Недедуктивні умовиводи

Усі опосередковані умовиводи, які ми розглядали у пунктах 2 і З, мали дедуктивну природу, тобто у своїх міркуваннях ми рухалися від більш загального знання до менш загального (часткового або одинич­ного).

А). Поняття “індукція” має два основних значення: по-перше, індукція — це метод пізнання (на ньому базується один із різновидів гіпотез), який полягає у переході знання від констатації тих або інших одиничних подій (фактів дійсності) до формулювання загальних припу­щень, що за подібних умов ці явища знову матимуть місце; по-друге, індукцією називають умовивід, в якому з одиничних суджень-зас- новків виводять часткове або загальне судження-висновок (тобто рух знань відбувається від менш загального знання до більш загального).

Вирізняють два основні види індукції: повну і неповну.

Повна індукція — це індуктивний умовивід, у якому на підставі знання про наявність конкретної ознаки у кожного окремого предмета даної множини робиться висновок про наявність цієї ознаки у всіх предметів цієї множини.

Розглянемо схему повної індукції:

У схемі є вказівка на ту обставину, що множина має складатись із обмеженої КІЛЬКОСТІ елементів (l≤nПредмет В має ознаки: а, Ь, с.

3. Імовірно, що предмет В має ознаку d.

Аналогія відіграє надзвичайно велику роль у науці й практичній життєдіяльності людей. За аналогією було зроблено видатні відкриття в астрономії, фізиці та інших науках. Традиційно виділяють два види аналогій: аналогію властивостей і аналогію відношень.

Аналогія властивостей має місце тоді, коли ми уподібнюємо два предмети (або дві множини предметів) за їх властивостями. Наприклад:

1. Земля є планетою Сонячної системи, вона обертається навколо своєї осі, має гравітацію, магнітні полюси, атмосферу, воду, полярні шапки, біосферу.

2. Марс є планетою Сонячної системи, він обертається навколо своєї осі, має гравітацію, магнітні полюси, атмосферу (правда. більш розріджену й з іншим хімічним складом, ніж на Землі), воду (але переважно у вигляді окисів, червоний колір планети є результатом окислення водою інших речовин), полярні шапки (але це не лід, а замерзлий вуглекислий газ).

3. Марс має (або мав) біосферу.

Висновок цього умовиводу в наш час є лише гіпотезою, істинність якої підтвердить або заперечить подальший розвиток науки.

Аналогія відношень має місце тоді, коли ми уподібнюємо два пред­мети (або дві множини предметів) на основі відношень, що існують між ними (або між членами цих множин).

Щоб проілюструвати цей умовивід, згадаймо, яким чином було підтверджене положення, що Земля обертається навколо Сонця. Це при­пущення висунув Микола Коперник, але він не навів вагомих доказів на його користь. Твердження Коперника суперечило даним тогочасної науки і, певною мірою, здоровому глузду. Наприклад, Мартін Лютер сказав, що це найбільша дурниця з тих, які він чув. Видатний математик і астроном Tixo Браге наводив досить переконливі докази проти теорії Коперника. Лише Галілео Галілей і Кеплер підтримали ідею Коперни­ка. Галілео Галілей використав телескоп для спостереження за небесни­ми об’єктами. Він відкрив чотири супутники Юпітера й висунув кілька аргументів на користь теорії Коперника. Наприклад, такий:

1. Місяць обертається навколо Землі, оскільки має масу, меншу за масу Землі.

2. Юпітер має супутники, які обертаються навколо нього, оскіль­ки він має масу більшу за своїх супутників.

3. Планети Венера, Марс, Юпітер, Сатурн і (ймовірно) Земля обертаються навколо якогось космічного тіла, яке, таким чи­ном, повинно мати масу більшу за їх власні.

4. Таким космічним тілом може бути лише Сонне.

5. Отже, планети (у тому числі Земля) обертаються навколо Сонця.

Нині істинність висновку цього умовиводу не викликає жодних сумнівів, але за часів Галілея це була досить смілива гіпотеза, яку він висунув, виходячи з аналогії відношень, що існують між супутниками і планетами й мають існувати між планетами та Сонцем.

В). Гіпотеза у широкому розумінні цього слова є припущенням про існування закономірного зв’язку між явищами, причини яких залиша­ються ще невідомими. Окрім широкого розуміння існують і вужчі тлу­мачення цього поняття: по-перше, гіпотеза — це особливий вид припу­щень про такі форми зв’язків між явищами, які неможливо цієї миті без­посередньо спостерігати, проте вважається, що вони існують; по-друге, гіпотеза — це складний науковий метод, який включає в себе як виведення певного припущення, так і його наступне доведення; по-третє, гіпотеза — це особливий вид умовиводу, висновок якого є певним припущенням.

З логічного погляду гіпотези не мають власної структури. Ix мож­на звести до неповної індукції, аналогії, неправильних видів умовно- категоричного умовиводу тощо.

У науковій методології нараховують значну кількість різновидів гіпотез (описову, пояснювальну та ін.). З логічного погляду всі вони зводяться до загальних, часткових і одиничних гіпотез.

Загальна гіпотеза — це припущення про існування певного законо­мірного зв’язку між всіма предметами чи явищами певної множини.

Часткова гіпотеза — це припущення про існування певного зако­номірного зв’язку між частиною предметів або явищ даної множини.

Одинична гіпотеза висувається стосовно одного предмета чи явища.