РІЗДВЯНА ПРАВДА [85]
Двадцяте Сторгггя! Широким річищем часу котить воно чорні води вперед і топить їх у темну пропасть. Раз тут, раз там здіймає несамовита ріка гори хвиль, щоб громом розбити їх одну об одну і разом накрити ревом водного сказу.
Жадібно вариться в собі і без упину кипить дика течва. Неситий вуж дії невтомно пружиться, пожирає себе і назад видовжується для поновного повтору потворних своїх рухів. Велетенський давун прямує вперед у простір та ніяк неспроможен він добитись спокою і спочити, ізвитий у себе, в лігві своєї морської печери.«.Отут його середина» — покажуть рукою і позначать порядковим числом літопису людські жерці нову мету. «1952-ий почався» — скажуть вони і шукатимуть у хаосі хвиль тієї особливої, щоб вимовною подією записати початок нового року. Та він, отой грядучий 1952-ий рік, не почне нічого нового, бо він не межа, але тільки природне законне продовження невмирущої стихії, яка з кожним днем прибирає на силі, збільшує потужність пливу і поширює річище течії. Непомітно для зовнішнього ока відбувається наростання внутрішніх сил дії, що ледве дається розмежувати на своє вчора, сьогодні і завтра. її насиченість вікородним змістом, сувора понурість вигляду і невблаганна рішеність збутись у стан безумовної дійсности, — говорить мовою твердого присуду, від якого нема відклику. З якого боку до неї не підійти, завжди стане перед очима подобо- людська постать долі, у якої обличчя всюди таке саме — страхітне вчора, трагічне сьогодні і смертельно тривожне завтра. Печать невхильности позначила життя виразом зримого призначення, існування сталося для себе самого висловом розкритої тайни. Людина бачить сьогодні свою завтрішність і відгадує свою долю.
На спадщині віків культурно-історичного росту для сучасної людини б'є довга, добова година проби, чи живе і діє вона як співтворець своєї долі, чи є тільки жертвою невідомих сил, що їх сама збудила до дії, якої не може ні унапрямити, ні зупинити.
Ще ніколи не була вона втягнута так повно і глибоко у вир життєвої безпосередности, і ще ніколи не почувала вона себе такою самітною і загроженою в гущі людської маси, у вогнищі масових змагів і дій. Жертовно зусиллями довговікового поступу здобувана підметність людського становища в історії укладом життя, розкривається сьогодні як велика омана пристрасно самолюбної думки, яка замість сподіваної свободи щасливого існування принесла неволю безпросвітнього, безособового, безрадісного і безнадійного животіння. Брутальний і до цинізму безтрадиційний 20-ий вік поздирав, порвав і потоптав усі написи, символи і прапори на те, щоб наглість оголення і огидну наготу існування зробити єдиним змістом життя.Середина сторіггя застає людину в темряві понурих мислей про своє буття і будучність завтрішнього світу. В один страшний запит згустилась дійсність наших днів, у запит такої бездонної важности, що нема сміливих дати на нього відповідальну відповідь. Думаючий дух людський не доводить головної думки до кінця, мовкне і покриває тишею саме найкритичнішу годину всієї людської історії, ніби не почуває себе досить сильним для вияву запобіжних починів та не вірить уже в себе. Це тоді, коли їдка пітьма історичної ночі нависла над світом нерухомим запитом і чекає свого духового слова, від якого почався б її відступ.
Від ряду літ душа зацькованої людини чекає і надслухує гомону великого нового походу. Кожну зміну року супроводить її тиха надія в недалеке чудо визволу, що своїм воскресним світлом переможе ніч у день. Голосом вічної віри перекликається отак сучасність із давниною, шукає надхнення у предківських мітах, обрядах і святах, прагне збудити в собі вічні джерела життєвої снаги, і бодай на короткий час жити та відчувати існування серцем вігної людини. Тієї, що в різні доби історії однаково надхненно, віддано і жертовно починала свої дні і роки, зверталася до найвищої сили по благословення своїх задумів і чинів, складала обіти і приносила жертви. Бо в душі людській горить вігний вогонь, не погасає він у ній і сьогодні в добу лютуючого безвірства, — але вітрам загибелі наперекір — розгортається щораз яснішим полум’ям у пожежу світового визволу.
Споконвічна віра в перемогу сонця і весни жевріє в надрах життя від днів створення, і нема в світі ніяких сил холоду, від яких вона погасла б. Бо світ однозначний із світлом, і темрява всяка чекає його промінного блиску. Теж і наша доба пригаслої віри, доба відступства від правд і вартостей споконвічного людського ладу дозріває внутрішньо для вияву світлої природи своїх основних первородних сил. Серед людської маси, щоправда, мало ще свідомого спротиву темряві, надто поквапно слухає вона облудних проповідей про щастя земного раю, дає себе обманювати обіцянками великих благ і нерадо вислухає слів про саможертовність життя. Не всюди досвід упадку і кари вже діткнув її особисто, вона ще не вірить, що небезпека дуже близько, що вона власне в ній самій, в її самолюбному почутті одиночного існування, у її непровіреній самопевності, для якої вона нічого не робить, поклада- ючи всю свою надію в непорушність того життєвого ладу, серед якого родилась, росла і живе. їй здається вистачальним власний організм, забезпечений силами природи, що діють способом незмінної законности. Духового зусилля, душевної творчої снаги, моральної са- мосвідомости, що дисциплінує життя людини внутрішньо та у суспільних взаєминах, етичного активізму у щоденній практиці існування — не доцінює доба тоталітарних устроєвих тенденцій і тотального поглинення людської одиниці волею маси. За невільничою працею в системі примусу, насилля і терору, як теж за висилюючим здобуванням життєвих засобів в умовинах свобід- ного вибору праці — людина забулася і добровільно приглушила свої внутрішні потреби, сталася працівною і здобутки власної праці споживальною та пережуваль- ною твариною. Пониження духового рівня є наявним фактом, а щораз глибший і повніший затоп людини в громаду, спільноту і масу є конечністю сучасної суспільної структури існування, що її ні заперечити, ні оминути не можна.Велике питання доби звучить: Як може людина в існуючому ладі загального сьогодні процесу усуспільнювання життя зберегти своє існування на рівні особистої гідности в усіх основних аспектах притаманної собі природно своєї вігноі людяности? Відповідь і розв'язка можливі єдино як могутній творчий суцільно життєвий здвиг на міру релігійної ідеї життя. її не видумати і не сотворити розумом, її коріння треба в собі та у світовому ґрунті власного існування відкрити і до творчого росту пробудити.
Збудитись зі сну життєвої несвідомости душею, що свідома себе і призвання людського життя! На своєму історичному становищі, на своєму світовому місці оновитись із джерела життєвої не- вмирущости, з надрів вічної природи, з творчої потуж- ности Божого промину. Із повного кореня буття, із повноти почерпнути віддиху і життя в пляні божественної повновимірности. Дану життєву основність, готову людяність власним духом відкрити і творчим зусиллям душі її життєво потвердити, розгорнути в живий час, викохати квіт і статись овочем! Подібні освідомні проблиски назріваючої ідеї життя видаються нині на ови- ді людської дійсности чужі й далекі, проте, насправді вони наявні в її корені, завтра зійдуть і проявлять зримо свою квітову свіжість і красу. Думки про ідейну основу життя близькі і вчасні на порозі кожного Hobo- го Року, а найближчі вони в Різдвяну Ніг, в годину містичного переживання найбільшої події людської історії — Народим. Богоголовіка і Сина Божого.На 20-му сторіччі християнського літочислення світ зазнав таких струсів духового і суспільного ладу, від яких похитнулась людська віра не лише в Божий порядок існування, але і в самого Бога. Бід десяток літ іде жорстокий наступ пекельних сил проти твердині християнства в душі віруючої людини. Діється і робиться все можливе, щоб досягнути кореня і в самому зародку вбити вічний вогонь людської віри в Бога та у вічний глузд буття. Руйнування храмів Божих, тортури і вбивства віруючих, влада кнутом і ножем, нова соціальна політична диктатура і господарський розбій •— не досягнули смертельно джерел віруючого життя, та не спромоглись перемогти в людині Бога. У царстві п'ятикутної, на земний зразок придуманої і спорудженої червоної зорі світить біла зоря готиригранного хреста і на чотири сторони світу голосить, що головна правда людської історії жива та має будугність. Як не вийшов би грядучий двобій земних потуг, у висліді переможе розп’ятий на хресті Бог. Тому бо звитяжну дорогу готує його найбільший ворог.
Він, заклятий перечник, наклепник і руїнник, проти своєї волі — призна гений своїм диявольським ділом дати посвід, що Бог вічний, а життя, почате із творчого слова, є невмируще і перетриває нищівну силу пекельного вогню. Своє криваве діло відступник мусить довести до кінця і послужити перемозі правди явно і певно. У завтрішньому світі буде більше правдиво віруючих християн, ніж є їх сьогодні.Уже близько дві тисячі літ душа людська вступає на Вифлеємський шлях і відбуває свою щорічну прощу до джерела життя опроміненого зорею народження Бо- гочоловіка. До тієї правди поверталась віруюча людина повсякчас, щоб утвердити в собі змагову снагу духа та могти взяти на рамена хрест своєї долі і його гідно до кінця нести. Сьогодні впала людина на своїй дорозі і лежить придушена непосильним їй тягарем великого призначення. В її очах пригас вогонь віри, дух її зневірився і померк у темряві, а душа близька піддатися і без одного слова передсмертного крику потонути в небуття. Бо ніч над нею світово велика і потворно темна. Лежачи на земній дорозі, людина не знає, де, в яку сторону заховалося небо, бо вона не бачить зір. Послабла в неї сила зору, затерлась темність і вона забула, що дорога до зір на небі погинаетъся завсіди в душі земного паломника. І чудесна Різдвяна Ніч не розкриє сліпцеві очей на красу Божого неба та чарівно ясне світло Вифлеємської зорі, коли він життям своїм земним не йшов до Вифлеему, не пробував навіть ступити на шлях Богочоловіка. Чого ж надіятись людині від Великого Свята, на яке вона чекає як той злидар, що свою холодну душу зодягнув у лахміття свого безрадісного життя, а в серці не прогорнув попелу, щоб воно зіткнулось із подувом свободи, зажевріло своїм вічним вогнем і зогріло його самого від нутра. Такий не погріється навіть у берега світової пожежі, а згорить у ній без думки в животворну силу своєї жертви.
Різдвяна Ніг світить над нашою землею, немов над безоднею, що отемніла від кровотечі і в хаосі лячних червоних видив захолола.
Тож між небом і землею простелилася червона «зоря» і своєю близькістю сліпить людський зір. Людині, зіпхнутій у вертеп світової безодні, найвища пора визнати своє положення останньою годиною і від себе, з власної душі, пробити собі шлях до заповітних висот батьківського життєвого неба. Настав такий час, що Різдвяна Містерія мусить статись живою дійсністю, сповнити дупгі людські щоденною поживою, а дні довжити в роки зусилля, праці і жертви. Примирення з Богом може початись із людини, яка духа Різдвяної Містерії зрозуміла так, що сталася повинна і готова служити своєму Богові як син-вбїн. Таке є завдання людської сучасности, взагалі всі люди і всі народи покликані сьогодні оборонити в світі і людині Христа — божеську суть вічної людськости і лю- дяности.Спір і змаг за людину дає біжучій добі підкреслено моральний і долевий наголос. В цьому найбільшому бою історії вирішною мірою заважить постава людини — у цілості її істоти. Переможцем вийде людина внутрішньо суцільніша, морально вища і бойово жертовніша. На її долю випадуть важкі завдання відбудови і творчого формування подоби завтрішнього світу. Він буде певніший, чим твердше стане на первнях вічної людської духовости, себто — здійснюватиме ідею життя в людях і народах мірою найвищих вартостей богоподібного існування.
Різдвяна Ніг більше ніж казка, символ і міт. Вона — правда про живого Бога, переможця смерти і творця життя.
**
*
Христос на землі мусів появитися і місія, яку Він виконав, більше не повториться, бо ця місія виконана під моральним оглядом так досконало і завершено, що не потребує повторення.
Християнства не можна прийняти через вивгє іня іззовні, але знутра — через зворот цілої душі до Христа. Християнізація душі відбувається як наслідок її власної моральної волі, як квіт її жертвенних зусиль, як перемога безвладности земного життя. Перемогти в собі вогонь землі, згасити його вогнем небесним — це передумови™ подвиг особистої волі і перше народження душі в християнській вищій дійснсті. Без особистого розвитку, без підйому дупгі власними силами понад всю власну неміч — нема християнства, взагалі нема ніякого вищого життя.