IV Анти-Європа народилася в Європі

Фізичні наслідки війни 14-го року, незважаючи на всю їх жахливість, виявилися меншими, ніж наслідки мен­тальні. Захід змінив обличчя. Непомітно. Словник здавав­ся майже незаторкненим: пробудження націй, гнобителі, пригноблені, справедлива боротьба, імперіалізм, визво­лення, розірвані пута.

Історія раптово робить гримаси. Цивілізація (мається на увазі європейська і ширше — західна) зазнала агресії у прихований спосіб. Її не оскаржуватимуть більше за кволість і протиріччя ті, що повертаються до протистоян­ня, звеличуючи суддю її заслуг і гідності і стверджуючи цим міру сами < себе. Віднині рятуйся, хто може! Вони вже більше не задовольняються викриттям недоліків свого інтегруючого принципу, а виставляють напоказ свою дезінтегруючу силу. Таврують свою деструктивну неміч.

Європа, спотворена, конвульсивна, з відчуттям вини, гнеться під своєю невдачею і ризикує зіпсувати ввесь люд­ський рід.

Критики і підлесники упродовж століття не сумніва­лися щодо таємної єдності європейської системи, якими б взаємно суперечливими не були визначення, які вони про­понували. Ліберал прославляв закони ринку і незриму ру­ку, яка зв’язала їх своїми нитками. Соціалісти викривали “жменьку” фінансових капіталістів, пануючих над широ­кими масами. Святому союзові тимчасової могутності пат­ріоти протиставляли майбутню згоду незалежних націй. Казуїст заперечував порядок в ім’я іншого, протиставля­ючи цінність цінності, симфонію симфонії і організацію (аутентичну чи найкращу) організації (яку оплакує як шахрайську й експлуататорську).

Школи, лікарні, гроші, вільна циркуляція ідей, образів і благ, рівність умов і статі перед законом стають підозрі­лими. За допомогою, яку вона пропонує, і удосконалення­ми, які вона пропагує, гадючиться зруйнована компо­зиція. Стільки “послуг”, що вони позбавляють коренів, придушують звичаї, традиції і структури поколонізованих суспільств. Під кольором емансипації Європа скрізь ут­верджує ще більший хаос, сутністю якого вона виявилася.

Довгий час світова провінція, здавалося, обертається навколо невеликого європейського курсу, і європейська провінція ліпилася до кількох столиць з мілітаристським big bang, притягування перейшло у відштовхування. Пер­шим запитанням було: “Як визначити долю дезінтеграто­ра, якого дезінтегрують? Які застосовувати засоби проти цієї Західної Людини, що підірвалася на власній міні? Авангарди за допомогою успішно конкуруючих зграй роз­трощили усталене вміння себе поводити. їх не прославля­ли б так у великих метрополіях, коли б вони не припинили бити в урочистий барабан, як це робили останні учасники катастрофи, котра тільки-но відбулася. Вони успадкували вміння вмирати, яке рідко можна було побачити в минулі часи.

За курсом на заперечення тягнеться неоглядна дорога численних підробок війни. Коли поети, письменники і ско­морохи хапаються за складані ножики і серпи, щоб викор­чувати старий світ і, обіцяють розігнати хмари, справу вже зроблено. Найпростіший сюрреалістичний акт в тому, щоб вийшовши на вулицю з револьвером в руці, навмання стріляти в натовп.

Так само і щодо революції. До неї поспішають з захоп­ленням і нечуваною щиросердністю, навіть не переймаю­чись тим, щоб осмислити головну подію століття. На ве­ликій війні вона здається єдиною, яка може відповісти на озброєне і душевне піднесення мас. Бранці ліричної ілюзії, навіть коли вони її розвінчують, вчорашні і сьогодняшні наївні, вони помилково вважають, що століття народилося в лютому або жовтні 1917-го. Падіння царя і підняття на щит Леніна маскували акт хрещення. Радянський керів­ник протанцював диявольський танок, коли “його” рево­люція протрималася довше, ніж Парижська комуна. Він танцював фактично на зовсім іншому вулкані, ніж його попередники, яких він картав за нерішучість і хитання. Історик Матіус вітав в особі Леніна нового Робесп’єра, а його послідовники в Сорбонні могли, навпаки, звинувати­ти кожного якобінця в більшовизмі. Вони однаково ошу­кались. За межами словникових запозичень і тотожністю заклинань і підбурень вони знехтували розривом зв’язку з 1789 роком, винуватцем якого був тоталітарний інтегризм XX століття. Таким є лист, украдений в E.∏o,. він настільки наявний, що стає перепоною для погляду. Нехай санкюлоти і причепливі адвокати мирно спочива­ють, кустарна гільотина і незліченні купи мертвих не да­ють підстав для поетичних мрій. Століття, що почи­нається, оперує мільйонами трупів. Пробний камінь де­ржави, еталон серйозної політики відшліфувався в окопах. Віднині мріють побити рекорд катаклізму, який тільки-но стався. Його побивають. Ленін балансує на горі вбитих у 1914-18 роках.

“Да здравствует революция, радостная и скорая!

Это — единственная великая война из всех,

какие знала история” (Маяковський).

Запитаємо реаліста. Звідки йде його апологія кулака, яку видають за наукову теорію сучасної влади? Не з архі­вів XVIII ст. і його революції. Шукаючи моделі для юної радянської Держави, Ленін знаходить пруський “держав­ний капіталізм”. Він наводить приклад мілітаризації еко­номіки до 1917-18 рр. і мобілізацію умів, яку проповідував начальник генерального штабу Людендорф. Він його ци­тує. Він захоплюється ним. Людендорф уже фантазував з приводу всемогутності супротивника: “Перед світовою війною Франція показала все, на що здатна держава, якщо вона навмисне висуває диспозицію заповіді тотальної війни”. Французи не лишилися в боргу, особливо щодо в’їдливості. Леон Доде змальовував ворога по той бік Рей­ну, як одержимого “інтегральною війною”. Ленін продов­жується в Сталіні і в його ідеології. Людендорф патронує Гітлеру в ім’я “расового популізму”. Духовна паніка, ви­хор над полями битви знову визначає цілі і методи нових громадянських війн. Гіперактивізм солдата і товариша вбачає своє завдання у відновленні “душевної згуртова­ності” (Людендорф), яка надає народу можливість проти­стояти тотальним конфліктам, оголошених у період 1914- 18 рр. “Мілітаризація синдикатів” і численні “армії праці”, рекламовані Троцьким, з одного й того ж тіста.

Запитаємо ентузіастів. Вони афішують жаль і велике презирство до жалюгідних революцій минулих століть. Починаючи з 1918-го року, російський поет Блок відмов­ляється від порівняння з 89-им, воно здається йому занад­то обережним, нав.ть “боягузливим”. Нова ера комунізму дозволить проводити паралелі лише з першими століттями стародавньої ери, коли несподіваний третій, християнство виступило головним суддею наступу німецьких варварів на втомлену цивілізацію Римської імперії. Більшовицька Росія повинна була також нав’язати двом таборам 14-го року свою нову ідею Європи. “Все переробити. Поводитися так, ніби все стало новим, ніби наше брехливе життя, нудьга і виродженість стали справедливими, чистими, ра­дісними і прекрасними... У своєму розгоні російська рево­люція готова завоювати весь світ”.

Звідки поет взяв, що увесь світ чекає, щоб його заво­ювали? Все це з того самого джерела, з якого черпали й капрал чи синдикаліст, із оголошення, зробленого Європі:

“1. Художник має знати, що Росія, якою вона була, вже не є такою і не буде такою ніколи. Одна і друга ре­альності ризикують проявитися в десять разів збільшеним жахом, який зробить життя нестерпним. Але ми не будемо знати того жаху, якого ми вже зазнали. Світ увійшов у нову еру. Цивілізація, держава, релігія, якими вони були. мертві. Вони можуть ще повернутися, існувати, але вони втратили своє життя, і ми, які присутні при їх останніх і страхітливих конвульсіях, ми самі, можливо, приречені на те, щоб бути споглядачами їхнього загнивання і розк­ладу, і в тім спогляданні черпати сили. Не забувайте, що Римська імперія проіснувала ще п’ять віків після народ­ження Христа. Але вона існувала лише тому, що тліла, гнила і розпадалась: це була прекрасна і милостива смерть.

2. Художником має рухати гнів проти всього, що нама­гається гальванізувати труп” (Блок, травень 1918).

Віч-на-віч з Гогом і Магогом Єрусалим рушив. Європа перемістилася в центр планети. Континентальну різню сприйняли, отримали, зрозуміли в духовному сенсі як світову. Вона позначила акт смерті “стародавнього світу”. Тільки всесвітнє повстання могло б бути мірою події. Століття поглинув потоп. Лишалося паралельно висунути програму безпрецедентного відродження, спроможну освітити кінець кінців часу.

Ідеології, які занурили XX століття у вогонь і нудоту, живилися, звичайно, ідеями і фантазіями минулих століть. Марно їх порівнювати з останніми. Спорідненість не означає пояснення. Алхімія впливів маскує вирішальну механіку розбещеного ретро-читання. Філософські і релі­гійно-священні тексти не було б цитовано з такою по­божністю, коли б вони не перегукувалися з сучасними по­чуттями. Марксизм, томізм, вагнеризм, ніцшеанство, хри­стиянство, еллінізм, ісламізм... Стільки гучних посилань, спроможних живити ораторську ненажерність сотеріо- логічного гнозису.

Декретуючи занепад старого світу, оприлюднюючи че­кання вічного сонця, радикальне повстання грає на руку тих, хто зазнав поразку. Революції минулого знеціню­ються так само, як і нездійснені реформи, які плавають у важких хитаннях боязких і суперечливих “дрібних бур­жуа”. Вони ще не відчули екстатичного польоту в абсо­лютному розриві матеріального і духовного, політичного і соціального, екологічного і морального. “Якщо робити ре­волюцію означає замінити існуючий лад іншим, прий­нятнішим, зв’язки між революцією і апокаліпсисом зали­шаються нерозкритими. Якщо ж позиція революціонера є протиставлення світові, як цілому, нової тотальності, такої ж всеохопної і фундаментальної, з допомогою нищівної критики, як творчості, то апокаліпсис одночасно стає ре­волюцією” (Тобес).

Сучасні повалення — радянські, націонал-соціаліст- ські, антиколоніалістські, ісламські, будь-які — вимага­ють, щоб ці стани надлому розглядалися як стани поми­лування. Кожен знецінює і обливає блювотою давно зла­годжену спільноту, діагностовану сьогодні, як таку, що розкладається знизу, як “занепад Заходу”, вищої стадії імперіалізму, панування техніки, космополітичної безгро- мадянськості, сатанинської влади грошей і безбожжя. Оцей полум’яний осуд увінчує єдину і неподільну буржу­азну цивілізацію, що покінчила самогубством і похована під руїнами світових війн, колоніальних крахів та інших потворних диктатур. Амінь!

Прогнозуючи на схилі життя, чи буде XXI століття ре­лігійним, чи ні, Мальро змішав перспективу і ретроспек­тиву, його голос був не пророцтвом, а реквіємом епосі, своїй, ще нашій. Вона ледь-ледь не затонула в чисельних повтореннях, в грандіозних екзальтованих оргіях — су­ціль релігійних. Порятований, як і всі французькі інтелек­туали, географією та історичними випадковостями від за­надто прямої участі в сучасних злочинах, чи дорікав Мальро Андре Жидові за його викриття Сталіна в той час, як той, захищаючи республіканську Іспанію, на власні очі побачив, втрачаючи і збагачуючись, жахливі чистки ра­дянського гестапо в Барселоні і Мадріді? У нього була на­дійна спина. Він зробив її круглою. Він освятив свою від­ступницьку мовчанку турботою про ефективність. Але як можна було думати, що республіканська армія нарощує сили, коли політичні комісари катують, коли систематичні доноси, коли екзекуції своєю масовістю піддавали її деци­мації? Навпаки, він знайшов добре слово, відповідь на все, позаяк вона зміцнюється в “проведенні апокаліпсису” (cf. “L’espoir”, I, II). Він виголошує “сезам — покрий” вісім десятиліть партійних дій. За Апокаліпсисом громадянські і континентальні війни насамперед виказують своє облич­чя, жахливе і темне. По-друге, вони “організують”, вони вводять другий аспект одкровення, вони готують прийом небесного Града.

Про що мріють наші гуманісти? Бернард Шоу, Г.Уеллс, Дос Пассос, Ромен Роллан, А.Барбюс? Чому вони капіту­люють перед месією Леніним чи месією Сталіним, який тероризує Росію? Якою безглуздою думкою можна освя­тити сюрреалістичну революцію, коли вона робиться “в ім’я Революції”? В ім’я “недоумкуватої Москви”, зізна­ється Арагон перед своїм постригом у ченці. А прості бла­городні синдикалісти і повсякчасні анти-авторитаристи, якому новому культу присягали вони? Чому приєднались вони, дисципліновані і запопадливі, до двадцяти одного пункту умов більшовицького інтернаціоналізму? Через наївність? О, ні! Не були вони в невіданні. їхня “класова газета” “Юманіте” опублікувала шестимісячний репор­таж учнів Солженіцина про червоний терор. Було від чого скаламутитися звичайному розуму. Лише численна меншість зберегла пильність і розум. Так, анархо-синди­калісти Іспанії під час такого бажаного для них візиту до “батьківщини соціалізму” відмовили їй у виправдальному документі. Те ж саме зробили Бертран Рассел і меншість конгресу в Турі. То ж який ураган підхопив інших, біль­шість мислячої більшості століття? Це чиста і проста ідея, що вірний розрахунок створює хороших друзів, а похмура перша половина Апокаліпсису вимагає свого доповнення в душі. Будь-якою ціною для комуністів, нацистів, ісламіс­тів, більш локально — кампучійців.

Не варто обезнадіювати Біланкура. Не треба дезорієн- товувати пролетарів, принижених і знедолених. Афоризм, хоч Сартр і не сформулював його в якості такого, мав бли­скучий успіх. Він найкраще виявив суть заангажованості, яка не була лише сартрівська. Після виходу із Великої Війни синдикати і партії втратили можливість повернути­ся до цивільного життя. Страйки зазнали невдачі. Вибори розчарували. Військові прагнули підняти дух загонів. Робітничий клас не повинен був занепасти духом, це за­грожувало втратою закорінених у ньому надій. Отже, вони винаходили невимірювану далину, де той, хто втратив ад­ресу, несподівано усміхався і досягав успіху. Там гарцю­вали керівники на чолі мас, але всього, всього лише на відстані одного кроку. Насильство народжується на відста­ні від свободи в братерстві! Рай далеко, але на Землі. Че­рез сімдесят років, в міфічному місті Багдаді кривавий блазень після тривалого панування, під час якого він ни­щив ворогів і прибічників, отруював газом курдську час­тину свого населення, катував інших — шиїтів, вирішив анексувати дуже багатого свого малого сусіду. Деякі краї­ни його зупиняли. Але поновлювалася одна й та ж пісня: не можна “принижувати арабські маси”, які ідентифіку­ють себе зі схожим вищим спасителем. В ім’я прекрасних душ нещасні (тому що у них немає для цього сили? Хо­робрості?) не мають права дивитися своєму нещастю в об­личчя.

Класичний апокаліпсис є дволиким. З одного боку — зіпсуття і розклад, з другого — визволення й апофеоз. В одному і тому ж русі. Отже, деколонізація. Вона була за­надто рано сприйнята як відступ і остаточний провал європейської гармонії. * Англія дегенерує, вона більше не витримує прерогативи і ноші білої людини” — галасували фашиствуючі претенденти на імперську спадщину. Вона була зразу ж інтерпретована протилежним способом як емансипація, розсіювання зла, епіфанія добра.

Колонізований, що звільнився від пут, знову повер­тається до життя. Хто в цьому сумнівається? Терористичні формули, кинуті Францем Фаноном, підсилені Ж.Сарт- ром, лише поширюють запізніле риторичне відлуння оче­видностей, що їх повсюдно практикували починаючи з 1917-го року. Декадентській цивілізації Європи, гуманіс­тичній і рабській, Блок протиставляє культуру юної росій­ської революції, “цивілізувати маси не тільки неможливо, але й непотрібно... цивілізовані люди давно вичерпали свої сили і втратили свою культурну єдність... Варварські маси перетворилися на несвідомих охоронців культури”. Апо­логія звичної брутальності мужицького повстання співпа­дає з антиміськими філіппіками Єсєніна, іншого поета ре­волюції на її початковому етапі. Чи були вони одинаками? В той самий час, в іншому місці Шпенглер таврує канце- роподібне зростання міст, ознак і символів буржуазного занепаду. Незабаром нацисти, серед яких він знайде чис­ленних прихильників, будуть марширувати Берліном, цим новим Вавілоном. А кількома десятками років пізніше Mao Дзе Дун оточить міста селами. Наслідуючи його, кам­боджійські комуністи обезголовлять свою столицю; еваку­ація за сорок вісім годин двох мільйонів чоловік відзначи­ла грандіозне урочисте відкриття аутофагії сонцесяйного світу. Хай не помиляються: хвала дикунському насильству не припускає зліпка культу сили заради сили. Історію вшановують просто як алхімію, яка трансмутує потім під час другого творення: “Ніхто не може знати, якими вели­кими сонцями буде освітлено життя майбутнього. Можли­во, художники перетворять сірий пил міст на веселку із ста кольорів, можливо, хребти гір будуть постійно резону­вати з вулканами, перетвореними на флейти... Одно нам ясно: перша сторінка нової історії мистецтв буде написана нами”. (“Відкритий лист робітникам”, Маяковський, 1918.)

Деколонізація завжди є емансипація пролетарських м’язів, екологічно-сільського третього світу, другої статі, божевілля, примітиву. На першому етапі, тобто на етапі конаючої “цивілізації”, табу переступають, зв’язки по­слаблюють, птахи втрачають орієнтацію. На другому етапі, тобто на етапі культурної революції, п’ють шампан­ське за здоров’я відновленої єдності. Кінець війнам, весна народів. Ризикуючи розчарувати аматора рожевих ро­манів, необхідно щоразу якомога гучніше калатати в по­хоронні дзвони. Через чорний хід пробирається апокаліп­сис, сумний, але неминучий, він розпорошує індивидів, проникає в закриті товариства, потрясає. Навпроти на по­чесній трибуні поважно сидить Апокаліпсис позитивний, але фальшивий, він з’являється в святковім костюмі і сам собі аплодує, неминучий фантазм, який неминуче розкри­вається у своїй жалюгідній порожнечі. 1 жодне інше уяв­лення не заповнить цієї порожнечі, депресії і зникнення, на які надихає цивілізація. Пролетарі, колонізовані, ко­лишні колонізовані, жінки і божевільні, можливо, перебу­вають у найменш пригнобленому стані, ніж будь-коли, але вони не менше обділені, ніж старі наставники та обранці, покликані відправити рятівне послання. Фундаменталіст- ську “культуру” визвольних рухів по суті самовизначено в якості контрцивілізації. Абсолютна конкуренція, яка прирікає комісарів-визволителів перерізати один одному горлянки, не заважає непорушному союзові, який вони духовно представляють перед лицем спільного ворога. Гітлер закликав через Вагнера, меровингських героїв. Mao з цією ж метою звертався до стародавньої боротьби проти Конфуція. Пол Пот намагається бути спадкоємцем будів­ників Ангкора. Наступні...

Химера воскрешати революційні часи зовсім не є про­фесійною хворобою і призначенням тільки диктаторів. За­раження перемагає свої уявні і духовні протилежності. Бердяев викриває теоретичний тероризм Леніна і подібних до нього, практичну волю до знищення. Зі своїми друзями із “Віх” (1907), він волає: “Стоп!” Він проповідує повер­нення до православної релігії в дусі свободи і прогресу, де впізнають себе ліві християни західної Європи. Ніяка патріотична сирена не втягувала її в те, щоб санкціону­вати зростання могутності Радянського Союзу. І завдячу­ючи цьому, не склався казково єдиний духовний фронт з їхніми ворогами-більшовиками.

Віч-на-віч із спільним ворогом, поганьбленим Заходом, апостол причастя виявляє акценти свого комуністичного гонителя. “Капіталізм, що переміг з допомогою смертель­ної отрути, яку він сам виробив, зазнає краху в своєму економічному житті, в своєму соціальному устрої, і вже неможливе повернення до раннього індустріального капіталізму, який існував перед Першою світовою війною, тому що саме він породив всі біди людства” (Бердяев). Зустріч не є випадковою, але концептуальною. Спіритуа­лісти і атеїсти, реформатори православ’я і адепти міліта­ризованих синдикатів подають голос згідно з одниг і тим самим календарем. Коли надходить час Росії (інші продов­жують: час Німеччини, час Ісламу...), завершуються чо­тири століття. Дух ^мнових Середніх Віків” підживлює за­гальний поступ. “Революція сталася в Росії, коли лібе­ральна демократія уже віджила свій вік і знаходилася в стадії занепаду, коли гуманізм сучасної історії вичерпав свої джерела. Російський народ, через властивості свого духу, приніс себе в жертву в ім’я безпрецедентного історичного експерименту... Російський народ в якості на­роду апокаліптичного не може створити серединне гу­маністичне царство, він може створити або братство Хри­стове, або товариство Антихриста” (Бердяев).

Етично, політично толерантна віра Бердяева абсолют­но антиномічна ультра-більшовицькій пристрасті Блока. Поділяючи все ж таки зненависть до Заходу, вони обидва з усією логічною суворістю, яка робить їм честь, приходи­ли до безжалісних висновків. Заклики до “нових Середніх Віків ” не адресувалися ні млявим, ні удавано доброчес­ним, ні простодушним. “Ми добре знаємо негативні сто­рони Середніх Віків: варварство, грубість, жорстокість, на­сильство, рабство, невігластво в галузі позитивних знань про природу та історію, релігійний терор, пов’язаний зі страхом перед пеклом. Але ми також знаємо, що середнь­овіччя було переважно релігійною епохою, яку перепов­нювала ностальгія за небом, котра доводила людей до свя­щенного божевілля, що вся культура Середніх Віків вела до трансцендентального і за його межі” (Бердяев).

Контрапунктом повного неприйняття більшовизму бу­ло наполягання на гіркій легітимації чисто “російського” насильства мас. Того самого насильства, про яке Блок співав, як про “музичність”, а Єсєнін — як про святий селянський примітив. “Європейський буржуа не кращий від російського комуніста. А російська людина хіба що мо­же мріяти, щоб європейський буржуа прийшов на місце російського комуніста. Він не погодиться замінити ко­муністичні пороки буржуазними доброчинностями, бо його нудить від доброчинностей...” (Бердяев). Кілька розбіжностей не свідчать про “принципову вищість” російської людини над “західною”, його ворожість до більшовизму — в магічному колі опозиції до своєї величі. Зараз ведеться полеміка, щоб попри все, без глобального плану поминути чотири століття континентальної історії.

Перед образом Леніна Бердяев уникає глухих кутів скромної і внутрішньої критики, адресованої Гітлеру в період його апогею Хайдеггером, який продекларував... автентичну суть фашизму. Брудних активних вождів мис­лителі часто без сміху звинувачували у зрадництві, у капітуляції перед Заходом. Коли б вони вдовольнили їх російський або німецький первісний імпульс, революційні рухи наповнилися б гріховною силою, яку, як вже під­креслювали, могли б підбурювати лише контр-рухи, контр-революція, слово, залишок західництва. Критика відхилень від злочинних заходів, замість того, щоб розіб­ратися в реальності, яка штовхає до злочину, лише вво­дить варіації та редуплікації, які підсилюють її жорсто­кість і поновлюють її. Повністю залишаючись в потоці внутрішніх розбіжностей, Mao Дзе Дун звинувачував російський марксизм у буржуазних забобонах, обіцяв зро­бити краще, заснувавши найгірше.

Принцип повернення, введений шляхом наростаючої радикалізації, керує поширенням бунту проти європей­ського способу існування. “Вони” зазнали поразку через відсутність сміливості. “Вони” скоїли зло, бо скоїли його недостатньою мірою. Ще одне зусилля і ми кинемося за межі Заходу. Відкиньте все, що розлітається на шмаття. “Дякуючи реформі Петра 1-го Європа проникла в Росію. Дякуючи комуністичній революції Росія проникає в Євро­пу... Історичний період, який починається, здійсниться в основному під знаком Росії. Безумовно, що катастрофічні процеси приведуть Росію і російський народ до їх спо­конвічних поглядів” (там же). Вслухаємося: маси і еліта повертаються до своєї “органічної” солідарності, спресову­ючи суспільство єдністю культури, яка протистоїть розпа­ду “цивілізації”.

Індивід, знову ставши людинобогом, знову зосередже­ний навколо своєї місії, втікає від безбожного існування сучасного життя. Реформами Петра Великого підміняємо французьких просвітителів, що слугують Фрідріху II, міняємо місцями Росію і Німеччину і виголошуємо промо­ву, яка відчиняє нацистам двері на небесі. Власні імена варіюються, одна й та ж пісня занепокоєна тим, щоб вос­кресити стародавній Рим та Іспанію часів Христа. Вона продовжує свій ритурнель в Латинській Америці і на землі Ісламу. На першому етапі отруйний вплив розкоші, розтління, технології, творів літератури, мистецтва та Epoca зазнає колонізації ззовні. На другому — повністю загнана в куток, пролетарська нація кидає загальний вик­лик через світову революцію. Вона блокує всі виходи і го­тує фінальну контратаку. По-перше, час кінця, по-друге, кінець часу. Проповідь, що перетворилася на передбачен­ня, подається у відповідних саванах майстром неймоворної церемонії: Ви фактично самогубно недооцінюєте себе, гли­бину, відстань, протяжність роз’єднання душ у світі, який мав би бути нам близьким. Він виходить далеко за межі Магрибу, де відбувається сьогодні його друга деколоні­зація, справжня, культурна, після деколонізації політич­ної. Від Мавританії до Пакистану, від Судану до Малайзії, проходячи через Ліван, всіх піднято проти нас, — від хри­стиян до шиїтів, і прогулянка там простого французького туриста може бути хіба що випадковою. Політика Франції — не політика Середземноморського Клубу. Але я не бачу яким чином Франція зможе підтримати видимість зовнішньої політики і відстоювати мир, якщо вона буде відчуженою в глибині арки цивілізації Дакар — Джакарта”.

За кілька днів до іракського розгрому і через кілька мі­сяців після падіння східноєвропейського комунізму можна було прочитати такі перли: “Західний капіталізм знає, що треба робити, крім війни, що стає повінню, бо західний інструментарій не озброєний духовно, щоб протистояти смерті. Голод, спрага, пісок, жах. Війна не є в останній інстанції технічним питанням, питанням балістичних ра­кет та екранних радарів, але вона є питанням фізичної і метафізичної конституції. Як колись комуністи, ісламські віруючі, націоналісти, які борються у себе, зі своєю зем­лею і своєю матір’ю за спиною, знають і можуть воювати краще, ніж G.L, який просинається з думкою про гарячу каву” (Р.Дебрей).

Нічого нового під сонцем Суду через кілька десятиліть після виголошення “Революції в Революції” і її зако­номірного царства Санте Фе на землі вогню, той самий Авгур закликає до над-революції, справжньої, яка обвуг­лить цього разу — доброго — третій світ. Поява пророка, такого похмурого, неминуча. Чим більше він ошукується, тим менше гніваються на нього привілейовані. Що сто­сується пригноблених, розчарованих, обдурених, засмуче­них, вони більше нікому і нічим не дорікають, в черговий раз розчавлені ляльковим театром, який він героїзує. Вони втратили смак суперечок і смак життя.

Щоб зрозуміти інтегризм в його внутрішній єдності і в його концептуальнім ілюзіонізмі, необхідно проникнути крізь видимість поз, вбрання і знамен, збагнути поза те­атралізацією анекдотів незмінність мізансцени. Існують ті, які умовляють і ті, що удають експерта і вченого. Ті, що носять тюрбан і ті, що натягають на свою голову каш­кета. Буває, що вони звідти приходять між віруючими і вірними одного й того ж невір’я. Комуністи вирізали ко­муністів. Соціалісти воювали з іншими типами соціалізму і атакували фашистів після альянсу з ними. Таке зміщен­ня всього цього накладає печатку наївності, яку ми носимо в собі. Чутливі до крикливих лозунгів, особливо, коли во­ни виводять нас із себе, ми утверджуємось в скромній гар­монії і виявляємо надто слабку зацікавленість, щоб помі­тити приховані від нас подібності.

Упродовж довгого часу оглядачі (не прихильники) об­ходили можливу спорідненість коричневого і червоного фашизму. Вивчаючи близько двадцяти років рівняння Гітлер = Сталін з точки зору “концентраційної” техніки, я мав право на кілька не вельми схвальних характеристик. Злет зеленого дерева сягає мене після багатьох інших, але й раніше від багатьох інших. Сьогодні рівність між серпом, молотом і хрестом свастики біжить по вулицях, починаю­чи від площі Тян-Ан-Мень в Пекіні аж до Бухареста. Підлітки, які презирливо ставляться до танків, зображу­ють її на грудях, а для старих дам вона — очевидність всього їхнього життя. Тим часом нові, чудові, зовсім інші інтегризми залучаються до танцю. Під новою маскою глу­зує та сама химера.

Виряджений у своє мінливе вбрання з ідей, загадковий герой — “інтегратор”, гіпнотизер мас заздалегідь прича­рував деяких рідкісних письменників, що володіли даром провісництва, таких, як Томас Манн. Єзуїт, єврей, про­повідник “пролетарського апокаліпсису”, котрий понад усе полюбляє ловити рибу у каламутних водах середнь­овічної пишноти та хвороб вищого світу, Нафта виперед­жає сталінського інженера душ або вожака CC. В “Чарів­ній Горі” його іронія надає протиставленому насильству лише “критичної підтримки” троцькістського стилю. Він віддається фанатизму з чітко окресленою сторонністю “націонал-консерватора”, не вважаючи себе за нациста. Втілюючи в собі таким чином, і ближні тиранії, і звичне заперечення, яке їх відкидало, він знесилює у релігійному полум’ї, котре сьогодні відкрило б перед ним безліч мож­ливостей зробити кар’єру на Близькому чи Середньому Сході. Переповнений такою кількістю варіантів майбутнь­ого, він віддає перевагу самогубству.

Точка перехрещення ідеологій, які незабаром перева­жатимуть, незалежний від жодної, бо сповідує всі, Нафта маніфестує структурну єдність, яка визначає протиріччя фасаду. Ганьба “сатанинському царству грошей і діляц­тва”! Геть багаті квартали! “Побожна заповзятість проле­таріату не відступить перед кров’ю”. В багаття декаданс: “Якщо ви думаєте, що результатом майбутніх революцій буде свобода, ви помиляєтесь. Принцип свободи ре­алізувався і використовувався протягом п’ятиста років. Педагогіка, яка сьогодні виставляє себе послідовницею віку просвіти і вважає своїми засобами виховання крити­ку, визволення культа мого “я”, руйнування форм життя з абсолютним характером — подібна педагогіка ще може мати тимчасовий успіх, але це є вже педагогіка вчораш­нього дня”. Нафта визнає за хорошу педагогіку лише “аб­солютну владу, залізну дисципліну, жертву, відмову від себе, насильство над особистістю”. Втім, юність не любить свободи, “її глибинніше вдоволення — послух”.

Цементуючи свій єдиний антицивілізаційний фронт, Нафта систематично руйнує набуті антиномії і застиглі опозиції. “Концепції реакції і революції знесилюються та­кою мірою, якою вони не об’єднались в сильнішій новій концепції...” Такі зміщення і руйнації Нафта робить на­вмисне, а не як жертва, щоб збентежити супротивника і підточити ієрархію, кордони, розмежування, бар’єри і та­бу, які заспокоювали наївні століття. “Він відкидав цінності, всю ієрархію цінностей, це було страшно вимо­вити. Виходило, що немає ні добра, ні зла, немає більше індивіда з критичною гідністю, існує лише оця спільність, яка все нівелює і абсорбує, містичне знищення в ній”. Ре­зультат ще більше дестабілізуючий, бо отриманий він під знаменами тих цінностей, які він заперечував. Підштов­хуючи до рівня абсолютної вимоги справедливості, гідності, рівності, Нафта перекреслює відносне, старі пе­руки права і буржуазних звичок. Суспільство, очищене у такий спосіб, стає чистою сторінкою, відкритою для поеми тирана — відновника.

Чи вірить Нафта в Бога? В диявола? В неподільність обох? Автор не підіймає завіси. Його персонаж вибудовує цю двозначність як вищий аргумент. Ідеал? Він його не звеличує і не принижує. Він випереджає його своїми стрибками, “екзальтація свободи була викликана найбли- скучішими супротивниками свободи” стверджує він, не­нав’язливо цитуючи Достоєвського, не згадуючи його іме­ні. Повторювальне зіткнення цінностей, громадянин, що постійно коливається між “за” та “проти”, беззахисне пе­ред експериментами століття людство, що втратило іму­нітет — знаки, що негативно свідчать на користь немину­чості другого пришестя: “Все, що, як думають, гідне збе­реження, те, що слабкодухі, боягузи, консерватори, бур­жуа намагаються підтримати — держава і сім’я, мистецтво і світські науки — завжди було в свідомій або несвідомій опозиції до релігійної ідеї, до Церкви, вихідна тенденція якої і незмінна мета — розчинення всіх тимчасових уста­новлень і реорганізація суспільства згідно з моделлю ідеального і комуністичного царства Бога”. Вибрана дезінтеграція безповоротно і без винятків виставляється як безумовний прибуток вимоги інтегризму.

Велика хартія Нафти є не що інше, як теорія і практика Апокаліпсиса: необхідно, щоб Римська Імперія чи сучас­ний Вавілон досягли вершини могутності, тобто найсокро- веннішого в своєму розтлінні, щоб ці величні повії спалах­нули від ненависті, яку вони викликають, і щоб прийшло Царство. Таким є закон, декретований Сталіним: чим ближче боротьба класів підходить до свого завершення, тим жорстокішим й інтенсивнішим стає насильство. Такий крик серця, що пролунав в процесі нациського краху із уст маршала Рейху Геббельса: “Жах бомбувань не дає мож­ливості зберегти ні помешкань багатих, ані бідних, останні бар’єри між класами мають бути стертими перед справою тотальної війни... останні обставини при завершенні нашої революційної місії зруйновано одночасно з пам’ятниками цивілізації” (1945). Таке гасло ката в червоній Кампучії: “місто погане, людина має зрозуміти, що вона народжена від рисової зернини... все, що заражене, має бути від­січеним”. Такий вибір мученика, що надихає різноманіт­них вищих лідерів, які сприймають свій власний народ, як заложника, перетворюючи маси на щити віри. O Хомейні! О Саддам Хуссейн! Герой-відновник не відчуває холоду в очах, “все це лише од вищого скептицизму, від морального хаосу, який звільняє абсолют, священний терор, якого по­требує епоха”, — зробив висновок Нафта.