ГЛАВА 16 Амбівалентність страху в первинних інституціях державної влади

Одна з основних особливостей міфологічного мислення полягає у наданні вищій сакральності та абсолютній істинності усьому тому, що відбувалося “на початку часу”, зведенні його у ранг моделі.

Головною ознакою існування світу є панування в ньому закону - вічного земного повторення упорядкованості, яке відбувалось у міфо-релігійному ри­туалі. Від цього початок творіння щорічно відтворювався у свято, яке усвідом­лювалось як розрив у течії часу, просторово-часова порожнеча, незайнятість. Святкове дійство повертало громаду до акту Уробоса і Творіння, який потребує відновлення утворюючих його зусиль. Тому довільна відміна хоча б одного свята в поганській культурі неможлива [196, 134], оскільки це руйнує історично скла­дені психо-культурні бар’єри і “звільняє” полонений трансцендентний Жах людини перед Ніщо, Хаосом, Смертю генералізуючи його.

Правильне виконання ритуалу надавало архаїчній людині впевненості, що Всесвіт продовжить своє існування і неперервний таємничий зв’язок між грома­дою та космічним законом не буде порушений. Тому роль виконавця ритуального дійства як зберігала сакральних знань була у патріархальному суспільстві ключо­вою.

Харизма відокремлювала вождя чи чаклуна від його родичів, вони пере­творювалися в носіїв особливих якостей - сили Ману і уособлювали її волю, яка усвідомлювалась як непорушні заборони - табу.” Харизмати” були не ли­ше носіями табу, вони були самою владою - табу. Вони знаходилися на межі природного та соціально-психологічного (трансцендентного) існування свого роду, у сфері “неможливого”, “неосяжного” для інших членів спільноти. Цю напівлюдину-напівбога, з одного боку, приносили у разі необхідності в жертву Космічній Силі (Мані), коли відбувалась небажана для первісною суспільства подія - поразка в війні, невдале полювання, неврожай тощо. З іншого боку, вождь (цар) був особою, яка вселяла амбівалентні відчуття, яка уособлювала істинний стан людини - стан знаходження над прірвою Буття і Небуття. Щоб посилити амбівалентні відчуття і “розкрити” його “надлюдяність”, відчуже­ність “іншого” від Свого світу, первісне суспільство під час коронації дозволя­ло ритуальне вбивство близьких родичів вождя, інцест, канібалізм тощо. Тому первісна людина відчувала “священне трепетання” перед особистістю вождя або чаклуна, які вселяли сильні амбівалентні відчуття любові та жаху.

Поступово вождь (цар) займає пануюче становище, підпорядковуючи своїй волі жреців. Таким чином, цар увібрав у себе синтез наступних космічно- соціальних функцій: виконувача ритуалу, шамана (чаклуна), що виконував ритуально-комунікативну, посередницьку роль між “своїм” світом і “світом” духів, богів, гарантуючи мир та злагоду спільноті, та вождя під час війни.

Відтак, цар (культурний герой) у міфологічній свідомості стає центром усього Всесвіту, що поєднував космічне й соціальне [37, 614]. У вертикальній комунікації він займав ключове місце між світом богів та світом людей. І тому втрата зв’язуючого елемента, його осквернення чи будь-яка інша причина мо­же привести до розриву зв’язку між низом та верхом Всесвіту, і тому сама особистість царя усвідомлювалась як табуйована (що вселяє любов і страх) і яку обов’язково треба охороняти від низинного та буденного.

Одним із основних свят в архаїчному суспільстві були царські ритуали, пов’язані з календарним циклом. У царські функції входили ритуальні цере­монії з метою охорони країни, певної території, “відділення від зовнішнього світу” й створення навколо неї “бар’єру”, “залізної завіси” від “злих духів”, нападів ворогів. Цар у призначений термін об’їжджав свою територію, вико­нуючи церемоніальні дії, окреслював священне “коло”, яке сприймалося арха­їчною людиною як модель Космосу (наприклад, хетський - “антахшум”) [20, 22-23]. Царські ритуали не тільки гарантували захист від “іншого” - “злого” світу, але й створювали передумови процвітання та родючості “свого” світу. Цей ритуал затверджував у чуттєво-емоційному сприйнятті давньої людини впевненість у майбутньому дню, у правильності своїх дій та їх добрій ознаці, упорядковував життя і знімав тривогу за “свій” світ. Участь у ритуалі несла почуття спокою і згуртованості усьому давньому суспільству, надавала відчут­тя причетності до сакрального, знижувало волюнтаризм таємної надлюдської Сили, Долі, відчуття порожнечі світу й позамежного Ніщо.

Через свою причетність до світу богів чи народження від якогось із міфо­логічних героїв цар наділявся сакральними якостями та зв’язком (комунікатив­на функція) з Космосом. Сакральна якість царя виявлялася субстанціонально

і визнавалась абсолютною істиною. Розрив царя з сакральними зв’язками міг у якусь мить призвести до страшних наслідків для всього суспільства. Ця світо­глядна установка спиралася на відчуття колективного страху, і тому в архаїч­ному суспільстві затверджувалося свято оновлення (обряд “переходу”) фізич­них та магічних сил царя, які розглядалися як регенерація вітальних сил природи та утвердження гармонії та порядку у Космосі. Варто лише згадати єгипетське свято оновлення фараона Хєб-Сєд.

Тривога за царя вимагала свого “зняття” і введення необхідних церемоній, що захищали його особу. Ритуал був пов’язаний із “вмиранням” старого царя і “відродженням” нового, при цьому церемонія вимагала подолання сакрального почуття страху: “...страх відібрав, боязнь відібрала” [91, 90, 92], який ототож­нювався зі страхом богів під час вмирання Місяця.

Згадані царські ритуали знімали одне емоційне навантаження, водночас нав’язуючи інше.

Феномен страху став однією з опор царської, а зрештою, і державної вла­ди як влади ірраціонального авторитета. Такий правитель прагнув до утвер­дження необмеженої влади через утримання постійного почуття трепету перед його особою. Це почуття, завдяки царській причетності до світу Богів, проеци- рувалось у совість кожної людини [259, 139]. На думку Е. Фромма, авторитар­на совість має архаїчне коріння - це голос інтернованого зовнішнього автори­тету, авторитету родичів, роду та племені, їх табу, у тому числі, заборон на недоторканість вождя чи чаклуна, сакральності їх влади у племені. Дикун усві­домлює себе не тільки як частину роду, але й симбіотичною часткою авторитет­ного вождя. Від цього симбіозу залежить відчуття безпеки, ідентичності до жит­тя племені та упевненості у своїх діях. Бути відкинутим від авторитета означає бути скинутим у Ніщо, темряву, зіткнутися з усім жахом буття. Тому архаїчна людина страшилася вождя племені та підкорялася не тільки зі страху перед його владою, але й із переконання у його сакральній та моральній вищості.

Водночас з утвердженням магічно-релігійного авторитету царя можемо побачити затвердження інституту державної влади в архаїчному суспільстві.

Існуюча заборона з часів архаїчного суспільства на доторкання до чогось чи когось сакрального вимагала від царя і всього інституту влади відособленості й штучно створеної атмосфери таємниці. Влада царя була зобов’язана створити нові релігійно-владні ритуали, які б затверджували та зберігали у суспільстві почуття поваги і слухняності. Цар у цих ритуалах виступав у гіпертрофованому вигляді - в яскравому завуальованому убранні, штучному мареві світла з шумовими ефек­тами та атрибутами могутності богів. Усе це створювало штучну атмосферу таємничої сакральності.

І по сьогоденні феномени таємниці та страху йдуть поруч. Так, Ш. де Голль висловив сучасну аксіому політичної влади: “Авторитет не може обходитися без таємниці, оскільки те, що занадто добре відоме, мало шануєть­ся”. Його попередник Наполеон був більш прозорим і відверто казав: “Я був змушений створювати навколо себе ореол страху” [180, 172]. Страх та таємни­ця є умовами поваги та любові народу до “свого” авторитарного правителя і держави. У XX столітті такі позасвідомі чинники перетворюють тоталітарного правителя (Леніна, Сталіна, Гітлера) на об’єкт любовного фантазування й ір­раціональної поваги. У цьому сенсі, мабуть, правий Ф. Ніцше який зауважив: “Коли ти раніше всього і при всіх обставинах не вселяєш страх, то ніхто не прийме тебе настільки серйозно, щоб нарешті полюбити тебе“ [184, 727].

Це переконання склалося досить давно і простежується з часів давнього Єгипту, де фараон амбівалентно поєднує в собі милість та жахання [252, 92- 93] а давньоєгипетський чиновник зобов’язаний був уселяти усім підлеглим страх.

“Я навчив народ страху перед палацом. Я знаю, що це приємно богу” [2, 97].

У давніх культурах людства під час царського ритуалу присутні були зо­бов’язані впасти додолу і не дивитися на священну особу. Погляд на царя ще з примітивного суспільства розцінювався як дотик до сакрального, і тому це викликало у давньої людини амбівалентні почуття. З одного боку, жах і відчай. З іншого - нестримне бажання “доторкнутися” до забороненої святості. І якщо це траплялось і людина на мить бачила “Сина Неба”, то вона відчувала шалену радість та таємничу гордість. Це відчуття гордості за те, що людина спроможна на мить нехтувати бінарністю священного та земного і споглядати чарівність забороненого [181, 62]. Можливість залучитися людині до сакрального та від­чути його нумінозність надавав царський ритуал через механізм нав’язування масі людей страху і таємниці та можливості їх порушити у рамках діючої влади. Це автоматично затверджувало святість державної влади у суспільній свідомості й утворювало традицію права держави повсякденного застосовування феномена страху, який міг бути “поданий” і сприйнятий народом як любов господаря.

У подальшій історії держави і права влада (окремі особистості) постійно застосовувала феномен страху (teror) як швидкий і ефективний метод (який більш-менш не потребує значних економічних витрат) досягнення своєї мети - підкорення “свого” або “чужого” народу, епохального “стрибка” у “світле майбутнє”, світового панування чи наведення суспільного порядку тощо. Для цього була необхідна натхненно нумінозна ідея (як правило міфо-религійна ідеологема) і харизматичний вождь, які навіювали б більшій частині суспільства люблячо-страхітливі відчуття, а також апарат насилля (містично таємна організа­ція - орден), що постійно ідеологічно-дієво підтримувала б стан терору.