2.2. ДІАЛЕКТИКА РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Поняття "світова цивілізація" нині увійшло до соціально- політичного вжитку головним чином у значенні світового співтовариства як певного цілого. Коли ще зовсім недавно під цивілізацією розуміли рівень та результати технологічного освоєння дійсності, матеріальне та духовне багатство, то тепер щораз частіше вдаються до цього терміна, щоб позначити способи та форми реалізації людської сутності з погляду двох критеріїв загальнолюдського буття: гармонізації відносин у системі "суспільство - людина - природа" та зміцнення середпланетарної єдності, консолідації людства як спільноти в умовах екологічної загрози.

У цілому тенденції розвитку сучасної цивілізації докладно аналізувалися у багатьох наукових працях. При цьому ті чи інші зв'язки між змінами у суспільстві та взаємодії можна прослідкувати, наприклад, у роботах У.Бека, А.Бріллантеса, Ш.Баркі, А.Гальчинського, М.Лебедєвої, А.Мельвіля, Е.Тоффле- ра, К.Уолтза, Ф.Фукуями, С.Хантінгтона та інших.

Протягом XX ст. науковці висунули кілька теорій розвитку, які успішно застосовуються для пояснення цивілізаційних процесів [56].

У популярній вже на початку минулого століття моделі розвитку, висунутій Г.Спенсером, обґрунтовувалося положення про загальну поступову еволюції природи, в основі якої "лежить процес механічного перерозподілу часток матерії, а сама еволюція йде в напрямі від однорідності до різнорідно­сті" [46]. Недоліки і обмеженість такої моделі полягає не в запереченні взагалі, а в запереченні стрибків вибухоподібного типу, якими в живій природі є мутації, а в соціальній дійсності - революції. Ці недоліки мають історичне виправдання і пов'язані з абсолютизацією еволюційного підходу в біології і його перенесенні на суспільство або природу в цілому.

Суть моделей "творчої еволюції", або "емерджентизму" (Л.Моргай [39], А.Бергсон [5]) полягала, навпаки, в абсолютизації моменту стрибків, характерного для розвитку суспільства.

Зокрема Л. Морган розрізняє два поняття - "результат" і "емерджент". Результат співвідноситься з сумативним типом змін, що визначається арифметичним складанням похідних елементів. Емерджент співвідноситься з інтегрованою зміною, яка не зводиться до похідних. Властивості першого можуть бути передбачені апріорно (пр.: загальна вага двох предметів визначається простим складанням їх ваги без потреби у зважуванні). Властивості ж емердженту можуть бути визначені лише апостеріорно (пр.: властивості води не можуть бути передбачені на основі знання про властивості водню і кисню). Це говорить про існування спонтанних змін, не детермінованих природними силами [40].

Прибічники емерджентної теорії розвитку підміняють реальну, онтологічну характеристику процесу виникнення нової якості пізнавальною. Але пізнавальний аріумент не є переконливим: результати також визначаються через дослідження, а багато емерджентів наука дійсно спроможна передбачати. Втім, поряд з помилковістю аріументацїї емерджентизму, в його теорії добре відображена одна із специфічних рис пізнання цілісних систем [7].

Натуралістська (сциєнтистська) модель [37], характерна для другої половини XIX ст., іноді визначається ще як "стихійна діалектика натуралістів". Вона заснована на абсолютизації розуміння еволюції природничими науками (наприклад, біологією [16]), яке потім поширюється на пояснення світу в цілому. Найбільш яскравою ілюстрацією стихійно-діалектич­ної концепції натуралістської моделі є еволюціонізм Ч.Дарвіна. Поряд з глибокими ідеями щодо розвитку, дарвінівська концепція фактично співвідносилася з природничо-науковим поняттям еволюції, а не з філософською категорією розвитку. В цьому сенсі вона не могла набути філософського статусу, оскільки не враховувала специфіку суспільного розвитку.

Антропологічна модель розвитку - це протилежний щодо попередніх варіант діалектики, заснований на критиці науки та наукових методів пізнання у справі осягнення духовної сутності людини. Виразниками таких уявлень виступають концепції екзистенціалізму (К.Ясперс, Г.Марсель, А. Бердяев, М.Хайдеггер, Ж-П.Сартр, А.Камю та ін.), персоналізму (Н.Бердяев, Л.Шестов, Н.Лосський, Б.Боун, Дж.Ройс, У.Хокінг, М.Калкінс, Е.Брайтмен, Е.Кент, Д.Райт, П.Шиллінг, Р.Т.Флюеллінг та ін.) тощо. Антропологічній моделі притаманна антисциєнтистська спрямованість не в тому сенсі, що вона заперечує значення науки взагалі, особливо для розвитку техніки та виробництва, а в тому, що наука піддається критиці за раціонально-негативний вплив на духовність людини. Один із визначних представників екзистенціалізму Ж-П. Сартр вважає, що природа є сферою дії "аналітичного розуму", бо в ній діє механістичність. Діалектика ж присутня лише в "тотальності людського духу, в його суперечливому динамізмі". Діалектика Ж-П.Сартра обов'язково пов'язана з такими екзистенціональними вимірами буття, як: ціль, вибір, проект, свобода, відповідальність: "Діалектику слід шукати у відносинах людей з природою (з вихідними умовами) та у відносинах людей між собою. Саме тут її джерело і результуючі сили зіткнення проектів" [44].

Рівноважно-інтеграційна модель - варіант трактування розвитку, що виходить із абсолютизації параметрів фізичних рівноважних систем. Така система підкоряється чисто фізичним закономірностям. Оскільки всі інші системи є частиною фізичної, то закони останньої оголошуються загальними. Поступово такий підхід став базуватися не тільки на фізиці, але і на даних біології, інформатики та інших наук, які підходять до об'єктів як до систем різного ступеня складності. Тому фізична "теорія рівноваги" стала розглядатися як загальний принцип пояснення світу, що виражає тенденцію будь-якої системи до рівноваги.

У другій половині XIX ст. фізікалістський редукціонізм змінився на біологічний, й суспільство стало розглядатися переважно за аналогією з живим організмом, що самореіулюється і є стійкорівноважним. Основні положення теорії рівноваги:

1. Рівновага абсолютна (у тому сенсі, що вона є переважним станом системи); боротьба відносна.

2. Рівновага, позбавлена протиріч; протиріччя і боротьба - негативні, шкідливі для системи.

3. Порушення рівноваги відбувається під впливом зовнішніх сил.

4. Подолання протиріч відбувається за рахунок пристосування системи до зовнішнього оточення, що забезпечує „нейтралізацію протилежностей" й нову рівноваїу.

5. Розвиток відбувається за формулою: "рівновага - нерівновага - рівновага".

Отже, в цій теорії абсолютизується значення рівноважного стану системи. Для складних систем зі зворотним зв'язком характерною є динамічна стійкість, гомеостатичність.

Недолік теорії рівноваги перш за все у тому, що вона розглядає рівноважні стани як позбавлені протиріч. Вона нехтує зіткненнями інтересів суспільних груп з метою представити суспільство стійким, рівноважним, гармонійним. Не відповідає дійсності й положення цієї теорії про те, що протиріччя (конфлікти) є зіубними для системи. Звичайно, є конфлікти, спроможні спричинити загибель системи. Але в сучасному розумінні поняття "конфлікт" носить і прогресивний характер.

Натомість у сучасній західній соціології існує так звана теорія конфлікту, яка абсолютизує роль останнього (Дж.Тернер [55]). У цій теорії, перш за все, мова йде саме про соціальні конфлікти (між поколіннями, націями, соціальними групами тощо). Головним джерелом конфлікту за Р.Дарендорфом є система управління суспільством з її пануванням і підкоренням, „діалектикою влади й авторитету", яка породжує основні зіткнення. Все суспільне життя в цілому є конфлікт [17].

Інший представник цієї концепції - Л.Козер - вважає, що багато з тих процесів, які зазвичай вважаються деструктивними, за певних умов закріплюють засади інтеграції системи, а також її пристосовуваність до оточення. Конфлікти існують у будь- якій соціальній системі, але вони роблять її більш гнучкою. Завдяки конфліктам система звільняється від майбутніх станів нерівноваги [24]. Таким чином, теорія будує схему розвитку: "конфлікт - рівновага - конфлікт".

В обох вищезгаданих теоріях джерело розвитку неодмінно виводиться за межі системи. Тому соціальна діалектика виявляється несумісною ані з теорією рівноваги, ані з теорією конфлікту. Діалектика підкреслює нероздільність єдності і боротьби в процесі розвитку і не може трактувати рівноваїу як незмінний стан.

До найбільш визначних концепцій розвитку, створених в XIX-XX ст.ст., належить діалектично-матеріалістична концепція, засновниками якої є Г.Гегель, К.Маркс, Ф.Енгельс, а продовжувачем (з певною мірою ідеологізації) В.Ленін. Останній дає таке трактування розвитку: "Розвиток, ніби повторюючий пройдені вже щаблини, але повторюючий їх інакше, на більш високій базі ("заперечення заперечення"), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій - розвиток стрибкоподібний, катастрофічний, революційний - внутрішні імпульси до розвитку, що даються протиріччям, зіткненням різних сил і тенденцій, які діють всередині цього суспільства, зв'язок, що дає єдиний, закономірний світовий процес руху - такі деякі риси діалектики" [ЗО, с. 49].

А ось як характеризував поступальний розвиток Г.Гегель: "[поступальний розвиток полягає в тому, що] він починається з простих визначень і наступні визначеності стають більш багатші й конкретніші.

Сам розвиток, за Г.Гегелем, тріадний, пов'язаний із запереченням, знаттям і синтезом. Головне в законі "заперечення заперечення" зовсім не знищення, а синтез, тобто об'єднання всього, що було на попередніх етапах й повторення на вищому щаблі характерних рис, структури похідного щабля.

У законі переходу кількості в якість акцент робився на стрибках-вибухах: "які переходять від незначних і прихованих кількісних змін до змін відкритих, докорінних, якісних, де якісні зміни відбуваються не поступово, а швидко, миттєво" [47].

З таким трактуванням закону переходу кількості в якість пов'язано і своєрідне тлумачення закону єдності і боротьби протилежностей. Тобто акцент робиться на "боротьбі": "Боротьба взаємовиключних протилежностей абсолютна, як абсолютний розвиток, рух" [ЗО, с. 317].

Поряд з такою інтерпретацією діалектики в межах діалектичного матеріалізму цілком можлива інша модель - іуманістично-діалектична, яка поєднує принципи матеріаліз­му, діалектики і іуманізму. Втім, на наше переконання, вер-

шиною у побудові діалектичної моделі розвитку та проведення принципу розвитку була і залишається концепція Г.Гегеля. Більшість концепцій діалектики в тій чи іншій формі засновані на гегелівській моделі або її основних принципах.

Наприкінці минулого століття, в межах некласичної соціології, яка дістала теоретичне обґрунтування у працях А.Субетто [13; 48; 49], важливого значення набувають поняття багатовимірність та багатоваріантність. Багатовимірність - це не відносини між суспільною системою та її окремими сферами, рівнями, підсистемами і не між структурами, одна з яких визначається як базова, первинна, фундаментальна. Це відносини, які розкриваються на глибшому рівні: між такими структурами, кожна з яких є рівноцінним індивідуальним виміром того суспільного цілого, до якого вона входить. Поняття багатоваріантності розвитку має кілька значень: вибір одного варіанта з потенційно наявних у певний історичний період; реалізація неоднакових варіантів розвитку одного й того самого типу суспільства за різних умов; наявність у потоці розвитку якісно неоднорідних шарів, які рухаються паралельно чи в різних напрямах. На думку деяких учених [13], у сучасному світовому розвитку на перший план починають виходити закони системно-циклічної динаміки, тобто загальні закони становлення багатовимірного світу, які одночасно визначають його ритм та його поступальність. У них має вияв певна конфі- іурація нових відносин, які складаються між різними сторо­нами суспільного цілого.

Можливо, найбільш значною тенденцією суспільного розвитку сучасності виступає глобалізація світу. Акцентуючи уваїу на різних аспектах цього складного феномена, науковці загалом одностайні в тому, що за сутністю глобалізація - це 4118 h

сукупність процесів дедалі більшого об'єднання людства, а саме - посилення взаємозв'язку і взаємозалежності та інтенсифікація взаємодії у світовому масштабі різних суспіль­них суб'єктів, передусім держав світу, але також і недержавних суб'єктів, таких, як транснаціональні корпорації, органи та інститути міждержавних об'єднань, міжнародні організації і рухи, внутрішньодержавні регіони і громадські об'єднання тощо. Як принциповий момент глобалізації відзначається вражаюче поширення суспільного життя у всіх його проявах за межі кордонів національних держав, які стають дедалі більш прозорими. За висловом У. Бека, "анулюється уявлення про те, що ми живемо і діємо в закритих, відмежованих один від одного просторах і національних державах та, відповідно, в національних суспільствах" [3, с. 28-29].

Глобалізація проявляється в різних сферах у вигляді низки відносно самостійних складових-тенденцій. Першою з них є поширення процесів міждержавної політичної та економічної інтеграції шляхом утворення або зміцнення наднаціональних, як правило, регіональних об'єднань [38, с. 43; 50, с. 8-9].

Особливого розвитку ці процеси набули з початку 1990- X рр., у результаті чого сформувалася низка міжнародних економічних спільнот. Але надалі прослідковується послідовний перехід від економічної до політичної інтеграції, найбільш яскравим прикладом якої виступає створення Європейського Союзу. Подібні перетворення спостерігаються і в інших регіонах світу [27].