наявність руху, зміни, вічної трансформації, еволюції, а в тому, щоб адекватно виразити рух у логіці понять.

На цю обставину звернув увагу ще відомий давньогрецький філософ Зенон Елейський, який сформулював цю проблему в вигляді так званих апорій, найвідомішими з яких є «Дихотомія» та «Ахіллес і Черепаха».

Сформулюємо коротко сутність апорії «Дихотомія». Перш ніж подолати всю відстань, треба спочатку пройти її половину. А для того, щоб пройти половину, мусимо спочатку подолати чверть відстані тощо. Тому рух ніколи не почнеться.

Апорія «Ахіллес і черепаха» демонструє ту ж проблему, тільки тепер на перший план висувається уявлення про нескінченну подільність часу, а не відстані: доки швидконогий Ахіллес подолає відстань до черепахи, яка стартувала одночасно з ним, черепаха встигне проповзти якусь невеличку відстань. Доки Ахіллес подолає цю невеличку відстань, черепаха пересунеться ще трішки - і так до нескінченності. Ахіллес ніколи не дожене черепахи, - заключає Зенон.

Гегель переказує ці апорії у вигляді легенди, згідно з якою один з учнів, щоб заперечити учителю, встав і почав перед ним ходити, намагаючись таким чином довести, що рух все таки є, за що Зенон, буцімто, побив його палицею, примовляючи при цьому, що на теоретично поставлені питання треба давати теоретичні відповіді, оскільки чуттєве сприйняття, факт не може служити аргументом проти теорії.

Цю ж історію О.С. Пушкін переповідає у своєму вірші «Рух», вивівши в ролі Зенонового опонента основоположника кінічної філософії Діогена Синопського:

Руху нема, сказав старий філософ. А інший встав й пройшов туди-сюди.

Але поета аніскільки не задовольняє такий, здавалось би, незаперечний аргумент проти міркувань Зенона. Він каже, що такий спосіб аргументації тільки нагадує йому про те, що:

Хоч Сонце сходить і заходить,

Та має рацію упертий Галілей.

Дуже багато віків спроби вирішити поставлену Зеноном проблему чи спроби спростувати її постановку залишалися марними. І це не дивно, адже в них зафіксована не стільки проблема того, існує рух, чи ні, скільки неможливість виразити його засобами формальної логіки.

Попробуємо сформулювати ці апорії мовою математики. Якщо ми припустимо, що відстань між двома сусідніми точками траєкторії тіла, яке рухається, не дорівнює нулю, то цю відстань можна поділити на два, а ту, що вийшла, знову на два і так до нескінченності. Отже, для того, щоб подолати хоча б відстань між двома сусідніми точками, тілу треба буде нескінченну кількість часу.

Тепер припустимо, що відстань між сусідніми точками траєкторії дорівнює нулю. Тоді, якщо взяти до уваги, що сама точка є «нульмірним» об'єктом, рух виявиться неможливим, тому що всі точки «зіллються» в одну.

З появою диференціального та інтегрального числення і, відповідно, поняття нескінченно малого, математики, здавалось би, отримали інструмент для того, щоб вирішити ці апорії.

Але і вирішення апорій Зенона на основі вищої математики виявилися незадовільним з точки зору логіки, оскільки у визначенні самого нескінченно малого (великого) була закладена суперечність: нескінченно мала (велика) - це така змінна величина, яка може бути зроблена меншою (більшою) за будь-яку дану величину. Тобто це така величина, головною властивістю якої є те, що вона відрізняється від будь-якої даної величини. За точність результатів обчислення, яка досягається введенням нескінченно малого (великого), математика заплатила ігноруванням закону виключення суперечності.

Вища математика завдяки поняттю нескінченно малої дає змогу цілком адекватно описувати механічний рух, але ніскільки не наближає нас до розуміння його природи. Для того, щоб зрозуміти хоча б механічний рух, треба відмовитися від спроб уявити його як сукупність точок спокою і взагалі від уявлення про те, що рух і спокій виключають один одного, що спокій - це відсутність руху. Таким чином, треба визнати, що не рух є відносним, а спокій абсолютним, а навпаки, рух є абсолютним, а спокій не є чимось окремим від руху, а є лише тією зовнішньою формою, під якою треба вміти розпізнати відповідну форму руху.

Звичайно, все це стосується не тільки механічного руху, а й будь-якої іншої його форми - фізичної, хімічної, біологічної і навіть соціальної.

Рух, перетворення, перехід в іншу форму є не що інше, як спосіб існування матерії. Ніщо не існує ні до матеріального світу, який перебуває в процесі вічного перетворення, ні після нього, ні поза ним.

Ця обставина відображена в принципі зв’язку всього зі всім, або, іншими словами, в принципі матеріальної єдності світу. З точки зору діалектичної логіки, будь-яка річ виявляється не просто ізольованим «об'єктом», який зовнішнім чином взаємодіє з сусідніми «об'єктами», а лише певним моментом у вічному кругообігу форм матерії, «вузликом», в сітці незліченних зв'язків, взаємопереходів. Таким чином, будь-яка річ виступає не тільки в своїй «окремості», а й як представник цілого, його відображення, його нерозвинута форма. В кожному предметі і, відповідно, в кожному понятті, у, так сказати, скороченому, спресованому, згорнутому вигляді втілена вся його історія, все різноманіття його зв'язків. Завдання вченого - навчитися їх «вичитати», розшифрувати, розгорнути.

І треба сказати, що вчені - представники природничих наук - зробили дуже багато в цьому напрямку. Що стосується основоположників сучасної науки - Декарта, Лейбніца, Ньютона, Лавуазье - то для кожного з них не було анінайменшого сумніву в тому, що світ - це єдине ціле, і вони бачили завдання науки в тому, щоб віднайти основу цієї цілісності, створити єдину картину світу.

Саме цим вченим ми завдячуємо такими досягненнями мислення, як думка про те, що в світі немає нічого, крім матерії, яка рухається, і що кількість руху у всесвіті залишається сталою, як закон збереження енергії, як закон всесвітнього тяжіння, закон збереження маси.

В той же час, природничі науки базувалися в першу чергу на спостереженні та експерименті, що на фоні успіхів науки механіки та визнання математичних методів началами всякої науки про природу зумовило розвиток і протилежної тенденції - коли природа перестає уявлятися як єдине ціле, як вічний процес породження та знищення, перетворення, перетікання одних форм в інші, а постає як система - тобто сукупність елементів, що певним чином взаємодіють між собою за якимись вічними законами, відкриття яких і є буцімто головним завданням науки. Ця тенденція знаходить своє вираження в поглибленні спеціалізації наук, яка приводить до того, що кожний окремий вчений перестає бачити цілісну картину і навіть не ставить перед собою такого завдання. Але сам прогрес науки змушує вчених весь час повертатися до ідеї матеріальної єдності світу. Нові відкриття наштовхує їх на ідею того, що взаємодії і взаємозв'язки між окремими предметами і явищами є лише свідченнями того, що світ є єдиним цілим, що самі ці предмети і явища є не окремими частинами, а тільки проявами і породженнями вічного руху цього цілого. Найпослідовніше ця ідея втілилася в періодичному законі хімічних елементів, в якому була зафіксована періодична залежність властивостей хімічних елементів від їх атомної ваги, чи, як кажуть зараз, від величини зарядів ядер їх атомів. Відомий хімік М.Д. Зелінський дуже влучно охарактеризував періодичний закон хімічних елементів як «відкриття взаємних зв'язків всіх атомів у всесвіті». Наступним логічним кроком у напрямку розуміння світу як єдиного цілого було розвинуте органічною хімією розуміння єдності живого і неживого, оскільки всі живі організми складаються з хімічних елементів.

Ч. Дарвін в своїй теорії еволюції довів, що все різноманіття видів живого утворилося поступово з невеликої кількості початкових видів в процесі пристосування до навколишнього середовища. Будь-які нові крупні відкриття в біології чи хімії тільки підтверджували ідею єдності живого і неживого: як скажімо, генетика і відкриття ДНК розкривали хімічну основу еволюції, відкриття фотосинтезу вказувало на Сонце як джерело всякої біологічної енергії на Землі.

Сьогодні ми живемо в той час, коли боротьба вищезгаданих тенденцій в науці - до поглиблення спеціалізації з одного боку і до пошуку універсальної теорії - з іншого, досягла чи не найвищого ступеню. І ситуація складається так, що, якщо вчені не звернуться до надбань класичної філософської традиції, зокрема, діалектичної, в сфері розробки логічних категорій, то на роль універсальної теорії почнуть претендувати релігія чи навіть дорелігійні міфологічні уявлення як, наприклад, астрологія чи різного роду містичні вчення.

Для того, щоб осягнути універсальний зв'язок всього зі всім, треба, як мінімум, вміти правильно зрозуміти зв'язок між матеріальним і ідеальним, тобто грамотно вирішити основне питання філософії. Причому для логіки першочергове значення має вирішення другої сторони цього питання, тобто питання про те, чи може наша свідомість відобразити світ таким, яким він є насправді, тобто питання про тотожність мислення та буття.

Це питання неможливо вирішити, не взявши до уваги ще один з основоположних принципів діалектики - принцип збігу історичного та логічного. Вже в гегелівському формулюванні сутності людини чітко проступає принцип збігу історичного та логічного. Гегель вважає, що сутність людини є самосвідомість, яка, в свою чергу, є не що інше, як засвоєння індивідом всіх тих багатств, які накопичило людство. Інша річ, що Гегель як ідеаліст має на увазі тільки багатства духовної культури (філософії, науки, мистецтва, моральності), а багатства культури матеріальної, для нього виступають тільки як втілення ідей, так же як і природа для нього є лише втілення абсолютної ідеї.

Для матеріалістичної діалектики, навпаки, логічне є виражене в поняттях історичне. В першу чергу тут важливо зрозуміти, що в поняттях виражається не природне саме по собі, а історичне. І виражається воно в поняттях тільки тому, що поняття народжуються тільки в історії, в суспільному житті, тобто в людській діяльності по перетворенню природи.

Створюючи собі засоби до життя, виробляючи предмети, люди створюють і поняття про ці предмети, а також про ті відносини, в які вони вступають в процесі виробництва, тобто, фактично, про самих себе, оскільки, виробляючи засоби до життя, люди тим самим виробляють і умови свого виробництва, найголовнішими з яких якраз і являються виробничі відносини. А вибудовуючи в процесі розвитку виробництва нові виробничі відносини, люди тим самим виробляють і самих себе, свою сутність.

Тому, коли ми говоримо про збіг історичного та логічного, мова йде не просто про їх зовнішню подібність, так сказати, конгруентність, а про те, що вони виростають з одного кореня. Ідеалісти вважають, що цим коренем є логічне, а історичне є лише більш чи менш адекватним втіленням логічного, а матеріалісти, навпаки, вважають логічне продуктом історії і приблизним, більш чи менш точним, відображенням, чи, краще сказати, вираженням і представленням історичного в поняттях. Говорити саме про вираження і представлення історичного в поняття треба хоча битому, що ідеальне, логічне є не тільки зображенням історії, суспільного життя, процесу суспільного виробництва, перетворення природи, але й його об'єктивним чинником. Свідомість не тільки відображає світ, але й творить його - ця теза є одною з основоположних в матеріалістичній діалектиці.

Що стосується власне відображення дійсності в поняттях, то ця сторона справи постає в першу чергу як питання методу пізнання.

Єдино правильним науковим (в сенсі, загальнотеоретичним, а не просто емпіричним) методом пізнання з точки зору діалектичної логіки виступає метод сходження від абстрактного до конкретного.

Для того, щоб уяснити суть цього методу, треба зрозуміти,що діалектична логіка не поділяє того побутового уявлення про конкретне як предмет чи його чуттєве сприйняття і абстрактне як те, що існує тільки в голові і не має відповідника в дійсності, яке проникло зараз і в науку. З точки зору діалектичної логіки абстрактне - це однобічне уявлення про предмет, неважливо, чи є воно результатом чуттєвого сприйняття, чи продуктом аналізу та синтезу. Що ж стосується конкретного, то діалектика мислить його як «єдність різноманітного», тобто як систему об'єктивних визначень предмета, яка «схоплює» його у всіх його зв'язках з зовнішнім світом, з урахуванням всіх обставин, умов, впливів, тенденцій, і яка, в той же час, дозволяє органічно пов'язати цю неповторність індивідуального предмета зі світовим кругообігом форм матерії і сучасним рівнем вираження цього кругообігом в формі теорії. Тому адекватною формою конкретного в діалектичній логіці вважають не предмет, як він даний нам у відчуттях, а всезагальний закон його зміни, перетворення. Цим ніскільки не заперечується важливість емпіричних досліджень чи чуттєвого сприйняття взагалі. Напроти, метод сходження від абстрактного до конкретного вперше правильно визначає їх дійсне місце в пізнанні.

Вивчення будь-якого предмета починається з чуттєвого його сприйняття і формування відповідного уявлення про цей предмет. Звичайно, що таке уявлення, сформоване на базі «конкретних відчуттів», будучи чуттєво цілісним, буде насправді вкрай абстрактним, однобічним, бідне визначеннями.

Але суть методу сходження від абстрактного до конкретного полягає в тому, щоб не відкидати це уявлення, а зберегти в ході подальшого дослідження предмета як його передумову і, як би це сказати, «план мети» дослідження. Перевага чуттєвого уявлення про предмет полягає в його цілісності. В ході дослідження це цілісне, але поки що недостатнє уявлення буде збагачуватися все новими визначеннями, знанням про все нові зв'язки предмета зі всіма іншими предметами, не втрачаючи при цьому своєї цілісності. Звичайно, при такому підході дуже швидко виясниться, що визначень у будь-якого предмета безліч, як безкінечним є число його зв'язків зі світом, і тому вивчення предмета ніколи не буде повним. Але потреби в повному вивченні предмета немає. Критерієм конкретності нашого знання про предмет, критерієм істинності нашого знання завжди виступає практична потреба - для чого нам потрібне це знання.

Як уже говорилось, діалектична логіка в принципі не може бути формалізована, але це не означає, що її методи не можуть самі бути застосовані для вирішення проблем формалізації, особливо,коли мова йде про математичне моделювання динамічних систем, наприклад, про моделювання економічних процесів. Адекватне математичне моделювання таких об'єктів як економіка країни видається практично неможливим через їх складність та непередбачувану мінливість.

І тут в пригоді може стати метод сходження від абстрактного до конкретного, який полягає в тому, щоб при вивченні окремих властивостей предмета і його відносин з навколишнім світом постійно утримувати в полі уваги цей предмет як єдине ціле, не давати результатам абстрагування захарастити, закрити від погляду дослідника те живе ціле, властивості якого вивчаються.

Простота і складність при такому підході перестають бути тільки протилежностями, вони перестають виключати один одного, оскільки модель залишається по своїй суті простою, як би не зростала кількість елементів, в ній представлених, і якими б численними не були взаємодії між ними. Слово «простий» тут береться не в побутовому значенні, де «просте» означає те, що складається з невеликої кількості частин, а в його теперішньому науковому розумінні - як єдине, цілісне, неподільне на частини без втрати властивостей цього самого цілого.

А саме таке - цілісне ідейно, і саме тому здатне вмістити в собі весь минулий і майбутній безмежний розвиток науки у всьому його різноманітті - знання про світ тільки і може претендувати на назву дійсно наукової картини світу.

Запитання для самоконтролю

Який зв'язок між мисленням та предметною діяльністю людини? В чому суть принципу розвитку? Як формувалася ідея матеріальної єдності світу в природничих науках? В чому суть принципу збігу історичного та логічного? Яку роль грає абстрагування в науковому пізнанні? Що таке конкретне? Як розуміє Гегель самосвідомість та її роль в становленні людини?

Завдання для закріплення матеріалу

1. Чим відрізняється діалектична логіка від формальної?

2. В чому відмінність в розумінні суперечності в формальній та діалектичній логіці?

3. В чому полягає логічна суть принципу всезагального зв'язку?

4. Як пов'язані між собою історія та мислення?

5. В чому відмінність розуміння абстрактного та конкретного в формальній та діалектичній логіці?