ХРИСТИЯНСТВО

ДОСКОНАЛІСТЬ ХРИСТИЯНСТВА

Духовий портрет засновника християнства, нари­сований на сторінках Євангелії, переходить мені люд­ської геніяльности, що проявляється в творчому леті уяви та в глибині інтуїції.

Теоретична досконалість, висловлена психологіч­ними барвами понять — не діє прямо і не накидається своєю безпосередністю. Також мистецький образ, хоч насичений живістю наочности, має в собі ще забагато умовности та відносности, задля чого не може вийти поза свою ролю символу і збудити враження оригіналу. Якби мистець не бачив ніколи живих людей, якби він не мав багато досвіду особистого духового життя, •— його твори були б мертвими конструкціями, без сили діяти на глядачів як життя. Тільки подумана доско­налість не дає ще відчути, в чому саме її суть, завдяки якій вона діє, як досконалість.

Засновник християнства сповняє обидві згадані пе­редумови у божественній досконалості й величі. У сво­їй ролі морального вчителя він не знаходить рівного собі в цілій історії. Тим самим, виконанням свого піс- ланництва він показав абсолютний зразок моральної величі. Хто зумів би накреслити досконаліший тип — перевищив би Христа і з тою хвилиною зробив би хрис­тиянство тільки історигним фактом. Доки не висту­пить жива людина і своїм життям не покаже дорогу до- сконалости, доти та досконалість не існує. Сила уяви та абстракції є безсила супроти онтологічної доскона- лости душі.

Конкретна, невичерпна сила християнства лежить у моральній абсолютності свого творця. Ні один заснов­ник релігії не був від початку до кінця тим самим, од­наково небесним і природним учителем і проповідни­ком благої вісті. А також не знає історія другого такого, щоб за невинність, чистоту й доброту серця заплатив найвищу міру власної крови. Розп’яття є найсильні- шим у людській історії прикладом морду. Трагізм як дійсність, підкреслений смертю на хресті, є потрясаю- чим видом невинности, що вмирає мученицькою смертю з рук природи-життя.- На Голгофі кінчиться драма бо­ротьби двох світів перемогою земного світу; але тріюмф залишається за переможеним, він перемагає глибиною жертви і народжується в історії найбільшим релігійним рухом, який вона знає. Стає сумлінням світу, а його пречиста з'ява здригає найтвердше серце злочинця. Ре­лігія любови — це єдиний можливий противник природ­ного зла, але її властиве царство не має умов здійсни­тися на землі. Христос кинув людині найбільше зав­дання: сотворити в собі небесну природу ціною найбіль­шого зусилля і найвищої жертви. Кожна велика релі­гія сформувала свою систему засад та важких для лю­дини вимог, однак ні одна не зробила це з таким мо­ральним правом, як християнська.

Світ білої раси стоїть від двох тисяч літ під зна­ком жахливого вбивства свого пророка. Розп’яття — це нечувано бентежливий знак. Така емблема палить душу вогнем розжареного заліза. Поміж різними ре­флексіями перед тим знаком виринає одна, найбільша знаменна: світ, у якому жив Христос і в якому розви­нулося християнство, був не тільки злий, що треба бу­ло аж такого трагічного способу уґрунтовування серед нього спасенної думки.

Можна сумніватися в доцільність християнських заповідей, відкидати християнську метафізику, не віри­ти в божественну природу Icyca Христа, однак цей пов­ний скептицизм і атеїзм є безсилий супроти християн­ства разом з його засновником, як історичного факту, що триває дві тисячі літ. Проблема джерел, тобто уза- саднюючої причини, є неминуча, і тут нічого не гово­рить плиткий закид, мовляв, християнство — це міто- логія, некритична фаза людського розвитку, і т. ін. Су­проти євангелійного документу духової величі Христа критика позитивізму та інших споріднених напрямків є в найкращому випадку простимою помилкою, бо її за­винила короткозорість і зарозумілість розуму, сліпого на красу душі.

Передусім ґенеза християнського дуалізму відра­зу поставлена з незвичайною гостротою та внутрішньою напругою конфлікту. Ні античний світ, ні східні впли­ви, ні вкінці місцеве середовище юдаїзму не дають до­статньої основи для його появи. Христос на тлі своєї батьківщини якийсь чужий, душевно нежидівський, рад- іпе фавстівський, північний, ніж південний. Сучасне йому жидівське середовище, з погляду істоти юдаїзму і його традицій — націоналістичне, нетерпляче, егоцен­тричне й одноторове, однобічне — могло дати певні да­ні для реакції в дусі протилежної скрайности, але вона не пояснює глибокої безпосередности Христової приро­ди, її моральної простоти й чистоти. Та й і стиль Єван­гелії якийсь неначе не жидівський.

Дальша особливість: греко-римський світ є в усьому горизонтальний і самодоцільний, собі вистача- льний. Християнство вносить у нього щось цілком про­тилежне, незрозуміле, чуже.

Антична людина не має ніякої будучности, нія­кої динаміки, бо її світогляд не вимагає наширення люд­ської істоти поза межі біологічно природного існуван­ня. Це головне джерело неісторичности, нединамічнос- ти в способі думання і діяння клясичного світу. Йому цілком бракує дименсгг висоти, що в людині християн­ської культури доходить майже до самовладности зі шкодою для інших вимірів.

Чи треба розрізняти між Христом і християнством ? Так. Християнство — це історичний процес, що триває посьогодні і воно має свої особливості, залежно від пси­хіки народів, що його визнають. Організаційна, кано­нічна й догматична єдність християнства не існує, а йо­го найбільший відлам — католицизм — також внутріш­ньо не вирівняний, хоч організація Католицької Церкви зразкова і впливова. Відмічена внутрішня неодностай- ність християнства не є ніяким доказом його слабкости чи познакою розкладу та упадку. Саме навпаки: сила християнства зазначується тим, що воно здібне опано­вувати різні народи і бути для них викладником їх релі­гійного етосу. Дух християнської релігії та моралі має можливість доступу до людського серця без уваги на його расово-національну приналежність. Він промов­ляє до людини в тих ситуаціях її долі, що однакові для всіх людей. І це вистачальне пояснення факту христи­янської універсальності. Не можна, помимо найскром- нішого націоналізму, заперечити, що християнство як релігія має міжнародню місію: воно цікавиться пере­дусім есхатологічними справами людської душі, а тіль­ки посередньо цілим людським життям. Ного пацифізм є одною із заповідей релігії любови, тому войовничість, проповідувана християнами, має тільки в одному ви­падку оригінальний характер: коли вона боронить ви- ключности християнства, як єдиної правдивої релігії і коли її поширює. Тоді наука небесного вчителя дістає за основу живу відданість земної людини з її вогнем життєвих пристрастей.

Істота християнської релігії зазначена настільки ясно, що не вільно стилізувати її в дусі різних сторон­ніх ідеалів. А теж ніхто не може заборонити якомусь народові признавати християнство своєю релігією, але одночасно дбати про підстави свого земного існування при помочі засобів, яких не признає і не пропагує хрис­тиянство. Треба вкінці рішити недвозначно, що релі­гія передусім важить своїм питомим тягарем у будуг- ність, що вона не має даних уже тепер, на цілій лінії земного життя перебудувати людину на зразок ідеаль­ної досконалости своїх заповідей, що її роля — боротися проти сил безвладности в людині, що діють униз, у бе­зодню розкладу й небуття, боротися із частинним тіль­ки успіхом; що внутрішній світ людини — це послідов­ність суперечливих переживань і постійна боротьба за власне обличчя, а тому не треба дивитися на ніякий стан духа як на форму незмінної остаточности; що в цілості релігія, оформлена як наука, необхідно попадає в конфлікт із законами історичного життя, що є невбла- ганою боротьбою за буття у формі земної людської ін- дивідуальности.

З другого боку неоправдане домагання, щоб ре­лігія заповнювала людині доконану довершенність і са-

ма в своїй організаційній формі таку довершенність ма­ла. Кожна церковна організація, також християнська, є в першій мірі історичним твором і як така обтяжена всіма прикметами й хибами дійсної людини. Ступінь напруги релігійної волі, навіть коли він найвищий, все є тільки спробою здійснити релігійний ідеал, ніколи — безпосереднім здійсненням. Це хибна наука, визнавати тільки два ступні існування: земний і небесний. Хрис­тиянство згрішило радикальним антропоморфізмом, во­но зробило небо занадто людським і доступним, щоб стати універсальною релігією, щоб здобути масову лю­дину. Приголомшуючий міт числа розбивається не раз об одну голову — і тратить усю свою силу. Хто сьогод­ні поважно приймає конкретизацію християнської того- світности? Тільки неясна уява космічного генія прой­має містично настроєну душу і вона вірить у глибокій своїй релігійності, що після земного життя буде якесь дальше продовження. Конкретність християнської ре­лігії є її силою, якщо бачити її силою, якщо бачити її функцію в заспокоюванні душі пересічної, масової лю­дини, але є вона слабістю супроти притомности сильної душі. Чи тут сталася помилка? Мабуть ні. Бо при­родне завдання релігії звертається до душевних потреб людини взагалі. Тому, що людська маса — пересіч, мова релігійної символіки є проста, достосована до ба­жань і уяв простої душі.

Моральний етос християнства не вигорить, доки людина мусить умирати. Свідомість смерти — ось аб­солютний ґрунт релігійних ідей. Навіть найбільш пе­симістичні релігії є в дійсності гуманістичні, добродій­ні. Людина борониться релігією, як своєю останньою зброєю проти нігілізму. І найсильніше, найздоровіше життя є безсильне в зеленому царстві природи. Соняш- не здоров’я є одною недугою, що її людина зауважує вперше тоді, коли вона кінчиться: у хвилині смерти. Будова людського життя закрихка, щоб устоятися са­мостійно, але досить сильна, щоб збудити із себе дже­рело віри у вічне життя в тіні Божої всемогутности.

ПАРАДОКС ХРИСТИЯНСТВА

Найдивніше із цілої історії людського роду це те, що релігія любови, якою є християнство, опанувала як­раз ту частину світу, яка в історії визначилася найбільш суворою, холодно продуманою системою поневолення інших рас і континентів. Історія Европи — це історія підбоїв білої раси для збільшення свого багатства. При­клад античного Риму як найдосконалішого зразка під- бійного типу виправдує може факт, що християнство по­стало в обсягу його політично-цивілізаційного проміню­вання, тому звернулося проти його засад, але він таки потверджує другий факт, що християнство не опанува­ло білої раси глибше, але тільки поверховно. Усі релі­гії були висловами душі рас, — вони потверджували в той чи інший спосіб принципи життя (Веда, Китай, Япо­нія, жцдівство, навіть Іслям), дбають про їх здоров’я зберіганням приписаних норм. Єдине християнство від­крило другий світ і навантажило свій дуалізм таким могутнім еросом боротьби і противенства, що при най­ліпшій волі тих двох світів погодити неможливо. Хрис­тиянські засади бринять так, що поганський натуралізм, навіть у найбільш злагідненій формі, мусить їм проти­ставитися і їх ображувати. Але, коли прийняти, що роля кожної моральної засади лежить у її значенні рів- новажника, який постійним пригадом не дозволяє люд­ській натурі розвиватися в напрямі чисто біологічних інстинктів — тоді християнство створило в окремому світі такий сильний рівноважник, як ніяка інша ре­лігія в історії. Однак одночасно через акцент виключ- ности того світу християнство створило тривалий не­спокій душі, розірваність. Біла раса не має дефінітив­ного релігійного світогляду. Внутрішні різниці хрис­тиянського світу такі великі, що вони не знаходять при­близної аналогії в сфері інших релігій. Треба замітити, що напр. буддизм з’єднує в своєму таборі далеко стоячі від себе раси.

Не можна забувати, що релігія розвивається і є історичним явищем, подібно як усе інше. Отже істо­ричний віддих релігії дуже довгий.

З другого боку знаменне явище, що власне біла раса, серед якої прищепилося християнство, ця релігія любови й позасвітнього раю, витворила найбуйніїпий розвиток духа, а головно його найкращу царину — фі­лософію. Коли брати до уваги дальший розвиток на­уки, треба сказати, що християнство невиправдано уза­гальнило свій погляд на життя і поспішилося з відсу- дом цьогобічного світу, тому мусіло в різні доби історії достосовуватися до стану витвореної дійсности. Згада­ний імпонуючий розвиток не є тільки наслідком життє­вих сил народів білої раси, але також витвореної хрис­тиянством напруги контрасту поміж обома світами. Що більше безоглядности бачимо з боку ортодоксійного хри­стиянства, то завзятіше борониться натуралізм і з ча­сом сам переходить до наступу. Тактика заперечуван­ня слабне і з віками виробляється тактика компромісу.

Ліквідація патологічних наслідків ортодоксійного християнства, що в усьому людському бачило гріх і на­кликало до його ненависти — кінчиться. Світ сьогодні вступає назад у фазу поганізму, хоч цей поганізм сут­тєво різниться від грецького. Трансцендентний етос фавстівського духа не є оригінальним витвором хрис­тиянства, він лежить у духовій сфері народів білої раси. Уже релігійні революції були висловом цього етосу, що бунтувався проти південного світогляду в християнстві. Цей етос ніколи не вигасне, навпаки, він опромінить ду- ховістю назріваючу епоху нового поганізму. Це одна з можливостей.