Правила доведення і можливі логічні помилки в доведенні

Доведення являє собою логічно необхідний зв'язок аргументів і виведеної з них тези. Недопущенню помилок у доведенні сприяє до­тримання спеціальних правил. Логічна культура передбачає не лише вміння міркувати послідовно й доказово, з дотриманням вимог ло­гіки, а й здатність виявляти в міркуванні логічні помилки та підда­вати їх кваліфікованому аналізу.

Відповідно до структури доведення розділимо ці правила і помил­ки на три групи: по відношенню до тези, по відношенню до аргумен­тів, по відношенню до форми доведення.

Правила і помилки по відношенню до тези

1. Визначеність тези (тезу потрібно сформулювати чітко та ясно).

Потрібно з'ясувати, чи всі нелогічні терміни, що містяться у фор­мулюванні тези, усім цілком зрозумілі. Якщо є незрозумілі або дво­значні слова, то їх слід уточнити, наприклад, шляхом визначення.

Необхідно виявити логічну форму тези. Якщо теза є судженням, у якому щось стверджується або заперечується про предмети, то по- 202

трібно з'ясувати, чи про всі предмети йдеться в судженні або лише про деякі. Слід уточнити, у якому значенні вжиті сполучники «і», «або», «якщо... то...» і т. ін. Також доцільно уточнити час, про який іде мова в судженні, наприклад уточнити, чи стверджується, що певна властивість належить предмету завжди або вона належить йому іноді: уточнити значення таких слів, як «сьогодні», «завтра» і т. ін. Спрос­товувати такі твердження важко, оскільки вони не є ясними. Потрібно вимагати від опонента уточнити такі твердження.

2. Незмінність тези.

Теза має залишатися тотожною сама собі. Теза не повинна зміню­ватися в процесі доведення без спеціальних попереджень.

З порушенням цього правила пов'язані помилки:

1.

2. Підміна тези: заміщення її в ході доведення якимось іншим, найчастіше близьким їй за формою або змістом положенням. Ця по­милка веде до того, що явно висловлена теза залишається без до­ведення, але в той же час створюється враження, ніби вона надійно обґрунтована. Теза може звужуватися, тоді доведення є недостатнім і сама теза залишається недоведеною. Теза може також розширювати­ся. У цьому випадку виникає ризик довести, як кажуть, «занадто ба­гато». Для обґрунтування більш широкої тези потрібні і більш широкі підстави. І може виявитися, що з них випливає не лише вихідна теза, але і якесь інше, уже неприйнятне твердження. Латинське прислів'я говорить саме про таку небезпеку: «Хто доводить багато, той нічого не доводить».

Різновидом помилки «підміна тези» є посилання на особисті якос­ті людини при доведенні чи спростуванні. Цю помилку роблять у ви­падках, коли замість того, щоб доводити або спростовувати тезу, ха­рактеризують людину, яка висунула цю тезу, або людину, про яку йде мова в тезі. Так, досить часто адвокати в суді замість того, щоб дово­дити, що підозрюваний є невинуватим, перераховують властиві йому моральні якості і т. ін. Іноді в суперечці замість того, щоб доводити, що людина не має рації, кажуть, що вона ще молода, недостатньо все розуміє або що вона у такому віці (похилому), коли вже часто роблять помилки.

3. Ослаблення тези. Коли висувається твердження, яке важко або неможливо обґрунтувати, а потім відбувається підміна цього твер­дження іншим, більш слабким, яке можна довести.

4. Логічна диверсія. Цей прийом полягає в навмисному переве­денні розмови на іншу тему, яка добре знайома супротивнику.

Правила і помилки по відношенню до аргументів

1. Аргументи повинні бути істинними і доведеними.

Аргументи повинні бути повністю обґрунтованими (логічно або фактично). При порушенні цього правила виникають помилки «ос­новна помилка» (прийняття за істину хибних аргументів) і «гіпоте­тичні підстави».

Найбільш частою є «основна помилка». Здійснюючи цю помилку, як аргумент наводять необґрунтоване твердження, що є до того ж хибним. Однак при цьому про хибність аргументу той, хто доводить, не знає. Аргумент може бути помилковим унаслідок внутрішньої су­перечності. Таким є твердження Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю».

Закони логіки гарантують істинний висновок, тільки коли всі прийняті підстави істинні. Якщо хоча б одна з них хибна, упевненості в істинності виведеної тези немає, а це означає, немає і доведення.

2. Автономне обґрунтування аргументів. Аргументи повинні обґрунтовуватися незалежно від тези. Доведення не повинно місти­ти в собі кола. При порушенні цього правила виникає помилка «коло в доведенні». Це відбувається, коли теза обґрунтовується за допомо­гою аргументів, а якийся з аргументів, у свою чергу, обґрунтовують за допомогою тези. Істинність доказуваного положення обґрунтовується за допомогою цього ж положення, висловленого, можливо, у дещо ін­шій формі.

3. Аргументи повинні бути достатніми для даної тези. При по­рушенні цього правила виникають помилки «поспішне доведення» і «надмірне доведення». «Поспішне доведення» виникає при недо­статності аргументів. «Надмірне доведення» виникає при наявності надлишкових аргументів.

4. Несуперечність аргументів (аргументи не повинні суперечити один одному).

Правила і помилки по відношенню до форми доведення (демонстрації)

Обґрунтування або критика повинні будуватися за правилами від­повідного виду умовиводу. При порушенні цього правила виникає помилка «уявного наслідку», де відсутній зв'язок між аргументами і тезою.

Помилка «уявного наслідку» має місце і в тих випадках, коли для обґрунтування тези наводять логічно не пов'язані з тезою аргументи. Серед безлічі такого роду вивертів назвемо наступні:

«Дамський (жіночий) аргумент». Помилка полягає в посиленні аргументу протилежного боку до такої міри, що він виявляється хиб­ним. Прикладом може бути випадок, коли чоловік скаржиться на дру­жину, що вона погано зустріла його гостя.

«Подвійна бухгалтерія». Один і той самий аргумент вважається в одному випадку істинним (якщо це вигідно), а в іншому - хибним (якщо це невигідно).

«Аргумент у зв'язці». Наприклад, характеризуючи предмети, до яких прагнуть виробити негативне ставлення в супротивника, одно­часно говорять про речі, до яких уже вироблено негативне ставлен­ня. Супротивник неусвідомлено переносить негативні властивості на перші предмети.

«Адвокатський виверт». Той, хто сперечається, вважає своїм ар­гументом хибне твердження супротивника. Наприклад, прокурор не­правильно кваліфікує діяння (воно повинно бути кваліфіковано за статтею, що вимагає суворішого покарання), а адвокат із ним пого­джується, видає це і за свою думку.

«Свинячий аргумент». Ваш опонент помилився, може бути, об­мовився або допустив описку, а потім виправився. Ви ж продовжуєте звинувачувати його в цій помилці.

Аргумент до авторитету. Посилання на авторитетну особистість чи колективний авторитет замість конкретного обґрунтування тези. При аргументації можна посилатися на авторитети (особи, спільно­ти і т. ін.), але при цьому потрібно виконувати такі умови: а) кожен авторитет повинен бути фахівцем у певній галузі; на висловлювання авторитету, що стосуються такої галузі, можна посилатися; б) поси­лання на авторитети - лише ймовірні докази; їх слід використовувати лише для підтвердження прямих доказів; в) потрібно наводити думки, отримані в результаті аналізу контексту, а не слова, «висмикнуті» з контексту. Описувана помилка перетворюється на «брехливий аргу­мент», якщо авторитети вигадані або якщо наводяться твердження, які авторитет не робив.

«Паличний аргумент». Використання як аргументів думки особи, від якої опонент залежить, наприклад думки начальника.

«Аргумент до особистості». Залежить від вказування на негатив­ні якості особистості або на якості, що видаються за негативні.

«Аргумент до користі». Замість логічного обґрунтування тези агі­тують за його прийняття тому, що так вигідно в морально-політично­му або економічному відношенні.

Аргумент до сили - замість логічного обґрунтування тези вдають­ся до примусу - фізичного, економічного, адміністративного, мораль­но-політичного та інших видів впливу.

Аргумент до невігластва - використання необізнаності опонента в якомусь питанні, про яке, як заздалегідь відомо, він не знає. Цей ви­верт є дуже дієвим, тому що люди часто бояться зізнатися в тому, що вони чогось не знають.

Доводи до публіки. Застосовуючи цей прийом, впливають на по­чуття присутніх (замість наведення аргументів). Наприклад, єпископ, критикуючи тезу про походження людини від мавпи, звернувся до присутніх із питанням, у кого з них предками були мавпи.

Аргумент до співчуття виявляється в тих випадках, коли за­мість реальної оцінки конкретного вчинку вдаються до жалості, співчуття. До цього аргументу вдаються зазвичай у тих випадках, коли мова йде про можливе засудження або покарання особи за ско­єні вчинки.

«Надмірна прискіпливість до аргументів». Виверт полягає у ви­мозі доводити те, істинність чого очевидна.

«Брехливий аргумент» полягає в приведенні як доказів тверджень, неправдивість яких відома тому, хто доводить. Варіантом «брехли­вого аргументу» є «жартівливий брехливий аргумент» і «тактичний брехливий аргумент».

Брехливий аргумент як передумова питання. Аргумент висловлю­ють у вигляді питання, передумова якого є помилковою. Припусти­мо, ведеться суперечка про доцільність скасування смертної кари як кримінального покарання. Прихильник скасування запитує опонента: «Ви особисто зараз готові вбити людину, засуджену до вищої міри покарання?»

На окрему увагу заслуговують паралогізми і софізми. Логічна по­милка, допущена ненавмисно, несвідомо, як результат необізнаності в логічних правилах мислення, називається паралогізмом.

П а р а л о г і з м не є по суті обманом, тому що не пов’язаний з наміром підмінити істину брехнею. Висока логічна культура мис­лення, суворе застосування логічних законів і правил допоможуть усунути ці логічні помилки.

С о ф і з м - це навмисний логічний виверт із метою видати не­правду за правду, ввести в оману. Софізм являє собою міркування, яке здається правильним, але містить приховану логічну помилку і слугує для надання уявної істинності хибному висновку.

Софізми відомі ще з Античності, тоді вони використовувалися для обґрунтування явно хибних суджень, абсурду або парадоксальних положень, що суперечать загальноприйнятим уявленням. Софісти намагаються підмінити логічне доведення уявним переконанням в іс­тинності помилкового твердження. Доказовою є лише істинна думка, але на деякий час людину можна переконати в істинності і хибного су­дження. Софісти беруться «довести» будь-яке положення безвідносно до його об’єктивної істинності. Вивчаючи софістику, її логічну при­роду, Арістотель побачив, що софізм є порушенням логіки з метою обману. На противагу софістиці в античному світі виникла потреба в доказовій логіці, яку розробив Арістотель.

Прикладами софізмів, що стали відомими ще в давнину, є: «Що ти не втрачав, то маєш; роги ти не втрачав; отже, у тебе є роги». «Цей пес твій; він - батько; значить, він - твій батько». Від паралогізму і со­фізму відрізняється за своєю логічною природою парадокс.

П а р а д о к с - це міркування, що призводить до висновку з по­двійним значенням, який може бути як істинним, так і хибним одно­часно. Парадоксом створюється протиріччя, яке не має строго логіч­ного розв’язання. Наприклад, парадоксальними будуть такі судження: «Я знаю, що я нічого не знаю» (у цьому вже є знання), «Абсолютно те, що все відносно» (якщо все відносно, то відносною буде і сама за­ява, що все відносно), «Я переконаний, що у світі немає ніяких пере­конань» та ін.

Парадокси можуть виникати в будь-якій сфері життя. У системі правового знання також виникають міркування, які є парадоксаль­ними. Якщо парадокс виникає, то юристи (практики і науковці) на­магаються пояснити причину його виникнення і пропонують власні способи його вирішення.

Логічні парадокси поділяються на два різновиди: апорії та анти­номії.

Як правило, апорія виникає на підставі того, що в самому предме­ті або в понятті про нього закладено протиріччя. У такому міркуванні аргумент суперечить здоровому глузду. Тому апорія може бути тільки теоретичною.

Антиномія - це наявність у міркуванні двох суперечних суджень, істинність яких може бути доведеною.

Деякі приклади парадоксів, які виникають у сфері права:

Парадокс смертної кари. У деяких країнах убивство карається смертною карою. Але, виконуючи вирок, судді (увесь народ, який їх обрав) стають убивцями і повинні бути засуджені до смертної кари.

Парадокс влади. У демократичних державах влада належить на­роду. Ця влада змушена дозволити на правових підставах надати мож­ливість народу змінити саму себе.

Парадокс права на повстання. Народний супротив владі (право на повстання), яка нехтує законом, через відстоювання своїх прав не- правовими методами.

Парадокс «Брехун». Заява людини, яка каже «Я зараз брешу», па­радоксальна тому, що якщо людина каже це, то вона і бреше, і гово­рить правду одночасно.

Парадокс двох убивць. Такий парадокс має місце, коли не вдаєть­ся встановити причинно-наслідкові зв'язки між діянням і наслідком. Мова йде про намагання двох убивць знищити одну і ту саму осо­бу, що подорожує в пустелі. Один убивця отруїв воду жертви. Дру­гий намагався застрелити жертву, але промахнувся й попав у флягу з отруєною водою. Вода витікла й жертва померла від спраги в пустелі. Таким чином, обидва вбивці не вчиняли вбивства, але досягли своєї мети - жертва померла.

Парадокс неочікуваної страти. У неділю начальник в'язниці по­відомив в'язня: «Страта відбудеться на наступному тижні опівдні. Це буде для Вас неочікуваним». Міркування ув'язненого було таким: «У неділю мене не стратять, тому що в суботу я буду про це знати. Якщо мене стратять у суботу, я буду знати про це у п'ятницю». Таким чином він виключив і п'ятницю, а також четвер, середу, вівторок і по­неділок, а потім дійшов висновку, що його не можна стратити неочі- кувано за таких умов. Але на наступному тижні опівдні в середу кат прийшов до нього, і це було несподіванкою для в'язня.

Парадокс контролю. Людина не може бути вільною від контролю, тому що для того щоб бути вільною від контролю, вона повинна контролювати саму себе.

6.3.