Ill Планета відкидає зайве заради етики

Старий континент нарощує тривогу з великою швид­кістю, елітарно — починаючи з Першої світової війни, ма­сово — з Другої, змушуючи думати, що людські жертви, які благословляли і освячували численні моральні автори­тети, релігійні і світські, рідко свідчили на користь вищої Істоти.

Сучасна війна не лише знецінює попередні вірування при своїй з’яві, але й ті, в ім’я яких вона починалася. Коли багато націй проявили себе такими ж варварськими, як і індивіди, що їх складають, стало неможливим стверджу­вати “Right or wrong, my country”. Ланцюг насильства чи­нить дефляційний тиск на цнотливі екзальтації і судові звинувачення. Було б помилкою не повірити передчуттям в світлі цієї критичної і негативної демістифікації загад­ково позитивної сили інтуїції, яка її оживляє. У розлад, котрий паралізує бійця, проникає нова універсальність. Нова ясність, потенційно міжконтинентальна, підні­мається, поділена тими, що зіткнулися між собою на вер­шині жорстокості. “Це експеримент нонсенсу і непосиль­ного страху. Фронт здебільшого є абсурдом... те, чим во­лодіє людина як найбільш точним, грубо розривається, розбивається на шматки. Ніщо не має сенсу, якщо воно не є доказом, що світ, здатний породжувати подібні речі, має зникнути. Війна це доказ ad oculos, що світ віднині дозрів для свого кінця” (Паточка).

Заволока розсіюється. Шори спадають. Огорожі вибу­хають. Ефект потрясіння, поширений завдяки фронту, є ефект знання і, як такий, є точним навиком. Досвід, що спонукає зневіритися у всьому, не дозволяє зневіритися в собі самому. І необхідно його вшановувати, бо він — носій первісної безжальної очевидності планетного масштабу: кожна людина на Землі будь-яких переконань, будь-якої раси, змішаної національності може бачити, що НЕЛЮД­СЬКІСТЮ ніхто не обділений.

Вважаючи цю першу істину за неповну, ірраціональну та розвінчану, означає завдати їй образи. Тільки ідіот міг протиставити раціоналістичний оптимізм строгому тверд­женню, що “здоровий глузд є те, що поділяють всі”. На­гадаємо: картезіанська аксіома тримається на “я сумні­ваюся”, і є вивченням безкінечної здатності самоошукан- ства, означає зриму нелюдськість в основі знання. Просте­жимо: звіт фронту не лише підтверджує нашу нелюд­ськість, він підтверджує здатність її пізнати, як таку. Це етичне висвітлення наших етичних помилок є не менш універсалізоване, ніж світло картезіанського Здорового Глузду: ти маєш основу для сумніву. Я тебе обдурюю, не­розуміння первісне, яле я можу помітити, що я це роблю, звідси Когіто. Я знову пізнаю в нас мінливий ескіз нашого безкінечного насильства, але ми при цьому пізнаємо, як виявляти один до одного повагу. Рівність можливості по­милитися постулює декартівський розум. Рівність перед можливістю злочину визнає будь-яку фронтову мораль.

Роздуми траншей не є крахом. Ні Юнгер, ні Барбюс, ні Тейяр де Шарден, всі приголомшені, не декларують від­мови від участі і не “припиняють боротьбу”. Мотиви й ідеали, які їх ведуть у бій, пожираються пожежами, але

ПЛАНЕТА ВІДКИДАЄ ЗАЙВЕ ЗАРАДИ ЕТИКИ 59 протистояння перетворюється на “внутрішній досвід” (Юнгер). Боєць “схвалює самого себе, як і ворога”, спо­кійно дивлячись в обличчя смерті, яку не боїться і яку сам несе без лютості. Він передчуває, що пошук, який би не був його кінцевий результат, не може бути марним. За­вдання фронту — перенесення на минуле і майбутнє вла­стивої йо-му істини, жорстокішої, оголенішої, “розірва­ної...” Вчора кожен дивився на війну “крізь призму миру, дня і життя, виключаючи її темний нічний бік” (Паточка). Сьогодні перспективи виправляються, розсічені каймою сутінок, яка їх назавжди обняла, лозунги дня — Нація, Суспільство без класів, світовий Порядок — звучать фаль­шиво. Діти щастя планували брехливий мир, вилучаючи війну на своїх колоквіумах, конгресах і банкетах.

Народжене лихом, моральне питання, що не має кор­донів пропагує себе в міру свого поширення. Воно стоїть перед кожною відповіддю. Воно існує в нагальності ліку­вання зла, не припускаючи думки щодо чародійної мазі. Воно нав’язує своє нетерпляче бажання, навіть якщо йому тимчасово невідомий шлях до видужання. Його рух зале­жить лише від осипу, який його воскрешає, воно незалеж­не од відповідей, які воно викликає, воно піднімається над ними, воно відскакує від них, відсікаючи їх бумерангом запитань, які удесятеро збільшують первісне запаморо­чення. Звідси плутанина, що несе і висиджує яйця в слові

революція! Заклик констатувати нестерпне висловив ви­могу повного повороту обличчям до збоченості світу; він є синонімом метанойї — перетворення — коли це нестерп­но, то цього більше не витерпіти. Він спонукає проявитися нечуваній гідності істоти, яка не дозволяє віднині нав’язу­вати собі ні долі, ні церковної парафії, ні імперії, ні тра­диції, істоти, яка клянеться, що ніщо не виправдовує не- пробачне. Водночас і під прикриттям такого ж ярлика ре­волюційна відвага попадає в капкгн свободи, поглиблюю­чи за власний рахунок, вир. Таким чином, навряд чи за­слуговує слово “революція” на те, щоб його наповнити або раболіпним низькоприклонництвом, або крайньою оги­дою, яку воно викликає у своїй течії.

Як перетворити спільність потрясіння на солідарність приголомшених? Викладення проблеми не міняється ра­зом з тим, як наростаюча нерішучість відсилає її, первіс- нішу, до вельми далекої від вирішення. Через те, що за­побіжні терапевтичні заходи для зупинення зла почина­ються з акцентування на зараженні та симптомах, то, на перший погляд, здається, що достатньо зачинити скриньку Пандори і попереджений не дозволить заскочити себе зне­нацька войовничою істерією в шатах чи без шатів честі. Протиставляючи почуттям розум, а великим ідеям обе­режність здорового глузду — “Я думаю, що ми вбиті на війні” — Ален обіцяв в 30-ті роки! — він лестив собі мож­ливістю стати розважливим пацифістом. “Нас запросили відшукати той момент, коли Троянської ввійни ще могло не бути. Ми знали, що концентраційні табори існували, що євреїв переслідували, але ця впевненість належала ли­ше думці. Ми ще не жили в присутності жорстокості і смерті, ми ніколи не стояли перед альтернативою їх терпі­ти чи їм протистояти” (Мерло-Понті).

У безлічі варіантів революційний розгін не є менш од­нобоким, він мобілізує проти згубної “системи” і кидає своє “війна війні!”, в якому відтворив наймерзенніше. “В країні революції вона (війна) працює без перепочинку: та ж відміна всіх угод, те ж презирство до життя, та ж отрута

ПЛАНЕТА ВІДКИДАЄ ЗАЙВЕ ЗАРАДИ ЕТИКИ 61 недовір’я, наклепів, демагогії” (Паточка). Пацифісти і ре­волюціонери заплуталися однаково. Вони сподіваються покінчити з цією державою війни одним-єдиним ударом, одні прикривають жорстокість, яка перед ними (Гітлер за­вжди можливий), інші — жорстокість, яка живе в них (Сталін неможливий ніколи).

Інтелектуали чесно намагалися підвести підсумок па­цифістських або революційних невдач, яким вони зблизь­ка чи здалека, більш чи менш симпатизували. Чим більш невтішною та інтимною була їхня критична інтроспекція, тим вона виявлялася перконливішою. Та й що їм було та­кого розголошувати, що зацікавило б прислужливе вухо в відновленій пісні ідеологічних сирен? їх урок короткий і прямий: наша стурбованість була обмеженою, наше по­трясіння було занадто недовгим; наспіх заспокоєні, ми відійшли від проблем, ледве передбачивши їх вирішення, що прийшло першим, але нагально підкріплене, як кінцеве.

Розгублені, ми відвернулися, жахнувшись, від катаст­рофи, ми недостатньо прозондували глибину безодні в нас під ногами. Божевільне сподівання знайти, тут і тепер, твердий грунт примусило нас тікати від початкового одк­ровення, хвилюючого, рухливого і занадто тривожного. Коли в свою чергу Солженіцин намагається дослідити ге­неалогію більшовицького обвалу, він знову повертається до серпня 14-го року, до подій, які сталися раніше від ленінського державного перевороту у жовтні 17-го.

Подія вразила кількістю переміщених мас, мільйонами смертей, до того небачених, промисловими і фінансовими мобілізаціями. Було від чого розгубитися. Але найголовні­ше — якість шоку. Перша Світова війна позначена справ­жньою мутацією і насамперед не має рівних у своїй не­збагненності. В порівнянні з нею друга війна з її без­кінечними дикунствами здавалась зрозумілішою, навіть логічною, яку у крайньому випадку, можна раціонально пояснити. Перша велика війна протиставила найбагатші

народи Європи, грамотні, освічені, гуманні, цивілізовані, що досягли відносно демократичних форм суспільного життя. Конфлікт може виникнути й між багатими, але чо­му він тривав так довго і був таким радикальним, таким абсолютним? Супротивники традиційно виправдовували­ся. Франція проводила оборонну операцію проти спокон­вічного агресора. Німеччина відчувала зашморг на шиї з боку російської імперії і реваншистської Франції. Від са­мого початку сварка була звичною. Лише манера її вирі­шення бентежила. В численних траншеях Різдво 14-го ро­ку відсвяткували спонтанним примиренням, солдати обох таборів співали одних і тих самих пісень своїми улюбле­ними мовами. Нічого подібного не було потім. Свідомість мобілізувалася в ім’я розуму проти варварства, в ім’я “культури” проти “цивілізації”. Пробив час Страшного суду. Спроби контакту відбувалися в якості запрошення до зради. Надію на сепаратний мир, яку певний час пле­кала Австрія, було засуджено як блюзнірська. Кожний табір вимагав безумовної капітуляції.

Потрясіння залежить від очевидності божевілля.

Якщо бойня випробовувала тіла, то дух, який нею ке­рував, її вітав, її узаконював до кінця, жахався і з того часу не припиняв затято викорінювати вірування минуло­го. Воля, яка мобілізує фронт і тил словами і без них, те­оретично, але здебільшого практично, мовчазно, вияв­ляється волею до знищення. Вона підтримує саму себе жорстокістю бійця, що йде на приступ. Покритий вошами, позбавлений ілюзій, він вибирає жахливий кінець швид­ше, ніж жах без кінця. Втома і поразка провокують по­встання відплати, які іншими засобами, більш тонкими,

ПЛАНЕТА ВІДКИДАЄ ЗАЙВЕ ЗАРАДИ ЕТИКИ 63 але не менш насильницькими, продовжують і роблять вічною роботу “елементарного інстинкту руйнування”.

Вибух розвіяв усталені цінності, тому що немає засобів опису його недоречності, так ніби йшлося про випадкову подію, яку можна було б датувати й усунути. Кожен на­роджується вдруге і руйнує попередню цивілізовану де­ржаву за допомогою провінційної і муніціпальної освіти: ^uBevor Dada da war, war Dada da”. В тому, що передує Дада, уже є Дада. Авангардистські рухи привнесли його на високо піднятих руках в суспільну думку, яка тяжко переживала втрату своїх ілюзій і мозку. Ні передова, ні тил, ні кількість загонів не уникають глобального прилу- чення до справи, спровокованої чисто філософською три­вогою, можливо, найнасиченішою в нашому столітті і, без­умовно, найоригінальнішою. Її ефект почуття втрати батьківщини досконало оголює нашу безглуздість перед виявленим абсурдом. Середній європеєць зазнає миті див­ного здивування, коли мудрість створює tabula rasa, змітає все і саму себе. Екран підручників та академічних комен­тарів захистив покоління старанних, учнів, в той час, як імпровізовані, опромінені солдати раптово зазнали доказів філософії.

„ Я не метеоролог, не науковий експерт, не рапсод, не граматик, питання, які мене обступають, не стосуються ні часу, який їх породжує, ні причини, прихованої за фено­менами, вони жорстскішають, наближаючи Сократа в “Федрі” до мене самсго. Коли я слухаю химерні міфи про екстраординарних монстрів, подібних до титана Тифона, я не намагаюсь раціоналізувати, зокрема, екстравагантні історії, щоб їх звесги до якоїсь правдоподібної банальності. “Зовсім не їх я досліджую, а себе самого: можливо, я зрад­ливіша, самозакоханіша і страхітливіша тварина, ніж Ти­фон. Можливо, я тварина тихіша і простіша, чия природа бере участь, не знаю в якому божественному призначенні, яке не може здійснитися через мою пиху. Без їх відома, європейці волею 14-го року примушені самі себе запиту­вати, уподібнювалися Сократові перед Тифоном. Чи не є

вони химерно різноманітніші і пихаті, ніж войовнича лютість, яка, дякуючи їм, спочатку спустошила їх конти­нент, а потім ще й інші? Але ближче до різниці між ними: в аналогічній ситуації ролі міняються. Звернена до міфів грецька філософія за власною ініціативою кинулася в при­голомшливу авантюру пізнання себе; історична драма, менш загадкова, ніж стародавня байка, відштовхує всіх, на кого вона нападає, в жорстокій необхідності дивитися на рани, які покривають тіло, та на кров, яка заливає ру­ки. Комічний в стилі Шарло, патетичний, як Лулу, на­смішкуватий, як Вуді Аллен, трагічний в дусі Іонеско чи Беккета, коли можливо — добрий дідусь, суб’єкт XX сто­ліття втілив у собі першого філософа мимоволі.

Після кількох блискавичних перемог, Тифон, замірив­ся на штурм неба як говорить легенда, паралізував Зевса, перерізав йому сухожилля і нерви... Шукаючи в собі щось подібне до антиолімпійського, Сократ ставить перед собою питання про зло, яке, між іншим, підіймає велика пожежа 14-го року в середовищі паліїв та їх від народження спа­леного потомства. Ретроспективний уважний розгляд при­чин і наслідків, які відкрили двері ворожнечі, не перекрес­лює брудного скандалу, який констатує саме існування жахливого. Ряд думок, що носилися у повітрі, думок, зміст яких міг бути легко зміненим, і пом’якшувальних обста­вин уможливлюють повернення подібних галактичних масштабів, зовсім не передвіщаючи їхньої унікальності та неповторності. Мудрі запитання і нерішучі відповіді історії починають бесіду раніше, ніж вона усуває дискомфорт лю­дини вулиці, що потрапила до тенетів непередбаченої і підступної злості. Жодна релігія чи сучасна доктрина не уникає, без лицемірства, пошуків пастки, подібної до відкритого християнином Бердяєвим в 1921 році “нового принципу”, витонченого і ваблячого, де він (принцип зла) з’являється під виглядом добра. Між антихристиянським принципом зла і християнським принципом добра існує певна подібність, звідси й небезпека змішування й підміни. Образ добра починає роздвоюватися. Образ Хри­ста стає менш означеним, він прагне змішатися з образом Антихриста. Люди опиняються під гріхом “подвійних ду­мок”.

Приголомшлива загальність першого європейського ко­лективного самогубства, здійсненого освіченим і правиль­но сформованим розумом в ім’я вищих ідеалів, визнаного найбільш поцінованою мораллю, втіленого в принципи, пропахлі духовною чистотою та інтелектуальною гігієною. Вражаюча апорія, об яку б’ється будь-яка спроба надати абсолютного значення словам: доброчинність, справед­ливість, братство. Звичайно, Сократ погоджується з мож­ливістю, врешті-решт, виявитися “спокійнішим і прості­шим”, ніж Тифон, але здається, що Європеєць, який хотів би виконати “не знаю яке божественне призначення”, опиняється в менш сприятливому становищі, бо — як до­ведено 1914 роком і пізніше — тварина, очманіла від гор­дості — це він.

То чи можна будувати будь-яку мораль, визнаючи оцей пункт аморалізму? А може, корені цього вирішення в забутті? Що людського лищається в нас, щоб сподівати­ся, коли ніщо нелюдське нам уже стає нечужим?

Обгрунтувати солідарність приголомшених. Проект, сформульований Паточкою, не припиняє найбільше хви­лювати сучасну думку. Первісний досвід, потрясіння 14-го року, і те, й інше, знову повторене під новими прапорами, не залишає нічого і нікого поза грою. Держави у по­трясінні, для яких складно було винайти солідарність на краю безодні; жах, який малює раціональність з запамо­рочливою від потрясіння головою. Релігії, охоплені загаль­ним емоційним занепадом, який їх не замінює одну на іншу, як раніше, а заступає їх всі нічим з появою тривож­ної порожнечі, яку вони оцінювали як неможливу для життя. Приголомшені громадяни, які мають уявити спо­соби демократичного існування, не маючи в своєму розпо­рядженні усталених цінностей і твердих традицій. Приго-

ломшені народи: як ніколи, вони пізнали один одного і пе­ремішались, і, як ще ніколи до цього, не знають куди вони йдуть і хто вони такі. Все коливається в тій точці, де ко­ливається кожен. Документи більше не засвідчують віри ні для всемогутніх, ні для скромних, ментальні картогра­фії втрачають здатність будувати схему загального для всіх нас миру. Здається, що навіть Бог, покликаний спог­лядати завжди з висоти і закликати підносити погляди, є недосяжним кожного разу, коли звучить заклик до його смерті, не так давно рекламований тими, хто ще хотів зна­ти, де вони. Потрясіння набуває вищої нагальності, не за­лишає часу для втоми і підштовхує навіть Годо.

Віч-на-віч із безладдям може існувати лише відмова, як найлегше вирішення. Буття в якості приголомшених не повертає нас згідно із законом симетричної компенсації до солідарності. Те, що ви любите одне одного і те, що ви приголомшені один одним складають два приписи, які взаємно не накладаються, навіть якщо вони припускають один одного, адже любов, яка уникає запаморочення, здається позбавленою смаку і фальшивою, а запаморочен­ня без любові викликає тривогу. Отже, найпростіший вихід пропонується тим, хто без сорому і нюансів стверд­жує: тут слизька земля під ногами, там знову знайдено підгрунтя. Простір розрізають, ізолюючи центр землетру­су в іншому місці, максимально віддаленому. Розділяють час, північ відчуження і спокутний полудень виключають одне одного на годиннику підштукатуреної віри і вугляр- ської вірності. З одного боку потрясіння, з іншого — солі­дарність, а між ними найпрозірніша стінка, яка забороняє взаємне паскудження. Такий елементарний рецепт тера­певтів щастя, що його пообіцяло століття. Ставитися до потрясіння, як до справи далекої, є альфа і омега всіх ін- тегризмів, які спустошували і спустошують планету.

Французський термін “інтегризм” визначив для почат­ку реакцію повної ізоляції від соціальних і психологічних змін, що проповідувалося середовищем ультра-консерва- тивних католиків. Американське слово “фундаменталізм” означає аналогічний рух, згідно з яким протестанські сек­ти, налякані еволюцією звичаїв, зменшуються та скорочу­ються. В обох випадках мова йде про агресивну відповідь тому, що сприймалося за вершину агресії ще задовго до надії на якесь повернення до минулого, інтегризм бере на себе тягар боротьби з модернізмом. Він викриває, бореть­ся, виганяє, засуджує віяння часу. Його їдкість переступає нерухомість ординарних консерваторів. Не лише мобіліза­ція заповітів Бога підвищує надбавки, але вогонь досягає вищої точки у того, хто не вдовольняється прокляттями на адресу відхилень та єретичного псевдовчення, оскільки він побоюється, що саме релігійне існування буде стерто від А до Я з приходом невір’я. Між консерваторами і прогреси­стами дуель, засоби звинувачення, процедури були до не­давнього часу чисто світськими. Суперечки між релігіями різних напрямків лише побічно виходять за межі закритої галузі, святого. Від самого початку інтегризм виявив зне­вагу до правил територіального розподілу земного і небес­ного. Занепокоєний релігійним існуванням цивілізації і цивілізованим неіснуванням релігії, він підливає єлей у світський вогонь, засоби для якого незабаром будуть при­множені війною.

Інтегризм пропонує актуальну відповідь на актуальну небезпеку. Далекий від того, щоб стати ідеологом минуло­го, він викрадає у свого суперника сучасне озброєння. Він вільно запозичує у дні вчорашньому припаси для завтраш­нього дня. Якщо здається, що він спричинює заціпеніння звичаїв і традицій, то це заради того, щоб укріпитися по­заду барикад із накопичених мумій, так само, як і за ідеологічними щитами на розсуд стратегічної і тактичної необхідності. Скептики, які звинувачують його в ли­цемірстві, злословлять, що він запозичує або антикварну побожну ментальність, або макіавелівську аморальність вищих розумом. Далекий від того, аби напружено працю­вати із своєю пам’яттю, він кидає сміливий виклик, стрі­ляючи з кожного дерева. Він би охоче дозволяв мертвим ховати мертвих, коли б у них не було передчуття, що живі уже беруть участь в похованні існуючої релігії. Таким чи­ном, за логікою всі міста, кладовища, мавзолеї є полем битви.

В протиріччі із зовнішнім виглядом інтегризм не є тіль­ки ісламським, єврейським, християнським, буддійським або китайським, кампучийським, сальвадорським, як, між іншим, він не є куклукскланівським чи зулуським. Він підбурює до повстання проти Заходу, у якого він позичив засоби, категорії і методи наступу. Всі антизахідники — близькі родичі в тому пункті, де необхідно було б запитати себе, чи не втілюють вони різні способи, якими Захід люто намагається пояснити сам себе. Чи він має остаточно відій­ти ad pat res, щоб прилучитися до предків?

Чи ж існує спасіння поза глухим кутом інтегризму? Так! Достатньо лише опуститися до спроби зірви-голови вважати потрясіння внутрішньою справою, найбільш внутрішньою, звідки могла б з’явитися можливість, зви­чайно не гарантія, солідарності неспокійних і знедолених.

АПОКАЛІПСИС ( іменник жіночого роду)

Положення 1 (до 1914 р.): Візіонерський дискурс, який оголошує З’явлення, де Бог одночасно виступає в ролі то­го, хто є даним в одкровенні, і того, хто дає в одкровенні у трьох послідовностях:

1. Минуле, рух відступу і загибелі, історія, як занепад, що зростає, починаючи з першої Благої Вісті, закінчилось.

2. Теперішнє — останній бій Зла і Добра, вирішальна битва між Христом і Антихристом, Страшний Суд — ви­являє себе в революції космічній, соціальній, універсаль­ній і внутрішній (метанойя, перетворення).

3. Майбутнє настає як Царство і Слава.

“Апокаліпсис, обтяжений глибокою зненавистю прави­телів Землі і вавілонської повії — мається на увазі Римсь­ка імперія — перетворився на найбільш революційну кни­гу історії літератури. Складена в період переслідувань па-

ПЛАНЕТА ВІДКИДАЄ ЗАЙВЕ ЗАРАДИ ЕТИКИ 69 нування імператора Доміціана, книга мала надати сили і хоробрості християнським мученикам. Екзальтовані ви­діння її автора співпадали з єврейською апокаліптичною традицією; християнські елементи змішалися з нею, але книга була вельми далека від того, що могло бути названо бодай у будь-якому випадку “християнською любов’ю”. Ці видіння стали невичерпним джерелом натхненних сю­жетів всіх революційних мрій в лоні християнської Церк­ви. Пророки, що торкалися теми вирішальної війни і роз­вивали пророцтво Єзекіеля про протиборство Гога і Maro- га, і фігура Антихриста (яка від початку символізувала, поза сумнівом, римських гонителів Церкви) помітно за­стосовувалися, як образи носіїв влади до всіх тих, проти кого тлумачі Апокаліпсиса намагалися бунтувати. Ево­люція інтерпретацій Апокаліпсиса формує один з найваж­ливіших розділів історії месіанської утопії. Книга набула небезпечної вибухової сили, коли екстремістські секти по­чали декларувати, що Антихрист — це ніхто інший, як Папа і що вавілонська повія — і є католицький Рим та католицька Церква” (Шолем).

Положення 2 (домінуючий після 14-го р.): Лишається одкровення кінця (світу, людей, віків), в той же час одк­ровення цього одкровення, але воно не передвіщає більше нічого доброго. Відсутність третьої фази (нові апокаліпси­си є “скороченними”) надає можливість порівнювати його з “катастрофою”, з “лихоліттям” і найточніше — з “кра­хом” (“порожнеча неба, крах як вигнання із зоряного при­тулку і відмова від священної природи” М.Бланшо).

Положення 3. Інтегризми передбачають апокаліпсис “доповнений”, “відновлений”: починаючи з досвіду в по­ложенні 2 (апокаліпсис роз’єднуючий), вони намагаються знову ввести в подію сходження до положення 1 (апо­каліпсис об’єднуючий, введення в Царство). Таким чи­ном, російські апокаліптики (особливо Мережковський з його проповіддю “Третього Заповіту”) безпосередньо над­ихнули Мелллера Ван дер Брюка на його есхатологію “Третього Рейху” (1923) про новий порядок, який проро-

кували нацисти. “Гітлер говорив, як ясновидець... Рід людський проходив крізь випробування удосконалення від тисячоліття до тисячоліття” (Раушнінг). Радикальний ісламізм, в свою чергу, посилається на “цей Останній День, якому будуть передувати віщі катастрофи Апо­каліпсиса”. “Утопія є проекцією того, що повинно було бути, що уже було б, коли б Інший не прийшов порушити гармонію” (Б. Етьєн), цей дезінтегруючий Інший — меш­канець Західної Європи.