Едмунд Берк: свобода в контексті традиції
Отже, британська традиція свободи виросла на основі інтерпретації чинників розгортання звичаєвості та її інститутів. До цієї інтерпре- тативної лінії належить також теорія француза Монтеск'є.
Близькими до неї будуть також погляди А. де Токвіля. У контексті названого підходу склалося переконання, що поширення свободи відповідає властиво громадянському поступові людства, в основі якого лежить розвиток таких норм, звичаїв та інституцій, що покликані визнавати передусім цінність свободи людини. Прибічником "британської традиції" щодо пояснення свободи і рівності був Е. Берк (1729-1797). У трактаті "Роздуми про революцію у Франції" він виступив проти просвітницького проекту суспільства, що опирався на раціоналізм французьких мислителів. Берк поділяв погляди Г'юма на природу людини і значення розуму, але підкреслював здатність останнього до самостійної і творчої активності. Зберігаючи упродовж життя глибоку прихильність до християнства, Берк інтерпретував свободу і громадянське суспільство в консервативному значенні традицій.У розділі "Свобода і влада" він підкреслює, що свобода пов'язана з гідністю людини і шанує передусім її моральне значення. Метафізична абстракція свободи для нього є двозначною й оголеною щодо її справжнього значення. Хоча свобода й на рівні абстрактного підходу зарахована до "благодатей людства", проте цього недостатньо, щоб розуміти її сенс. Вітаючи людей з благодаттю, потрібно переконатися, що вони її справді одержали, а оцінюючи дійсне значення нової свободи, яка прийшла з французькою революцією, необхідно знати, "яким чином цю свободу поєднали з врядуванням, із силою громадськості, з дисципліною в армії;... з моральністю та релігією,... з громадськими та суспільними звичаями. Без них свобода, що існує, не є добродійною"[227].
Е. Берк окреслює значення свободи як спроможність індивідів "робити те, що їм подобається", проте суть її залежить від спрямованості дій.
Бо "коли люди діють спільно, свобода стає владою"[228]. Перетворення свободи на владу певної групи людей може мати виправдання лише тоді, коли наміри групи можуть бути ідентифіковані з добрими намірами народу. Єдиною умовою визначити ідентифікованість слугує не абстрактна метафізична схема, а інтеґрованість намірів свободи з тим, що в минулому було перетворено в добрі звичаї і традиції. Останні, на погляд Берка, стають "інституціями доброчинності", що виникли задля "блага людини". Сукупність "інституцій доброчинності", разом з традиціями і звичаями, що супроводжують їх утворення, стає основою громадянського суспільства. Контекст перетворення свободи в інституції доброчинності визначає координати розмежування "справжніх прав людей" від "просто прав". Тут думка Берка асоціюється з принципами Гоббса і Лока щодо розмежування природних і громадянських прав на основі залучення розуму і спільноти. Таким чином, громадянське суспільство створюється в напрямку функціонування "інституцій доброчинності", через які здійснюються конкретні громадянські права в конкретній спільноті з її набутими традиціями свободи. Берк розрізняє громадянські права (справжні) від прав людини взагалі і вважає, що претензія людини на частку політичної влади не належить до природних прав у громадянському суспільстві, "адже я розглядаю тут громадянську суспільну людину і ніяку іншу"[229], - наголошує він. Влада завдячується не природному праву, а традиції; вона штучного походження, "є винаходом людської мудрості". З неї виростає "політичний розум", що є принципом розрахунку; "він допускає - заради моральних переконань - додавання, віднімання, ділення, множення, але на моральній, а не метафізичній чи математичній основі"[230].Поняття прав людини в його метафізично-абстрактному аспекті Берк сприймає критично. Вони нагадають йому "щось середнє, тобто таке, що не піддається визначенню" і займає "компромісне місце між добром і злом, а в деяких випадках - між злом і злом".
Допоки прибічники " прав людини" перебувають під впливом абстрактних уявлень про свободу на рівні природних прав, то "марна справа їм щось казати про звичаї предків, фундаментальні закони батьківщини, усталену конституційну форму - здобутки, які підтверджені тривалим досвідом, зростанням громадянської міці, національним процвітанням. Вони зневажають досвід як вияв розуму неосвічених людей... У них, бачте, "права людини"[231].Таким чином, Е. Берк застерігає від перебільшування значення абстрактного образу свободи, що інтерпретується на рівні її метафізичного розуміння в сенсі природних прав людини. Контекстом здійснення громадянського суспільства є не просто політична сфера, а властиво звичаєвість національної спільноти, організованої в державу. Послідовне розгортання звичаєвості, в якій наявні, так би мовити, "загуслі" громадянські права, має завершуватися створенням справедливого врядування (держави), відповідного до складеної етичності. Отже, дбайливе ставлення до набутої звичаєвості чи традиції творення громадянського суспільства є умовою здійснення індивідуальної свободи і справедливого врядування. У цьому чується голос консервативної настанови щодо інтерпретації громадянського суспільств- ва Е. Берка.
Орієнтація на свободу як загальну рівність не переконувала Берка з двох причин: по-перше, вона засновувалася винятково на раціональному проекті соціального порядку а,по-друге, передбачала революційний злам звичаїв, усталених народом. Небезпека випливала з перебільшення значення змін та новизни, що мали вноситися від імені, як іронізував Е. Берк, „нечулого серця й неприступної для сумнівів совісті". Навальні революційні зміни входили в суперечність з „мірою збереження сталості" засад культури і загрожували суспільній безпеці з боку революціонера, залюбленого власним розумом. Берк вважав, „що терпінням ми досягнем більшого, ніж силою"; терпіння працює засобами спільного досвіду багатьох генерацій.
3.3.3.