3.4. ДІАЛОГІЧНІСТЬ КУЛЬТУР ТА ПОЛІКУЛЬТУРНИЙ ВИМІР ІНТЕГРАЦІЇ

Культурна багатоманітність є одним із головних викликів сучасного світу. До цього протягом декількох століть процес становлення національних держав супроводжувався політикою заохочення культурної однорідності.

З точки зору методологічного підґрунтя процесу інтегра­ції на практиці важливо зосередитися на загальній тенденції щодо осмислення процесів культурного розвитку суспільства й держави, в межах яких встановлюються акценти пріоритетності конкретних шляхів вирішення проблем, пов'язаних зі стабільністю на рівні культури, а також визначаються основні спільні моменти між сферою культури та політики. Так, А. Колодій акцентує уваїу на тому, що будь-яка етнічна спільнота після набуття незалежності має перетворитися на політичну спільноту як ядро політичної нації [12]. Як підкреслює дослідниця, важливими є ідеї про розв'язання міжетнічних проблем епохи глобалізації і постмодерну, серед яких однією з найпопулярніших є ідея мультикультуралізму, тобто принципу етнонаціональної, освітньої, культурної політики, яка визнає й підтримує право громадян зберігати, розвивати та захищати

усіма законними методами свої (етно)культурні особливості, а державу зобов'язує підтримувати такі зусилля громадян.

З 70-х рр. XX ст. почався переможний хід концепції "мультикультуралізму", яка відмовилась від ідеї громадянської інтеграції й спрямувалась на заохочення групового культурного розмаїття і простішого сусідства громад у кордонах єдиної держави.

Мультикультуралізм - явище суспільного життя, яке полягає в співіснуванні у рамках одного суспільства багатьох культур. Також цим словом називають філософський світогляд і філософську теорію, які стверджують, що наявність у суспільстві багатьох культур - це природній стан суспільного життя і до нього треба ставитись відповідно. У1971 р. принципи мультикультуралізму були включені в Конституцію Канади, в 1973 р. її приклад запозичила Австралія, в 1975 р. - Швеція. З початку 1980-х рр. ці принципи увійшли в політичну практику ∏215h

більшості країн Заходу й стали нормою, свого роду кредо для міжнародних організацій [17].

Термін "мультикультуралізм" з'явився в кінці 70-х років XX ст. як рівний статус різних культурних традицій, право індивідів на вибір своєї ідентичності. У мультикультурному суспільстві людина зберігає свою ідентичність попри впливу з боку інших культур. Аналіз основних соціально значимих компонентів культури показує, що кожен індивід може належати до кількох культур, і що представники меншин можуть повноцінно інтегрувати в суспільство, зберігаючи хоча б частково сукупність власних етнокультурних, ціннісних та інших специфічних національно зумовлених ознак.

Отже, мультикультуралізм - це стан, процеси, погляди, політика культурно неоднорідного суспільства, орієнтовані на свободу вираження культурного досвіду, визнання культурного різноманіття; культурний, політичний, ідеологічний, релігійний плюралізм, визнання прав меншин як на суспільному, так і на державному рівні [6, с. 94].

Розвиток Європейського Союзу до останього часу був прикладом орієнтації саме на мультикультуралізм з його врахуванням розбіжностей, а не на розбудову загальної культурної ідентичності, адже ні держави-члени, ні окремі регіони не демонструють явної готовності до єдності ідентичності, до повної втрати самобутності [16].

У Канаді основною метою влади було оголошено побудову мультикультурного суспільства. В Австралії політика мультикультуралізму набула офіційного статусу у зв'язку зі зменшенням імміграційного потоку до початку 1970-х років, що могло призвести до погіршення демографічної та економічної ситуації в країні. У США мультикультуралізм протиставлявся концепції "плавильного котла" (melting pot), де передбачається злиття всіх культур в одну. Там у пору їх проголошення "політики мультикультуралізму" не означали нічого іншого, крім практики "позитивної дискримінації" стосовно чорношкірих громадян та інших членів етнічних меншин, що формуються мігрантами. Однак ця політика не привела до інтеграції меншини в політичну спільноту. Тим не менше, незабаром з'ясувалося, що відмовитися від цієї політики неможливо, тому що представники меншин, яким проведення цієї політики давало явні переваги, противилися будь-яким спробам її згортання.

Ідеологи мультикультуралізму так уявляли собі свій ідеал: у суспільстві з розвиненими інститутами демократії мирно співіснують різні культурні громади, в рамках яких індивід реалізує своє право на культурну самоідентичність.

Справжнього мультикультуралізму в сучасному суспіль­стві немає. Саме поняття "мультикультуралізм" містить в собі неабиякі суперечності. Тому, що культура - це символічна система, характерна для певного суспільства і кодифікована в інститутах цього суспільства, наявність в одному суспільстві безлічі культур вельми проблематично. Доречніше було б говорити не про багатокультурність суспільства, а про співіснування всередині однієї держави різних товариств. Крім закріплення в інститутах, культура передбачає також певну систему знання. Однак завдяки єдиній системі освіти і масової комунікації, представники "різних" культур поділяють одну і ту ж систему знання.

Оскільки термін "мультикулшуралізм" сьогодні міцно пов'язується з етнічно і конфесійним мотивованим ізоляціоніз­мом, навряд чи доречно намагатися його зберегти. Однак відмовитися від заходів з організації іуртожитку в умовах культурної плюральності не можна. Культурна відмінність є конструктивний момент демократичного суспільства. Тому питання не в тому, заохочувати або не заохочувати культурне розмаїття, а про форми цього заохочення.

Мультикулшурне суспільство - це суспільство, в якому немає "панівної культури", в якому поняття "культура" не прикріплено до поняття "етнос". Це суспільство, в якому індивідам надана свобода вибирати, які культурні зразки є їх власними. Мультикулшуралізм епохи постмодерну є не тільки етнічне розмаїття, але і різноманітність життєвих стилів, орієнтацій і культурних тенденцій.

Ключовою домінантою у цьому разі є етнокультурний аспект мультикультуралізму.

іуючись на принципах лібералізму, виходить за межі гаран­тування індивідуальних прав кожній особі, то і держава, і державна політика в рамках мультикультуралізму набуває ліберального характеру. Останнє передбачає акцентуацію на ціннісному змісті такого ліберального принципу як політкоректність, що перетворюється на норму, запроваджену на державному рівні у разі визнання мультикультуралізму як основного принципу побудови державної політики в сфері культури.

Проте, за умов інтеграції, не достатньо вказати на аморальність культурної асиміляції після періоду тоталітарних утискань національних менших, оскільки культурна асиміляція є об'єктивним процесом навіть за відсутністю таких утискань, оскільки будь-яка етнічна спільнота або меншина, що розви­вається в межах культури певної нації, в будь-якому випадку підпадає впливу цієї культури, рівно як і сама вона підпадає зворотному впливу культури етнічної меншості. Питання повинно полягати в межах ступеня та глибини такого впливу. Але асиміляція залишається, і більше того, вона відбувається поряд з культурною дифузією, відволіктись від якої однозначно неможливо. Хоча дійсно, в межах постліберальної парадигми, що пропонує культурне різноманіття розглядати в рамках принципу плюралізму, запровадженого постмодернізмом, етнокультурні особливості з одного боку набувають важливості в межах конкретної держави, яка таким чином намагається протистояти глобалістській універсалізації та уніфікації, а з іншого - повністю нівелюються процесом створення глобальної єдності, в якій національно-культурні традиції й особливості взагалі не мають значення.

Для поліетнічної держави пропонується концепція так званого інтегруючого мультикультуралізму, яка згладжує ∏219h суперечності й сприяє порозумінню, що визнає актуальність для молодих національних держав перевіреного принципу: одна держава - одна домінуюча соцієтальна культура.

Оскільки ж мультикультуралізм передбачає підтримку й збереження багатоманітності, він безперечно містить у собі потенційну загрозу розколу, роз'єднання етнонаціональних спільнот. Щобуникнутицієїзагрози, етнічну політику, засновану на принципі мультикультуралізму, потрібно врівноважити іншими заходами, спрямованими на досягнення національної консолідації, такими як творення єдиного освітнього, інформаційного й культурного простору; запровадження патріотичного виховання і розвитку громадянського духу; досягнення консенсусу в мовній сфері; знаходження і поши­рення на все суспільство соціальних та політичних цінностей, які були б визнані важливими та спільними для всієї нації.

Відтак, оскільки культурний плюралізм полягає не в замкнутому існуванні автономних "ідентичностей", а в їх взаємодії, політика культурного плюралізму спрямована H 220 H

не тільки на заохочення діалоіу між етнолінгвістичними і етноконфесійними групами, але і на формування спільного комунікаційного простору, який за своєю природою надетнічний. Тому останнім часом більш актуальним стає термін "транскультуралізм", що означає здатність людини одночасно освоювати різні культурні традиції в їх сукупності і культурний досвід різних країн.

Крім того, культурна політика держави сьогодні має сприяти створенню в її межах єдиного культурного простору, встановлювати правила для взаємодії різних субкультур. Модель мультикультуралізму в якості основи для культурної політики держави неадекватна ситуації у світі, тому перед державами постає завдання пошуку нової моделі культурної політики, яка б відповідала сучасній реальності.

Важливим структурним елементом проблемного поля розвитку сучасної моделі культурної політики є матеріальна база (яка залишається слабкою), що відображає зв'язок культури з рівнем соціального-економічного розвитку, передбачаючи не тільки проблеми розвитку матеріальної, але й духовної культури. Хоча в останньому випадку ця проблема не може бути зведеною до недостатнього фінансування, адже передбачає застосування всього комплексу розвитку особистості як соціального суб'єкта. Більш доцільним є пов'язувати ці проблеми з трансформацією економічних пріоритетів держа­ви, яка виводить сферу культури з бюджетного фінансування, що ставить її перед необхідністю виживання за умов ринку. Тобто, фактично проблеми в культурі за умов ринку зосереджені на механізмах збереження динаміки культурного розвитку, які орієнтуються на прибуток, викликаючи до життя такі феномени як масовість, кон'юнктурність тощо. Відтак,

особистість та суспільство у подібних умовах та пріоритетах культурного розвитку позбавляється можливості розвивати те, що відрізняється або не влаштовує запити ринку - духовна культура значно поступається культурі матеріальній, спрямованій на матеріальне задоволення соціального суб'єкта, який перебуває в ситуації, що характеризується високим рівнем соціальної напруги, зниженням соціального статусу окремих груп населення, невизначеністю майбутнього, зниженням загального рівня фізичної та психічної культури, що розвивається під впливом активізації антисоціальних явищ тощо.

Така соціокультурна ситуація потребує вироблення і впровадження ефективної державної політики в сфері культури, спрямованої на розуміння культури як одного з найважливіших компонентів стійкого розвитку, поєднаного з соціальною політикою держави. Державна політика у сфері культури має на меті підтримку такого стану суспільства, який сприяє забезпеченню реалізації всіх необхідних умов для політичного, соціального та економічного розвитку суспільства й держави на всіх рівнях, створенню умов для розвитку й відтворення творчого потенціалу культури.

Останнє передбачає звернення уваги також на необхідність розвитку багатонаціональної культури, збереження культурної спадщини і духовних традицій національних етнічних груп у поліетнічному суспільстві, що має здійснюватися на основі ефективної регіональної, міжрегіональної, міждержавної та міжнародної взаємодії, адже дозволяє зменшити диспропорції й усунути деформації культурного розвитку.

Разом з тим варто зазначити, що було б неабиякою помилкою соціально-політичні трансформації, які відбулися, H 222 H

та й, по суті, відбуваються сьогодні в українському суспільстві, розглядати за аналогією з державними трансформаціями країн Центральної та Східної Європи, що супроводжували крах комуністичних режимів.

Слід підкреслити, що країнам Центральної та Східної Європи, попри їх історичні, культурні, економічні, політичні, релігійні відмінності, властиві й певні загальні риси. Наприклад, для них є характерним те, що розпад радянської системи призвів до руйнації в них сформованої колективної реальності, наслідком чого стала криза колективної ідентичності; властиве прагнення утвердження ліберальних цінностей та ринкової економіки і водночас відродження національної культури й традиційного етносу як визначальних чинників суспільного життя, а інколи й "винахід традиції" (Е.Хобсбаум) як наслідок неможливості знайти вирішення проблем, що породжені новими соціально-політичними та культурними обставинами, в наявному історичному досвіді. А отже, характеристика цих країн як посткомуністичних позначає певну історичну ситуацію, в якій вони опинились.

Колективна ідентичність радянського суспільства, подібно до колективної ідентичності новоєвропейського суспільства, яке, на думку Ю.Габермаса, "розвивалось під впливом абстракцій легальності, моральності й суверенності" [ЗО, с. 127], також будувалася на основі абстракцій, що виходять за межі партикулярної культурної традиції. Для радянського суспільства був властивий дисбаланс між індивідуальною та колективною інтеграціями, тут домінувала ідентичність, що була сформована на ідеологічній та класовій основі, тоді як етнічна, релігійна, культурна ідентичності були майже витіснені у сферу індивідуальної ідентичності, яка при

цьому відігравала другорядну роль. Тому зрозуміло, чому домінантною на сьогодні стає тенденція до зберігання своєї національної самобутності, що проявляється не в політичній, а в етнонаціональній ідентифікації. При цьому слід наголосити, що подібна ідентичність не тільки заступає місце втраченої колективної ідентичності, а й слуїує своєрідним порятунком від характерного для західних країн процесу гомогенізації, що, за висловом Ч.Тейлора, "вимітає геть традиційні основи ідентифікації" [33, с. 133], а державне спонсорування громад стимулює розвиток комунітарної (громадської) ідентичності, придушуючи індивідуальну. Така політика закріплює безперечну владу громади чи групи над індивідом, позбав­леним можливості вибору.

Разом з тим побудова держав на національній основі, що відбувається в посткомуністичних країнах, як можна побачити, вступає в суперечність з тими інтеграційними процесами, які відбуваються сьогодні у європейському співтоваристві і які ставлять під сумнів легітимність існування того типу національної держави, образ якої склався ще в XVIII ст. Таким чином, можна стверджувати, що сьогодні відмирає національна держава, понад це, виникає сумнів у праві нації на самовизначення.

На нашу думку, помилка багатьох праць, що присвячені дослідженню розвитку громадянського суспільства та правової держави в Україні в тому, що ці дослідження здебільшого базуються на порівнянні принципів, які були вироблені класичною ліберальною теорією, з нинішнім українським сус­пільством, на основі чого і робляться висновки про розвиток вітчизняної демократії. Методологічна правомірність таких досліджень викликає, як видається, виправданий сумнів, адже H 224 H

сама ліберальна теорія у своєму розвитку зазнала суттєвих трансформацій, що були викликані критикою її з боку комунітаристів та консерваторів, певною розчарованістю в класичному лібералізмі, ідеєю завершення класичного способу модернізації суспільства. Слід розуміти, що посткомуністичні суспільства опинились у досить унікальній ситуації, і цей факт не дозволяє проголошувати, що їх розвиток повторює демократії в західноєвропейських країнах. Посткомуністичні суспільства стверджують демократію під час структурних трансформацій західного суспільства, принципи якого вони прагнуть імплементувати.

Культурна, економічна та релігійна ідентичність груп, які складають соціум, відіграє важливу роль у політичній консолідації демократичних суспільств, вони, зрештою, визначають ступінь інституціоналізації принципів демократії, визначають можливості формування колективної ідентичності. Посткомуністичні країни розвиваються відповідно до логіки формування (колективної) ідентичності (тобто через протиставлення себе іншому), а не за логікою солідарності на основі визнання прав одне одного (демократичної солідарності).

Можна погодитись з твердженням, що "нормативна серцевина демократії полягає у структурі взаємного визнання", яка, на відміну від логіки ідентичності, "не виключає інших персон", а, навпаки, підтримує співіснування чужих стосовно одне до одного людей [34, с. 164]. Звідси зрозуміло, що демократична солідарність, яка є необхідною умовою для існування демократії в сучасному плюралістичному суспільстві, що йому властивий високий рівень диференціації інтересів, ціннісних орієнтацій, нормативних структур, стає, як показує А.Гонет [31, с. 179], результатом визнання вільними та рівноправними індивідами один одного на основі спільних цінностей. Справді, спільні для всіх людей цінності, що сприймаються ними, спрямовують індивідуальну діяльність і створюють між індивідами почуття єдності. Таким чином, за умов ціннісної та нормативної диференціації, встановлення солідарності в українському соціумі потребує інтерналізацїї суспільством відносин взаємного визнання, поваги до індивідуальності, розрізнення замість гомогенізації, що має супроводжуватись інституціалізацією принципів демократичної легітимності та основних прав. Згадаймо, що саме поняття солідарності виникає у фінансовій сфері для позначення єдності індивідів, які взяли позику в банку. Тобто з самого початку вона позначає єдність індивідів, які не обов'язково належать до однієї етичної традиції та, скажімо, можуть не поділяти політичні преференції один одного. У наш час, коли внаслідок процесів глобалізації різні культури та світогляди, ціннісні та політичні системи опинились перед необхідністю шукати шляхи для співіснування в межах одного суспільства, спроба побудови уніфікованої єдності, гомогенної структури на основі, наприклад, єдиної етнолінгвістичної ідентифікації чи партикулярної системи цінностей, ставить під загрозу демократичний розвиток країни. У той же час політика мультикультуралізму забезпечує державну підтримку не стільки культурам, скільки громадам і групам, які необгрунтовано беруть на себе місію представництва інтересів всього етносу або релігії.

Тому інтеграція відбудеться, якщо люди, що належать до різних культурних спільнот, "звільнившись від державного гніту, знайдуть спільну мету", наприклад, у вигляді всезагальної громадської турботи про свою країну як єдиного дому.

Головним недоліком політики мультикулыуралізму є те, що вона провокує сегрегацію, породжуючи штучні кордони між громадами і формуючи свого роду гетто на добровільній основі. У багатьох країнах світу виникли замкнуті моноетнічні, монорелігійні або монорасові квартали і навчальні заклади. У студентських їдальнях виникають столи "тільки для чорних". З'являються "азіатські" іуртожитки або дискотеки для "кольорових", вхід до яких "білим" практично закритий. У 2002 р. імам невеличкого французького міста Губо проголосив неприпустимим в'їзд в цей населений пункт Мартіни Обрі, відомої політичної персони - мера міста Лілля, колишньої міністра праці, згодом лідера Соціалістичної партії і кандидатки в президенти Франції. Імам назвав своє містечко "мусульманською територією", на яку поширюється "харам", тобто заборона для відвідування жінкою-християнкою. Це приклад часто зустрічається і демонструє парадоксальність ситуації - мультикультуралізм на рівні країни обертається жорсткою сегрегацією на локальному рівні [17].

Комунікативна теорія наголошує на тісному зв'язку між принципом солідарності й ідентичністю (індивідуальною і колективною), що є однією з вимог для нормативної моделі демократії, яка розробляється в межах цієї теорії, а саме - деліберативної демократії. Це означає вимоіу, висловлюючись мовою Ю.Габермаса, піднесення над особливими життєвими формами. У концепції Ю.Габермаса інтеграційна міць солідарності суспільства постає альтернативою системній інтеграції на основі грошей і влади. Саме солідарність, згідно з твердженням німецького дослідника, править за основу для єдності людей у моральному дискурсі, комунікативній спільноті, є підґрунтям для формування ідентичності індивіда через визнання [ЗО, с. 251-252]. Проте вимога Ю.Габермаса H 227 H

часто вступає у суперечність із логікою розвитку соціально- політич-них відносин, яка може призводити до ситуації, коли задекларовані принципи можуть суперечити реальній політичній діяльності, тобто коли сама вимога демократії перетворюється на ідеологічний концепт. Саме така ситуація спостерігається в посткомуністичних суспільствах. Разом з тим дискурсивна етика вимагає від індивіда формування нової колективної ідентичності, що "здатна стверджувати групове "Ми" і водночас зрощувати солідарність безлічі групових ідентичностей, які складають сучасне громадянське суспільство" [13, с. 495]. Очевидними за такої вимоги постають проблеми мотивації індивідів розширювати свою ідентичність, вирішувати питання саме за допомогою досягнення поро­зуміння в аріументованій дискусії. Такий підхід стверджує необхідність для сучасних суспільств докладати зусиль у напрямку підтримки й сприяння матеріальному й духовному процвітанню різних культурних груп, а також поваги до їх ідентичності.

Таким чином, ми робимо висновок, що історія пост­комуністичних країн Центральної та Східної Європи останніх років - це, по суті, історія формування нової колективної ідентичності. При цьому така ситуація характерна й для України: проголошення пріоритету ліберальних цінностей та свобод входить у суперечність із формуванням солідарності на основі цінностей партикулярної культурної традиції, зрештою, з домінуванням неполітичних форм інтеграції. Зрозуміло, ліберальний індивідуалізм є у своїй основі несумісним із принципом інтеграції на основі спільних універсальних цінностей, якої потребує демократична солідарність, а тому зазначена суперечність є логічним результатом політичного розвитку посткомуністичних країн.

Таким чином, у сучасному світі спроби створення мульти- культурного суспільства, яке ґрунтується на загальнонаціональ­ній ідеї захисту прав і свобод людини, індивідуальних і колектив­них прав, може зіграти тільки позитивну роль, якщо кожне суспільство буде враховувати й свої власні особливості.

Мова йде не про примирення культурних особливостей із загальнолюдськими цінностями, а про доповнення реєстру прав людини, про зближення концепту свободи індивіду з ідеєю прав людини і колективу [6].

У той же час, у світі не припиняють пошуки нових стра­тегій культурної політики. Одним з найбільш перспективних напрямів є модель "індивідуальної свободи і культурного вибору", базові принципи якої виклав Амартія Сен - відомий мислитель і вчений, лауреат Нобелівської премії з економіки. Головна його ідея полягає у поступовому послабленні групових форм ідентифікації і перехід до індивідуального вибору. "Культурна свобода, - пояснює Сен, - це надання індивідам права жити й існувати відповідно до власного вибору, маючи реальну можливість оцінити інші варіанти". Амартія Сен підкреслює, що "безліч наявних у світі несправедливостей зберігається і процвітає якраз тому, що вони перетворюють своїх жертв у союзників, позбавляючи їх можливості вибрати інше життя, і навіть перешкоджають тому, щоб вони дізналися про існування цього іншого життя". Так і етнічні, релігійні чи інші групові культурні традиції здебільшого не добровільні, а «аскріптивні», тобто приписані індивіду від народження. Тому основна мета політики заохочення культурної свободи полягає в ослабленні цієї обумовленості, у розвиткові індивідуального мультикультуралізму [17].

У країнах Європейського Союзу основним механізмом реалізації етнокультурної та міграційної політики є взаємодія органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства. Зв'язки з громадськістю забезпечують зворотний зв'язок, який має існувати між адміністративним апаратом, управлінськими структурами та суспільством. Інформаційна взаємодія покликана сприяти формуванню, з одного боку, відповідальної державної політики, а з другого - адекватному сприйняттю, прогнозованій реакції громадськості на інновації. Відтак, зв'язки з громадськістю безпосередньо пов'язані з питаннями ефективності та результативності управління, оскільки спрямовані на досягнення адекватної діяльності, критерієм успіху якої є порозуміння. Йдеться про адекватність, відповідність публічних рішень потребам та очікуванням гро­мадян, суспільним реаліям, чітко ідентифікованим проблемам та оптимальним шляхам їх розв'язання.

Саме тому від інформаційної політики значною мірою залежить рівень задоволення потреб та інтересів населення. У свою черіу, відкритість державної інформації, адекватна поінформованість населення сприяє свідомій участі громадян у державному управлінні в цілому, надає можливості для обґрун­тованої участі у прийнятті рішень та раціонального впливу громадськості на них.

Йдеться, таким чином, про налагодження постійного діалоіу між державною владою та громадянським суспільством, який здійснюється на паритетних умовах, що певною мірою стимулює критичне мислення і створює умови обопільної відповідальності. Усе це сприяє реалізації досить популярних на Заході ідеалів "демократії співучасті", які передбачають не тільки проведення кампаній з інформування, розроблення та впровадження рішень стосовно потребам населення, але й широке залучення громадськості до безперервного діалоіу щодо питань, які слід порушувати, правильно визначених проблем та пріоритетів державної політики, існування інтересів та ризиків, врахування всіх альтернатив, посилення здатності розв'язувати подібні проблеми у майбутньому тощо.

Злам строю системи ціннісно-нормативних орієнтацій призводить до необхідності створення нової ієрархії суспільних цінностей. Це стає, зокрема, завданням державного управління. Оскільки громадянське суспільство в Україні ще інституціонально не оформлене, вітчизняна модель колективної ідентичності будується на національних засадах, що певною мірою суперечить державним прагненням західноєвропейської інтеграції. Утім ці моделі розвитку ціннісного консерватизму та європейської ліберальної модернізації не виключають одна одну абсолютно. Змістовні складові ціннісних орієнтацій укра­їнської ментальності (свобода, індивідуалізм, толерантність) передбачають можливість їх включення в європейський культурний простір.

Разом з тим, не можна не враховувати, що розвиток сучасної України проходить у складних умовах політичної та економічної нестабільності, правової безвідповідальності й неграмотності, соціальної незахищеності, що визначає поведінку переважної більшості громадськості, яка проявляється у невпевненості у майбутньому, небачені сенсу власного існування, відсутності прагнення самореалізації. Все це відбувається на тлі бездуховності і деморалізації суспільства, вкрай гостро стоїть питання формування духовно і культурно розвиненої, патріотично спрямованої, соціально активної особистості, здатної до самовдосконалення і самореалізації.

Світовий історичний досвід свідчить про те, що економічні досягнення держави і матеріальний добробут громадян не гарантують духовний та моральний розвиток суспільства. Стійкий менталітет нації, що забезпечує її історичну життєздатність, формується на основі міцного духовно-морального фундаменту. Нація, що втратила свою духовно-моральну, національно-культурну ідентичність, стає беззахисною перед викликами історії. Держава покликана сприяти самоорганізації та самореалізацїї громадськості, розвитку її творчого потенціалу, запровадженню ініціатив у різних сферах діяльності, залученню до процесів реформування українського суспільства та економіки, формуванню її відповідальності за сьогодення та майбутнє шляхом участі у процесах прийняття рішень, що є основною умовою розвитку потенціалу держави. Сьогодення і майбутнє суспільства і держави визначається духовно-моральним здоров'ям нації, дбайливим збереженням і розвитком його культурної, духовної, моральної спадщини, історичних традицій і норм суспільного життя.

Виходячи із зазначеного, можна зауважити, що мульти­кулшуралізм і тепер є одним з найбільш невизначених термінів політичного лексикону. Захисники мультикуль­туралізму розглядають його як характеристику сучасного суспільства, складеного із різноманітних культур, і як суто культурологічний принцип, який полягає у тому, що люди різної етнічності, релігії, раси повинні навчитися жити пліч-о- пліч, не відмовляючись від власної культурної своєрідності.

Консервативна критика (оглядачі часто називають її "культурним імперіалізмом" або "новим расизмом") виходить з необхідності заміни мультикультуралізму монокультура- лізмом і наполягає на закріпленні режиму привілеїв для домінуючих культурних груп (релігійних і етнічних) на законодавчому рівні.

Збереження своєрідності аж ніяк не добровільне, воно відбувається під тиском громад і протирічить правам інших людей, принципам рівноправності та громадянської сутності сучасного суспільства. Мультикультуралізм, заснований на загальнолюдських цінностях, на принципах рівноправного співіснування різноманітних форм культурного життя, в тому числі, субкультурних форм, може стати для полікультурного, фрагментованого суспільства такою поєднуючою ідеологією.