ГЛАВА 17 Феномен трансцендентного страху під час війни та його місце у світовідчутті античності

Незалежно від припущених причин виникнення війни - вплив метафизіч- ного воління “абсолютного Я” чи результат дії успадкованої від тваринного світу інстинкту агресивних чи соціально-економічних процесів - війна є куль­турним “завоюванням” людства.

На нашу думку, вирішальне значення для започаткування війни мав роз­поділ світу у свідомості на “свій” - “чужий”. Ця бінарна опозиція, яка виникла в результаті “тертя” первісних спільнот, створювала передумови виникнення соціальної свідомості. Процес “догляду” за “чужими” призводив до поділу на “ми”, які завжди люди, і “вони” - не зовсім люди, “звірі”. “Ми” у свідомості первісної спільноти - це і все її середовище існування: земля, водойми, ліси. “Ми” - все добре, предмет культу, обожнювання. Все “наше” стало предметом психічного наслідування, джерелом навіювання. “Вони” завжди таїли небезпе­ку, були предметом ненависті, прокляття й агресії, винуватцями усіх негараз­дів. Тому закономірно припустити, що “чужі” викликали в протилежної сторо­ни дві суперечливі емоції - цікавість і страх. Почуття страху під впливом мізонеізму переважало, що викликало агресію до будь-якого чужинця.

Тому війна в архаїчному суспільстві розглядалась як жереб, виклик Долі, “Божий суд”. Її вели з метою випробувати освячене богами рішення через пе­ремогу або через поразку. За таким міфічним світопоясненням ховається проек­ція “Я-свідомості” тваринної частки колективного позасвідомого (Тіні) на інший народ. Така соціально-культурна атрибуція злих намірів, демонічного початку на “чужих” є проекційною мінімізацією свого страху перед позасві­домим, якого в ході військових дій можна позбавитись. Тобто за рахунок війни проходить зовнішня об’єктивізація екзистенціональної форми страху-туги, який знаходить своє реальне та дієве втілення.

З іншого боку, війна поставала у суспільному уявленні як вірогідна заги­бель, смерть усього “свого світу” і тому викликала свідоме відчуття страху, який міг перетворитися в трансцендентний страх. Будь-яка глобальна екстре­мальна ситуація “повертає” відчуття людини до нумінозного переживання пе­ред Ніщо, яке звеличує його на інший рівень існування Всесвіту. Війна як ме­жа між життям та смертю є колективним “поверненням” до витоків свого існування, межею протилежних космічних сил, позасвідомих енергій - БОЛІН­НЯ. Цей нумінозний стан, у якому опиняється людина (весь род, плем’я, на­род), надає можливість відчути всю повноту трансцендентного буття - залишаю­чись свідомою, людина набуває в позасвідомому, ірраціональному світі хаосу та смерті. Війна дозволяє людині розкрити всього себе, реалізувати усю свою психо­логічну енергію в усіх її нумінозних проявах - від тваринної руйнації “всього чу­жого”, “злого” до актів “доброго”, героїчної самопожертви. Тому війна, незважа­ючи на всю свою колосальну нелюдяність, “манить” до себе людину, дає їй можливість зовнішньо виплеснути свої психологічні потяги, перш за все, страх.

Як характерна якість відношень “Я-свідомості” до позасвідомого і його атрибута, страх виступає у своїй подвійної природі: з одного боку, він лякає, а з іншого - вабить. Це відмітив О.Пушкін:

Є захоплення в бою

В безодні хмурій на краю. Все, все, що загибеллю грозить, Для серця смертного таїть Нез’ясовану насолоду...

Треба зазначити, що війна (та страх перед нею) згуртовує величезне сус­пільство в єдину містичну силу, руйнуючи самотність, відчуженість, та надає окремій людині відчуття причетності до Великої події, яка мала ідеологічне обґрунтування - захист Батьківщини-Матері, Віри, Нації, Держави чи завою­вання “життєвого простору” тощо, і має у своїй основі архетипні образи колектив­ного позасвідомого. Носії тієї чи іншої ідеології прагнуть до розповсюдження їх теорії Істинної Віри, Добра, Любові та Справедливості на весь світ. Позитивна сторона нумінозної ідеї для її носіїв обертається негативною стороною для наро­дів, держав та цивілізацій, які сприймають “Благу Вість”.

Усі культури людства створили особливу ідеологію проти боягузтва в бою чи у кульмінаційний час мисливства [118, 98-99]. Одним із ефективних механізмів подолання відчуття страху під час війни є міфологічне пояснення загробного існування. Рай надавався безстрашним воякам, які мужньо захища­ли “свій” світ, не жалкуючи свого життя. Так, міфологія давніх германців обі­цяла загиблому зі зброєю в руках у змаганні, незалежно від характеру бою, Вальгалу - небесний чертог Одіна, де герой продовжує своє життя до кінця світу і де буде змагатися в останньому бою разом із богами проти есхатологіч­них потвор. До цього дня вояк буде бенкетувати і безвинно змагатися з друзя­ми та валькіріями. Отже, створювався суспільно-культурний ідеал, де знімався страх людини перед смертю, давалася можливість отримати світ богів, залу­чаючись до сакральних процесів світу та продовжуючи своє життя до невідо­мої межі. Скандинавська міфологія виробила визначений ідеологічний меха­нізм подолання страху перед боєм, створюючи головну цінність древнього германця - містичне змагання, яке ставало бажаною кульмінацією його земно­го життя, що мало свій вплив у XX столітті.

Військова дуель героїв формувала визначений обряд і систему виховання, де культивувалося благородне самовладання перед небезпекою та смертю, що було обов’язковою якістю військового стану - лицарства. Герой не був би ге­роєм, коли б смерть уселяла йому хоча б найменший страх, і тому першою умовою героїзму є примирення зі смертю [120, 265], з Ніщо. Це не означало, що лицар позбувався почуття страху, проте змінювався сам об’єкт страху.

Давньоіндійська епічна поема “Махабхарата” проголошувала, що герой “випробовується у хвилини страху” [172, 80]. Епічний герой втілював не лише силу та могутність колективу, але і приносив успіх, який був свідоцтвом його обраності вищими силами. Довести свою “обираність” герой міг лише визна­ченими подвигами і публічними випробуваннями, що пов’язане, насамперед, з переборенням свого відчуття страху. Так, аккадо-шумеровський міфоепічний герой Гельгамеш прагнув подолати смерть та домогтися безсмертної слави. На цьому шляху він свідомо дає пораду своєму супутнику: “І, коли ми підемо вперед, страх підступить до тебе... - прожени його геть!” [132, 213].

Тобто, щоб стати вождем - героєм, юнак повинен був довести свою при­належність до вищих сил і постійно підтверджувати свою соціальну роль різ­номанітними подвигами. Прикладами здійснення героєм своїх подвигів, подо­лання себе заради вищої мети можуть служити численні міфи, легенди, казки різних народів світу. В ході свого казкового “потойбічного шляху” герой ви­робляв визначений механізм подолання страху, який полягав у міфо-ідеологіч- ному обґрунтуванні своєї “обраності”, наділення себе магічними властивостя­ми і переконаністю, що йому допомагають надприродні сили.

Одним із архаїчних методів подолання страху може бути практика іден­тифікації себе зі священною твариною. Це “берсеркери” давніх германців, “перетворення” яких пов’язане з таємничим мистецтвом шамана та “одержиміс­тю” Одіна. Вони ототожнювали себе через магічний зв’язок з ведмедем, вовком і втрачали на якийсь час, “виходячи з себе”, людську сутність - “Я-свідомість”. Водночас “берсерк” мав сугестивні здібності переконувати [233, 13]. Людина ре­гресувала до лютого звіря, безжалісної рептилії, яка не відчувала страху, а була втіленням моторошності несвідомого її Шаленістю та Люттю [112, 110-117].

Античний герой “нічого не страхається і ні на що не має надії*” [4, 71]. Він іде своїм шляхом, неминучим, як рух сонця, і приходить до свого кінця - заги­белі. Адже перемога героя внутрішньо вже включає у себе його смерть. Таким героєм є Ахіллес, який знав про умову своєї смерті, але не повернув та мужньо зустрів свою долю. Тому, зі слів Аристотеля, мужність полягає не у повній відсутності почуття страху, а у його активному переборенні [21, 305].

Але, переборовши свій страх, особливо страх смерті, особистість не за­лишається незмінною, вона заново переосмислює навколишній світ, несе в собі нові, ще не розкриті до цього моменту цінності людського буття. Цей шлях трагічно-жахаючий для героя та глядачів його боротьби з долею. Прик­лад героїзму дозволяє оточенню проецирувати афекти страху та жалоби до їх стану катарсису. Цей стан веде, на думку Аристотеля, до очищення людини від хибних схильностей, до доброчесності, “до первісної чистоти, процесу... від­новлення і виправдання зганьбленого та збезчещеного” [157, 747]. Таким чи­ном, міфологічний герой є образом невблаганної Долі з метою розкриття і зро­зуміння таємниці істинного місця людини у Космосі. Це стан постійного прибування людини у трансцендентному страсі та його переборення для свого подальшого життя.

У подальшому в межах християнської світоглядної парадигми мужність надається разом зі страхом кожному дійсно віруючому з метою подолання не­значних страхів у буденному житті й, одночасно, як передчуття смерті, за якою схована надія на зустріч з досконалою Любов’ю Бога і початком “життя вічного”. Таку думку пояснює С. К’єркегор: “Христинин... здобуває з христи­янства відважність... одержує (її) разом зі страхом від надзвичайного ступеня жаху. Виходить, відважність нам дарована; а страх перед великою загрозою дає нам рішучість протистояти загрозі меншій; а нескінченний страх перед єдиною загрозою робить решту неіснуючим” [139, 366-367].

Цар, який ототожнювався з героєм, був носієм божественної сили і спра­ведливості і здійснював головне командування армією у космічному дійстві - війні.

Давньоєгипетський фараон ніс на собі відбиток страху. Він титулується як “...той, що постійно вселяє жах [перед] Гором в усіх чужоземних країнах...”. Перед фараоном не було жодної чужоземної країни, яка б втратила страх перед ним [273, 29, 33, 41, 49]. П. Монте виділив страх як військовий атрибут фарао­на: “Ти Сутех, сам Боал, страх перед тобою - клеймо твоє на країні хетів” [179, 244]. Ще одне свідчення: “...Володар страху, могутній обличчям, що одержав у Гераклеополе Подвійну корону з пір’я, жах і трепет, перед яким Pa і Атум все­лили в серця людей, богів, підданих та померлих... Володар сили, могутній у Мемфісі, якому була дарована перемога перед (обличчям) Геба та Дев’яти бо­гів, страх перед яким був створений Шу,... той, до якого на поклін приходить Південна та Північна Землі, бо такий великий страх перед ним і таке глибоке преклоніння перед ним” [154, 73-74]. Ці уривки дають уявлення про можливо­сті фараона злитися з атрибутом богів Pa та Гора - страхом. Цар міг перетво­ритися в одного з них і від того отримати усі їх атрибути. Такий божий дар, символ єдності могутності богів і фараона, “забезпечував” йому перемогу над його ворогами [252, 84].

Отож, давні царі вселяли супротивникам жах своєю могутністю й велич­чю. Хетських царів теж під час битви супроводжували персональні божества - Страх та Жах, які були водночас й атрибутами головних богів хетського пан­теону - богів Сонця й Грози - бог бою, вдачі, який презентував народ у його стосунках із чужоземними країнами [63, 126]. Хетська літературна пам’ятка так зображує цих божеств:

“...Ліворуч

Від тебе летять по небу Страхи,

Праворуч від тебе несеться Жах...” [163, 108].

Хетський приклад не є єдиним у давньому світі - він, швидше, закономір­ність міфологічного мислення, ніж якась випадковість. Цю закономірність відмічав В. Іванов, який вважав, що хетські образи Страху й Жаху можна пер­соніфікувати з гомерівською парою Страху й Трепету, які також супроводжу­ють колісницю бога війни Арея [102, 23]. В “Іліаді” ця нерозривна пара зобра­жується так:

Рек і тоді повелів він та Страху й Жаху конів

Запрягти, а сам покривався зброєю полум’язарною

Ніби найсильніший стократно жахаючий, ніж раніше,

Гнів громовержця і помсту проти богів воспилали (Іл; XV; 119-122).

Світовідчуття іншого давньогрецького поета - Есхіла, на думку О. Лосева, було пронизано жахом. Есхіла цікавив сам феномен страху “як якась направле­ність чогось на щось, як самодостатня музика буття, як те, що живе само собою, своєрідна процесуальна якість буття” [158, 798]. Проте, світовідчуття Есхіла спи­ралося на більш глибоку історичну традицію, яку він, мабуть, не помічав, але від­штовхувався у своїй творчості. І хоча, відчуття страху Есхіл зображує, головним чином, епічно й лірично, в його творах зустрічаються більш архаїчні образи цього феномена. У трагедії “Семеро проти Фів” богові Фобосу, як рівнозначному богові війни Арею, служить спеціальний обряд жертвоприносини:

Так от. Завзятих сім воєначальників, Бика забивши, кров у чорний щит злили І, руки в ній змочивши, присягнулися Apecy, Еніо й жахному Фобосу, Що спрагливій крові (42-46).

Варто згадати, що в архаїчний період давньогрецьке слово “космос” озна­чало “військову шеренгу, ряд” і тільки після тривалого часу було переосмис­лене як “порядок”, “упорядкований мир”, “світопорядок”. Виходячи зі сказа­ного, можна припустити, що живий і гармонійно впорядкований космос старо­давніх греків символічно був представлений в образі строго структурованої військової шеренги, де в центрі або попереду перебувала колісниця чільного бога (обранця богів та Долі на землі - героя), якого супроводжували його по­стійні атрибути, певні сили, демони - Страх і Жах. Вони символізували не ли­ше відчуття присутності Смерті й випробування богів, а щось значно ширше. Страх і Жах усвідомлювались як охоронці впорядкованого, структурно-обме- женого “ряду” у його вищих космічних межах. Сама ж битва в архаїчному сус­пільстві розглядалася як “божественний жереб”, виклик Долі, де два космоси - ряди організовують щось нове, ще неіснуюче в соціумі, але це нове не повин­не порушити Єдиного гармонійно впорядкованого Космосу. Саме для збере­ження Вищої цілісності служать демони-боги Страх і Жах, що охороняють шлях у потойбічне, яке існує за межами Космосу.

У “Теогонії” Гесіода можна знайти логічне продовження висловленого припущення. Давньогрецький поет пояснює походження богів Страху й Су­м’яття:

Киферея

Щитодробителю Apecy Страх народила й Сум’яття, Жах, що вносять у густі фаланги мужів-ратоборців (933-935).

Цікавим тут є той факт, що матір’ю богів Страху (Фобоса), Сум’яття (яке можна трактувати як одне із вторинних властивостей сприйняття стародавнім греком бога Жаху-Деймоса) і їхньої сестри Гармонії була богиня любові Аф- родіта. З’єднання персоніфікованих почуттів любові, страху, жаху й гармонії в єдиний родовий ряд здається, на перший погляд, неприродно ірраціональним. Проте ірраціональний характер цього об’єднання може бути пояснений завдя­ки дослідженням та ідеям К. Юнга й О. Лосева.

На їхню думку, будь-яка міфологічна система має свої ранні шари історич­ного розвитку, які беруть початок від афективної, першо-єдиної, хаотично- жіночої природи Великої Матері (в концепції Юнга - колективного позасвідо­мого Жахаючої Матері. А на думку О. Лосева, вся архаїчна, доолімпійська мі­фологія в її міксантропічних та тератоморфічних образах породжена жіночою істотою, амбівалентно-жахаючою Матір’ю-Землею [156, 929]) й обов’язково мають своє продовження у відомих нам міфологічних зразках й амбівалентних символах культури. О. Лосев пише: “Миттєвий, або афективний, преанімізм, що складав колись величезну епоху в історії людського світогляду, і надалі ніколи не зникав. Навіть у ті часи, коли він поступився місцем пластичному антропоморфізму, він усе ще залишався у вигляді дуже частих рудиментів, а в Римі навіть прогресував” [Там само. - С.73].

Таким чином, боги Страх і Жах, імовірно, були давніми анімістичними демонами, що виступали як “раптово діюча сила, про яку людині нічого не відомо” [156, 72], і яку в аналітичній психології К. Юнга можна визначити як сильний афект, нуминозне почуття зустрічі з архетипом колективного позасві­домого. Швейцарський психоаналітик зауважує: “3 давніх давен емоція розу­міється як одержимість, і тому ще сьогодні кажуть, що хтось скипів, розлюту­вався і одержимий або чортом, або якимсь злим духом, наче дехто подібний у нього проникнув” [298, 294]. Певно, сильні емоції представлялися архаїчній людині (як і сучасникам) преанімістичними демонами (бісами) у безликій, ам­бівалентній привабливо-лякаючій формі. Це “миттєво виникаюча й миттєво зникаюча страшна й фатальна сила, про яку людина не має ніякого подання те, що не може назвати на ім’я і з якою не можна вступити ні в яке спілкування” [156, 69]. Таке страшне відчуття етимологічно затвердилося в індоєвропейській мовній та міфо-фольклорній традиції в понятті “біси” (злий дух), що належить до давнього коріння: “bhoi-bho-s”, “той, що викликає страх, жах” [103,169].

Саме такими якостями для раціональної свідомості характеризується силь­ний, незрозумілий, безпредметний афект страху або жаху, що охоплює лю­дину перед усією величчю Універсума в момент інтуїтивного усвідомлення себе у світі. Такий стан у міфологічній свідомості визначається як присутність могутнього демона, якого спочатку пов’язують із більш давньою і могутньою персоніфікацією світу - Великою Жахаючою Матір’ю, і тільки згодом Страх і Жах переносяться, як атрибути олімпійців, у раціонально пояснену сферу їх­ньої присутності - супроводжувати бога війни Арея на полі бою.

Якщо з’являється потреба, олімпійці звертаються за допомогою до демо­нів Страху й Жаху. Наприклад, розпалюють ворожнечу й війну між троянцями і данайцями:

їх збуджує Арей, а данаєв Паллада Афіна,

Жах насильницький, Страх і неситна сказом Звада (Іл; IV; 439-440).

Ними може управляти не тільки бог війни Арей, але й інші боги Олімпу, Афіна й Аполлон (Іл; XV; 325-326). У цих випадках Гомер говорить про Страх і Жах як атрибути верховного бога стародавніх греків - Зевса:

Лайливим обладунком вона ополчалася до лайки жалюгідної. Кинула біля персей егид, бахромою кошлатий, Страшний очам, разючим Жахом весь оточений: Там і Розбрат, і Могутність, і трепет, що біжать, Погоня, Там і глава Торгони - чудовиська страшний образ, Страшна, грізна, знамення Бога всесильного Зевса! (Іл; V; 737-743)

Панування Афіни над божествами патріархального пантеону і сферою чо­ловічої діяльності (війною) говорить про рудименти матріархального періоду давньогрецької міфології. Вірогідно, партеногене народження і статус богині- діви (далекий від функцій материнства, охоронниці роду та традицій родючос­ті) надавали їй право панувати й використовувати неконтрольовані й жахливі атрибути свого батька - Страх та Жах. Інша справа - Афродіта, мати зазначе­них демонів. Діти богині любові не служать своїй матері. Очевидно, не кож­ному богу дозволялося використовувати могутні атрибути, а тільки тому, хто володів цим сакрально-таємним правом. Тут ми повертаємося до питання про родовий взаємозв’язок страху, жаху, любові й гармонії, тобто неприборканості батька - Арея.

Безмежність вольового початку Арея, нескінченне прагнення до руйну­вання було обмежене його протилежністю - любов’ю. їхній незаконний (у рам­ках патріархального права) зв’язок призвів до народження наступної проти­лежності - Фобоса, Деймоса й Гармонії. На думку О. Лосева, Афродіта - богиня хнотична, давніша за Зевса, вона володіє космічними функціями й на­повнює увесь світ любов’ю [159,132]. Зевс - символ патріархального порядку у світі, що передував пануванню матріархату й усвідомлювався стародавніми греками класичної епохи як період тератоморфних чудовиськ, хаосу й жаху.

Найдавніший образ Афродіти внутрішньо сполучав у собі якості її пізнього коханого - Арея, його родової частини близнюка. їхні взаємини координують­ся законом взаємного руху назустріч і переливанням в іншу якість, що раніше не існувала - enautiodrovia.

Таким чином, перед нами одна з пізніх проекцій Великої Жахаючої Мате­рі, прародительки всього світу, космосу. Однією з головних її якостей була позасвідомість вольових дій - народження нових компонентів хаотичного сві­ту, які не існували. Амбівалентна богиня як передродове колективне позасві­доме, водночас сіяла нуминозні феномени світосприймання миру: любов, на­родження, страх невизначеності перед волею Долі та жах смерті. Преаніміс- тичні демони Страх і Жах являють собою персоніфіковані абстрактні явища, породжені Єдиною, ще не розщепленою свідомою патріархальною природою любові й неприборканості з метою впорядкувати хаотично існуючий світ - гармонізувати його.

Гармонія є основною якістю Космосу, де раніше хаотично розчинені не- упорядковані частини оформляються в єдиних межах міри. У цьому випадку гармонія несе в собі дві крайності - жах, хаос, неприборканість, з одного боку, а з іншого - любов, надію і красу. Але феномени Страху й Жаху не тільки є внутрішніми компонентами Гармонії, які можуть переходити у свою протилеж­ність, змінюючи конкретно-чуттєві образи. Ці два демони, афективні сили і начала, що панують над світовідчуттям людини як їхньої протилежності, є стримуючими компонентами Цілого та живого Космосу, які не дають розійти­ся, розвалитися єдиній шерензі, упорядкованому ряду, обгороджуючи його окремі частки від первісного хаосу.

Нарешті, феномени Страху й Жаху оберігають Космос, людську свідо­мість від своєї ж внутрішньої якості та об’єднуються в єдине, нерозривно не- розчинене ціле, коли дві основні протилежності зливаються в “мегакрапку” - в “Усе”. Це ім’я бога Пана, що так само як і Афродіта, має архаїчне коріння, уводячи людину у стан безпричинної паніки, втрати вольового контролю над своєю свідомістю й діями. Він панує опівдні, в момент завмирання дня, коли час і простір наче зникають, втрачають свої грані розпізнання, здобуваючи стан абсолютної повноти зупиненого, застиглого буття у світовідчуванні лю­дини. У такий момент свідомість втрачає свою просторово-часову установку, психо-культурні бар’єри сприйняття світу руйнуються, й людина повертається у свій минулий позасвідомий стан інтуїтивних тваринних імпульсів, головним складовим компонентом яких є почуття страху, що змушує людину діяти у двох імпульсивно-афективних планах (втеча або агресія, які несуть психологіч­ну розрядку й можуть “повернути” свідомості втрачену структурну рівновагу). Бог Пан з’являвся не тільки в мирний час, але й у періоди війн, зберігаючи всі свої онто-психологічні якості, властиві міфологічному світовідчуттю.

Опис раціонально непоясненої, безпредметної паніки у формі лютої, звіриної агресії ми зустрічаємо в “Історії"” К. Тацита. Римський історик розповідав про “безпричинний страх”, що охопив римську армію Фабія Валента і призвів до різа­нини мирних, безвинних жителів галльського міста Диводура [237, 559]. Геродот розповідає про іншу лінію поведінки - безпричинну панічну втечу: “Отут персами опанував такий страх, що вони кинулися бігти й зупинилися тільки стадіях у 60 [від міста]” (тобто втеча тривало близько 11 км) [64, 302].

Нарешті, феномени Страх та Жах у світовідчутті давнього грека виступа­ли модусами і символами протистояння людини як свідомої істоти перед До­лею. Ця Космічна Сила підкоряє собі людину, примушує душу тремтіти. Пе­ред її поглядом людина ціпеніє і перетворюється у річ, камінь, який ще “бачить життя”. Волею Долі кожен епічний герой чи цар стають оголено- відкритими, їх раціонально-упорядкований, передбачений світ руйнується пе­ред її ірраціональною, сліпою силою, яка, водночас, випадкова і необхідна.

Людина відчувала “terror fati” перед передвічною безоднею і темним об­разом Жінки-Долі, що залишалася в античній міфології в архаїчних образах богинь Ананке, Мойри. Вони виступали в амбівалентній формі Долі-Згубниці, Долі-Помсти або Долі-Родительниці, Долі-Коханки. Потойбічний гул неперед­баченої й невідвортньої Долі, яку не можна умилостивити будь-якими жертва­ми і побороти опором, постала перед свідомістю та світовідчуттям людини античності. Вона титанічно й мужньо сприймала ірраціональну волю Долі з єдиним бажанням перервати жахливе відчуття всеохоплюючого Страху, пере­бороти його через релігійно-містичні ритуали та катарсичне мистецтво.

У період еллінізму відчуття страху перед Долею позасвідомо трансформу­валося в релігійно-етичні вчення (епікуреїзм, стоїцизм тощо), які пропагували методи протистояння Долі та подолання відчуття жаху перед її ірраціональною силою. В подальшому архаїчно-античний Страх та Жах Долі поєднувався з іудо- християнским концептом “страху Божого”, що виносив рішення за життя і смерть людини на волю Господа.

Дані подання про страх і жах зберігали свій внутрішній зміст у світовід­чуванні та світогляді наступного часу античності. Подібних до давньогрецько­го Фобоса й Деймосу богів ми зустрічаємо в давньоримському пантеоні. Так, від бога Terora, пов’язаного з війною, залежала, за переконаннями римлян, доля бою. Плутарх свідчить, що засновник Рима Тезей, перш ніж вступити в бій з амазонками, приніс жертву цьому богові: ’’Нарешті, Тезей, принісши, дотримуючись оракула, жертву Страхові, напав на ворогів” [199, 46]. Такої ж традиції дотримувався Олександр Македонський. Зі слів Плутарха, коли пол­ководець готувався до битви з Дарієм при Гавгамелах, то “робив перед своїм наметом якісь таємні священні обряди і приносив жертви богові Фобосу” [200, 394]. В римських жрецьких книгах (indigitamenta) Блідість і Страх виступають як сили глибинних суспільних зворушень [269, 159-160].