Альтернатива Масарика - Неру
Великі європейські держави на період першої третини ХХ ст. майже всі перебували в статусі імперських політичних систем. Водночас у тій чи іншій моделі в них існували громадянські суспільства, що із середини часто досить активно опонували цьому статусові.
Потрібно визнати, що до антиімперських рухів на Заході належали також комуністичні. Проте вони на цей час повсюдно визначалися в контексті національних організацій. Остаточно Європа позбулася імперського статусу держав лише під тиском національно-визвольної боротьби народів за громадянські права. Ще в ХІХ ст. потужний резонанс в Європі, і зокрема серед слов'янських народів, викликала боротьба поляків за незалежність. Звернемо увагу на продуману політичну орієнтацію одного з найвизначніших діячів Індії - Джавахарлала Неру. Його світогляд складався під значним впливом марксизму й ленінізму. Одначе реально розцінюючи міжнародну ситуацію, перейнявшись проблемами соціального визволення, Неру висловлює своє кредо так: "У сучасній Індії націоналізм був і залишається невідворотним: він є природним і здоровим явищем. Найпершим і головним прагненням для кожної пригнобленої країни має бути прагнення до національної незалежності... Події у всьому світі показали, що думка, ніби націоналізм зникає під натиском інтернаціоналізму і пролетарських рухів, неправильна. Нас запевняють у тому, що наш націоналізм є свідченням нашої відсталості, а наші вимоги незалежності - ознака нашої обмеженості. Ті, хто так говорить, вважають, що коли б ми згодилися залишатися в ролі молодих партнерів у Британській імперії чи в співдружності націй - це було б торжеством справжнього інтернаціоналізму. Вони, очевидно, не розуміють, що такий вид так званого інтернаціоналізму є ні що інше, як прояв вузького британського націоналізму...”[538]Близько до наведених поглядів висловлювався в епіцентрі європейських подій початку ХХ ст.
видатний чеський демократ, вчений і національний діяч Т. Масарик, який, до речі, вважався "знавцем теорії і практики націоналізму" і був визнаним у Європі експертом з питань російської культури та політичної історії. У мемуарного ґатунку праці "Світова революція" (1925) Масарик висловлюється, що для нього “питання чеської незалежності" давно набуло "всесвітнього значення". Всупереч марксистському визначенню місця чехів серед контрреволюційних народів, Масарик вважає, що "історія Європи від XVIII ст. доводить, що, одержуючи демократичну свободу, малі народи можуть здобувати незалежність. Світова війна була кульмінацією руху, розпочатого Французькою революцією, руху, який несе звільнення від пригноблення народів один одним, і тепер існує шанс для демократичної Європи, свободи і незалежності для всіх її націй"[539]. На думку Масарика, головною загрозою для демократичного руху до свободи є досить міцно вкорінений шовінізм; шовінізм, не визнаючи права на свободу за малими народами, шкодить не менше нації, від імені якої він існує. Політично шовінізм є другою стороною імперіалізму. "Ми розв'яжемо нашу власну проблему [незалежності] рівно тоді, коли ми зрозуміємо, що чим більше ми будемо людьми, тим більше ми будемо національними". Новий порядок в Європі, створення нових держав "позбавляє націоналізм його негативних характеристик у міру того, як пригноблені народи встають на свої власні ноги. Позитивному націоналізму, який прагне підняття нації засобами інтенсивної праці, не мало б бути перепон"[540]. Масарик переконаний, що державу необхідно відновлювати лише в ім'я "демократичної свободи", яку потрібно постійно вдосконалювати.Дуже важливо і симптоматично в контексті пропонованого дискурсивного й семіотичного підходу є те, що Масарик не вважає демократію "єдино формою держави й адміністрації". Демократія - це "філософія життя й світогляд", компонентами її є "належні етичні принципи".
У зв'язку з ними "ми не сприймаємо інтернаціоналізму антинаціонального чи наднаціонального Я повторюю, чим більш національними ми є, тим більше людяними ми будемо, а більше людяними - більше національними"[541].Для повнішого розуміння філософських настанов Масарика варто також взяти до уваги його оцінку значення релігії. Не торкаючись характеру церкви, роль якої неоднозначна, Масарик вважав, що військові конфлікти, подібно як індивідуальні випадки самогубства, мають певною мірою спільне пояснення. Стосовно самогубства чи готовності вбивати, Масарик прийшов до висновку, що їх "головна причина полягає в ослабленні характеру через втрату релігійних почуттів”[542] [543]. Демократію Масарик також розглядав у релігійному ключі: "Справжня демократія, заснована на любові й повазі до ближнього і до всіх ближніх, є втіленням Божого порядку на землі. Демократія є не лише державною формою... - це погляд на життя, що полягає в довірі до людей, в людяності і людськості... Демократія - це дискусія. Проте справжня дискусія можлива лише там, де люди взаємодовіряють одне //543 одному і чесно шукають правду. Наведені переконання Масарика й Неру лежать в іншій від марксизму площині - вони окреслювали дискурс, що творився демократичною Європою вільних народів, які володіють повнотою громадянських, політичних і приватних свобод. Демократичний дискурс формувався навколо визнання передусім індивідуальної свободи й недоторканності прав людини. У цьому сенсі дискурс свободи співмірний з теоріями громадянського суспільства. Але йому також не суперечить, як це часто вважали ліберали, соціалісти й особливо комуністи, принцип укорінення особи в соціально-культурному середовищі. Про небезпеку позбавлення коріння застерігали багато інтелектуалів. Скористаюся голосом Симони Вейль, який набув свого часу особливо резонансного звучання в Франції. Вона писала в 1939 р., що укорінення є "найважливіша і найменш визнана потреба людської душі... Знекорінення під маскою інтернаціоналізму виявилося найефективнішим засобом поширення комуністичних ідей та практик. В Україні майже ідентичні з С. Вейль думки висловлювали в ХХ ст. Микола Хвильовий і особливо Євген Маланюк у статті, присвяченій дослідженню витоків малоросійства (перша з таких статей написана ще 1933 р.). Однак голос був заглушений пропагандою інших ідей, що відбувалася на ґрунті волаючої соціальної несправедливості. Іван Франко в зв'язку з оцінкою ідей Маркса й Енгельса писав ще в 1987 р., що "кожна історична епоха, кожна політична партія мала свої хибні ідеї, іноді шкідливі, що, проте, приймалися всіма як щось таке, що розуміється само собою... А коли надто така фальшива ідея являлася у формі науковій і філософічній, то її злощасне панування тяглося через кілька поколінь. Марксова похибка породжена нещасним впливом геґелівської метафізики та діалектичним методом, таким любім Марксові і Енгель- сові"[545]. У статті "До історії соціалістичного руху" (1904) І. Франко, зазначаючи, що його критичні думки не спрямовані на применшення наукових заслуг та історичного значення Маркса й Енгельса, застерігає щодо "всевладності комуністичної держави", яка "в практичнім переведенню означала б тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним життям. Для сучасних і дальших поколінь буде добре, коли буде розбита легенда про їх месіанство й непомильність, про те, що вони майже з нічого сотворили "науковий соціалізм" і дали у своїх писаннях нову об'яву, нове Євангеліє робочому народові всього світу. Добре буде, коли всі віруючі й невіруючі в нову релігію почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й окруження..."[546] 8.8.