Томас Пейн: права людини
Трактат "Права людини" [Rights of Man] Т. Пейн написав у 1790 р., коли перебував у Франції, будучи під враженням другої після американської - Великої Французької революції*.
У присвяті Джордже- ві Вашингтону Пейн говорить, що трактат покликаний захистити принципи свободи: "це моя молитва за права людини". Підбадьорений падінням Бастилії і особливо знаменитою "Декларацією прав людини і громадянина", Пейн вітає проголошення народного суверенітету натомість абсолютистської влади. Він надто захоплений декларуванням індивідуальної свободи і тому без вагань надає перевагу т. зв. "Новому світу" перед світом традиційним і застарілим, пов'язаним з авторитаризмом не лише державної влади, але й деспотією й заскорузлістю станових звичаїв, пересудами та аристократичним гонором. Трактат - це передовсім полеміка з Едмундом Берком, який виступив з критикою Французької революції. Пейн прагне довести, всупереч поглядам Берка, право людини і народу на опір "незаконному", деспотичному правлінню, визнаючи базовий законодавчий принцип рівності й симетричності з ним республіканської соціально-політичної структури.За Пейном, державна влада повинна бути обмежена на користь громадянського суспільства, оскільки всім індивідам притаманна природна схильність до суспільного життя, яке існує ще до виникнення держави. Людям властива природна "соціабільність", яка спонукує їх до мирних і доброзичливих відносин, що складаються через конкуренцію і тяжіють до солідарності, ґрунтуючись на взаємному зацікавленні та спільному розумінні соціальної мети. Держава з її законодавчими функціями - це лише влада, делегована від народу задля загальної вигоди суспільства. "Уряди могли постати або з народу, або над народом", - підкреслює Пейн[232].
Приймаючи постулат про "єдність людства", Пейн робить висновок, що "всі люди народжуються рівними і мають рівне природне право.
Їхнє життя та права визначені Творцем цього світу, а не попереднім поколінням"[233]. Один з найтяжчих гріхів держави полягає в тому, що вона віддаляє людину від її свободи та рівності й охороняє видумані спадкові бар'єри в суспільстві, привласнюючи при цьому владу. Індивід, заплутуючись у політичних тенетах влади, знеособлюється через відчуження від інших та втрату своєї природної свободи. За таких політичних і соціальних умов, - коли свобода індивіда не здійснюється, - складається система громадянського відчуження, а влада набуває деспотичного характеру. Це означає, що влада не ґрунтується на правах людини.Концепція прав людини Пейна розмежовує природні і громадянські права - перші "лежать в основі" всіх других.
"Природні права - це ті права, які належать людині в її праві на існування"[234]. До них, на думку Пейна, належать "всі інтелектуальні права, чи права на власну думку", а також всі права на особисту діяльність задля власного щастя, "якщо вони не завдають шкоди природним правам інших". Природні права індивід може здійснювати самостійно.
"Громадянські права - це ті права, які належать людині в її праві бути членом суспільства"[235]. В основі громадянських прав лежить природне право, але для його задоволення потрібна співучасть суспільства. До них, вважає Пейн, належать усі права, що "стосуються безпеки і захисту", однак суспільство нічого не надає. Людина набуває в суспільстві свій капітал у формі права. Кожне громадянське право походить з природного. Недопустимо від імені уряду зазіхати на природні права індивіда. Т. Пейн застосовує методологічний принцип оцінки стану суспільства та уряду в сенсі їх взаємовідповідності чи адекватності. "Кинувши оком по світу, надзвичайно легко виокремити уряди, які постали із суспільства, чи суспільного договору, і ті, про яких цього не можна сказати”[236].
Варто особливо наголосити, що запропонований Пейном підхід фактично порушує серйозну проблему т.зв.
органічного чи природного походження держави відповідно до природного соціального і громадянського розвитку. Постає гостре питання про адекватність політичних структур певного суспільства та його громадянського поступу. На добу абсолютизму і поширення імперських структур державного панування над народами подібна тема не могла мати великої прихильності серед влади панівних європейських країн. Справді, як висловився в ХІХ столітті лорд Ектон, "Європа була не готова стати домівкою вільних держав. Тільки в Америці зародилися прості ідеї, що люди повинні дбати про власну справу і що нація відповідає перед Небом за дії Держави - такі ідеї, тривалий час замкнені в серцях одиноких мислителів і заховані серед латинських фоліантів, вибухнули назовні, покоривши світ, який вони мали змінити, під назвою "Права людини”[237]. Розв'язок проблеми адекватності "громадянського поступу” суспільства та його державного вивершення міг усвідомлюватися на основі логіки сталого поширення звичаєвості і традиції та їх заперечення з тим, аби надати особливі повноваження раціональним чинникам прогресу. Пейн, зрозуміло, притримувався другої точки зору і був прихильним до революційної творчості народу, яку виправдовує „найвищими поривами свободи”. Проте в будь-якому разі проблема адекватності суспільства й уряду чи народу і держави веде до розуміння того, що, за словами Пейна, "уряди постають або з народу, або над народом”[238]. Водночас така проблема усвідомлювалася як перетворення суспільства в національну державу за умови адекватності громадянського поступу народу й соціокультурного сенсу врядування. Рух у напрямку адекватності, природності і виникнення національної держави відбувався на шляху просування до громадянського стану суспільства[239].Пейн називає три категорії урядів (держав) за критерієм їх адекватності з суспільством чи народовом. До першої категорії належать "уряди ідолопоклонств", що виникають внаслідок інтриг духівництва, оракулів, жерців на початках історії.
До другої категорії належать "уряди сили", що історично виникали внаслідок завоювання одних народів іншими. Це уряди завойовників, які підтримують соціальну нерівність, ієрархію та поділяють народ на владу і підлеглих, або на вільних і рабів. Дух підкорення і деспотизму опановує людські стосунки, що підлягають відповідній диференціації за титулами, званнями, привілеями, станами, манерами. "Уряд сили" поширює васальний тип поведінки; велич свободи поступається перед принципом підкорення. Окрім сили, необхідним чинником підтримки штучної соціальної цілості стає обман і корупція.До третьої категорії належать "уряди спільних інтересів суспільства та прав людини", вони виникають "із суспільства" або "з народу". Рушієм формування "народного уряду" є природне право людини на свободу, яке набуває громадянського або суспільного значення лише в контексті спільних дій народу. Такі спільні дії не обов'язково повинні бути масовими і щоденними. Достатньо, аби вони знайшли оформлення у конституції як політичному документі, прийнятому на основі народного представництва, наприклад Національною асамблеєю Франції. Конституція країни є справою народу, а не уряду, вона має передувати владі і визначати принципи, на яких повинен ґрунтуватися уряд. Конституція розглядається як необхідна умова виникнення врядування із суспільства чи народу, делегати з якого здійснюватимуть законодавчу владу.
Таким чином, спільні дії народу в напрямку перетворення природних прав індивідів на рівні громадянські права призводять до формування відносин рівності перед законом і до створення громадянського суспільства. Необхідною умовою громадянського стану є виникнення "народного" уряду, що діє на основі конституції, яка диференціює владу з метою її контролю. Водночас здійснення громадянських прав, що вповні можливе лише при народному уряді, на переконання Пейна, вносить до соціальних відносин демократичні норми.
Вони сприяють найкращому вияву талантів людей і вносять у суспільство дух рівності. Тому там, де діють громадянські права, громадська думка змінює традиційне значення таких слів, як герцог, граф, дворянин, надаючи їм "мізерного" і саркастичного сенсу. Адже те, що "в одних країнах зветься аристократією, а в інших дворянством, постало з урядів, які появи- лися після завоювання"[240]. Разом із втратою ваги і значення титулів та станів зникатиме “дух підкорення та деспотизму", здійснюватиметься "універсальне право" громадянина.Громадянські права разом з "урядом із народу" визначаються на рівні творення нації або національної держави. „Нація є джерелом (чи основою) усієї суверенності"[241] натомість королівської влади. Логіка міркувань Пейна засвідчує, що поступ народу до стану громадянського суспільства є одночасно його рухом до національного суверенітету і демократії. Останнє складається за умови, що "уряд постає із суспільства чи народу".
Така логіка була закріплена фактом Французької революції і проголошена в "Декларації", яку вона викликала до реальності значною мірою. Наведу кілька її приписів: "1. Люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах... 2. Мета всіх політичних об'єднань - ґарантувати природні і невід'ємні права людини. Такими правами є свобода, власність, безпека і спротив пригнобленню. 3. Істотним джерелом суверенності є нація. Жоден ІНДИВІД, ані ГРУПА ЛЮДЕЙ не можуть бути наділені владою, яка явно не походить з цього джерела”[242].
У полеміці з Е. Берком Т. Пейн вважає, що видатний англієць не розуміє суті конституційного ладу і неправильно тлумачить Французьку революцію як "творіння з хаосу". Посилаючись на значення традиції, Берк не взяв до уваги, на думку Пейна, те, що революція відбувалась внаслідок ментального революційного передування, що існувало в Франції. "Ментальність народу змінилася ще раніше і нова послідовність справ природно випливала з нової послідовності мислення"[243].
Найвагомішим чинником ментальності були і залишаються "єдині вияви духу свободи".Полеміка між Е. Берком і Т. Пейном була все ж не цілком адекватною стосовно розуміння взаємозв'язку свободи і розуму. Е. Берк, як людина з великим досвідом політика-практика, в умовах сталого поширення політичних форм свободи в Англії, більше покладався на ін- ституційну еволюцію в сенсі забезпечення громадянських прав індивіда. Він з пересторогою ставився до "революційного духу народу", який не обмежений у своїх діях ні законодавством, ні навіть звичаєвими нормами. Велика Французька революція, проголосивши гаслом свободу і права людини, дуже швидко показала хибність припущення про те, що "відколи влада опинилася в руках народу, усі ґарантії супроти зловживань цієї влади стали непотрібними"[244]. Вибрані представники народу, покладаючись на свою нову політичну свободу і на свій же розум, незабаром почали більше турбуватися власними повноваженнями, ніж проблемами захисту кожного індивіда від сваволі представників влади. Берк радше передчував неминуче посилення державної влади, викликане самонадіяним раціоналізмом революціонерів, а не послаблення її тиску на індивідуальну свободу. Берк покладався на еволюційний громадянський поступ, у якому беруть участь різнопланові чинники, зокрема релігійний досвід народу. Т. Пейн віддавався все ж романтичному баченню майбутнього людства, покла- даючись на принцип “рівності прав людини", що може бути втілений у життя з висоти його раціональної інтерпретації, апелюючи при цьому до республіканського напрямку розвитку, який має стати спільним для всіх народів світу. "Усі цивілізовані нації погодяться, що громадянський уряд необхідний, але громадянський уряд є республіканським урядом"[245].
Таким чином, Т. Пейн, покладаючись на соціальну потребу дотримання прав людини, що веде до утворення "уряду з народу" і громадянського суспільства, вперше виразно обґрунтував чітку й істотну відмінність між громадянським суспільством і державою. Пріоритет щодо здійснення прав людини перейшов до самого суспільства, яке створює належну конституцію і державу для ґарантування громадянських прав[246]. Для Пейна громадянське суспільство постає як "земне втілення Богом даного природного права".
Книжка „Права людини", на думку Дж. Кіна - відомого сучасного інтерпретатора творчості Т. Пейна, стала спробою демократизації теорії національної ідентичності. "Пейн робив висновок, що боротьба за представницьке врядування, тобто регулярні вибори, обмежені часом повноваження урядів та парламентів, загальне виборче право, свобода преси, об'єднань та інші громадянські свободи - усе це призводить до необхідності визнання права кожної нації самій вирішувати свою долю"[247]. Отже, шлях до громадянського суспільства є відновленням природного стану справ - "системи принципів, які об'єднують мораль з політичним щастям та національним процвітанням і є такими ж універсальними як правда та існування людини"[248]. Пейн вірить в те, що в історію людства прийде такий час, коли людина оволодіє своїми правами й окремі вільні нації утворять спільну всесвітню цивілізацію. Він красномовно стверджує, що "настав час позбутися всіх тих пісень і тостів, які сприяють розвитку рабської свідомості та придушують здатність мислити... Якщо твердити, що якийсь народ непридатний для свободи, то це те ж саме, що сказати ніби народ сам вибрав собі бідність і що йому більше подобається стогнати від податків, аніж не відчувати цього тягаря. Це лише служить доказом того, що ті, хто при владі, непридатні керувати цим народом."[249]
3.3.4.