Тема 3. Судження та логічні операції з ними

1.Загальна характеристика судження і його структура. Судження і ре­чення. 2. Прості категоричні судження. Об'єднана класифікація суджень та розподіленість термінів в судженнях. 3.

1.Загальна характеристика судження і його структура. В процесі пізнання світу люди встановлюють зв'язки між предметами, стверджують або заперечують факт їх існування. Ці зв'язки і відносини відображуються в мисленні в формі суджень, які надають людській думці закінчену форму, в якій може бути безпосередньо виражена істинність або хибність нашого ви­словлювання. Таким чином, судження - це логічна форма, в якій відобра­жаються відношення між предметами та їх ознаками шляхом ствер­дження або заперечення. Наприклад, “закон” - це поняття, “Закон опублі­ковано” - це судження; “опублікований закон” - це поняття, “Опублікований закон вступив в силу” - судження.

Важливими характеристиками судження, які відрізняють його від по­няття, є істинність та хибність. Наприклад, “вічний двигун” - це поняття, “Вічний двигун існує” - це хибне судження, “Вічний двигун не існує” - це істинне судження. В юридичній практиці встановлення істинності або хибно­сті чогось - це складний процес, адже при цьому треба враховувати не лише точні правові норми, а й такі специфічні юридичні поняття як “завідомо не­правдиве показання” та “сумлінна помилка”. Так, завідомо неправдиві свід­чення свідка або потерпілого, завідомо неправдивий висновок експерта або завідомо неправдивий переклад з однієї мови на іншу кваліфікуються як зло­чин, який заключається у навмисному приховуванні фактів і свідомому пере­крученні істини, і караються законом. У разі “сумлінної помилки”, коли істи­на перекручується не навмисне, не свідомо, а помилково, із-за незнання або недостатньої компетентності, підстави для притягнення до відповідальності відсутні.

У формі суджень формулюються всі наукові положення та досягнуті наукові істини, наприклад: філософські, економічні, соціальні закони, статті юридичних законів та нормативних актів тощо.

Якщо розглянути різні за змістом судження, то можна побачити, що в них є загальна структура, тобто вони однаково побудовані за формою. В цій структурі є 3 частини або 3 елементи:

Перший елемент - суб’єкт судження, який виражає знання про пре­дмет судження, тобто те, про що (про кого) говориться у даному судженні. Скорочено суб'єкт судження позначається літерою S (від лат. Subiektum). При цьому слід відрізняти суб'єкт судження як логічний елемент від предме­та (об'єкта) судження. Предмет, що пізнається у дійсності набагато багатший за те чи інше знання про нього, що виражено суб'єктом судження. Предмет судження відрізняється від суб'єкта судження в такій же мірі, як думка про предмет від самого предмету.

Другий елемент - предикат судження, який виражає знання про ознаку предмета судження, тобто те, що говориться про суб'єкт судження. Предикат позначається літерою Р.

Суб'єкт та предикат називаються термінами судження.

Третій елемент судження є зв'язка, яка виражає відношення, котре встановилося між суб'єктом і предикатом. Зв'язка має 2 форми: стверджува­льну і заперечувальну. В українській мові зв'язка, як правило, не висловлю­ється, а лише мається на увазі. У випадках висловлювання це: “є”, “суть”, “мається” тощо.

Отже, формула судження: S - P: S і P - логічні змінні, зв'язка - логічна постійна або квантор.

Судження і речення. Будь-яке судження людина висловлює у формі речення. Навіть, коли ми думаємо про себе, не виражаючи думки в письмовій або усній формі, ми користуємося прихованою, внутрішньою мовою.

Речення у відношенні до судження є його своєрідною матеріальною оболонкою, а судження складає ідеальну, смислову сторону речення. Разом з тим, зв'язок між ними неоднозначний.

До цих відмінностей відносяться наступні:

• Судження завжди виражаються розповідними реченнями.

• Одне й те судження можна виразити за допомогою різних ре­чень, різними мовами.

• Речення не має суворого обмеження у кількості складових час­тин, яксудження.

• Структура судження може не відповідати реченню, навіть, коли основні члени речення співпадають з частинами судження.

• Як зазначав ще Аристотель, не всяка мова містить у собі суджен­ня, а лише та, в якій міститься істинність чи хибність чого -небудь.

Всю множину суджень можна поділити на 2 підмножини: прості і складні. Простим називають судження, яке не має самостійних частин. На­приклад, “Книга є джерелом інформації”, “Я - людина”. Коли відняти будь- яку частину судження, вона не буде судженням, а висхідне судження зруйну­ється, тобто судженням не буде окремо взятий термін “книжка” чи “є”, чи “джерело інформації”. Складним називається судження, яке складається із 2 або більше простих суджень, зв'язаних логічними сполучниками, а кожна з його правильних частин є судженням. Наприклад, “Я людина і ніщо людське мені не чуже”.

2. Прості категоричні судження. Об'єднана класифікація су­джень та розподіленість термінів в судженнях. Прості судження можна поділити за ознакою предикату, таким чином ми отримаємо такі види прос­тих суджень: атрибутивні, судження з відношеннями, судження існуван­ня.

Атрибутивними (категоричні) - це судження, в яких йдеться про притаманність предметам якихось властивостей або їх відсутність: “Франція є республікою”, “Жоден мій знайомий не був в Америці”.

Судження з відношеннями - це таке судження, у яких предикат представляє таку ознаку, як відношення між предметами: “Київ розташова­ний вище по Дніпру ніж Канів”.

Судження існування - це судження, у яких предикат виражає наяв­ність (буття) предмету: “Є люди, які можуть прогнозувати майбутнє”, “На Місяці не існує життя”.

Атрибутивні (категоричні) судження як найбільш поширені (су­дження з відношеннями і судження існування можна перетворити в атрибу­тивні) поділяються на види за кількістю і якістю.

За кількістю прості судження поділяються на: одиничні, загальні і часткові.

Одиничні - це судження, в яких суб'єктом виступає одиничне по­няття: (Цей S є /не є P): “Сонце - джерело життя на Землі”, “Санкт- Петербург - не столиця Росії”.

Загальним є судження, в якому суб'єктом є загальне поняття ( Всі S є P або Ні один S не є P): “Всі адвокати - юристи”, “Ніхто з людей не може жити вічно”.

Часткові судження характеризуються тим, що в них суб'єкт пред­ставляє частину класу досліджуваних предметів (Деякі S є / не є P): “Деякі свідки дають правдиві показання”, “Деякі свідки не дають правдивих пока­зань”.

У практиці міркування типи суджень існують у взаємодії, тому спе­ціально виділяють типологію атрибутивних (категоричних) суджень за “об'єднаним поділом за кількістю і якістю”. Отже, ми маємо таку кла­сифікацію суджень:

1) загальностверджувальні (A) - Всі S є P. “Усі люди -істоти, що аб­страктно мислять.”

2) загальнозаперечувальні (E) - Жоден S не є P. “Жодного звинува­ченого не виправдали”.

3) частковостверджувальні (I) - Деякі S є P. “Деякі депутати парла­менту - юристи”.

4) частковозаперечувальні (O) -Деякі S не є P. Деякі депутати пар­ламенту не є юристами.

Розглянуті 4 різновиди категоричних суджень мають на місці суб'єкта та предиката конкретні поняття (або терміни), які в кожному окре­мому судженні можуть братися або розподіленими, або нерозподіленими.

Розподіленим терміном (поняттям) називається такий термін, який у цьому судженні взятий в повному обсязі. Якщо ж термін у цьому судженні взятий не у всьому обсязі, він є нерозподіленим.

Розподіленість термінів у судженнях А,Е,І,О можна представити у вигляді такої таблиці:

3. Відношення між судженнями. Логічний квадрат. В процесі мір­кування важливо виділити відношення, які складаються між різними типами суджень.

Так як і поняття, всю множину суджень можна розділити на дві підм- ножини: порівнювані судження і непорівнювані.

Порівнювані судження мають однакові терміни - суб'єкт і предикат, але відрізняються за кількістю і якістю.

Непорівнювані судження не мають однакових термінів - суб'єкта і предиката.

Порівнювані судження у свою чергу поділяються на сумісні су­дження і несумісні. Сумісними називають судження, які можуть бути одно­часно істинними, але не можуть бути одночасно хибними. Між ними вини­кають відношення підпорядкування і підпротилежності (субконтрарнос- ті).

Несумісними називають судження, які не можуть бути одночасно іс­тинними. Між ними виникають відношення суперечності (контрадиктор- ності) і протилежності (контрарності).

Особливе місце серед суджень займають судження, що виділяють

та виключають.

Судження, що виділяють, виражаються такою формулою: "Тільки S є P”. Наприклад: “Лише особа, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, мо­же бути визнана винною у злочині”, “Кримінальне покарання застосовується тільки за вироком суду”.

Судження, що виключають, виражаються такою формулою: ”S є тільки P”. Наприклад: “Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці”, “По­терпілий, як правило, опитується раніше свідків”, “Як правило, закон не має зворотної дії”.

Такі судження широко застосовуються в юридичній практиці та пра­вовій теорії.

3. Складні судження та їх класифікація. С Правила операцій з простими судженнями та ймовірні помилки. З судженнями, як і з понят­тями здійснюються логічні операції. До них ми відносимо перетворення су­джень та заперечення суджень.

Перетворення суджень здійснюється за допомогою таких операцій:

1) обернення (конверсія) - це перестановка суб'єкта та предиката.

1) Судження А. Всі S є P - Деякі P є S. Всі адвокати - юристи. - Деякі юристи - адвокати. Виключення: Всі люди - розумні істоти. - Всі розумні іс­тоти - люди.

2) Судження І. Деякі S є P - Деякі P є S. Деякі юристи - депутати Вер­ховної Ради. - Деякі депутати Верховної ради - юристи.

3) Судження Е. Жодне S не є P - Жодне P не є S. Жоден свідок не явив­ся до суду. - Жоден з тих, хто явився до суду, не є свідком.

4) Судження О. Не обертається.

В юридичній практиці обернення використовується для перевірки пра­вильності юридичних визначень, бо саме для них потрібна особлива точність. Наприклад: “Всякий закон є нормативним актом. - Не всякий нормативний акт є законом (є ще укази, інструкції, правила)”.

2) перетворення (обверсія) - це перетворення шляхом зміни якості на протилежну. Суб'єкт та предикат місцями не міняються.

1) Судження А. Всі S є P - Жоден S не є не - P. Всі адвокати - юристи. - Жоден адвокат не є неюристом.

2) Судження І. Деякі S є P - Деякі S не є не - Р. Деякі свідки дали вірні свідчення. - Деякі свідки не дали невірних свідчень.

3) Судження Е. Жодне S не є не - P. - Всі S є Р. Жоден злочин не зали­шився нерозкритим. - Всі злочини розкриті.

4) Судження О. Деякі S не є P - Деякі S є не - Р. Деякі книги не є ціка­вими. - Деякі книги є нецікавими.

При перетворенні у судженні більш повно розкривається його зміст. В юридичній практиці цей прийом використовується в юридичних дискусіях, спірках, наприклад: “не є не...”, “не являється не...”: Петров - патріот. Петров не є не патріотом.

3) протиставлення суб’єкту:

Наприклад: Всі адвокати - юристи. - Деякі юристи - адвокати. - Деякі юристи не є неадвокати.

4) протиставлення предикату.

Наприклад: Всі адвокати - юристи. - Жоден адвокат не є неюристом. - Жоден неюрист не є адвокатом.

Заперечення - це логічна операція, при якій відбувається заміна одно­го судження суперечним судженням. Для встановлення правильності цієї ло­гічної операції треба використати таблицю істинності. Символічно форму­лою заперечення є наступна: “Невірно, що.................................................................... ”

кладні судження утворюються шляхом об'єднання між собою простих суджень за допомогою логічних сполучників, серед яких є: кон'юнкція, си­льна та слабка диз'юнкція, імплікація та еквівалентність.

Як і прості судження, складні судження можуть бути істинними та хибними, при цьому істинність чи хибність залежить від істинності чи хиб­ності простих суджень, які входять до складного судження.

Для визначення істинності складних суджень використовують матри­чний аналіз.

Кон'юнктивні судження. Кон'юнктивні (єднальні) судження утво­рюються за допомогою сполучника “і”. Позначається цей сполучник знаком

“л“, схематично читається так: А л В або А і В, де А, В - висхідні су­дження, а л- знак кон'юнкції. Наприклад, “Ухвала суду має бути законною і обґрунтованою”.

У мові кон'юнктивні судження можуть мати такі граматичні сполу­чники “А разом із В”, “А у той час, як В”, “В, хоча і А”, “Не лише А, але й В”, “А, а також В”, “А, В” і т.ін.

Кон'юнктивні (єднальні) судження є істинними лише в тому випад­ку, коли істинні всі судження, що його складають і хибні тоді, коли є хибним бодай одне із похідних суджень.

Знання особливостей кон'юнкції має важливе значення у практиці мислення, особливо в юридичній сфері. Будуючи певне судження, треба обов'язково перевіряти істинність похідних суджень. Від цього залежить іс­тинність вашого міркування, адже досить одного хибного судження, щоб вся ваша, навіть, складна кон'юнкція стала хибною.

Диз'юнктивні судження. Диз'юнктивні або розподільні судження - це судження, які створюються за допомогою логічного сполучника “або”. Ро­зрізняють 2 види розподільних суджень: розподільно-виключаючі (судження строгої диз'юнкції) та єднально-розподільні (судження слабкої диз'юнкції).

Розподільно-виключаючі (судження строгої диз'юнкції) - це су­дження, в якому ознаки, виражені предикатами, виключають один одного. Наприклад: “Попереднє розслідування закінчується або припиненням справи, або відданням звинуваченого під суд”. Його структура: S є Pl або Р 2; А V В.

Для того, щоб підкреслити строго розподільний характер, часто ви­користовується подвійна форма сполучника: “або...або”: “De mortus aut bene, aut nihil - Про мертвих або хороше, або нічого”, “Або я найду шлях, або я прокладу його”.

Розподільно-виключаючі судження є істинними тільки тоді, коли од­не з суджень, що до нього входять, є істинним, а інші - хибними. Якщо ж усі висхідні судження істинні, або всі хибні, то й розподільно-виключаюче су­дження є хибним.

Розподільно-виключаючі судження можуть включати 3 і більше ви­східних суджень.

Єднально-розподільні судження (слабкої диз’юнкції) - це судження, в яких суб’єкту може належати не один, а й усі перелічені предикати. Ці су­дження виражаються сполучником: “або”, “оскільки”, “також”, “так”, за до­помогою коми. Структура такого судження: S є Pl або Р2....або Р10; А V

В.

Наприклад: “Право може сприяти економічному розвитку або зава­жати йому” (може і сприяти, і заважати одночасно).

Єднально-розподільне судження буде істинним, коли хоча б одне з простих суджень, які його утворюють, є істинним, а хибним тоді, як усі прос­ті судження, котрі його утворюють, хибні.

В юридичній практиці часто застосовується диз’юнкція для установ­лення видів права, видів злочину або покарань, перерахування певних випад­ків, обов’язків тощо.

Імплікативні судження. Умовним або імплікативним називається судження, утворене з двох простих суджень, які перебувають у відношенні підстави і наслідку, пов’язаних за допомогою логічного сполучника “як- що...то”. Наприклад: “Якщо ми хочемо добитися поваги до закону, ми споча­тку повинні створити закон, достойний поваги”, “Якщо присуд необґрунто- ваний, то він є незаконним”.

Умовне судження складається з підстави і наслідку. Та частина умо­вного судження, яка виражає умови існування (не існування) певного явища і стоїть після слів “якщо”, “коли”, є підставою або антецедентом, а частина умовного судження, яка виражає те, що обумовлюється даною умовою і сто­їть після слова “то”, називається наслідком умовного судження або консек- вентом.

Імплікація символічно позначається так: “якщо А, то В’*“А В”.

Не кожне речення, в якому наявний сполучник “якщо...то”, є умов­ним судженням. Так, речення ”Якщо вчора ми не знали, що Т. буде грати за основний склад команди, то сьогодні це всім відомо”, не є умовним суджен­ням, оскільки не виражає умовно-наслідкового зв’язку.

Умовне судження може бути виражене і без сполучника “якщо..то”, наприклад: “Хто не працює, той не їсть”, “Поспішиш - людей насмішиш”.

У юридичному законодавстві чимало умовних суджень виражені не сполучником “якщо...то”, а словами “у випадку”, “коли” і т.ін.

Умовні судження виражають різноманітну умовну залежність одних явищ від інших. Вони відображають причинний зв’язок між явищами, послі­довність чи одночасність явищ у часі, необхідне співіснування або неможли-

вість співіснування предметів і явищ чи їх ознак тощо. Тому не можна підс­таву умовного судження розглядати завжди як причину, а наслідок як дію ці­єї причини. Ці поняття не тотожні. Наприклад, в юридичній практиці в формі імплікації виражаються не лише об'єктивні залежності одних предметів від інших, а також права і обов'язки людей, пов'язані з тими чи іншими умова­ми: “Кожний вправі у відповідності з міжнародними угодами звернутися в міждержавні органи по захисту прав і свобод людини, якщо всі наявні в самій державі засоби правового захисту вичерпані”.

Умовне судження, як і будь-яке судження, може бути або істинним, або хибним. Слід запам'ятати, що імплікація є істинною у всіх випадках, крім одного: коли анцедент є, а консеквента немає.

Еквівалентні судження. В еквівалентних судженнях поєднуються судження з взаємною (прямою і зворотною) залежністю. Вони мають назву подвійної імплікації і символічно записуються так: “А В”, “якщо і тільки

якщо А, то В”. Наприклад: “Якщо людина досягла пенсійного віку, вона має право на отримання пенсії за віком”. При перетворенні “Якщо А, то В” в “Якщо В, то А” судження залишається істинним.

Еквівалентне судження істинне лише у 2 випадках: коли підстава і наслідок істинні і коли підстава і наслідок хибні.

При характеристиці складних суджень використовується ще один ло­гічний союз: “невірно, що..” ( ] ), що означає заперечення судження. Прибав­ляючи цей сполучник до певного судження, ми створюємо нове судження, яке знаходиться в залежності від висхідного. Наприклад: висхідне судження - “Всі судді непідкупні”. Його заперечення - “Невірно, що всі судді непідку­пні” або “Не всі судді непідкупні”, “Деякі судді не непідкупні”.

Заперечення є істинним, якщо висхідне судження є хибним і навпа­ки.

Складні судження виступають у тих самих відношеннях, що і кате­горичні судження: вони можуть бути порівнюваними і непорівнюваними. Порівнювані судження мають відношення сумісності, логічного слідування, часткової сумісності, еквівалентності; непорівнювані судження мають від­ношення суперечності, несумісності, протилежності.

Для встановлення істинності складних суджень можна використати таку таблицю:

Підкреслені строчки означають, що обидва судження не можуть приймати дані значення одночасно.

Як і з простими судженнями, зі складними судженнями також можна проводити логічні операції.

5. Поділ суджень за модальністю. Модальність (від лат.шойнз - міра, спосіб) у цілому прийнято визначати як певне відношення до змісту ви­словлювання. Так, наприклад, людина може стверджувати, що те, про що го­вориться у висловлюванні, є необхідним, випадковим, можливим, було чи буде тощо.

Для правового мислення в пізнавальному відношенні важливе зна­чення мають такі модальності суджень, як епістемічна, деонтична і алетич- на.

Епістемічна модальність - це характеристика висловлювання, яка включає такі модальні оператори, як “доведено”, “спростовано”, “сумнівно”, “відомо”.

Деонтична модальність - це висловлювання, які широко вживаються в юридичній практиці і утворюються за допомогою таких модальних опера­торів, як “обов’язково”, “дозволено”, “заборонено”, “не заборонено”. У деон- тичних судженнях містяться адресовані людям вказівки, які виражаються в формі поради, побажання, команди, наказу, нагадування, правил поведінки тощо. Отже, до деонтичних висловлювань належать і норми права, логічними елементами яких є:

1) авторитет-орган, що встановив норму,

2) адресат - особа, на які поширюється норма,

3) опис дії або диспозиція,

4) деонтична форма припису: обов’язки, дозвіл, заборона,

5) санкція, тобто нагадування про юридичні наслідки невиконання припису.

Право та обов’язок як найважливіші характеристики правовідносин виражають за допомогою деонтичних операторів:

Зобов’язування (обов’язково) - О

Заборонення (заборонено) - F Повноваженість (дозволено) - Р

У правових текстах, як правило, вживаються особливі слова для поз­начення модальності припису:

а) правозобов’язуючі норми формулюють за допомогою слів “зо­бов’язаний”, “повинен”, “належить”, “визнається”. Наприклад: “Усі співробі­тники ОВС зобов’язані майстерно володіти табельною зброєю”.

Символічно правозобов'язування виражається формулою O(d), що означає: дія d підлягає обовязковому виконанню.

б) правозаборонні норми формулюються за допомогою слів: “забо­роняється”, “не в праві”, “не може”, “не допускається”. Наприклад: “Заборо­няється експлуатація автотранспортних засобів без номерних знаків”.

Символічно правозаборона виражається формулою F (d), що озна­чає: дія d заборонена.

в) правонадаючі норми утворюються в юридичних актах за допо­могою слів: “має право”, “вправі”, “може мати”. Наприклад: “Особа, яка зда­ла речі на зберігання, має право вимагати їх назад у будь-який час”.

Символічно це виражається формулою D(d), що означає: дія d має право на виконання.

Алетична модальність:

• судження можливості - відображається ймовірність наявності чи відсутності ознаки у предмета, про яку говориться у даному су­дженні,

• судження дійсності - констатується наявність чи від­сутність у предмета тієї чи іншої ознаки,

• судження необхідності - відображається така ознака, яка притаманна предмету за усіх умов.

Контрольні запитання:

1.Чим судження як форма мислення відрізняється від поняття?

2. Що є суб'єктом судження?

3. Що розуміється під предикатом судження?

4. Яким видом речення виражається судження?

5. Що таке атрибутивне (категоричне) судження?

6. В чому полягає сутність екзістенційного судження?

7. Надайте визначення судження з відношеннями.

8. Які є види категоричних суджень?

9. Що є основою поділу судження за якістю?

10. Що є основою поділу суджень за кількістю?

11. Дайте характеристику.відношень між простими судженнями за до­помогою “логічного квадрату”.

12. Які види складних суджень ви знаєте?

13. Які судження називаються єднальними?

14. Що характерне для розділових суджень?

15.Чим відрізняється слабка диз'юнкція від строгої?

16. Які судження відносяться до умовних?

17. В чому полягає сутність еквівалентних суджень?

18. Що таке модальність суджень?

19. Що таке деонтична модальність?

20. В чому сутність алетичної модальності?

21. В чому полягає значення модальних суджень для юридичної про­блематики?