ГЛАВА 15 Мінімізація страху в магіко-релігійних ритуалах і святах

Первісна людина - це ще безособистісний індивід, який не має особистої волі і свободи. Його психіка перебуває на початкових стадіях становлення сві­домості й характеризується як колективна психіка, а тому більшою мірою по­засвідома.

Психологічні якості дикуна давали можливість будь-якому сильному афек­ту (не зважаючи на те, негативна чи радісна це емоція) “захоплювати” первіс­не “Я-свідомості” позасвідомим. К. Юнг наводить приклад дикуна, незадово- леного поведінкою і невмінням сина під час рибальства, і це приводить його у такий гнів і лють, що він вбиває власну дитину. Таким чином, позасвідоме че­рез некерований афект повністю затоплює свідомість дикуна, і він впадає у стан “амоку” (полінезійське “tapou”, малайське “pamali”, японське “каті”). Такий стан усвідомлювався як надприродна чудесно-дієва сила, що об’єднує в собі нумінозність Космосу, яку людині потрібно жахатися. “Амок” для первіс­ного суспільства був одночасно святістю і скверною, чистим і проклятим, у якому людина стає жертвоприношенням заради повернення всієї спільноти до упорядкованого та структурно-зрозумілого світу.

У давньогрецькій міфології та драматургії доля жертви спіткала Ореста, який знаходився перед подвійним супротивним вибором - помста за вбивство батька (вимагання хнотичних Матері-Землі, Матері-Ночі) чи вбивство матері (вимагання патріархального Аполлону). Орест вибрав перше і поплатився ро­зумом, впавши у стан, схожий на “амок”. Головною емоцією у цей момент є афект страху - страху свідомості визнати свою провину за вбивство і невміння керувати собою, силою Долі та амбівалентністю протиріч моральних настанов суспільства.

Під час занурення у позасвідоме такий “одержимий” стає досить небезпеч­ним для усього оточення не стільки своїми непрогнозованими діями, скільки їх сугестивною заразливістю для своїх родичів. Такий стан веде до “кроку у минуле” (колективна регресія), тобто у тваринний стан, з якого індивідуальна свідомість може не “повернутися”, “тому що у дикуна безпосередньо під тон­ким нальотом культури ховається тварина” [303, 208]. Коли родинна спільнота вчасно не зупиняла такий психологічний стан та спричинену ним діяльність, то сам первісний колектив міг перетворитися у тваринне стадо, що супрово­джувалося непоправними соціальними наслідками, руйнацією зсередини ціліс­ності і згуртованості первісної спільноти аж до самознищення. Тому первіс­ний колектив жахався у будь-якій формі нестримних емоцій і напрацьовував соціокультурні механізми, що спрямовувалися на “виховання почуттів”, зміц­нення свідомості та утвердження соціально спрямованої поведінки. Цій меті служили табу, ініціація, магічні ритуали та всілякі світа, які вміщували ви­гнання духів, звільнення від чар, запобігання недобрим прикметам, покуту­вання, очищення.

Виходячи з цієї тези, історичний процес, згідно з К. Юнгом, полягає у про­гресуючому приборканні тваринного начала в людині, який не може здійснювати­ся без обурення з боку тваринної натури, що жадає волі. Отже, рух до цивілізації лежить через знайдення культурних меж, “бар’єрів”, свідомо вставлених, з метою перегородити “сполохи” позасвідомого - тваринного начала в суспільне життя. Одним з механізмів цього процесу стають соціально-культурні страхи, які проти­стоять іншому, трансцендентному страху, страху “Я-свідомості” перед позасвідо­мим, що не могло визнаватися людською культурою.

Прояви позасвідомого у первісному колективі сприймалися як діяльність могутнього духу, що живе як у самій людині, так і зовні. Поява “зовнішнього” духу очікувалася первісним суспільством переважно уночі. Досить часто К. Юнг наводить етнографічний приклад племені Елгоньї у Кенії, у якому вва­жалося, що після заходу сонця вступає у свої права небезпечний і страшний дух - Аїйк “Творець страху” [299, 107].

Щоб зберегти психологічну рівновагу, одним із головних культурних до­гматів, напрацьованих у первісному суспільстві, було не визнавати свого стра­ху перед злими духами, оскільки почуття страху було настільки великим, що навіть згадування імені духу вводило в афективний стан [304, 186]. Більше того, ірраціональний афект перед силою та непоясненністю позасвідомого під­ривав велич людської свідомості, руйнував слабку гармонію самоосягнення та самолюбування своїм “Я”, скидав свідомість із його еволюційного трону все- пояснення та жорсткої упорядкованості. Тому визнання страху як афекту, що кидає індивіда у “нелюдський” стан, табуювалося людством: заборонялася не лише вільна вимова імені духу, але й проголошувався догмат, згідно з яким страх ставав керованим і підконтрольним свідомості. Насправді ж, людська цивілізація, спираючись на два згадані принципи, постійно напрацьовувала, крок за кроком, культурні феномени й соціальні інститути тільки з однією ме­тою - підтвердити велич “Я-свідомості” і приховати від себе спопелілий ефект трансцендентного страху. Визнання зворотного у первісному суспільстві зни­жувало роль свідомості й ототожнювало свідомість з хаосом позасвідомого.

Головну роль у ранньому періоді розвитку людства, у гармонізації “Я- свідомості” та позасвідомого, виконував шаман - чаклун. Ця людина інтегру­вала первісний колектив за рахунок нелюдських здібностей і вмінь “лікувати”, “повертати” представників племені зі стану одержимості тваринними афекта- ми назад. Шаман, “виходячи з себе”, занурювався або в себе, або у простір демонів і повертав душу дикуна з океану позасвідомого у світ, освоєний сві­домістю. Будь-який транс приносив шаману величезний заряд енергії і магіч­них “знань”, що використовувалися племенем для встановлення і розширення своїх культурних меж. Для самого шамана такий ритуал був можливим лише як подолання страху “Я-свідомості” перед позасвідомим і навпаки - як вольове придушення позасвідомого, його прагнення до необмеженої творчої свободи.

Перетворення простого дикуна в шамана (або міфологічного героя) відбу­вається за рахунок перетворення “Я” у мана-особистість, тобто у людину, яка повністю себе персоніфікує з архетипом сильної людини у вигляді героя, вож­дя, чаклуна, знахаря і святого, володаря людей і духів, друга божого. Отже, шаман є людиною з визначеними якостями, можливостями повертатися у сфе­ру позаживого, “відступати назад на один крок” (Р. Кайуа), які дозволяють йому витримати нумінозну силу позасвідомого (передусім, страху) - воління “абсолютного Я” - і перетворити його архетипні образи в міфологічні й соціо- культурні феномени, так необхідні своїй спільноті.

Камлання шамана для первісного колективу є можливістю галюцинувати за рахунок гіпнотичних якостей шамана; якби бачити все те, що бачить у своє­му трансі шаман. Своїми подорожами “туди і назад”, з освоєної буденності в потойбіччя і зворотно чаклун сприяв правильному розумінню і тлумаченню архетипних образів позасвідомого, формуванню на цій основі міфологічних сказань, новому усвідомленню закономірностей довкілля. Міфологічні “схеми- дії” надавали можливість окремим представникам колективу на індивідуальні дії “на свій ризик”. Тим самим, він сприяв посиленню індивідуальних якостей “Я-свідомісті”, укріпленню адаптаційних можливостей людини та повільному щепленню принципів колективної психіки.

Нестерпне почуття страху змушує людину створювати фантазії, які пере­творюються в архетипові образи - міфологічні мотиви. Це допомагає дикуну справлятися з тяжкими переживаннями і в подальшому побачити свій емоцій­ний стан збоку, а отже, відсторонити афект від свідомості “окультурити” його. Отже, шаман допомагав родичам проектувати фантазії та психічні стани на навко­лишнє середовище, не усвідомлюючи, що вони є органічною часткою його само­го. Матеріалізовані афекти об’єктивувались у свідомості людини у злих і добрих духів, залишаючись у міфологічної системі того чи іншого етносу.

Шаман приборкував епілептичні припадки, сполучені з подоланням стра­ху [292, 31-32].

Під час трансу шаман, а з ним і присутні родичі, знаходяться на піці чут­тєво-інтелектуальних можливостей людини, поєднуючи у собі всю амбівалент­ність Універсуму. Цей містичний екстаз надавав можливість “зустрічі зі своєю тлінністю та смертністю, подолання страху смерті та корінної зміни свого бут­тя у світі” [73,28 2]. Містичний екстаз поєднує у собі нумінозність (“до” - “від”) і створює новий соціокультурний образ - “над”. Він згладжує раніше існуюче психологічне протиріччя, надає можливість затвердити у психіці лю­дини панування більш стійкого елементу, ніж колективне позасвідоме, - інди­відуальне свідоме.

Загальнородові ритуали надавали можливість опанувати нумінозний до­свід існування всього живого та зміцнювати індивідуальну установку “над” - розширити свідомі межі пізнання. Ці ритуали були часткою містерій і оргаїс- тичних культів, які у тій чи іншій формі “повертали” людину у тваринний стан, завершувались становищем загального екстазу, почуттям незгладної про­вини. Під час містерії людина відчувала гостру біполярність почуттів, які за­хоплювали її, несучи емоційну розрядку. Шляхом граничного напруження ду­ша дикуна очищувалася від постійно присутньої та волюючої дихотомії (правильно - неправильно, добре - недобре) і на мить “піднімалася” над ними.

Давньогрецька культура була просякнута такого роду священними місте­ріями: смерті - відродження, ритуального “занурення” в позасвідоме та зітк­нення з трансцендентним страхом. Варто лише назвати елевсійські та орфічні містерії, вакханалії (свято Діонісія), церемонії Аттіса та Адоніса, фракійські ритуали корібантів. Усі ці ритуали мали загадкову лікувальну силу для “душев­нохворих” і “гарантували життя без страху смерті, упевненість перед облич­чям смерті” [117, 40]. Платон у діалозі “Федр” описував ритуальні переживан­ня божевілля корібантів. Він вважав, що сполучення інтенсивної активності екстремальних емоцій із наступною релаксацією є могутнім катарсічним пе­реживанням, яке володіє здатністю “повертати” душевнохворих до гармоніч­ного життя в суспільстві. Це відбувалося завдяки виснажливому дикому тан­цю, а також галюциногенним засобам, які доводили людину до епілептичного припадку. Одночасно з цим, танець і музика, продовжує Платон у “Законах”, як зовнішні рухи душі, заспокоюють та гармонізують внутрішній світ людини, який був порушений страхом. Таким чином, у першому випадку неофіт тимча­сово “відключав” своє “Я-свідомість”, його подавляв страх перед позасвідо­мим, і він “повертався” у час Хаосу, до-Створення, де розширював межі своїх психічних можливостей та, завдяки впливу архетипів, обновлював цінності орієнтації “Я-свідомості”. В іншому випадку, заданий ритм танком та музикою не лише відкриває людині шлях у трансцендентне потойбіччя, але зберігає єднання “Я-свідомості” з душею, надаває їм можливість повернути тимчасово втрачену гармонійність і структурність.

Із метою емоційної розрядки та магічного до-буття - вимолювання бажа­ного у некерованих і недосяжних людиною сил - усілякі ритуали і обряди по­ступово структурувалися у систему річних календарних свят. Традиційне свя­то, яке несе в собі давні до-цивілізаційні рудименти міфо-культового дійства, має на меті зняття психологічного напруження і вміщує змішані відчуття радос­ті та суму, втіхи та страху. У ході самого дійства (процесії, жертвоприношен­ня, ритуальних змагань тощо) усі хаотично змішані відчуття структурно упо­рядковуються, що повторює акт творіння, і позасвідомо повертають людську спільноту до свого одиничного акту народження. Цей онто-психологічний процес відбувається завдяки штучно утвореному відчуттю шокуючого страху, який поступово в ході свята замінюється шаленою радістю. На думку К. Жи- гульского, “святкування завершуються у формі дійства, обряду, видовища, дарів, жертвоприношень, танців, які сполучаються з сильним та загальним емоційним напруженням, у якому ми постійно знаходимо супровідні одне од­ному - звичайно у черговій фазі свята - відчуття жаху, страху, провини і радос­ті, звільнення, торжества” [98, 22]. Отже, традиційно-релігійні свята прихо­вують метафізичну єдність різних форм страху і, водночас, на короткий час дають “вихід” у межах “перевернення” культурних меж через емоційну розряд­ку страху-туги (Angst), чим наділяють предметно-застиглі страхи (fear) но­вою силою.

Отже, свято є постійною дихотомією страху та сміху, і це простежується, на думку M.Бахтіна, в культурі Західної Європи до пізнього Середньовіччя. Сміх був неофіційною народною правдою і протистояв серйозності, авторитар­ності для остраху офіційної культури. Більше того, перемога сміху над стра­хом відчувалася середньовічною людиною як перемога над містичним страхом (“страхом божим”) і над страхом перед силами природи, але, передусім, як перемога над моральним страхом, що сковує, пригноблює і затьмарює свідо­мість людини: страхом перед усім освяченим і забороненим (“мана” і “табу”), перед владою божественною та людською, перед авторитарними заповідями та заборонами, перед смертю та загробною відплатою, перед пеклом, перед усім, що страшніше землі” [25, 104]. Отже, протистояння страху та сміху має архаїч­не коріння і містить обов’язковий компонент зниження психологічного на­пруження (розрядки). Сміх над штучно страшним, атмосферою масової істерії, коли відміняються всі юридичні гарантії, всі завоювання цивілізації (її базовий принцип людяності), залишається запорукою здорової психіки та можливістю розширення людської свідомості з метою руйнації цих соціокультурних та владних химер.

Магічні ритуали (поетичне віщування) тісно пов’язані з мистецтвом - обидва феномени культури людства призначені для вже визначених цілей. Во­ни включають у свій механізм вплив на людину відчуття страху. Як відомо з містичних ритуалів, Діонісій (Загрея) винайшов давньогрецький театр, який мав на меті довести глядача (учасника містерії) до стану катарсису. Перші драматичні твори Есхіла були пронизані жахаючим світовідчуттям, де герой є символом трагічного перебування людини у світі, його зумовленості. Містич­ний жах у давньогрецького поета, як це помітив О. Лосєв, “здатен огорнути собою кожний душевний рух” [158, 843] людини. А на думку Аристотеля, який розглядав теорію “струсу” як явище хронологічно давніше його сучаснос­ті, трагічна ситуація - це поєднання страху і співчуття, поєднання, яке дово­дить людину до катарсису.

Основоположним принципом катарсису є те, що страх лікується страхом. Тобто глядач театрального дійства, що відчуває страх-тугу, поєднує через співчування його з предметно-визначеними страхами, які існують на сцені. Іншими словами, театральне мистецтво штучно створює форми, які виклика­ють страх, навіть жах. Такий штучно створений стан опредмечує страх-тугу людини, що споглядає і переживає, в реальні, предметні образи. Таким чином, сховане відчуття страху-туги знаходить свій об’єкт і відбувається психологіч­на розрядка. Одночасно з цим людина наповнюється відчуттям присутності вічного призначення людини бути творцем свого життя, отримує натхнення та віру в майбутнє.