БОГ І БАТЬКІВЩИНА
і.
Дорога до Бога веде герез Батьківщину. Одначе лучба з Богом можлива тільки безпосередньо між Ним і душею людини. Поминути Батьківщину, найвищу дійсність реального світу, значить боротися з нею, як із злом, відрікатись її в ім’я хибно зрозумілого Бога.
Бог не жадає від людини самогубства, а таким є заперечування своєї найвищої, національної індивідуальности. Треба вижити в собі природу розвитком усіх її зав’язків у нас у дозрілі овогі, інакше переслідуватиме аскетичну душу гріховний привид змарнованих радощів життя і без кінця бентежитиме її недобровільна убогість духа.[82]) Що в природному розвитку життя було солодким даром благодаті (любов, радість з успіху), прогавлене й призабуте стається отруйною спокусою, що запалює мізок ненаситним вогнем жаги. Насильство над природою затроює світляність духа примарами передчасно потоптаних квітів життя. Але природа метиться важко за нехтування дитячої непорочности пуп'янків молодого життя і воскресає їх як бліді з’яви-докори, що турбують духа в його снах. Бо без молодости нема дозрілого віку, тому дух вертається зором у своє минуле, коли він не вижив достоту «дитячих літ» серед казкової наївности, розвага і мрій. Піднятись понад природу можна не запере гєнням гі, тільки виростом з неї, подібно, як дерево виростає з коріння і через стовбур розростається в корону галуззя, листя, квіття й овочу.Батьківщина — це найширший розріст індивідуальности, як з погляду приймання, так і з погляду творення. Основним для людини є життя на Землі, бо воно пронизує свідомість у всіх напрямах як безпосередня, підметка дійсність. Усе інше — минуле й майбутнє — тільки предмет посереднього ступня, про який розум робить висновки на основі переживання теперіш- ности, висновки більше або менше вдалі. Справи не зміняє факт, що у своїх бажаннях, ідеях, прямуваннях до головної мети живе ціла людина, отже що для неї майбутнє є природнім напрямком, у якому діють її духові сили.
Не заперечуючи тієї самозрозумілої логіки життєвого руху, не можна одночасно твердити, що із тієї причини безпосередня теперішність перестає бути єдиною фактичною основою підметної свідомости. Тут потверджується знову відомий мотив середини, з якої інтроспекція розкриває шлях «учора», і з другого боку інтуїція вживається формою волевих проекцій у порожнечу часу, заливаного органічними хвилями тривання. На самосвідомому факті життя тяжить ©середній наголос дійсности і це робить її критерієм супроти майбутнього. В істоті свідомого життя лежить самочинне і стихійне прямування підвищити ступінь якости або бодай зберегти існуючий стан. Проповідь вищого типу життя не може бути будована на відсуді елементарних форм існування, як насичених матеріалізмом, бо не матерія і не біофізичні процеси життя зупиняють творчий поступ наперед, але кволість духа, його недостача, його неприявність. Теорія про опір безвладної матерії безглузда, бо або матерія взагалі опирається творчому по- чинові духа і в силу своєї істоти не входить у межі його організуючого пляну, або вона споконвічно піддана йому як принципові форми (творить для нього матеріал). Тоді недоречно взагалі говорити про опір матерії духовому зусиллю, радше треба протиставити собі поодинокі вияви духа, отже в опорі бачити активність духа, а не безвладність матерії. Зрештою, що ж є матерія супроти пливкости сучасних теорій фізики, астрономії, біології? Чи взагалі можна подати вичерпне визначення таких понять, як матерія, дух, життя, рух?Дочасне життя людини закоротке, щоб бодай побіжно торкнутися головних його питань і подати деякі спроби їх розв’язки. Що ж супроти такого «телеграфічного стилю життя» говорити про можливий устрій, завдання та істоту трансцендентного існування? Утеча від життя є або єдиноможливим чином здорової людини, що не витримує в божевільних умовах життя як такого, або доказує, що власне втеча є актом божевілля. На всякий випадок філософія заперечення життя — це не доказ духового здоров’я.
Вона подібна до людини, що сама підрізує галузку, на якій сидить. Наш «реальний світ людської історії» є одним тереном можливої діяль- ности духа і поза ним не можна вловити ніякої іншої практичної основи буття. З того становища треба оцінювати практичне відношення Батьківщини й Бога. Загально: природний порядок веде від Батьківщини до Бога. Спору між ними нема.IL
Не Бог, а потім щолиш Батьківщина! Це переплутаний засадничо різних сфер дійсности. Чисто механічне переставлення понять, насильне розірвання органічно зв’язаних живих членів, (якби це було можливе зробити звичайним твердженням!). Між людину й батьківщину силою втискається абсолютну дійсність, що нею є Бог. Як тут по-варварськи знетворено стиль ієрархічної засади в цілій архітектоніці будівлі світу і Духа!
Людина і Батьківщина — це цілість, не фізична, буквальна, але власне духова. її не можна перескочити ні виелімінувати котроїсь із них, бо зв'язки людини з Батьківщиною, що є спільнотою природи (землі), історії (час спільного життя) і людей, (що діють у теперішності на основі обох згаданих зв’язків) є таким чином апріорні і не потребують щолиш творитися на основі свідомого й свобідного означення людської одиниці своєї національної приналежности. Ця форма самовизначення типово лібералістична по духу своїм механічно-атомістичним розумінням взаємин між людиною і спільнотою. Дуже вигідно довільно чи пак добровільно визначувати свої обов’язки супроти Батьківщини, як щось поза собою. В гетерогенній системі упривілейовання є конечним наслідком самоозначення, отже упривілейо- ваним буде той член системи, що має почин щодо означення ролі обов’язків. Тоді Батьківщина опинюється на сірому кінці і є наділі на те, щоб годувати своїх «люб’язних» синів. Наше «УНДО»[83]) клясично ілюструє той тип думання, не менше наш католицький світ, що довільно управильнюють свою поставу супроти Батьківщини. Які тут можливості діялектичного куншту і скільки фантазії у виборі поз і декорацій!
А втім, становище одиниці в Батьківщині — під- метово-однонапрямне. Людина йде разом з Батьківщиною, у цьому вона або дужчає або слабне, залежно від її ролі і вартости її вчинків.
Батьківщина цвіте і в’яне на стовбурах мільйонових ростин — бо вони, як великий ліс або праліс або пшеничний лан, у якому мільйони колосків співають одну пісню. Кожна смерть одиниці- дерева — це смерть одної її клітини і тільки геній життя цілого лісу заздро береже зеленої величі-повені, і на місце поляглого воїна покликає до життя кількох нових, щоб прогалина зазеленіла ще сильніше. Якби оцінка лісу було виключною етикою доосереднгх інтересів окремих дерев, вимирання їх поступало б наперед, як занепад цивілізованих суспільностей і праліс згинув би з лиця землі.Сила пралісу в багатстві його органічних клітин, які не творять одноманітної гори піску, але дуже багато розчленовану мережу спільноти. У пралісі більше можливостей для росту індивідуальних форм, ніж у вільній самоті. Душа пустельника — одноманітна, як рівне плесо піскового моря. В ній панує один широко розлитий мотив, одна ідея, одна думка. У пралісі багатство одиниць є багатством небезпек, боротьби, героїчної відваги, краси та одночасно якогось загального, містичного гону наперед, що є джерелом вітального самопочуття сили й радости в кожному дереві. Як не дивно, але дерево радіє сильніше — життям, коли довкола нього чути шум сусідніх дерев, з якими йде постійний змаг. Це значить — черпати силу зі спільноти і міцнішати від самої прияви суперників. Цю таємничу правду життя добре знають усі відважні, лицарські характери. Де більше життя, де воно кипить, переливається безліччю форм, там місце для широкої скалі барв, але й для глибокого ієрархічного поділу.
Заки духова зрілість людини вкривається цвітом таємничих питань і заки зачнуть з них зав’язуватися овочі відповідей — людина-дерево просякнута вже атмосферою саду за час довгого дозрівання. З народи- нами приносимо із собою в новій формі творчу силу космічного ґрунту життя. Батьківщина є нашою дорогою парою Батьків — вона знаходить патос жертовносте, любови й ніжносте в материнстві, у матері, і патос відваги, духа боротьби й глибокої задуми-журби за майбутність у батьківстві, у мужеській любові батька.
Ці риси, безпосередньо чи посередньо (так чи інакше) стануться особистими переживаннями людських одиниць, і тільки завдяки цьому одиниця не лишається в Батьківщині постійно сином, що споживає в спокою запашні овочі батьківської любови, журби і оборони, тільки активним чинником спільноти з усіма основними обов'язками батька. Ані психологічно, ані етично одиниця не існує поза спільнотою, до якої вона свобідно вступає або з якої вона за своєю вподобою виступає. Історично оформлені й політично з’ясовані органічні людські спільноти знаходять у своїх членах-одиницях стихійний і постійний рух великого життя. Ті народи можуть сміливо говорите про свою ролю в світі, свою місію і свої права. Батьківщина в них є найвищим підметом самопочуття, сили й гідности. Усі її потреби є категоричними обов’язками її членів, для виконання яких ніколи не забракне благословення вищих сил. Батьківщина не входить у конфлікт з Богом тому, що там людина не відривається від Батьківщини і не уставляє її немов м’яча на бажаному місці, але навпаки, живе її життям нерозривно і разом з нею переживає містерію релігійного зв’язку з Найвищим. Ні означення обов’язків, ні їх виконання не є для члена дозрілої нації предметом розумового ствердження або заперечення, — бо дух сумнівної й хитливої проблематики не має ні голосу, ні місця у справах, що зобов’язують апріорно в характері самозрозумілої природи стихійного життя. Хто попадає в роздум над способом свого відношення до нації-бать- ківщини, той внутрішньо до неї не належить і може в найкращому випадку до неї причепитися — з тим, що при першому сильнішому потрясенні чи обороті напевно від неї далеко відлетить. Пряме переживання долі своєї Батьківщини дає людині нечувану моральну силу, здібну витримувати надзвичайно важкі ситуації. Із цієї самої причини внутрішньої тотожности людини й спільноти обов’язки не є накинені зовні ні виконувані під механічним примусом, тільки вони зроджуються безпосередньо з душі ■—■ тому знаходять потрібні сили, щоб здійснитися.Між людиною-одиницею і Богом лежить велика царина — нація. Підійматися до Бога можна тільки душею, але вона простує туди у своїй найбільш динамічній формі, тобто є в стані найвищої підметової напруги. Своє існування в космічних категоріях часу й простору треба основно пережити й стравити на чистий кришталь духа, щоб могти згідно з уявленнями християнської науки вступити у вище царство духа. Перед Богом не можна станути зі змарнованим талантом у руках — як загублена, скарловатіла одиниця-відлюдок, перед Ним треба явитися в найвеличавішій потузі своєї світової особовости. Батьківщина — це саме та форма динаміки душі, що дає їй почуття самопевности перед обличчям Предвічного.[84])
Альтернатива Бог чи Батьківщина є логічною помилкою, бо намагається поставити перед людину в ряд поруч себе різнорідні дійсності. А втім, правдиві взаємини між усіма трьома підметами не виправдують яко- гонебудь вибору. Людина й Батьківщина стоять до себе у відношенні іманенції — Бог супроти них має цілком своєрідну форму відношення: одночасної іманенції і трансценденції. Відривати від людини форму її найвищої цьогосвітної здійснености — значить відда- лювати її від Бога, що, зрозуміло, не повинно бути наміром християнських учених і виховників. Хто боїться, що беззастережлива відданість Батьківщині прислонює йому Бога та є злою Йому службою, той не відчув найглибшої істоти релігійности і думає ще про Бога образами й символами старозавітньої жидівської суворости, що зробила з Бога самодержця, заздрого на свою славу, і злопам’ятного більше, ніж це роблять грішні люди.
з) В цьому місці автор зазначує, що ця думка заслуговує на ширше розроблення.