Загальна характеристика судження

Судження, висловлювання і речення

Людині властиво пізнавати навколишній світ, визначати зв'язки і відносини між предметами. Ці зв'язки відбиваються в мисленні у ви­гляді суджень.

Таким чином, с у д ж е н н я є логічною формою мислення, завдяки якій у результаті затвердження або заперечення вста­новлюється зв'язок між предметом і його властивостями. Аріс- тотель визначає судження як «висловлювання, що стверджує або за­перечує що-небудь про що-небудь». Висловлювання - це матеріальна оболонка думки, утіленої в слова. Через нього виражається суджен­ня. Залежно від мови одне і те саме судження набуває різної форми цього вираження. Неможливо помислити судження, не надавши йому «оболонки» висловлювання. І навпаки, будь-яке висловлювання є ви­раженням судження.

Будь-яке судження має дві важливі відмінні характеристики:

1. Залежно від того, яким чином у ньому зв'язуються поняття, у су­дженні що-небудь стверджується або заперечується. Наприклад, «Будь- яке право має на увазі закон», «Деякі правителі не є справедливими».

2. Воно буває або істинним, або хибним. Наприклад, «Кожен зло­чин чекає покарання» - істинне, «Жоден з істориків не був політи­ком» - хибне. Структурно будь-яке судження (висловлювання) скла- 68

дається з двох основних елементів. Поняття, яке висловлюється, називається с у б’ є к т о м судження і позначається латинською лі­терою S.

а) зв’язка. Найчастіше вона висловлюється «є», «не є». Познача­ється знаком «-» («тире»);

б) квантор. Це - слово, що визначає обсяг суб'єкта. Його озна­чають словами «всі» (квантор загальності) або «деякі», «жоден» або «багато» (квантор існування). Наприклад, «Усі сором'язливі люди са­молюбні», «Деякі засуджені - рецидивісти», «Кожне правопорушен­ня - конкретна дія», «Жодна людина не повинна страждати за правду».

Судження (висловлювання) виражає себе за допомогою речення. Речення є граматичною формою вираження судження, судження ж є логічною формою речення.

Будь-яке судження є реченням, але не будь-яке речення є суджен­ням. Це випливає з того, що будь-яке судження буває або істинним, або хибним. Тобто воно обов'язково має розповідну форму. Тоді як речення може мати й інші форми, наприклад бути питальним або спо­нукальним. У питаннях: «Котра година»?, «Хто переміг в шаховому турнірі?» чи в наказі: «Ні кроку назад!» та інших не міститься ніякого нового знання. Утім так звані «риторичні» питання так само можуть мати форму суджень. Наприклад, «Яка мати не бажає щастя своїм ді­тям?» Тут явно в самому питанні мається на увазі, що будь-яка мати, поза сумнівом, бажає щастя своїм дітям. «Хто над морем не філософ­ствував? (В. Маяковський)» - також приклад риторичного питання. У судженні (висловлюванні) структурно містяться один суб'єкт і один предикат. У реченні структурних елементів може бути більше. Таким чином, речення кількісно «ширше» за судження.

Крім указаних ознак відмінності судження (предмета досліджен­ня логіки) і речення (предмета дослідження лінгвістики і філології), слід указати ще на такі:

- різними реченнями може бути виражений сенс одного і того самого судження.

- різні судження можуть передавати зміст одного і того самого речення. Наприклад, нехай буде дано речення: «Ключ до вирішення проблеми лежав на поверхні». Тут визначальним виступає значення слова «ключ», що позначає або пристосування для відкриття замків, або алгоритм процедур, що дозволяє таємне знання зробити явним. Тоді можливі два різні судження, що передають його зміст, але при цьому мають різне значення: 1. «Ключ до вирішення проблеми (від­криття англійського замка) лежав на поверхні (столу)» або 2. «Ключ до вирішення проблеми (логічного завдання) лежав на поверхні (за­значених умов цього завдання)»;

- логічне і граматичне уявлення про складність судження і ре­чення не є тотожними. Так, форма «простого» судження і «простого» речення можуть не збігатися. Наприклад, просте речення: «Совість і обов'язок є вимогами моралі» в логіці розглядатиметься як складне єднальне судження, що складається з двох простих;

- судження припускає не лише форму речення, але й будь-яку іншу знакову форму;

- речення, як і судження, може мати структурними елементами суб'єкт і предикат. Тільки в судженні їх відношення має бути таке, що якщо суб'єкт виступає як одиничне (чи особливе), то предикат обов'язково проявляє себе як загальне. Якщо ж одиничний суб'єкт визначається через такий самий одиничний предикат, то утворю­ється просте речення. Таким чином, ми можемо мати суб'єкт і пре­дикат, проте судження може не бути. Наприклад, «Цей генерал - Іва­нов». Якщо суб'єкт і предикат не виходять зі сфери одиничності, то немає поняття як чогось загального, отже, немає і судження. Тут ми маємо тільки речення, але не судження. Наприклад, «Л. Толстой помер 20 листопада 1910 року» є так само простим реченням, а не судженням.

Логічне значення суджень. Прості і складні судження

Логіка разом з іншими науками досліджує вказані форми вира­ження думок: судження, висловлювання і речення. Природно, вини­кає запитання: чим логічне дослідження суджень відрізняється від знання наук про природу або філософського дослідження цих форм?

Відповідь на нього міститься в способі ставлення до проблеми іс­тинності (чи хибності) того або іншого судження.

повіді на питання: «Є будь-яке судження саме по собі істинним (чи хибним)?» Цим питанням займаються позитивні науки або філософія. Логіка запозичує в них готові, перевірені на істинність, судження. Її як особливу науку цікавить взаємозв’язок між поняттями і суджен­нями залежно від того, яке значення вони мають. Нехай, наприклад, є судження: «Баба-Яга любить облітати свої володіння на ступі». Ученого-фахівця в логіці не цікавить питання як про існування Баби- Яги, так і про її особисті переваги щодо різних способів пересування. А ось взаємозв’язок між її кульгавістю (адже одна нога - кістяна) і пе­ревагою пересування у вигляді польоту перебувають у формальному логічному зв’язку. Таким чином, метою науки логіки є встановлення необхідних наслідків із допущення істинності початкового судження або з його хибності. Її цікавлять закономірності мислення, тобто зако­ни, яким підкоряються три основні його елементи - поняття, суджен­ня і умовивід.

З формальної точки зору, як уже говорилося вище, всяке суджен­ня, будучи висловлюванням, містить через предикат нове знання про суб’єкта - початкове поняття. З точки зору філософської науки це не зав­жди так. Наприклад, І. Кант, розрізняючи три початкові види суджень - апріорні аналітичні, апостеріорні синтетичні й апріорні синтетичні, тільки за останніми визнавав заслугу «нового» знання. Він підкреслю­вав, що одиничне судження (наприклад, «Ця парта коричнева») або за­гальне (наприклад, «Кожне тіло протяжне») не додають жодного ново­го знання. Перше є випадковим і емпіричним знанням, друге ж лише роз’яснює те, що міститься в початковому понятті. Тільки судження типу «Кожне тіло важке», «Пряма лінія - найкоротша відстань між дво­ма точками» і т. д. - є єдино науковими й істинними судженнями.

Структура судження неоднакова, воно може мати або один суб’єкт і один предикат, або декілька суб’єктів і предикатів. Судження, яке складається з одного суб’єкта й одного предиката, називається п р о с т и м судженням. Наприклад, «Громадянин України має пра­во на особисту безпеку». С к л а д н и м називається судження, у якому є присутніми декілька суб’єктів або предикатів. Складні судження, як правило, мають у своєму складі декілька простих су­джень. Наприклад, «Соціальні виплати і державні пенсії встановлю­ються законом».

3.2.