Революційно-консервативне коротке замикання

Інтегрист виставляє себе невинним. Не він винаходить світове безладдя. Він його лише активізує, щоб вийти з бійки, в якій він виступає як син, а не ініціатор, він не діє, він реагує.

Його задум полягає в тому, щоб безпосередньо реагу­вати на розчарування і зневіру Заходу. Коли б потроху деморалізація 14-18 року не поширилася і не перемогла, взірцева модель інтегризму була б лише предметом анек­дотичної хроніки племінних і локальних пристрастей, змі­шаним із швидкоплинним релігійним кипінням екстре­містів і міноритів, що з’являються у будь-які часи. Почат­ковий щиглик є щигликом євроатлантичним. Va bene!

Під строкатою запоною зримостей сукупність інтег- ризмів фіксує одну й ту саму мету — здійснення апо- каліптичного одкровення; вони збігаються до нього в один і той самий спосіб, складаючи порівняльні інструменти згідно зі спорідненими методами.

Великою стратегічною знахідкою, яка підживлює ан- ти-західну надію, є час, що використовується як секретна зброя. Простір вважається ворожим, оточення — “імперіа­лістичною системою”, безкраїм океаном “дрібної влас­ності” і матеріалістичних егоїзмів, підступне проникнення “невірних”, іудаїзація, негрифікація, мішанина рас, віру­вань і статей — стільки мотивів, щоб ховатися в оточеній фортеці цитаделі соціалізму, в бункерах віри, або за інди­відуальною завісою, цією почуттєвою і ментальною лінією Мажино, зведеною проти зовнішнього ворога. Натомість час, навпаки, пропонує усамітненому свій вихід. Якою б не була актуальна могутність ворога, інтегрист її подвоює і перемагає з допомогою минулого і майбутнього, своєрід­ніший у своїй переконалості, він сам себе обирає за єди­ного носія комунітарного майбутні ого. Сатана замикає ко­ло, та невдовзі виявляється затиснутим між перед- і пост- історією, яка, в свою чергу, його оточує. Між примітивним комунізмом і здобутком експропріації експропріаторів буржуазне суспільство приречене.

Дрібні ідеології XIX століття, ще не надуті, як бурдю­ки, могутнім інтегристським диханням, надривалися, щоб різнитися одна від одної. Правими вважалися реакціонери, згуртовані ностальгією за невідомо яким втраченим раєм; вони логічно редукували історію до тривалої омани, яка, слабнучи в падіннях, розмежувала декаданси. Зліва обер­товий смисл інвертував, прогрес забороняв засмучення; краще майбутнє історія тягла вперед, вичавлені з лимона псевдокультури народи підносилися до неба. Велика війна переплутала ігри і перетасувала карти. Нові підйоми мас спантеличують політологів і експертів. Таким чином, мар- ксиська революція проголошує себе екстремально лівою, але від самого початку укладає альянс, неодноразово потім повторений, навіть з ультраправим німецьким націоналіз­мом. В 1920 році Радек проголошує історико-сентимен- тальну солідарність в ім’я Третього Інтернаціоналу. В по­дальшому Reichswehr таємно тренується на батьківщині соціалізму і червоні товариші будуть час від часу наносити удари на боці чорних загонів CA зрадникам соціал-демок­ратам. Так само Ленін підтримує Жовто-Турецьких офі­церів, які, передбачаючи диктаторську і мілітаристську

РЕВОЛЮЦЙЙІО-КОНСЕРВАТИВНЕ КОРОТКЕ ЗАМИКАННЯ 93 модернізацію своєї країни, спочатку відзначилися прихо­ваним геноцидом вірмен.

На цьому грунті конкуруючі насильства неминуче по­слаблюють їх системи альянсу, індиферентні до минулих винятків. Розумові ці “протиприродні” зустрічі здаються випадковими і хибними. Так, Троцький, котрий перейшов все ж таки в опозицію, применшує показові типи спільни­цтва, він не вбачає в них нічого, крім помилок, незруч­ності, індивідуального зрадництва. Сталін їх банально ви­правдовує, виходячи з міркувань терміновості і тактичної необхідності. Благородні душі та експерти спотикаються, їх делікатні пінцети не схоплюють чергового нового спів- падання.

Тим часом як 19-те століття поляризує реакцію і рево­люцію, один удар генія знімає антиномію і з’єднує дві ме­ти. Інтегрист стає більшим консерватором, ніж Жозеф де Местр і більшим мілленаристом, ніж Карл Маркс. Спочат­ку він краде основу, яку залишає непорушною: “Божест­венне, воно не є додатком, який Местр так охоче викори­стовує. Конституція, суверенітет, спадкоємна монархія, пап­ство, згідно з його думкою, є божим витвором, яким є і будь- яка влада, що консолідує з допомогою традиції будь-який порядок, створений віддаленою епохою...” (Ціоран).

Крах, що допомагає, колись шановані консерватором інституції, що сплинули в свою чергу, священно-святі ма­си “наслідують привілей непогрішимості”.

“Око селянина все бачить”, — шепоче Mao Дзе Дун. “Умма є носителькою сенсу життя”, — відлунює голос войовничого ісламіста. Ще необхідно вийняти кришталеві спогади про первісний рай із часового зіпсуття і, заради реабілітації досконалої непорочності цієї точки відліку,

ініціювати найбезжаліснішу із хірургій: так духовні сини Жозефа де Местра захоплюються марксистами і vice versa.

Грандіозні повстання цього століття є світовими і рево­люційними за своїм запереченням і порушенням табу, котрі освячує їхня доктрина. Вони консервативні й авто­хтонні в утвердженні через насильство, масивне і старо­давнє, якому вони дають волю. Релігійний діяч краде у марксиста універсальну форму суперечки і його проклят­тя. Революціонер поновлює в традиції конкретний і здебільшого нечесний зміст солидарностей, якими він ма­ніпулює. Альянс трону і олтаря, шаблі і кропила непоміт­но повертає в бік симбіозу академій і мафії, інтелігенції і оточення, бібліотек, місць культу і клоаки.

Історик ідей старанно розрізняє антикварні мрії і фу­турологічну пристрасть. З одного боку релігійне повстання минулого, з іншого — світська псевдонаука утопічних за­втра: “Ідея золотого віку, ідея раю однаково бентежать ві­руючих і невіруючих. Але між первісним раєм релігій і кінцевим раєм утопій існує чималий проміжок, який відді­ляє співчуття від надії, спокуту від ілюзії, досягнену до­сконалість від досконалості недосяжного” (Ціоран). Так чисто і мудро викарбуване досягнення здавалося непере­можним. Воно ще й сьогодні непокоїть спрощену заанга- жованість кращих умів. Одні піднімаються проти реакції, повністю покладаючись на революцію. Інші, тверді, як залі­зо, сподіваються на езотеричне перетворення, що заблокує екзотеричні насильства. Такою є “перемога”, яку вважали здобутою! Інтегризм розладнує ці розрахунки іншого віку, він підтримує свою революційну активність. Чим більше він волає “рятуйся, хто може”, тим більше обгрунтовує терміновість руйнування на необхідності збереження. І ви­ходить вельми логічно: минуле і майбутнє роблять спільну справу проти теперішнього, яке сприймається за ніщо.

Інтегризм, замкнений сам у собі, постулює швидше, ніж вічне повернення — повернення Вічності, де рай втра­чений і рай віднайдений покликано змішуватися один з одним. У чеканні вони свідчать один в ім’я другого. Нос­тальгія надихає надію, яка ностальгічно зітхає. Початок

РЕВОЛЮЦЙІНО-КОНСЕРВАТИВНЕ КОРОТКЕ ЗАМИКАННЯ 95 заклав спільність, кінець її поновлює. Сцена початкова і сцена фінальна зливаються в міражі суспільства без роз­колу і розшарування. Між Жозефом де Местром і Карлом Марксом ерудит виявить пікантні протиріччя, що для ін- тегриста байдуже. Він лише додає мрій, заклопотаний мрійливою операцією, що не підлягає законові виключен­ня третього. Це не один або другий, це і один і другий. Передісторична невинність (така ж залишкова, як і слід примітивної одностайності в найбільшій глибині мас) під­тримує пост-історичну божественність (записану на най­більшій висоті найрозвиненіших умів).

Опозиція з великої літери — Революція/Реакція — дисциплінувала і заморозила шалені пристрасті, що виру­вали в пост-наполеонівській Європі. З того часу, як вона закінчує своє існування, холодна ідеологічна війна обер­тається на гарячу різанину. Одного разу зруйнувавши дамбу, яка відділяла червоне від чорного, реакційні нор­малізації від революційних безумств, зброя слова відкри­ває вільний шлях слову зброї. Правду кажучи, поети, мис­лителі, письменники передчували нетривкість духовного перемир’я, підкріплеього поверховими обмеженнями. До­статньо було б уважно прислухатися до них, щоб побачи­ти, що Гегель — істинніший, ніж його епігони, ліві і праві гегельянці. Те саме стосується Ніцше і його великих інте­лектуальних розповсюджувачів: вони зривають кон’юнк­турні запобіжники, які організовують наше повсякденне благополуччя і тим самим знищують марну потайність. Таким чином, сучасний інтегризм виявляється логічні­шим, ніж лсгіка, яка його заперечує. Він “реалізує” на свій манер логіку “Бісів” Достоєвського, Філософію Вели­ких Мислителів минулого століття тією міром, якою він вивищується не лише теоретично, але й практично над за­спокійливими розшаруваннями.

Поміж втечею вперед в стилі Маркса і паломництвом а-ля Жозеф де Местр новий теоретичний священний союз підтримує себе загальним запереченням мерзотності но­мер один: теперішнього часу, який робить людину чужою самій собі, прирікає її розриватися у відчуженні (Маркс) або в деградації. “Чим більше досліджуєш універсум, тим більше відчуваєш необхідність віри в те, що зло приходить із певного роз’єднання, яке не знаєш як пояснити, і що повернення до добра залежить від протилежної сили, яка нас безперестанно підштовхує до єдності такої недосяж­ної” (Ж. де Местр).

Операція перетворює Двох на Одного. Фундаменталь­ний обряд, який очищує грішника, звільняє від зла, спо­кутує помилку, визволяє винного, відпускає гріхи, онов­лює поверхню Землі — це принесення жертви. ’’Всі нації приходять до особливої згоди в чудовій ефективності до­бровільної жертви невинного, яка присвячує себе божест­венному як жертва спокути” (Ж. де Местр. “Пояснення суті жертвування”). Справедливий, котрий приймає страждання, буквально звільняється від теперішнього, повністю зігнутого навколишньою ницістю. Спонукальна пружина спокути кров’ю — це величне подвоєння волі до Апокаліпсису, який добровільно робить харакірі.

Жертва Христа є ключем до всіх інших. Хвилююча інкарнація розпинає себе на тілі і насильстві злободенності і, знаходячи в граничній печалі найнеоборотніший вихід, — дематеріалізує себе в ім’я безсмерття. Вона вмирає за­ради вічності, в ній, за її допомогою.

Такий божественний рух туди і звідти досягає тієї ж точки в жертовній місії, яка приписана пролетаріату згід­но зі святим Марксом. “Необхідно формувати клас ради­кальними ланцюгами, клас буржуазного суспільства, який не був би класом буржуазного суспільства, соціальне ста­новище, яке було б відсутністю будь-якого становища, су­купність, яка б мала загальний характер через загальність своїх страждань і яка б не вимагала ніякоЬособливої спра­ведливості, бо вона не зазнає особливої несправедливості, лише несправедливості абсолютної... яка була б, одне сло­во, цілковитою втратою людини і могла б відвоювати саму себе лише в тотальній перемозі людини.” Для істоти, за­глибленої в історію, будь-який початок — це неминуче по­новлення. Слово Wiedergewinnung (повторна перемога, відвоювання, повернення) містить натяк на глибинне відновлення, що дрімає у кожному повстанні, котре вва­жає себе цілісним та отже прагне, аби співпали абсолют­ний початок, що воно його започатковує, та первісний по­чаток, від абсолютної втрати якого воно страждає. Не вар­то дивуватися, якщо реакціонер і революціонер об’єдна­ються в одному й тому самому типі жертовної практики, яка, руйнуючи теперішнє в ім’я віднайденої вічності, “за­довольняє розум, розчавлюючи його” (де Местр), оксюмо­рон, що принагідно так само добре визначає марксистську діалектику.'

Ідеології, інтелектуально дисципліновані ще XIX сто­літтям, ставляться до ідей минулого і майбутнього, достат­ньою мірою визначеними і переконливими, так, аби мож­на було заперечити одну за допомогою іншої. Інтегризми наступного століття піднімаються на штурм безрадісної ре­альності в ім’я цих самих ідей, не уявляючи їх виразно й чітко. Вони вибирають за мету зловорожу “систему”, поши­рюючи її всемогутність на традицію, яку вона позбавляє ко­ренів, і на чисті спрямування, які вона розтліває. Консерва­тору більше немає чого зберігати. Давнє і нове переплу­тується. Єдине, що важить віч-на-віч з перетворенням на пу­стелю — це рішуча протидія, яку вона викликає.

Жертва, що була колись простим засобом утвердження цінностей, перетворюється на кінцеву мету, досягає вищої цінності в собі самій.

Суспільство розкладається, егоїзм збезчещує, цивіліза­ція проституює мрії і оточує з усіх боків вірного, здатного посилатися лише на самого себе. Він не може не стати ге­роєм під страхом більше не діяти зовсім. Якщо він ухиля­ється від системи, яка його паралізує і душить, то Ю Гун має навчитися, згідно з Мао, “переміщати гори”. Гори, що зводить віра гуманістична, комуністична, нацистська, хо- мейністська, саддамістська. Між культом особи вождя і фанатичною відданістю звичайного воїна постулюється досконала гомологія: спільне і загальне розкриває себе як викривлене системою, власне ім’я виявляється єдиною сценою дії. Вищою, бо виявляючись одночасно хрещенням і останнім миропомазанням, жертва перетворює неаутен- тичне в аутентичне. У нікчем, які зогнивають у відчужен­ні, вона пробуджує людську гідність в той самий момент, ко­ли вона жбурляє індивіда в ніщо, яке йому найбільше влас­тиве: це смерть, яка вибирає його, бо він вибрав її.

З давніх давен всі двоногі знали, що могилою вимірю­ється серйозність життя і що існування нічого не варте для живої істоти, якщо вона не виражає готовності загинути заради нього. Так на так. Воїн прагне врятувати батьків­щину, дім, свою гідність. Коли ці масштаби перевищують його дії, ніхто не сприймає його за шибеника або смирен­ного хвалька. Симетричний обмін між героїчним існуван­ням і сутністю людства, яким воно мало б бути, порушу­ється з того часу, коли людина, зруйнована, хитра, при­кута, обдурена, виявляє свою несправжність і втрачає се­бе, розчаровується, вважає себе не гідної існування. Му­тація проникає квазінепоміченою. Крові проливається більше, ніж будь-коли. Знамена пливуть. І хизуються пом­пезними промовами. За винятком такої різниці: тягар до­казів повністю звалюється на того, хто ризикує. Адже за­вжди позували лише тоді, коли загрожувала небезпека, але інтегрист набавляє ціну. Він позує, тільки виставляю­чи себе. Він не вмирає, бо поважає свою правду, він має рацію тому, що вдовольняється знанням смерті. Саддам

РЕВОЛЮЦІЙНО-КОНСЕРВАТИВНЕ КОРОТКЕ ЗАМИКАННЯ 99 Хусейн проголошує: я здобуду перемогу, бо можу згоди­тися на смерть ста тисяч моїх співвітчизників, а наші во- роги-пестуни не витримають і тисячі. А ще до нього Mao Дзе Дун довірливо говорив Хрущову: “Якщо виникне ядерний конфлікт, то одна третя, або й половина китайців загине, але ми переможемо”. Його наслідував смішний ку­бинський диктатор: “Я спопелю Нью-Йорк, навіть якщо у відповідь народ Куби буде знищено ракетами. Соціалізм переможе!” Яка вже тут класична доброчинність, що спо­нукає віддати життя в ім’я життя! Віднині вище пожерт­вування дарує життя тому, хто втрачає своє життя. Рані­ше воно існувало відчужено, тобто не існувало. Я ризи­кую, я поширюю смерть, отже, я існую. Від однієї свободи дій до іншої, інтегристське когіто не змінюється.

Безсимптомна ідентичність того, хто віддає на жертву, жертви і того, хто отримує причастя кров’ю, знищує кла­сичний лад. Далека від того, щоб змішувати рівні і світи, грецька церемонія діяла на межі священного поділу, впо­рядковувала ієрархію людського, божественного і тварин­ного. “Жертовний ритуал є нормальним способом комуні­кації між землею і небом, але цей контакт засобом однієї й тієї ж форми, в яку він одягає, підкреслює радикальне зникнення становища між смертними, які живуть в цьому світі, і безсмертними, завжди юними, чиє місце — в сяй­ливих висотах ефіру. Ритуал, який розмежовує людей і богів, унеможливлює безпосереднє досягнення божествен­ного” (Вернан). За традицією, така дія встановлює менше, ніж не відновлює. Припускається, що жертва погоджуєть­ся зі світовим порядком, який існував ще до неї, і в якому вона живе. Уміння вмирати присвячується умінню жити, яке вона утверджує як первісне в такій мірі, що виникає суперечка в той момент, коли релігійність стає поряд з надмірністю, або одверто переступається, коли Агамемнон приносить в жертву Іфігенію. Далекі від того, щоб повер­нути золотий вік, де смертні і безсмертні співіснують, і від того, щоб воскресити сумнівний вік варварства, який змішував людське і тваринне, жертви підтримують розум­ну дистанцію між інфра — і супра — етикою. Вони гаран­тують звичайний плин сутнісних видів діяльності, заняття сільским господарством, обмінами, шлюбами. Немає нічо-

го небезпечнішого, ніж оці церемонії, за допомогою яких у всі часи члени суспільства “наділяли соціальною владою свої обітниці, свої клятви, свої шлюби. Вони оточували, мов ореолом святості, котрий їх охороняв, поля, які вони обробляли, будинки, які вони зводили. В той же час вони знаходять в жертві засоби відновлення порушеної рівнова­ги: через каяття вони спокутували соціальне прокляття, наслідок вини, і входили у спільноту; через стягнення, яке вони практикували щодо речей і яке суспільство призна­чило для вживання, вони набували право радіти з цього приводу. Отже, соціальну норму було підтримано без за­грози для них, не ущемлювало групу” (Убер і Mocc).

Парадоксально, що в той час, коли класична жертва інтегрує шляхом процедури роз’єднання, жертва інтег- ризму дезінтегрує шляхом єднання. Замість того, щоб по­ставити кожну сутність на своє місце і надати кожному актору свою роль, вона підриває рівні, переставляє місця­ми світи. Не претендуючи на втручання світового порядку вона знищує його, знищуючи себе. Як перейти від одного значення слова до іншого, не вдаючись просто-напросто до зловживання мовою? Перекидаючись від виключення до правила. Традиційний релігійний універсум — грецький, єгипетський, індійський — медитативно ізолює обмеже­ний досвід, де жертва богу покривається жертвою бога. Та­ким чином, самознищується “егоїстичний” розрахунок, який пристосовує і приміряє жертву до нормального світо- порядку, “оскільки бог, який себе приносить в жертву, віддає себе безповоротно”. Все, що цього разу було посе­редником, зникло. Бог, який є водночас жертвою, стає та­кою разом з жертвою, а іноді навіть із тим, хто жертву приносить. Всі різноманітні елементи, з яких складається жертвопринесення, проникають один в одного і змішу­ються. Але подібне змішування можливе лише для істот міфічних, тобто, ідеальних. Ось яким чином концепція Бога, що приносить себе в жертву світові, змогла утвори­тися і стала, навіть для найцивілізованіших народів, ви­разом найпіднесенішого, а як ідеальне обмеження — не­подільного самозречення” (Убер і Mocc).

Абсолютизуючи ритуал жертвоприношення, XX сто­ліття проскакує один крок. Він починає створювати Бога.