Недедуктивні умовиводи

Загальна характеристика і види недедуктивних (імовірних) умовиводів

Відомо, що відмітною рисою дедукції є отримання необхідних висновків із відомих істинних засновків, пояснення за допомогою встановлених причин їх наслідків.

Недедуктивні умовиводи - це міркування, у яких при істин­ності засновків не гарантується істинність висновків, хоча така істин­ність можлива. Тобто в недедуктивних міркуваннях між засновками і висновком не існує відношення логічного слідування. На відміну від дедуктивних умовиводів, недедуктивні міркування належать до неде- монстративних, тобто недоказових, оскільки висновок у них не має повної вірогідності. Недедуктивні умовиводи істотно полегшують пошук істини, але не гарантують її досягнення, оскільки з істинних засновків можна отримати як істинний, так і хибний висновок. Тому такі міркування мають ще іншу назву - імовірні умовиводи.

Недедуктивно мислити означає відповідно до досвіду припускати, винаходити гіпотези, які дають пояснення якому-небудь факту, події, явищу. Гіпотези, які витримали перевірку, стають засновками для де­дуктивних міркувань, доки не виявиться новий факт, який потребує висування та перевірки нових гіпотез. Цей процес не може бути зу­пинений або радикально змінений.

Отже, засновки в недедуктивних умовиводах лише з тим або ін­шим ступенем імовірності підтверджують висновок, що має характер гіпотези. Ступінь імовірності підтвердження не є постійною величи­ною, а змінюється в міру встановлення нових фактів, що підтверджу­ють або спростовують висновок, тому в сучасній логіці дослідження недедуктивних умовиводів ведеться на основі понять і методів обчис­лення ймовірностей. Ефективність імовірнісних умовиводів багато в чому залежить від того, наскільки кількість випадків, закріплених у засновках, буде: а) більшою, б) різноманітнішою, в) типовішою. Чим різноманітніші і чисельніші спостереження, з яких черпаються факти, що лежать в основі узагальнення, тим надійніший висновок. Недедуктивні умовиводи поділяються на індуктивні та традуктивні (за аналогією).

Індуктивні умовиводи

Індуктивними називаються умовиводи від знання меншого ступеня спільності до знання більшого ступеня спільності, від су­джень про одиничні факти до їх узагальнень. Тобто в таких міркуван­нях з одиничних або часткових суджень виводяться загальні суджен­ня, істинність яких не гарантується.

Наприклад:

Студенти НЮУ імені Ярослава Мудрого при вступі на магістер­ський рівень вищої освіти складають тест загальної навчальної прав­ничої компетентності.

Студенти НУ «Одеська юридична академія» при вступі на магіс­терський рівень вищої освіти складають тест загальної навчальної правничої компетентності.

Студенти юридичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка при вступі на магістерський рівень вищої освіти складають тест за­гальної навчальної правничої компетентності.

Студенти НЮУ імені Ярослава Мудрого, НУ «Одеська юридична академія», юридичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка навча­ються за спеціальностями «Право», «Міжнародне право», «Економіка».

Імовірно, усі студенти, які навчаються за спеціальностями «Пра­во», «Міжнародне право», «Економіка», складають тест загальної на­вчальної правничої компетентності.

Основною функцією індуктивних висновків у процесі пізнання є генералізація, тобто одержання загальних суджень. За своїм змістом і пізнавальним значенням ці узагальнення можуть мати різний харак­тер - від найпростіших узагальнень повсякденної практики до емпі­ричних узагальнень у науці.

Усі індуктивні міркування пов'язані з вирішенням проблеми ін­дукції - однієї з найскладніших і найцікавіших в історії пізнання. Люди постійно стикаються з новими фактами, які неможливо по­яснити, спираючись на вже існуючі закони, тому виникає потреба у відкритті нового закону або уточненні існуючих. Наприклад, у ма­ленькому населеному пункті, де всі один одного знають, скоєно зло­чин. Необхідно його розкрити, тобто побудувати переконливу версію події, що відбулася. При цьому в поведінці деякої людини виникли несподівані зміни. Знайомі цієї особи намагаються з'ясувати їх при­чину. Усі вони відтворюють, хоча й по-різному, одну й ту саму подію. Є факти, які неможливо пояснити існуючими способами, оскільки причини або закони, яким вони підкоряються, невідомі. Постає пи­тання: як на основі окремих фактів, подій отримати знання щодо при­чин або законів, яким вони підкоряються? У даному питанні полягає корінь сутності проблеми індукції - проблеми сходження від знання

одиничного до знання загального. Уся складність цієї проблеми по­лягає в неможливості сформулювати однозначний алгоритм її вирі­шення. Якщо при дедукції з істинних засновків - причин виводять істинний висновок - наслідок, причому перші більш відомі, ніж другі, то при індукції, навпаки, висновок, тобто наслідок, є більш відомим, ніж його причини - засновки. Дедукція пов'язана з припущенням, що всі альтернативи даним засновкам хибні. Індукція, навпаки, пов'язана з припущенням, що припустима будь-яка кількість гіпотез, аби вони були лише сумісними з пояснюваними фактами.

Термін «індукція» (від лат. inductio) означає «наведення», тобто мається на увазі процес наведення на думку, наближення до істини. Уперше цей термін зустрічається у Сократа (стосовно визначення по­нять), але в сучасному розумінні його почав використовувати Арісто- тель. Він використовував термін «індукція» в декількох сенсах, пер­шим досить чітко проводив розрізнення індукції як методу і як виводу. 170

З одного боку, терміном «індукція» Арістотель позначав розумо­вий процес, при якому в деякій дійсній ситуації чи події виділялася або ідентифікувалася деяка спільна ознака.

Сьогодні прийнято залежно від повноти і закінченості емпіричного дослідження розрізняти два види індуктивних умовиводів: повну і неповну індукцію.

Повна індукція має місце в тому випадку, коли висновок робиться на основі дослідження всіх елементів досліджуваного класу. Індуктивні умовиводи такого типу застосовують лише в тих випадках, коли мають справу із замкнутими класами, кількість елементів у яких є остаточною і легкодоступною для огляду (наприклад, класи держав у Європі, промислових підприємств у даному регіоні, навчальних дисциплін предметів в осінньому семестрі і т. д.). Якщо клас К складається з елементів {S₁, S₂, S3, S_ι}, кожен з яких має ознаку Р, то можна зробити висновок, що кожен елемент множини К має ознаку Р У цьому разі отримують достовірний висновок за схемою:

⁵¹ - ^Р

⁵² - ^Р

Наприклад, установлення того, що в позовній заяві до суду міс­тяться всі відомості відповідно до встановлених вимог її оформлення, оплачений судовий збір і витрати на інформаційне технічне забез­печення розгляду справи, додані до позовної заяви всі необхідні до­кументи, дозволяє з повною підставою зробити висновок про те, що спір слід передавати на судовий розгляд.

Неповна індукція - це умовивід, при якому узагальнення робиться на основі дослідження тільки частини елементів класу, щодо якого конструюється міркування. Якщо до класу К входять елементи {S₁, S₂, S3,..., SJ і кожен із них має ознаку Р, то, ймовірно, й інші елементи (S., S ) цієї множини мають ознаку Р. У цьому випадку висновок є ймовірним, а міркування здійснюється за такою схемою:

Наприклад, висновок умовиводу: «Студенти групи 18-20-03 Іва- нечко С., Олефір А., Піддубна І. підготували тези доповіді на конфе­ренцію “Логіка і право”. У даній групі навчаються 18 студентів. Отже, й інші студенти цієї групи також візьмуть участь у цій конференції» має ймовірний характер.

Неповна індукція поділяється на популярну і наукову.

У процесі багаторічної практики люди спостерігають стійку по­вторюваність певних ознак і на цій основі виникають узагальнення, які використовуються для пояснення явищ, ситуацій, які настали і для передбачення майбутнього. Неповна індукція називається по­пулярною, якщо при її застосуванні не використовується науко­ва методологія, тобто висновок про наявність певної ознаки в усіх предметів класу робиться шляхом переліку лише відомих предметів даного класу, у яких установлена наявність цієї ознаки. Прикладами 172

популярної індукції є народні прикмети щодо спостережень за по­годою, прогнозування їх впливу на врожай, пояснення причин роз­повсюдження хвороб, поведінки людей у певних ситуаціях, відносин між людьми тощо.

Популярна індукція - це міркування, у якому встановлення повторюваності ознак у деяких елементів класу відбувається шляхом їх простого перерахування. Звідси походить її інша назва - індукція через просте перерахування фактів. При цьому систематичний аналіз випадків, що підтверджують припущення загального характеру, не проводиться. Мета популярної індукції - констатація наявності по­вторюваності однорідних випадків. Ступінь імовірності істинного висновку в таких міркуваннях є невисоким, тому що такі індуктивні узагальнення ґрунтуються на виділенні поверхових, таких, що най­частіше впадають в очі, несуттєвих ознак. Популярна індукція харак­теризується тим, що досліджуються тільки відомі предмети певного класу, внаслідок чого подібного роду умовиводи найбільшою мірою піддані ризикові спростування. Традиційний і повчальний приклад такого міркування являє собою індуктивне узагальнення «Усі лебеді білі», що було отримано на основі простого перерахування випадків спостереження забарвлення лебедів, які зустрічалися у Європі. Ви­явлення чорних лебедів в Австралії відразу ж спростувало попереднє узагальнення. Висновки популярної індукції часто слугують почат­ковим етапом формування достовірних знань. Головна її цінність по­лягає в тому, що вона є одним із найбільш ефективних засобів здо­рового глузду і дає відповіді в багатьох життєвих ситуаціях, причому нерідко там, де застосування науки необов’язкове. На основі попу­лярної індукції у масовій свідомості сформульовано чимало прикмет, прислів’їв і приказок.

Англійський мислитель XVI-XVII ст. Френсіс Бекон удосконалив індукцію через перерахування, поєднавши її з експериментом. Напри­клад, шляхом простого спостереження можна встановити, що коли сонце освітлює предмети, вони нагріваються. Не можна навести всі можливі випадки, тому немає повної впевненості в тому, що це зав­жди так. У зв’язку з цим уже в ХХ ст. інший англійський філософ і ло­гік Б. Рассел навів притчу про курочку. Щодня хазяїн приходив і давав їй 30 зерняток. У курочки могла скластися повна впевненість, що так завжди і буде. Однак одного разу хазяїн прийшов не із зернятками, а з... ножем. Інтуїція підказує, що випадок з освітленням і нагріван­ням сонячним випромінюванням не схожий на випадок із курочкою. У першому випадку впевненість заснована на тому, що, наприклад, речі, які знаходяться в тіні, не нагріваються. Те, що ми називаємо в да­ному разі інтуїцією, є людським досвідом, заснованим на несвідомо­му і свідомому узагальненні експериментального досвіду людини, що накопичується протягом усього життя.

Наукова індукція - це встановлення повторюваності ознаки в деяких явищах класу на основі виявлення причинної залежності цієї ознаки від певних властивостей явища. У науковій індукції виходять з того, що досліджуваний клас К являє собою неоднорідну множи­ну з нерівномірним розподіленням ознаки Р у різних його частинах. Узагальнення відбувається на підставі аналізу та відбору фактів і під­кріплюється причинним зв'язком. Залежно від способів дослідження розрізняють: 1) індукцію методом відбору (селекції) та 2) індукцію методом виключення (елімінації). Висновок наукової індукції прий­нято вважати достовірним.

Індукція методом відбору (селекція) - це умовивід, у якому висновок про належність ознаки Р класу К ґрунтується на знанні про зразок (підклас), одержаний методичним відбором елементів із різних частин класу К.

Для того щоб забезпечити репрезентативність зразка, при його формуванні потрібно урізноманітнити умови спостереження, урахо­вувати специфіку, вагу та значущість прояву ознаки Р у різних части­нах класу К. Методи селекції широко використовуються там, де по­трібні експериментальні дослідження. Наприклад, у сільському гос­подарстві, біології, соціально-гуманітарних науках і т. ін.

Індукція методом виключення (елімінація) - це система умовиводів, у якій висновки про причини досліджуваних явищ буду­ються шляхом виявлення обставин, що підтверджують, і виключення обставин, що не задовольняють властивостям причинного зв'язку.

Методи елімінації широко використовуються, зокрема, у соціоло­гії, у правових науках. Наприклад, при аналізі та відборі даних щодо юридично значущої події. Пізнавальна роль елімінативної індук­ції - аналіз причинних зв'язків. Застосування елімінативної індукції пов'язане з певним огрубінням реальних взаємозв'язків між явища­ми, що виражається в таких допущеннях: кожна з обставин вважаєть­ся відносно самостійною і не вступає у взаємодію з іншими; виділені обставини розглядаються як повний їх перелік і передбачається, що дослідник не упустив інших обставин. Зазначені допущення в по­єднанні з основними властивостями причинного зв'язку становлять методологічну основу висновків елімінативної індукції, визначаючи специфіку логічного слідування при застосуванні методів установ­лення причинних зв'язків.

Причинним називають такий зв'язок між двома явищами, коли одне з них - причина передує іншому - дії і викликає його. Найваж­ливішими властивостями причинного зв'язку є загальність, послідов­ність у часі, необхідність і однозначність.

Загальність причинного зв'язку означає, що у світі не існує без­причинних явищ. Кожне явище має свою причину, яка може бути так чи інакше виявлена в процесі дослідження.

Послідовність у часі означає, що причина завжди передує дії. Оскільки причина завжди передує дії, то з багатьох обставин у про­цесі індуктивного дослідження відбирають лише такі, як проявилися раніше дії, що цікавить нас, і виключають із розгляду обставини, що виникли одночасно з нею і з'явилися після неї. Дія може настати вслід за причиною миттєво, наприклад, постріл із вогнепальної зброї відбу­вається негайно ж, як тільки відбудеться запалення капсуля в патро­ні, а може і через більш тривалий проміжок часу. Наприклад, симп­томи хвороби можуть проявитися через 7-18 днів після зараження; у соціальній сфері причинні зв'язки можуть здійснюватися протягом багатьох місяців і років, у геології - протягом століть і навіть тися­чоліть. Послідовність у часі - необхідна, але не достатня умова для виявлення причинного зв'язку. Визнання цієї умови достатньою не­рідко веде до помилки, яка називається post hoc, ergo propter hoc («піс­ля цього, отже, через це»). Помилка полягає в тому, що часто повто­рювана в часі послідовність яких-небудь двох явищ приймається за їх причинний зв'язок. Наприклад, півень кукурікає перед світанком, значить, кукурікання півня викликає схід сонця. Ця помилка часто є джерелом низки народних прикмет. Подібним же чином виникають різні марновірства, наприклад, сонячне затемнення розглядається як причина яких-небудь нещасть із тієї підстави, що колись сонячне за­темнення передувало їм у часі й т. п.

Дія може здійснитися лише за наявності причини, відсутність при­чини з необхідністю веде до відсутності дії, отже, причинний зв'язок характеризується властивістю необхідності.

Кожна конкретна причина завжди викликає цілком визначену, від­повідну їй дію. У цьому виявляється однозначний характер причин­ного зв'язку. Залежність між причиною та дією така, що видозміни в причині з необхідністю тягнуть за собою видозміни в дії і, навпаки, зміни в дії слугують показником зміни в причині.

Відзначені властивості причинної залежності виконують роль пізнавальних принципів, що раціонально спрямовують індуктивне дослідження і формують особливі методи встановлення причинних зв'язків.

Індуктивні методи встановлення причинних зв'язків

Джону Стюарту Міллю (1806-1873), одному з найвидатніших логіків і методологів ХІХ ст., належить спроба створити однаково переконливу теорію доведення як для математичних, так і для нема- тематичних наук. Якщо для першої групи наук, на думку Дж. С. Міл- ля, більшою або меншою мірою задовільною теорією доведення є силогістика Арістотеля, то для другої ніякої теорії доведення, яка б давала достовірні висновки, не існує. Дж. С. Мілль узагальнив результати досліджень своїх попередників і сформулював 5 мето­дів відкриття і доведення причинного зв'язку, які, за його задумом, мали б поставити гуманітарні й природничі науки на надійну осно­ву, а їх висновки зробити переконливими. Під причинним зв'язком Мілль розумів таке: подія А є причиною явища В, якщо і тільки якщо (1) В є необхідним для існування А і (2) ~B є необхідним для існування ~A, тобто виключаються ситуації, коли А є, а В - нема, а також коли А нема, а В є. Тобто коли подія А і наслідок В пов'язані причинним зв'язком, то вони рівною мірою необхідні один для од­ного. Це пояснює, чому Дж. С. Мілль одну й ту саму подію називає причиною і наслідком водночас. Методи наукової індукції отримали назву канонів Бекона - Мілля. Розглянемо ці методи встановлення причинних зв'язків, що уточнюють причини повторюваності ознаки в багатьох предметів.

1. Метод схожості - якщо якась умова F постійно передує на­станню досліджуваного явища Х у той час, як інші умови змінюють­ся, то ця умова, імовірно, є причиною явища Х.

Схема:

Метод схожості називають методом знаходження спільного в різ­ному, оскільки всі випадки помітно відрізняються один від одного, крім однієї обставини.

Наприклад, керівництво ТзОВ «NMN» запідозрило своїх співро­бітників у витоку з підприємства конфіденційної інформації стосовно розробки зразків нової продукції у 2021 р. Внутрішня служба безпеки ТзОВ «NMN» визначила коло осіб, які мали доступ до цієї інформа­ції, і склала таку таблицю:

На підставі цих даних керівник відділу безпеки ТзОВ «NMN» дійшов висновку, що винуватцем витоку конфіденційної інформації, імовірно, є Опанасенко, бо тільки він входив до групи розробників зразків нової продукції, а всі інші особи мінялися.

Логічний механізм індуктивного висновку за методом схожості припускає низку пізнавальних передумов:

1) потрібне загальне знання про можливі причини досліджуваного явища;

2) із попередніх повинні бути виключені всі обставини, що не є необхідними для досліджуваної дії і тим самим не задовольняють основної властивості причинного зв'язку;

3) серед множинності попередніх обставин виділяють схожі і по­вторювані в кожному з розглянутих випадків, що і буде ймовірною причиною явища.

Характерна для неповної індукції незакінченість досвіду проявля­ється в тому, що спостереження й експеримент не гарантують точного й повного знання попередніх обставин, серед яких іде пошук можли­вої причини. Незважаючи на проблематичність виводу, метод схожості виконує в процесі пізнання важливу евристичну функцію: він сприяє побудові плідних гіпотез, перевірка яких приводить до відкриття но­вих істин. Достовірний висновок може бути одержаний за методом схожості лише в тому випадку, якщо досліднику точно відомі всі по­передні обставини, що становлять замкнуту множинність можливих причин, а також відомо, що кожна з обставин не вступає у взаємодію з іншими. У цьому випадку індуктивне міркування набуває доказово­го значення.

2. Метод відмінності - якщо якась умова F має місце тоді, коли настає досліджуване явище Х, і відсутня тоді, коли цього явища немає, а решта умов залишаються незмінними, то F являє собою причину явища Х.

Метод відмінності називають методом знаходження різного в схо­жому, бо порівнювані випадки збігаються один з одним за багатьма властивостями. За методом відмінності порівнюють два випадки, в одному з яких досліджуване явище настає, а в іншому не настає; при цьому другий випадок відрізняється від першого лише однією об­ставиною, а всі інші є подібними.

Логічний механізм висновку за методом відмінності набирає форму модусу tollendo ponens розділово-категоричного умовиводу. Міркування за методом відмінності набуває доказового знання лише в тому разі, якщо є точне і повне знання попередніх обставин, що ста- 178

новлять замкнуту множину. Оскільки в умовах емпіричного пізнання важко претендувати на вичерпну констатацію всіх обставин, висно­вки за методом відмінності в більшості випадків дають лише пробле­матичні виводи. Проте за методом відмінності досягаються найбільш правдоподібні індуктивні висновки.

Метод відмінності застосовується як у процесі спостереження над явищами в природних умовах, так і в умовах лабораторного або ви­робничого експерименту. В історії економіки за методом відмінності було відкрито багато законів (наприклад, закон спадної граничної ко­рисності).

Продовжимо розглядати приклад із витоком конфіденційної ін­формації з ТзОВ «КММ». Керівник відділу безпеки ТзОВ «КММ» вирішив перевірити дані про співробітників, які працювали над про- єктом щодо випуску нової продукції в 1-му і 2-му кварталах 2021 р., і дійшов висновку, що винуватцем витоку конфіденційної інформації, ймовірно, є Опанасенко:

Треба зауважити, що хоча метод відмінності вважається одним із найнадійніших серед методів наукової індукції, однак він має певні обмеження в соціально-гуманітарних науках, зокрема в юридичній практиці. Так, щодо наведеного вище прикладу треба мати на увазі, що можлива змова інших осіб із метою поставити під підозру саме Опанасенка, тому отриманий за цим методом висновок підлягає подальшій перевірці.

3. Поєднаний метод схожості і відмінності - якщо два і більша кількість випадків, коли настає дане явище Х, схожі тільки в одній умові F, у той час як два і більше випадки, коли дане явище Х відсутнє, відрізняються від перших випадків тільки тим, що відсутня умова F, то ця умова F і є причиною Х.

Цей метод є комбінацією попередніх двох методів: висновок, який отримали за методом схожості, повторюється за допомогою методу відмінності. У такий спосіб шляхом аналізу низки випадків виявля­ють як схоже в різному, так і різне в схожому. Імовірність висновку в такому ускладненому міркуванні помітно зростає, бо поєднуються переваги методу схожості і методу відмінності, кожний з яких окремо дає менш надійні результати.

Порівняння даних у таблиці дає можливість дійти висновку, що коли над проєктом працював Опанасенко, відбувавася виток інформа­ції, а коли він не входив у робочу групу, витоку інформації і випуску продукції конкурентами не відбувалося.

4. Метод супутніх змін - якщо зі зміною умови F у тому ж ступені змінюється деяке явище Х, а інші обставини залишаються незмінни­ми, то ймовірно, що F є причиною Х.

Цей метод застосовується при аналізі випадків, у яких має місце видозміна однієї з попередніх обставин, супроводжувана видозміною досліджуваної дії. Змінам у наслідку завжди передують зміни у під­ставі.

Застосування методу супутніх змін також припускає додержання низки умов: необхідне знання про всі можливі причини досліджува­ного явища; із наведених обставин повинні бути еліміновані ті, які не задовольняють властивості однозначності причинного зв'язку; виді­ляють єдину обставину, зміна якої супроводжує зміну дії.

Попередні індуктивні методи ґрунтувалися на повторюваності або відсутності певної обставини. Однак не всі причинно пов'язані явища допускають нейтралізацію або заміну окремих складових їх факторів. Наприклад, досліджуючи вплив попиту на пропозицію, неможливо в принципі виключити сам попит. Так само, визначаючи вплив Місяця на величину морських припливів, неможливо змінити масу Місяця.

Єдиним способом виявлення причинних зв'язків за таких умов є фіксація в процесі спостереження супровідних змін у попередніх і на­ступних явищах. Причиною в цьому випадку виступає така попередня обставина, інтенсивність або ступінь зміни якої збігається зі зміною досліджуваної дії.

Залежності при супутніх змінах можуть бути прямими і зворот­ними. Пряма залежність означає: чим інтенсивніший прояв поперед­нього фактора, тим активніше проявляє себе й досліджуване явище, і навпаки - із падінням інтенсивності відповідно знижується й актив­ність або ступінь прояву дії. Наприклад, із підвищенням попиту на

продукцію відбувається збільшення пропозиції, із зниженням попи­ту пропозиція відповідно зменшується. Так само з посиленням або ослабленням сонячної активності відповідно збільшується або падає рівень радіації в земних умовах. Зворотна залежність виражається в тому, що інтенсивний прояв попередньої обставини сповільнює ак­тивність або зменшує ступінь зміни досліджуваного явища. Напри­клад, чим більша пропозиція, тим менша вартість продукції, або чим вища продуктивність праці, тим нижча собівартість продукції.

Міркування за методом супутніх змін застосовуються при вияв­ленні не тільки причинних, а й інших, наприклад функціональних, зв'язків, коли встановлюють залежність між кількісними характе­ристиками двох явищ. У цьому випадку важливого значення набуває врахування характерної для кожного роду явищ шкали інтенсивності змін, у рамках якої кількісні зміни не змінюють якості явища. У будь- якому випадку кількісні зміни мають нижню і верхню межі, які нази­ваються межами інтенсивності. У цих граничних зонах змінюється якісна характеристика явища і тим самим можуть виявлятися відхи­лення при застосуванні методу супутніх змін.

Наприклад, висновок про взаємозв'язок рівня злочинності й еко­номічної пасивності населення на ринку праці (наявність вільного часу створює умови для сприйняття значних обсягів інформації з різ­них джерел (перш за все Інтернету), яка далеко не завжди сприйма­ється користувачем досить критично. Дана інформація (часто хибна, але орієнтована саме на економічно пасивні групи населення на ринку праці), як правило, стає основою для деструктивної діяльності, зокре­ма для вчинення злочинів).

Будь-який процес кількісних змін має свої критичні точки, які слід ураховувати при застосуванні методу супутніх змін, який ефек­тивно діє лише в рамках шкали інтенсивності. Тому використання да­ного методу без урахування прикордонних зон кількісних змін може приводити до логічно некоректних результатів. Наприклад, висно­вок про зміну ціни на продукцію при падінні попиту (ціна спочатку зменшується до певної точки, а потім при подальшому падінні попиту збільшується).

4. Метод залишків - якщо складні умови здійснюють складну дію і відомо, що частина умов викликає певну частину цієї дії, то частина умов, що залишається, викликає частину дій, що залишається.

Міркування за методом залишків використовуються в процесі роз­слідування злочинів, головним чином у тих випадках, коли встанов­люють явну неспівмірність між причинами та наслідками в окремому випадку. Якщо дія за своїм обсягом, масштабом або інтенсивністю не відповідає відомій причині, то ставиться питання про існування якихось інших обставин.

Наприклад, повертаючись до аналізу ситуації щодо причетності співробітників до витоку конфіденційної інформації з ТзОВ «NMN», можна дійти висновку, що, ймовірно, Опанасенко діяв не один, а з ки- мося з інженерів інформаційно-технічного відділу, оскільки ця ін­формація зберігається в спеціалізованій базі даних із багаторівневою системою захисту.

Розглянуті методи встановлення причинних зв'язків за своєю ло­гічною структурою належать до складних міркувань, у яких власне індуктивні узагальнення будуються за участю дедуктивних виснов­ків. Спираючися на властивості причинного зв'язку, дедукція висту­пає логічним засобом елімінації випадкових обставин, тим самим вона логічно коректує та спрямовує індуктивне узагальнення.

Істинність висновку в недемонстративних умовиводах може мати різний ступінь імовірності. При повній індукції вона досягає 1, тоб­то висновок набуває достовірного характеру. Серед умов підвищен­ня ймовірності виводів при недедуктивних висновках найважливіше значення має істотність фіксованих у цих висновках зв'язків. Зв'язок А істотніше за зв'язок В тоді і тільки тоді, коли з висловлювань про зв'язок А випливає висловлювання про зв'язок В. Використовуючи це визначення, можна сформулювати таке твердження: чим істотні­ший зафіксований у засновках зв'язок, тим більш імовірним буде висновок. Дослідження принципів обчислення ймовірності виснов­ків при недедуктивних умовиводах привели до становлення особ­ливої логіко-математичної дисципліни - теорії ймовірностей, яка оперує статистичними узагальненнями, тобто умовиводами непов-

ної індукції, у яких установлена в засновках кількісна інформація про частоту певної ознаки в досліджуваній групі, яка переноситься у висновку на всю множину явищ цього роду. Логічний перехід від засновків до висновку, що має характер гіпотези, дає тут лише проб­лематичне знання.

Статистичні узагальнення

Статистичні узагальнення - це умовиводи неповної індук­ції, у яких установлена в засновках кількісна інформація про частоту певної ознаки в досліджуваній групі переноситься у висновку на всю множину явищ цього роду.

Логічний перехід від засновків до висновку в таких міркуваннях, що має характер гіпотези, дає проблематичне знання. Статистичні узагальнення пов'язані з аналізом масових подій (наприклад таких, як масові транспортні перевезення пасажирів і вантажів, народжува­ність і смертність людей, поширення захворювань, транспортні по­дії, динаміка злочинів та ін.). Аналіз масових подій ведеться шляхом вибіркового дослідження окремих зразків і логічного переносу одер­жаних результатів на весь клас. Базовими поняттями статистичних узагальнень є генеральна сукупність (або популяція) і зразок (або ви­бірка). При цьому міркування може йти як від вибірки до генеральної сукупності, так і навпаки. Статистична інформація витлумачується в термінах частотної інтерпретації ймовірності та відображає резуль­тати дослідження масових випадкових або повторюваних подій.

Загальна схема статистичного узагальнення при переході від ви­бірки до популяції:

К % елементів вибірки мають властивість Р,

Імовірно, К % елементів популяції притаманна властивість Р.

Загальна схема переходу від популяції до вибірки така:

К % елементів популяції мають властивість Р,

Імовірно, К % елементів вибірки матимуть властивість Р.

На відміну від індукції через перерахування за відсутності супе­речного випадку в засновках статистичного умовиводу фіксуються загальна кількість випадків m, що складають досліджувану групу або зразок; кількість випадків n, у яких присутня ознака, що досліджуєть­ся; частота появи цієї ознаки f(p).

Частота появи ознаки р у зразку S являє собою відношення кіль­кості сприятливих випадків n до загальної кількості досліджених явищ т:

Наприклад, статистична інформація про відвідуваність студентів показує, що в 95 із 100 випадків відвідуваність залежить від викладача й наявності іспиту. Виходить, при «лютому» викладачеві й наявності іспиту відвідуваність визначається як 95/100, тобто дорівнює 95%.

Ступінь обґрунтованості статистичного узагальнення залежить від специфіки дослідженого зразка або вибірки: їх величини стосовно по­пуляції та їх репрезентативності. Репрезентативність зразка (вибір­ки) означає міру його (її) презентації: наскільки розмаїтість елементів у зразку відображає їх розмаїтість у популяції. Старанність статистич­ного опису досліджуваного зразка і логічно коректне перенесення час­тоти ознаки на популяцію забезпечують високу ймовірність і тим са­мим практичну ефективність статистичних узагальнень. Чим ближче обсяг вибірки буде до обсягу популяції і чим різноманітнішими будуть випадки, що підтверджують статистичні узагальнення, тим обґрунто- ванішим буде узагальнення і нижчою ймовірність помилки.

Добре відомо, що численні прогнози й оцінки результатів виборів, популярність тих або інших рішень, рейтинг політичних діячів, пе­реваги виборців і опитування населення, маркетингові дослідження здійснюються саме на основі аналізу думок і відповідей порівняно невеликої частини людей, що складають вибірку з деякої генеральної сукупності. Для того щоб прогнози стали більш надійними, необхідно прагнути до того, щоб структура вибірки відображала структуру гене­ральної сукупності, з якої вона одержана.

Існують ретельно розроблені методика й техніка проведення ви­бірки, головна мета якої полягає в забезпеченні її репрезентативності. Наприклад, для проведення соціологічних опитувань особлива увага повинна бути приділена угрупуванню населення за віковими, націо­нальними, майновими, освітніми й іншими ознаками, щоб результати дослідження вибірки можна було перенести на всю генеральну су­купність, а одержаний висновок виявився більш правдоподібним. Не­рідко хибність прогнозів пов'язана з порушенням принципу неупере-

дженості відбору елементів вибірки. Це означає, що кожен елемент із генеральної сукупності з однаковою ймовірністю міг бути включений до складу вибірки. Нерідко порушення цієї вимоги відбувається не- усвідомлено внаслідок тих або інших суб’єктивних факторів (схиль­ностей, упереджень, усталених стереотипів мислення і т п.), а іноді й в угоду владі, заспокоєнню народу, через невірно зрозумілий патріо­тизм, самолюбство замовника тощо з метою одержання сприятливого прогнозу.

Наприклад, дослідженню підлягають психічні особливості людей, що вчинили злочини. З’ясуємо, чи дотримані тут методологічні вимо­ги щодо статистичних узагальнень подібного роду.

1. Статистичні узагальнення правомірно застосовувати при до­слідженні предметів, об’єднаних в одне ціле за загальними ознаками. Виділена група людей у нашому дослідженні утворює клас, який по­значимо літерою К.

2. Властивість, що переноситься з підкласу на весь клас, повин­на бути тісно пов’язана з властивостями, за якими виділена група К. У нашому прикладі ця вимога не дотримана, оскільки вчинення зло­чину не обов’язково пов’язане з психічними особливостями. Отже, потрібно обмежити клас К, наприклад досліджувати генеральну су­купність К’ - людей, що вчинили злочин у стані душевного хвилю­вання (афекту).

3. Вибір підкласу К’ для дослідження повинен здійснюватися за властивостями, не пов’язаними з властивістю, що переноситься. Тоб­то підклас S (вибірка) слід утворювати не за психічними особливос­тями людей.

4. Відбір слід здійснювати так, щоб представники всіх підкласів генеральної сукупності, утворених за ознаками, від яких може зале­жати ознака, що переноситься, мали можливість потрапити у вибірку. Наприклад, повинні бути охоплені всі віки правопорушників, усі гео­графічні області, усі категорії за освітою, способом життя, професія­ми і т. д.

5. При відборі предметів для дослідження з утворених підкласів генеральної сукупності слід додержуватися принципу пропорційнос­ті, тобто з більшого класу відбирати більшу кількість предметів.

Третій, четвертий і п’ятий принципи інакше можна сформулювати так: представники для дослідження повинні бути повноважними.

6. Виділивши підкласи, з яких слід здійснювати вибірку, потрібно правильно встановити кількість об'єктів, що піддаються досліджен­ню. Закономірності, якими регулюються випадкові масові явища, мо­жуть бути виявлені лише при досить великій кількості спостережень.

7. Перенесення властивості з підкласу на весь клас слід здійсню­вати з обережністю, тобто при перенесенні враховувати можливість помилок.

Редуктивні міркування

Редукція (від лат. reductio - скорочення) полягає у зведенні в про­цесі дослідження одного явища до іншого, однієї задачі чи проблеми до іншої з метою її спрощення. Редукцію застосовують до складних явищ, які не можна вивчити без абстрагування від багатьох його властивостей, наприклад при моделюванні складних процесів. Най­простішими прикладами редуктивних висновків є ті з них, що буду­ються за неправильними схемами умовно-категоричного силогізму:

Як бачимо, у першій із них хід думки спрямований від стверджен­ня консеквента до ствердження антецедента, у другій - від запере­чення антецедента до заперечення консеквента. І в тому, і в іншому випадку він не відповідає логічному закону, висновок із необхідністю не випливає із засновків і тому є ймовірнісним. Проте саме редукція є типовою для висунення версій на стадії попереднього слідства.

Традукція (умовиводи за аналогією)

Міркування, засновані на дослідженні схожості або подібності між явищами, відіграють значну роль і в науковому пізнанні, і в по­всякденних міркуваннях. Аналогія пов'язана з перенесенням знання з одних предметів і явищ на інші. Результати умовиводів за аналогією мають правдоподібний характер. Ступінь їх імовірності може колива­тися в широких межах, починаючи від хибних і закінчуючи такими, що наближаються до повної вірогідності.

Кожен конкретний предмет або явище, володіючи низкою влас­тивостей, являє собою не випадкову комбінацію ознак, а певну їх єд­ність. Якою б малозначною не була та або інша ознака, її існування

і зміна завжди зумовлені станом інших сторін предмета або зовніш­ніх умов. У науці та практичній діяльності нерідко досліджуються одиничні явища, щодо яких ще не одержані узагальнення. У цих ви­падках установлюють невідому ознаку явища, спираючись на рані­ше набуті знання про інше схоже одиничне явище, тобто уподібню­ють одне явище іншому. При уподібненні знання про нові ознаки предмета здобувається не простим спостереженням, а шляхом логіч­ного перенесення ознаки з одного предмета на інший. У його основі лежить здогад про те, що властивість, яка належить предметам відо­мої групи і зустрічається в них разом із деякою сукупністю інших властивостей, належатиме крім цих предметів ще одному предмету, схожому із предметами групи, оскільки він має ту саму сукупність властивостей. Можливий не тільки перехід від властивостей одного предмета до властивості іншого, але і від властивостей групи пред­метів до властивостей окремого предмета. У цьому випадку відбу­вається умовивід від уже з’ясованої часткової схожості між пред­метами групи й окремим предметом до більш повної та глибокої схожості між ними.

Традукція (аналогія) - недемонстративний умовивід про належ­ність деякому об’єкту певної ознаки (властивості або відношення), яка називається переносимою, на основі схожості в суттєвих ознаках з іншим об’єктом, що дозволяє знаходити схожість різного.

Установлення схожих ознак у порівнюваних предметах слугує основною передумовою умовиводу за аналогією. Висновок буде спро­можним лише в тому разі, якщо буде виявлена і зафіксована схожість не в будь-яких, а лише в суттєвих ознаках. Відсутність такої схожості робить умовивід за аналогією неспроможним. Спроможність виснов­ків за аналогією визначається головним чином характером вихідного знання про порівнювані об’єкти; про схожість уподібнених предме­тів, відмінності між ними, залежності між ознаками схожості й озна­кою, що переноситься.

У випадку аналогії між окремими предметами умовивід не завжди дає цілком надійні висновки, оскільки щодо них важко провести по­рівняння за наявністю істотних ознак. У випадку аналогії між групою та окремим предметом висновки більш спроможні, бо сама група за­здалегідь виділена за окремим набором істотних відмінних ознак.

Важливою умовою обґрунтованості висновків за аналогією є врахування тих ознак, за якими розрізняють предмети, що уподіб­нюються. В одних випадках відмінність може бути несуттєвою, тоб­то сумісною ознакою, що переноситься. Але можуть зустрічатися властивості, що перешкоджають перенесенню ознак з одного пред­мета на інший. Вони несумісні зі властивостями або відносинами, що переносяться. Якщо в предмета В поряд з ознаками схожості Р, К, L виявляють ознаку М, несумісну з ознакою Т, що переноситься, або особливу умову, що перешкоджає її прояву, то ця обставина вза­галі виключає застосування аналогії. Чим складніші досліджувані системи, тим непомітнішими можуть стати їх несумісні характерис­тики.

У традиційній логіці розрізняють аналогії властивостей та ана­логії відносин. У першому випадку предмети порівнюються за їх властивостями. В аналогії відносин хоча предмети можуть бути і не­схожими, але відносини, якими пов'язані елементи, є подібними (або аналогічними).

Аналогія властивостей - це умовивід за аналогією, у якому роль ознаки, що переноситься, відіграє ознака-властивість. Логічною осно­вою перенесення ознак в аналогіях подібного роду виступає схожість предметів, що уподібнюються, у суттєвих ознаках-властивостях.

Схема аналогії предметів у загальному вигляді така:

Предмет А має властивості а, в, с, е, р.

Предмет У має властивості а, в, с, е.__________

Імовірно, предмет У володіє також властивістю р.

Наприклад, аналогія вивчення різних видів правопорушень до­зволяє зробити висновки про їх загальні підстави, ознаки, закономір­ності.

Аналогія відносин - це умовивід за аналогією, у якому ознакою, що переноситься, є ознака-відношення. Аналогія відносин лежить в основі широко використовуваного в науці, техніці і підприємниць­кій практиці методу моделювання, коли вивчення відносин між пара­метрами моделі переносять на реальний об'єкт або процес.

Схема міркування за аналогією відносин така:

Предмет А знаходиться у відношенні К до предмета В.

Предмет М знаходиться у відношенні Кх до предмета Т

Імовірно, властивості, що лежать в основі відносин А до В і М до Т, також подібні.

Наприклад:

1. Х є батьком (відношення R₁) неповнолітнього сина Y; M є дідом (відношення R₂) і єдиним родичем неповнолітнього онука N.

2. Відомо, що у випадку батьківських відносин (R₁) батько зобо­в’язаний утримувати свою неповнолітню дитину. З огляду на певну схожість між відносинами R₁ і R₂ можна виснувати, що для R₂ теж характерна певна властивість, а саме: обов’язок діда у певній ситуації утримувати онука.

Ступінь правдоподібності умовиводів за аналогією, у яких ідеться про відносини, можна підвищити, якщо ці відносини точно формулю­ються математичною мовою, а при перенесенні їх з моделі на прото­тип дотримуються вимоги теорії подібності. У зв’язку з цим аналогію поділяють на: точну (строгу) і неточну (нестрогу).

Розподіл умовиводів за аналогією на точну і неточну здійснюєть­ся на підставі відмінності в характері вивідного знання. Головною ознакою, що характеризує точну аналогію, є наявність необхідного зв’язку ознак схожості з ознакою, що переноситься. Якщо предмет А має ознаки Р, К, С, Е, а предмет В - ознаки Р, К, С і із сукупності ознак Р, К, С із необхідністю випливає Е, то предмет В обов’язково має ознаку Е.

Точна аналогія - єдиний вид умовиводів за аналогією, що дає до­стовірне (необхідне) знання, коли ймовірність виводу дорівнює 1. Точна аналогія застосовується в наукових дослідженнях, у матема­тичних доказах.

Неточна аналогія - це таке уподібнення, коли залежність між схожими ознаками й ознаками, що переносяться, мислиться як не­обхідна лише з більшим або меншим ступенем імовірності. У цьо­му випадку, знайшовши в іншому предметі ознаку схожості, можна лише в логічно ослабленій формі зробити висновок про належність ознаки, що переноситься. Якщо хибне судження позначити через 0, а істинне - через 1, то ступінь імовірності виводів за неточною ана­логією лежить в інтервалі від 1 до 0: 0 < Р(а) < 1. Неточні аналогії часто зустрічаються в гуманітарних науках, при моделюванні реаль­них об’єктів. Висновок за неточною аналогією не має доказової сили.

Якого б ступеня ймовірності не був висновок, це всього лише здогад щодо ще не доведених рис предмета або явища. Але в здогадах про схожість між явищами і предметами природи аналогія часто виявля­ється надзвичайно плідною формою міркування.

Для підвищення ступеня ймовірності висновків за неточною ана­логією слід виконати низку умов:

а) кількість загальних ознак для зразка і суб'єкта аналогії повин­на бути по можливості значною, хоча сама по собі кількість не забез­печує надійності висновку;

б) схожі ознаки, що слугують підставою аналогії, повинні бути суттєвими для порівнюваних предметів (аналогія на основі схожості несуттєвих ознак типова для ненаукового і нерозвиненого мислення);

в) загальні ознаки повинні бути по можливості більш різнорід­ними;

г) необхідно враховувати кількість і істотність пунктів відмін­ності;

д) ознака Q, що переноситься, повинна бути того самого типу, що і схожі ознаки P₁, P..., P_n, що становлять підставу аналогії, і бути пов'язана з ними.

Як і при індукції, доцільно відрізняти наукову аналогію від по­пулярної за ступенем імовірності їх виводів. У науковій аналогії здій­снюється ретельний відбір властивостей і відносин, що переносяться, за ступенем їх істотності, а також внутрішнього зв'язку ознаки, що переноситься, з іншими ознаками. У популярній аналогії найчастіше беруться властивості і відносини, які не мають внутрішнього зв'язку, але в явній формі спостерігаються, і тому в багатьох випадках така аналогія виявляється хибною або невірною.

Прикладами хибних аналогій є уподібнення суспільства живому організму, соціальних конфліктів - боротьбі біологічних видів за іс­нування і т. ін. Хоча вони і здаються на перший погляд зрозумілими і переконливими, але не розкривають сутності суспільних процесів, їх відмінності від явищ, що відбуваються в органічному світі, а тим самим не наближають нас до істини, а ведуть від неї. Якщо аналогія будується науково, то вона слугує одним з ефективних засобів еврис­тичного пошуку, особливо коли вона поєднується з матеріальним або концептуальним моделюванням досліджуваних процесів.

Аналогія також має досить широку сферу застосування в юридич­ній теорії та практиці. Міркування за аналогією застосовуються, зо­крема, при проведенні правової оцінки, у процесі розслідування, при проведенні криміналістичних експертиз. Аналогія в правовому про­цесі виникає з об’єктивної суперечності між наявністю конкретних суспільних відносин, що вимагають правового регулювання, і відсут­ністю відповідних прямих норм. У праві відображенням цієї супе­речності є поняття прогалини, а аналогія виступає одним із засобів вирішення такої суперечності. Залежно від характеру прогалини в те­орії права вживаються поняття «аналогія закону» і «аналогія права».

Аналогія закону - це юридична оцінка діяння, не передбаченого законом, за тією нормою, під деякі ознаки якої дане діяння підпадає. Аналогія права означає застосування загальних засад і принципів правового регулювання за відсутності можливості застосувати до конкретного випадку норму, що відображала б подібні випадки, тоб­то при неможливості використовувати аналогію закону. Застосування аналогії права й аналогії закону в Україні обмежено і регулюється від­повідними законодавчими актами.

Відповідно до теорії та правової практики аналогія в правовій оцінці допускається при дотриманні певних умов:

1) потрібна відсутність у системі права норми, яка б прямо перед­бачала певний вид відносин;

2) застосовувана за аналогією норма права повинна передбачати схожі за своїми істотними ознаками відносини при неістотності від­мінностей.

Наприклад, логічна структура умовиводу за аналогією при оцінці діяння в суді:

1. Передбачена законом дія di має ознаки P, Q, M і правовий на­слідок S.

2. Не передбачена законом дія d2 має ознаки P, Q, N._____

До d2 застосовний передбачений для d₁ правовий наслідок S.

При цьому схожі для дій di і d2 ознаки P і Q повинні бути юридично істотними, такими, що визначають рід правовідносин. Крім схожих, порівняльному аналізу підлягають також ознаки M і N. Перенесен­ня ознаки в даному випадку правового наслідку S буде виправданим лише в тому разі, якщо ознаки M і N будуть видовими, причому озна­ка N не буде суперечити правовому наслідку S.

До аналогії права належать ті випадки, коли суд через відсутність прямої вказівки в законі про спосіб вирішення даного питання звер­тається до наявних рішень з аналогічних питань. Аналогія в процесі розслідування допускається при порівнянні конкретної справи з ра­ніше дослідженими одиничними випадками для того, щоб з'ясувати схожість між ними і на цій основі, уподібнивши одну подію іншій, знайти раніше невідомі ознаки й обставини злочину. Наприклад, у справі про квартирну крадіжку слідчий звернув увагу на те, що зло­чинці проникли у квартиру в той час, коли господарка розвішувала у дворі випрану білизну. У декількох інших справах про квартирні крадіжки злочинці використовували аналогічну обставину для про­никнення у квартиру. Здогад на основі аналогії надалі був підтвердже­ний: виявилося, що квартирні крадіжки були вчинені однією і тією самою злочинною групою.

Аналогія в разі проведення криміналістичної експертизи допуска­ється при додержанні таких основних умов:

1. Виявлення схожості в стійких, повторюваних ознаках при ви­падковому характері відмінностей.

2. Виявлення якісно неповторної, індивідуальної залежності між схожими ознаками.

Наприклад, аналогія допустима при проведенні таких видів кри­міналістичних експертиз:

- при встановленні особи за ознаками зовнішності, за відбитками пальців, слідами ніг, рук, зубів і т. д.;

- при встановленні виконавця тексту або підпису;

- при встановленні зброї за стріляними кулями і гільзами;

- при встановленні інструментів, знарядь злому;

- при встановленні транспортних засобів за їх слідами і т. п.

Значення аналогії в юридичній теорії та практиці визначається тим, що вона розширює сферу застосування існуючих норм права і тим са­мим слугує зміцненню правопорядку, її застосування дозволяє обме­жити кількість чинних норм права. Вирішення конкретного питання за аналогією суворо індивідуально і не має обов'язкової сили стосовно інших схожих випадків. Разом із тим застосування аналогії у відповід­них випадках є обов'язковим. Суд не може ухилитися від вирішення питання, якщо немає відповідної норми або вона є неповною.

__________ Контрольні питання

1. Що таке умовивід? Яка структура умовиводу? Які існують види умовиводів?

2. Чим безпосередні умовиводи відрізняються від опосередкованих?

3. Які види безпосередніх умовиводів ви можете назвати?

4. Чим простий силогізм відрізняється від складного?

5. Чим категоричний силогізм відрізняється від інших силогізмів? Які існують різновиди категоричного силогізму? Що таке правильний модус категоричного силогізму?

6. На яких аксіомах ґрунтується силогізм?

7. Чи можливо в категоричному силогізмі з двох ствердних засновків отримати заперечний висновок?

8. У яких випадках висновок з категоричного силогізму неможливий?

9. Чому в еквівалентно-категоричному силогізмі правильних модусів більше, ніж в умовно-категоричному?

10. Що таке розділові умовиводи? Проаналізуйте найпоширеніші по­милки розділово-категоричного силогізму.

11. Що таке ентимема? Які бувають види ентимем?

12. У чому полягає особливість імовірнісних умовиводів?

13. Які види ймовірнісних умовиводів ви знаєте? Чи можна за допомо­гою ймовірнісних умовиводів отримати достовірне знання?

14. Які типові помилки допускаються в недедуктивних умовиводах?

15. Що таке індукція? Які види індукції ви знаєте?

16. Які індуктивні методи встановлення причинних зв'язків ви знаєте?

17. Які умови підвищення ймовірності виводів при недедуктивних ви­сновках?

18. Що таке міркування за аналогією?

19. Які види міркувань за аналогією ви знаєте?

20. Яка роль імовірнісних умовиводів у юридичній практиці?