2.3. ДІАЛЕКТИКА ЗАГАЛЬНОГО I ОСОБЛИВОГО ІНТЕГРАЦІЇ

Інтеграцію доволі часто розглядають з точки зору цілісності і взаємозалежності світу, пов'язуючи розвиток інтеграційних процесів з двома основними аспектами - економічним і політичним.

Низка об'єктивних умов і тенденцій суспільного розвитку сприяла прагненню окремих розвинених країн світу об'єд­натися в єдине ціле задля досягнення конкретних економічних переваг, що підсилювалося суб'єктивними передумовами інтеграції, які відображалися у формуванні необхідної політичної платформи здійснення інтеграційних кроків не на основі протистояння, а на основі компромісу у вирішенні міжнародних суперечок. Війна, як історично випробуваний основний засіб об'єднання країн в єдине ціле, у другій половині XX ст. відійшла дещо на другий план, поступившись місцем спробам зближення країн на паритетних засадах, як рівноправних партнерів. Суб'єктивність зовнішнього впливу намагалися змінити зверненням до об'єктивних взаємозв'язків та взаємозалежності країн, перш за все у сфері економічного H120h

життя [18; 23]. Насправді ж, інтеграція навряд чи може розглядатися як факт, що свідчить про об'єднання країн в єдине ціле, як це розуміється у переважній більшості досліджень, що успадковують ідею, за якою "інтеграція є водночас процесом і станом, який включає у себе тенденцію до заміни роздроблених міжнародних відносин, які складаються з незалежних одиниць, новими більш або менш широкими об'єднаннями, що наділені мінімальними повноваженнями приймати рішення в одній або кількох областях, або в усіх областях, які входять до компетенції базових одиниць" [65, с.

Інтеграція є процесом відтворення цілого як всезагаль- ного, що відображає стан зв'язності окремих частин цілого. Вона вказує на суттєвий момент створення світу як цілого, в якому немає двох абсолютно тотожних і абсолютно відмінних речей, передбачає наявність відмінностей у самому собі, є конкретною тотожністю множини неповторних, особливих единичностей, які, будучи не тотожними одна одній, реалізуючи індивідуальне у випадковому, формують єдність множинного.

Окреме цілого виражає природу цього цілого влас­ним особливим, відмінним [61]. У цьому цілому кожна з единичностей подана в усій своїй сукупності її ж істотних властивостей, субстанціально значущих, що детермінують індивідуальну визначеність, у тому числі й у межах якісних та кількісних переходів, що є основою відмінностей одного об'єкта від іншого. Але сукупність різноманітних індивідуально- особливих единичностей, сукупність різноманітностей не є особливим світу як цілого. Така сукупність є лише одним, онтологічно значущим, але не єдиним з елементів світу як цілого. Вона вказує на детермінованість об'єктивної дійсності різноманіттям, наданим в безкінечному формам внутрішнього та зовнішнього виявлення буття світу, цілісність якого передбачає спільність всіх елементів цілого, їх властивостей та відносин.

Усі речі в цілому світі мають дещо спільне між собою, що вказує на наявність загального як онтологічно значущого для елементів цілого. Сукупність відмінностей, що відрізняють сукупність певних індивідуальностей від інших сукупностей, визначається загальним як єдиним у множинному.

відмінності є формою виявлення всезагального, в якому "особливе та одиничне усвідомлюється саме з того боку, з якого воно належить цьому цілому, є вираженням саме цієї конкрет­ної "субстанції" (конкретна система явищ, які взаємодіють як система, яка історично розвинулась), розуміється як момент руху, що виявляється та зникає, зазначеної конкретної системи взаємодії" [20].

Дійсно, якщо за одиничною дією визнається спільна якість, притаманна певній сукупності індивідуальних единичностей, загальне відображає сутність самого одиничного, є дійсним законом існування та розвитку одиничного, що передбачає наявність різного ступеня спільності елементів цілого, й вказує на те, що одиничне та загальне існують в єдності, конкретність якої є особливою. Важливим для цілого є те, що загальне виступає в амбівалентному сенсі, що реалізується в межах множинного, коли щодо одиничного загальне є загальним, а щодо загального, наданого в більшому ступені загальності, воно є особливим. Одиничне в матеріальному виявляє властивості, що виникають внаслідок змін у речах, набуваючи характеру особливого, неповторного для інших [35].

Конкретність окремого, яке є єдністю протилежностей, виступаючи водночас одиничним і загальним, і в якому одиничне та загальне існують як його моменти, вказує на абстрактність одиничного і загального, які поза окремим не існують також, як і сутність предмету не може існувати поза самим предметом, відокремлено від нього. Конкретна єдність є реальними зв'язком і взаємодією, в яких дійсний H 123 h зв'язок між речами утворюється поза простими однаковістю і "тотожністю" речей. "Там, де є абстрактна єдність, немає і не може бути єдності конкретної" [20], оскільки в тотожності немає і не може виникнути взаємодія, взаємообумовленість. "Конкретність", як підкреслює Е.Ільєнков, означає перш за все всезагальний об'єктивний взаємозв'язок, взаємообумовленість маси одиничних явищ, "єдність у різноманітті", єдність розрізненого та протилежного, - а зовсім не абстрактно відхилену тотожність, "єдність", що лише у кращому випадку може вказувати на можливість наявності у речах внутрішнього зв'язку, прихованої "єдності" явищ. Ця можлива потенційна реальна єдність явищ, але зовсім не обов'язкова, може бути встановлена тільки у процесі конкретного аналізу [20]. Фактич­но одиничне і загальне є сутністю окремого як єдності одиничного і загального, які знаходяться у взаємозв'язку, відображаючи взаємний перехід у межах певної сукупності одиничного та загального, наявних в окремому. При цьому одиничне завжди виражається особливим, тим, що відрізняє цей предмет від інших, на відміну від загального, яке може виражатися як особливим, так і загальним, наданим у формі всезагального, яке в будь-яких відносинах відображає тільки тотожність, не відрізняючи цю тотожність від іншої. Одиничне і загальне є протилежними моментами цілого в його єдності, подані у співвідношенні.

Взаємоперехід предметів і процесів, що виражається в одиничному, особливому та загальному, вказує на ієрархію H124h

буття цілого та його частин, які розвиваються у межах об'єктивних закономірностей. Загальна закономірність відображається в одиничному та через одиничне, що вказує на необхідність розуміння нової закономірності, яка виникає в дійсності як одиничний виняток із загальної закономірності, відповідно до якої розвивається ціле та його частини. Нове є потенційно наявним у загальному, а потенційно загальне - у вигляді одиничного, що обумовлює те, що будь-яке нове як потенційно загальне виникає спочатку тільки як випадкове, й у процесі кількісних та якісних змін стає закономірним, перетворюючись на загальне як нормативний елемент буття. Перехід загального з потенційного на актуальне здійснюється перетворенням у конкретній сукупності умов одиничних винятків, які відповідають тенденціям розвитку предмета, коли випадкові одиничності, знімаючи одна одну й позбуваючись несуттєвого, синтезують загальну закономірність, спільну для всіх одиничностей. Оскільки "всезагальне не може і не повинно прямо і безпосередньо відповідати кожному окремому та одиничному явищу, що розвинулось на тій основі, яку безпосередньо фіксує це всезагальне. Всезагальне безпосере­дньо має відповідати лише тій реальності, яка, будучи з одного боку досить особливою фактичною реальністю, що існує самостійно поряд, до / або в інших таких самих особливих реальностях, з іншого боку є реально всезагальною основою, на якій / або з якої всі інші особливі реальності розвинулись" [20]. Відтак загальне не існує до одиничного або поза ним (у тому числі й над ним), але не все одиничне може бути узагальненим, що вказує на те, що єдність одиничного є особливим як конкретної єдності загального та одиничного, позбавлених абстрактності.

Одиничне та особливе містять у собі більший потенціал перетворень, ніж загальне. Пізнання виключно загального позбавляє можливості конкретизувати закони та закономірності розвитку предмету або явища, про що свідчить інколи майже повна теоретико-методологічна безпомічність сучасних концепцій суспільного розвитку, які намагаються вивести закономірності розвитку з пізнання загального, загострюючись у неможливості розкрити загальне в понятті, яке має відображати одиничне та особливе - показовою у цьому контексті є, наприклад, проблема дефініції сучасних типів суспільних відносин [2]. Ігнорування одиничного поз­бавляє можливості пізнати загальне, в якому істотно важливими виявляються індивідуальне та особливе, аналіз яких дозволяє розкрити причини, тенденції, перспективи розвитку об'єкта пізнання.

Розглядаючи світ як складну систему, ми приймаємо тезу, що ця система є цілісною сукупністю елементів, що знаходять­ся у взаємозв'язку (один з одним, іншими системами, зовнішнім середовищем), який відображає їх цілісну єдність, тобто вони виступають для зовнішнього як єдине ціле. При цьому складна система, як правило, розуміється в тому сенсі, що її елементи самі розглядаються в якості системи. Але в цьому разі виникає певна проблема, пов'язана з ієрархією систем та відповідно конкретною сукупністю елементів, що формують систему, - в принципі, будь-яка система є складною і тому необхідно цю ієрархію не тільки враховувати, але й виявляти. З точки зору теоретико-методологічної проблема не є суттєвою, якщо в процес наукового пізнання не втручаються питання ідеології як, наприклад, у випадку із запереченням марксистської філософії та діалектичного (історичного) матеріалізму, який постулює матеріальне в якості базису суспільства як системи: "У суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні відносини, які від їх волі не залежать, - виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних виробничих сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реаль­ний базис, на якому вивищується юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості" [32, с. 6-7]. Ідеалістична філософія (залишаючи поза увагою протистояння реалізму та номіналізму у вирішенні проблеми взаємозв'язку між одиничним та загальним), намагаючись довести первинність свідомості, заперечує економічний базис суспільних відносин, що має конкретні наслідки - утопічні проекти суспільного розвитку, які реалі­зуються у конкретних моделях і пропонуються суспільству в якості стратегічних орієнтирів розвитку.

Дійсно, наявна в теоретичній рефлексії необхідність постулювання релятивності цілого - у тому сенсі, що будь- яке ціле може бути і є частиною більшого цілого, а отже й продовження будь-якої ієрархії систем стикається з проблемою безкінечно більшого цілого, отримуючи властивість дурної безкінечності - потребує не тільки побудови ієрархії систем, що принципово можливо і важливо в рамках наукового підходу до пізнання дійсності, але й визначення основи всієї будови системи в якості головного рушія можливих змін її структур­них елементів, їх взаємовідносин. У сфері матеріального, звісно, таким базисом і буде те, що постулює марксизм; у сфері ідеального переважатиме суспільна свідомість - дуалізм цей залишається, відображаючи об'єктивні закони діалектики та визначаючи дослідницьку позицію у рамках вирішення основного питання філософії. Буття не є одномірним, про що свідчить діалектика цілого та частини, в якій будь-яка частина є елементом цілого, будучи водночас цілим, та, вступаючи у відносини з іншим, стає елементом цього іншого цілого, більшого за це ціле, залишаючись у свою черіу елементом ще більшого цілого, формуючи ієрархічну структуру буття, безкінечного за кількістю та різноманіттям своїх форм.

Нас цікавить характер зв'язку між частинами цілого, який дозволяє вказати на типи цілісності, що є важливим не тільки для типології систем, не тільки для побудови відповідної ієрархії, але й з точки зору визначення онтологічної значущості конкретної системи, загалом її конкретності. Абстрактний характер цілісності, наприклад, свідчить про те, що система або є скупченням різнорідних елементів, поєднаних один з одним не завдяки своїм властивостям, а механічно, завдяки зовнішньому впливу, оскільки за визначенням така система є неорганізованою (у термінах синергетики, наприклад, така система не має внутрішніх механізмів самоорганізації), а тому не здатна існувати самостійно. Виникаючи як проста сума окремих елементів, така система не здатна продукувати нових властивостей, залишаючись в межах тих властивостей цілого, які співпадають з простою сумою властивостей його складових частин. Перебуваючи в якості елементів такої системи, її части­ни не мають можливості набувати якісних змін. Цей процес уможливлюється тільки у випадку зовнішнього впливу, зміни умов існування конкретного елемента в його взаємозв'язках з іншими системами тощо. У цьому аспекті важливим є те, що "всезагальна (суспільно-конкретна) система взаємодії людей та речей виступає щодо окремого індивіда як його власна, людська дійсність, яка склалася поза і незалежно від нього.

Долучаючись до своєї власної конкретно-людської сутності, людина індивідуально відтворює в собі цю сутність, стаючи її одиничним втіленням, її реальним конкретним здійсненням. Конкретна повнота людського розвитку здійснюється тут саме за рахунок повноти особистісного, індивідуального розвитку, за рахунок того, що кожен індивід, узятий окремо один від одного, виявляється односторонньою, абстрактною людиною" [20]. Фактично будь-які зміни у такому випадку характеризують лише розвиток елемента системи як конкретного цілого поза неупорядкованим цілим, яким є система, до якої входить це ціле.

Відмінна від цього організована цілісність, яка характеризується різним рівнем упорядкованості структурних елементів, детермінованих особливим індивідуального складових частин такого цілого, даних у конкретному зв'язку між ними. Цей зв'язок у межах системи як цілого свідчить про відносну стійкість його частин та закономірності взаємозв'язку між ними. У такому організованому цілому зберігається особливе його складових частин та виникає можливість реалізації індивідуального одиничного у новій якості в межах цілого. Загальне отримує характеристики та властивості, які можуть і не співпадати з особливим в його відокремленому конкретному одиничного.

Коли йдеться про органічну цілісність (наприклад, суспільство) як вищий тип організованої системи, яка здатна до саморозвитку та самовідтворення її складових частин, ми зіштовхуємось з іншою складною проблемою, а саме з пробле­мою індивідуального буття, яка має безліч спроб вирішення в історії філософської думки. Якщо частини органічного цілого поза цілим втрачають свої значущі властивості, якщо органічне ціле є сферою буттєвого визначення її складових частин, коли поза цілого ці частини не можуть існувати в цій конкретній визначеності, то індивідуальне буття частини певною мірою стає несуттєвим для буття цілого. Наприклад, буття конкретної людини для суспільства як системи майже нічого не дає, хоча якщо люди не будуть існувати, суспільства також не буде (у цьому контексті можна пригадати сталінське висловлювання про те, що смерть одного є трагедією, смерть тисяч - статис­тикою, що є справедливим, але тільки в іншому контексті). Дійсно, знеособленість суспільства мінімізує онтологічну значимість індивідуального буття особистості для цілого. Але й суспільство здатне до саморозвитку та самовідтворення тільки завдяки існуванню його складових частин - масштаби буття суспільства та людини не можна зіставити, що повертає нас не тільки до проблеми ролі особистості та мас в історії, але й - у першу черіу - до діалектики суспільних змін.

Зміну типу економічних відносин або політичної системи в країні можна розглядати як загальне (наприклад, для країн колишнього соціалістичного табору), оскільки такі зміни характерні не тільки для однієї окремої країни, а для кількох країн, де наявні "тотожні" соціально-економічні та політичні умови. У межах же світового геоекономічного та геополітич- ного процесів такі зміни будуть розглядатися як особливе. Внаслідок цього інтеграція як процес створення нового цілого, характеризуючись загальним, передбачає неодмінне враху­вання особливого країн, що інтегруються. Саме це особливе визначає сутність самого явища інтеграції, відрізняючи його від будь-якого іншого цілого, що може гіпотетично виступати в якості альтернативи розвитку історичного процесу у напрямі об'єднання різних країн в єдине ціле.

Початково різні умови, в яких перебували та перебувають країни, що інтегруються, передбачають врахування особливого кожної з цих країн. Більше того, це особливе відображає істотні моменти історичного розвитку кожної країни, а тому виникає необхідність враховувати конкретне особливе, що формує особливе країни як цілого, відображаючи особливе кожного одиничного всієї системи як певної єдності, наданого у взаємозв'язку з іншими единичностями. Але не у зв'язку, що утворюється в процесі механічного з'єднання тотожних, які вказують лише на абстрактне ціле. Саме на це вказує важливий момент діалектики загального та особливого, в якій у реальності, у конкретній, а не абстрактній єдності, цей зв'язок виникає і реалізується у протилежностях явищ. Повна тотожність уможливлює лише зовнішній зв'язок між речами, механічний, а отже й "взаємодії, тобто таких відносин, в яких одне одиничне передбачає інше одиничне в якості необхідної умови самої себе, - встановитися тут не може" [20]. Нехтування цим особливим нівелює процес інтеграції та її результат, який, замість того, щоб бути органічним типом системи, виявляється переважно штучним, у якому окремі елементи єднаються завдяки зовнішньому керованому впливу. Конкретна система взаємодії, в якій здійснюється предмет, визначає можливість виявити специфічне в його окремості. Внаслідок цього інтеграція сприймається не як об'єктивний процес історичного розвитку держав, а як сфера реалізації суб'єктивних інтересів і прагнень. Інтеграція за таких умов втрачає статус загального і актуальність в якості стадії розвитку суспільств і держав, втрачаючи те важливе, за яким на одній і тій самій стадії розвитку речей загальним є те, що становить їх сутність, тією сукупністю нових властивостей, яких вони набули у процесі переходу на нову стадію розвитку.

Спільне між країнами, що знаходяться на одній стадії розвитку, закріплює в конкретному те, що виникло у них після того, як вони на цю стадію розвитку вступили. Нові якості, яких набули ці країни у процесі розвитку, фіксуються в загальному для них, що характеризує саму цю стадію їх розвитку. Сукупність особливого такої стадії розвитку в кожній окремій частині цілого характеризує форму виявлення сутності конкретного типу суспільно-економічних відносин. Але для того, щоб визначити цей тип, необхідно конкретизувати особливе в загальному: наприклад, якщо характеристики економічної структури суспільних відносин, будучи загальним, безпосередньо визначають тип суспільно-економічної форма­ції, то політичні відносини, тип політичної системи та форми, в яких вона виявляється, є особливим. Відтак сутність певної кількості предметів становить притаманне їм загальне, що набуває різних форм вираження, виявляє особливе в реалізації сутності - сутність капіталізму є загальним для капіталістичних країн, які, реалізуючи власне особливе, мають різні форми та типи політичної структури держави. Тобто, особливе є не менш важливим у конкретизації або теоретичному осмисленні процесів суспільного розвитку, ніж загальне, що обумовлює звернення уваги не тільки на те, що повторюється в усіх частинах цілого, але й на те, що притаманне виключно окремій частині цього цілого.

Останнє положення свідчить про те, що зміни суспільного життя передбачають аналіз як загальних закономірностей історичного розвитку суспільства і держави, які притаманні усім країнам, що знаходяться на певній стадії розвитку, так і особливих умов, особливого, притаманного конкретній країні. Нехтування цим призводить до розвитку механістичних уявлень про шляхи, методи та засоби конкретно-історичного розвитку країн, що інтегруються, утворюючи загальне. При цьому історичний досвід країни інколи не тільки не враховується, але й, якщо і береться, то поза загальних законо­мірностей суспільного розвитку в їх зв'язку зі специфічними умовами їх проявів у кожному конкретному суспільстві та державі. Це обумовлює важливий теоретичний і практичний момент, пов'язаний з необхідністю використання будь-якого конкретного досвіду країни в інших умовах розвитку тільки в аспекті притаманного йому загального. Особливе цього досвіду залишається як специфічне історичного розвитку країни і не має абсолютно експлікуватися на інші країни, які мають власне особливе, але обов'язково враховується в загальному, що також не передбачає ігнорування особливого.

Відсутність діалектичного розуміння цього моменту призводить до розвитку двох основних поширених загальнотеоретичних підходів до процесу змін у суспільстві та державі: або пропонуються наявні принципи, моделі, схеми, засоби розвитку, які відображають історичний досвід одних країн, для інших без урахування притаманного їм особливого, нових умов, у яких реалізуються загальні закономірності історичного розвитку суспільства і держави (наприклад, моделі інтеграції західноєвропейських країн без суттєвих змін пропонуються і приймаються в якості основи інтеграції для східноєвропейських країн та країн колишнього Радянського Союзу); або ж навпаки, враховуючи тільки особливе конкретної країни, розробляються специфічні моделі її розвитку поза загальним, у якому відбувається розвиток інших країн (наприклад, розроблення моделей інтеграції, які майже не враховують досвід інших країн, коли йдеться про перетворення структури суспільних відносин на щось особливе, у сенсі, не схоже на аналогічне в інших країнах з подальшою інтеграцією до цілого).

Фактично йдеться про ігнорування взаємозв'язку, який передбачає взаємний вплив країн одна на одну, але зберігаючи стійкість кожної з систем, а також взаємодії як реального феномену, всезагальної форми взаємозв'язку явищ дійсності, їх переходів, розвитку, що виражається в їх взаємній зміні, підкреслюючи момент змінності систем, оскільки поза конкретною взаємодією виявити конкретне одиничне та особливе неможливо, адже "в кожному одиничному абстрактно виділяється та сторона, та визначеність, якою воно зобов'язано цим системі та "субстанції". Така її абстрактна властивість, яка цьому одиничному належить тільки як елементу цього цілого і не може виникнути в ньому поза цим цілим" [20]. Або ж, як підкреслював Ф.Енгельс, "взаємодія - ось перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається, взаємодія є істинною causa finalis речей. Ми не можемо піти далі пізнання цієї взаємодії саме тому, що позаду неї нічого більше пізнавати" [34, с. 546]. Саме взаємні зв'язки створюють умови для взаємодії, і якщо в процесі інтеграції таких зв'язків немає (або вони не створені, не розвинені, не виокремлені), то взаємодія частин того цілого, яким є, наприклад, Європейський Союз, стає якщо не неможливою, то, принаймні, сумнівною, як і існування самого цілого.

Суб'єктивне має виражати тільки таку реальність, яка "настільки реальна", що існує самостійно у вигляді особливого (визначеного), а тому і "одиничного" предмету. Саме реальність безпосереднього об'єктивного вираження у всезагальному одиничного та особливого становить собою всезагальну форму розвитку. І важливим тут є саме те, що дійсна конкретність (конкретно-всезагальне) є не абстрактною тотожністю простої сукупності емпіричних фактів, а конкретною тотожністю всезагального, особливого та індивідуального [20]. І дійсно, суб'єктивний момент в діалектиці суспільного розвитку присутній, невід'ємний від неї, передбачаючи поряд з об'єктивнимизакономірностямисуспільногорозвитку активний вплив на нього суб'єктивної діяльності людей, яка береться як випадкове, утворюючи разом із загальним, особливим та одиничним процес історичного розвитку з притаманними йому протиріччями, коли у процесі кількісних та якісних переходів фіксується причинно-наслідкова послідовність зміни типів, форм, стадій суспільного розвитку. Звісно, цей процес може мати й інший характер, відмінний від об'єктивної закономірності, характер випадковості, що сприймається як відхилення від об'єктивної закономірності. Але пізнання такої випадковості як "непізнаної закономірності" вказує на особливе суб'єктивного в діяльності людини, що є впливом фактора загострення протиріч суспільного розвитку, а з іншого боку, це суб'єктивне, підпадаючи під вплив суспільних протиріч, деформує діяльність людини, яка не відповідає необхідним для подолання або зняття цих протиріч умовам. Внаслідок цього виникають і розвиваються нові конкретні форми суспільних протиріч як загальне, що обумовлює необхідність виявлення і дослідження їх окремого, специфічного, одиничного, адже, як зазначав К. Маркс, "кризи світового ринку мають розглядатися як реальне зведення воєдино та насильницьке вирівнювання всіх протиріч буржуазної економіки. Тому ті окремі моменти, які таким чином зводяться воєдино в цих кризах, мають виступати та прослідковуватися в кожній сфері буржуазної

економіки, й у міру того, як ми все далі і далі проникаємо в цю економіку, ми маємо, з одного боку, розкривати новіші й новіші визначення цього протиріччя, а з іншого боку, показувати, як у більш конкретних формах повторюються і містяться його більш абстрактні форми" [33, с. 567].

Найважливішою є діалектика переходу, зміни старих суспільств новими, протиборства нової влади в нових соціально- економічних умовах з традиційними для цього суспільства і держави явищами, що залишилися у спадщину від попередніх періодів розвитку суспільних відносин. Водночас, важливим є виявлення передумов здійснення суспільного переходу, суспільних змін, а саме тих об'єктивних умов, які для цього існують у сфері духовно-матеріального виробництва. Ці умови можуть вказати на реальну тенденцію розвитку суспільства - еволюційний або революційний шлях, і саме у цьому контексті стають зрозумілими ті етапи, їх історична логіка, які проходять у своєму розвитку суспільства, змінюючи форми суспільно-економічних формацій. Тобто стає зрозумілою діалектика особливого та загального в процесі суспільного розвитку, діалектика особливих шляхів суспільного розвитку та його відповідних етапів. Хоча, якщо з точки зору діалектики загального, одиничного та особливого історична зміна форм капіталізму з мануфактурного (як початковий етап розвитку) на транснаціональний або глобальний імперіалізм (як сучасний етап розвитку) є об'єктивною, то діалектика процесу інтеграції капіталістичних країн або в цілому країн, що знаходяться на різних етапах розвитку, є значною проблемою, яка пов'язана з діалектикою суспільних змін (особливою, якщо йдеться про зміни революційні). Початкові умови таких змін за місцем їх виникнення відповідно утворюють нерівний з точки зору просторово-часових параметрів процес, на що вказував К. Маркс, проводячи аналогію буржуазного суспільства з людським організмом і прогнозуючи більшу динаміку змін саме на його периферії, ніж у центрі, де "можливостей компенсування більше" [31, с. 100].

Факт того, що діалектична єдність загального і особливого в історичному розвитку конкретних країн відображає закономірність розвитку історії, надаючи можливість цим країнам обирати власний, своєрідний шлях, уможливлює ствердження в якості однієї з пріоритетних такої лінії своєрідної діалектики переходів, як "скорочений перехід відсталих країн за підтримки більш потужних нових суспільств до сучасного ступеня розвитку" [45]. Хоча питання реальності у цьому разі уникнення країною у своєму поступальному русі основних стадій розвитку капіталізму, а також можливості та імовірності впливу значної динаміки суспільних змін на суттєві умови існування суспільства і держави, залишаються актуальними (наприклад, вертикальна інтеграція як важливіша конкретно- історична форма реального усуспільнення, коли державний капіталізм у межах переходу від дезинтегрованого капіталізму до державно-корпоративного виявляється історичною зако­номірністю, вищою стадією всієї капіталістичної суспільно- економічної формації [15]. Інтеграція у переважній більшості форм її реалізації є лише співіснуванням різних країн на засадах паритетності реалізації економічних пріоритетів та інтересів, що досягається за допомогою прийняття міжурядових політичних і правових рішень. Жодне з існуючих інтеграційних утворень з точки зору діалектики загального та особливого не є цілим - кожне з них переважно є результатом механічного об'єднання окремого в дещо єдине, в якому наявні взаємовідно­сини, але, підкреслимо, не ціле, в якому наявна взаємодія.

Об'єктивно-суб'єктивна діалектика суспільного розвитку вказує на необхідність звернення уваги на теорії конвергенції, концепції змішаних типів економіки як актуальних не тільки з точки зору суспільних перетворень, що мали місцеу XX ст., але й для суспільної практики XXI ст., яка орієнтується на обов'язкову підтримку та допомоіу розвинених країн, що надається більш відсталим країнам у процесі їх поступального руху до сучасних типів суспільних відносин на основі змін у соціально- економічній, політичній, соціокультурній сферах суспільного життя. Потужний суб'єктивний момент такого розвитку не суперечить об'єктивним закономірностям і тенденціям світового розвитку, але "саме реалізує об'єктивну тенденцію і закономірність, лише конкретизуючи та видозмінюючи її" [45]. Важливим у цьому контексті є те, що особливе кожної країни, що інтегрується, змінюючи - інколи радикально - сталий тип суспільно-економічних відносин, дозволяє реалізувати об'єктивні закономірності, притаманні іншим типам, на основі прийняття специфічних та своєрідних історичних видозмін у межах взаємодії та взаємозв'язку.