Г енеза естетичної думки у західноєвропейській культурі

Естетична думка як учення про чуттєве пізнання світу була притаманна європейській культурі з давніх-давен. Однією з перших форм усвідомлення довколишнього світу була міфологія. Вона почала формуватися ще в первісну добу й визначила собою розвиток естетичної думки античності, коли уявлення про світобудову узагальнювала категорія космосу.

Перші спроби використати почуття як основу для осмислення певних естетичних явищ пов'язані з піфагорійцями (VI ст. до н.е.) Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса, а основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці знаходили навіть у розташуванні планет.

Серед видів мистецтва найвищим носієм гармонії піфагорійцями проголошувалася музика. При цьому наголошувалося на чуттєвій природі цього мистецтва, зв'язку його зі слуховою здатністю людини. У межах визнання музики її як носія гармонійного начала Піфагор зробив істотний внесок у розробку проблем музичного виховання, специфіки сприймання музичного твору. Музика в його розумінні є носієм душевної рівноваги.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідало вчення про безсмертя душі та її можливість «вселятися» в будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «оживлення», «переселення» душі, вважав він, потрібно пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є опанування музично- числової структури космосу.

Лікар і натурфілософ V ст. до н. е. Алкмеон першим у давньогрецькій філософії розмежував мислення й відчуття і стверджував, що сприймання - це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття і далі - до мозку.

Естетичні ідеї розвивав Парменід (бл. 540-40 до н. е.), котрий визнавав можливості чуттєвого сприймання. Його теоретичні розмірковування «запозичені у поезії», адже мають поетичний розмір і піднесеність. Парменід також виокремлював проблему прекрасного, специфіку якого він пов'язував із чуттєвими враженнями людини від сприймання кольору чи звуку.

Почуття були об'єктом теоретичного інтересу й Емпедокла (бл. 490 - бл. 430 рр. до н. е.). На його думку, нижчим рівнем почуття є відчуття, які підлягають принципу «подібне пізнається подібним». А сама єдність «відчуття - почуття» вже формує більш широкі сили - Любов і Ворожнечу, котрі Емпедокл розглядає як нематеріальні, але просторово визначені. Поперемінність переваги тієї чи іншої з них зумовлює циклічний перебіг світового процесу. Так Емпедокл закріпив поняття катарсису, наголошуючи на моральній природі процесу очищення.

Роль почуттів покладено в основу принципу «золотого перетину»: геометричне, математичне співвідношення пропорцій, за якого ціле так само співвідноситься зі своєю більшою частиною, як більша частина з меншою. У геометризованій формі цей принцип має вигляд співвідношення: 5 : 8 = 8 :13 = 13 : 21 = 21 : 34... Давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, - гармонійні і справляють приємне зорове враження.

Уже з V ст. до н. е. почуттєво-споглядальний підхід до дійсності, панування космологізму (сприймання космосу як втілення гармонії, доцільності, краси) дедалі помітніше поступаються місцем загостренню інтересу до самої людини, яка здатна пізнавати й освоювати навколишній світ.

Сократ (470/469 - 399 рр. до н. е.), беручи за основу принцип доцільності, намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія (поєднання давньогрецьких слів прекрасний і досконалий), яке означало гармонію зовнішнього та внутрішнього, своєрідну умову краси індивіда.

Аристотель теж інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього та внутрішнього. Під внутрішнім він розумів мудрість, яка приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси й добра, естетичного й морального - до гармонії, що має стати нормою існування людини. Якщо людина не здатна сягнути такої довершеності, то вона повинна принаймні через самовдосконалення тяжіти до цього.

Платон (427-347 до н.е.), продовжуючи традицію Сократа, пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику: у його теоретичних діалогах є думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного.

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля (384-322 до н. е). У його працях «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлено широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля чітко простежується захоплення космосом - носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання й мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель уперше подав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед досягнень філософа - обґрунтування головного принципу творчої діяльності митця - мімезису (наслідування). Аристотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перших знань, навичок. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже в них наявне впізнавання.

Аристотель теоретично обґрунтовує вже існуючі естетичні поняття (мімезис, калокагатія, катарсис) і розробляє нові, використовує такі поняття, як канон - система норм і правил у розвитку мистецтва, гедонізм (насолода) - наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва, алегорія - образний вислів, іносказання, міра, пропорція, асоціація тощо.

Естетична думка середньовіччя інтенсивно розвиває проблему умоглядного осягнення Абсолюту, Бога у свідомості людини завдяки багатству чуттєвого сприйняття форм світу. На цій підставі формулюється ідея образу, яка розкривається у середньовічних філософських теоріях, що містять у собі й естетичну складову (А.Августин, І.Дамаскін, Т.Аквінський та ін.).

Аврелій Августин тлумачить красу як гармонію та порядок, що досягаються завдяки числовій системі.

Французький філософ Гуго Сен-Вікторський наслідує античні традиції поділу видів мистецтва на вільні й механічні. До вільних відносить архітектуру, музику та слово, до механічних - театрику (драму, літургію, містерію).

Антропологічний переворот, який здійснився в епоху Відродження, перемістив акценти в середньовічній теорії образу. Образ перетворився із засобу осягнення потойбічного світу в засіб пізнання світу чуттєво сприйманого та активної людської діяльності.

Теоретичні міркування Леона Баттісти Альберті, висловлені ним на сторінках трактатів «Про живопис», «Про зодчество», «Про статую», зосереджувалися на аналізі проблем прекрасного, гармонії та краси.

Новий етап в осмисленні проблеми видової специфіки мистецтва пов'язаний із поглядами Леонардо да Вінчі, викладеними в «Трактаті про живопис». Він проголошує, що «мистецтво є наука», а живопис - наукова форма пізнання, і апелює до зовнішніх чуттів людини: зору, слуху, дотику.

Помітним досягненням ренесансної естетичної думки є твір «Життєпис» Дж. Вазарі, котрий коригує поняття ремесло, синонімічне поняттю професіоналізм. Під безпосереднім впливом Дж. Вазарі в Італії розпочався академічний рух, що закріпив за митцями (майстрами «витонченого мистецтва») статус належності до еліти суспільства.

У добу Відродження правило «золотого перетину» розглядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису та скульптури. Тогочасні теоретики й митці намагалися віднайти абсолютну, ідеальну геометричну основу краси. Типовим щодо цього є трактат «Про божественну пропорцію» відомого італійського математика Луки Пачолі (бл. 1445-1509), котрий був переконаний, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земних предметів».

У Новий час (XVII-XVIII ст.) у розвитку естетичної думки виникають нормативні естетичні теорії, що були пов'язані з ідеологічним світоглядом, нормуванням суспільної діяльності і свідомості, бароко і класицизм. Уявлення про красу, гармонію та досконалість набули в них конкретно-історичного характеру: «успадкували природу, яка виправлена за античними взірцями».

В історії естетики Шарлем Баттьо було запроваджено термін «витончені мистецтва», до який відносилися види мистецтва, здатні викликати задоволення й наслідувати природу - музика, поезію, скульптуру, живопис і танець.

Естетика як самостійна наука виникає у першій половині XVIII ст.: у 1750 р. виходить друком перший том теоретичного трактату «Естетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714-1762), котрий увів термін «естетика», окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

О. Баумгартен стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання - естетику й логіку. Естетика пов'язана з «нижчим» (чуттєвим), а логіка - з вищим (інтелектуальним) пізнанням. Логіка вивчає судження розуму й веде до пізнання істини. Естетика пов'язана з розумінням смаку та пізнає прекрасне. Предмет естетики Баумгартен визначив через поняття досконале: «...Естетика - це наука про досконале у світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку».

Важливим етапом у розробленні проблеми предмета естетики був період розвитку німецької класичної філософії. Так, Іммануїл Кант (1724-1804) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості». Він значно розширює понятійно- категоріальний апарат естетики, обґрунтовуючи поняття смак, уява, гра, доцільність, досконалість, витонченість та ін.

Естетичні погляди І. Канта органічно пов'язані з принципами «критичної філософії», обґрунтованої ним у працях «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788). Розробляючи принципи «критичної філософії», І. Кант висунув ідею про непізнані «речі в собі» й розпізнані явища, які створюють сферу нескінченного можливого досвіду. Він визначив два види пізнання: апріорне (додосвідне) та емпіричне (досвідне). Перше спирається на свідомість, отже, сягає істини, друге пов'язане з відчуттями і не вважається достеменним, науковим.

Особливої ваги набула кантівська ідея естетики як критики смаку, який органічно пов'язаний з оцінкою. У праці «Критика здатності судження» І. Кант розробляє механізм естетичного оцінювання, висуває принципово важливу тезу про безсторонність естетичного судження. Особливу увагу філософ приділив аналізові специфіки вияву естетичного судження в мистецтві, а отже, виокремив проблему художнього смаку, яку розглянув у зіставленні з духом. І. Кант зауважує: «Смак - це не більш ніж регулятивна здатність судження про форму при поєднанні численного в уяві; дух - це продуктивна здатність розуму а priori давати зразок для цієї форми уяви».

Важливого значення І. Кант надає аналізу «зовнішніх» і «внутрішніх» чуттів людини й розмаїттю чуттєвих переживань людини. Філософ вважає, що судження естетичного смаку ґрунтується не на розумінні, а на особливому задоволенні, яке ми отримуємо, споглядаючи форми естетичного предмета. Естетичне судження суб'єктивне, і його оцінка не може бути доведена. Проте в естетичному судженні мистецький твір розглядається як доцільний. А доцільність не є зовнішньою, не привнесена у творчість митця певним суспільним завданням - це доцільність без мети. Прекрасне подобається нам незалежно від практичного інтересу.

Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814) в розумінні естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до теорії мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва порівняно з наукою і мораллю, він вважав, що саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини. Ця думка спонукала Фіхте до вивчення проблеми художньої геніальності.

Нової спрямованості естетичні проблеми набувають у спадщині Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831). У вступі до лекцій з естетики Гегель зауважив, що предметом цієї науки має бути «царство прекрасного», яке інтерпретується ним як «сфера мистецтва, або, ще точніше, - художньої творчості». Гегель взагалі негативно ставився до терміна «естетика» і вважав за доцільне замінити його на термін «філософія мистецтва» або «філософія художньої творчості». Він увів до визначення предмета естетики поняття прекрасне, яке в його ж концепції обмежувалося мистецтвом. Отже, зв'язок предмета естетики з «царством прекрасного» звужував саму науку, замикав її лише на тих проблемах, які можна було ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосередній зв'язок тільки з проблемами мистецтва відтинав від предмета естетики все, що перебувало поза мистецтвом.

Ідею Гегеля про зв'язок естетики та прекрасного розвинув Микола Чернишевський (1828-1889). Визначаючи предмет естетики через поняття «прекрасне», він не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується у спробах філософа визначити прекрасне в різних сферах життєдіяльності людини. Так М.Чернишевський закріпив на російському ґрунті розуміння естетики через ідею прекрасного.

Розвиток некласичної і пост класичної естетики пов'язаний з іменами Ф. Шеллінга, А.Шопенгауера, О. Конта, К. Маркса, С. К'єркегора.

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854) читає в Ієні та Вюрцбурзі лекції з філософії мистецтва, в яких аргументує думку про художню творчість і естетичне споглядання як найвищі ступені розвитку абсолюту.

Упродовж 1802-1803 рр. Шеллінг працює над твором «Філософія мистецтва», у якому найповніше виявилися естетичні погляди вченого. Важливим є твердження Шеллінга про те, що естетичне слід розглядати як гармонію свідомої та позасвідомої діяльності, як тотожність чуттєвих і моральнісних засад. А тому Шеллінг відносить мистецтво до найвищої форми ідеального світу. Водночас саме мистецтво здатне урівноважити ідеальний і реальний рівні, в яких, на думку Шеллінга, існує світ.

Зміни у поглядах Шеллінга пов'язані з 1814-1817 рр., коли він поступово зближується з представниками теософських, релігійно-містичних напрямів. Ще в 1803 р. у праці «Філософія і релігія» Шеллінг тлумачив абсолют як Бога, як безкінечну першооснову, а на початку 40-х років уже виступив як виразник аристократично-клерикальних кіл Німеччини, свідомий пропагандист містико- теософських ідей.

Естетичні погляди німецького філософа Артура Шопенгауера (1788­1860) ґрунтувалися на аналізі кількох проблем, серед яких найпослідовніше опрацьована проблема видів мистецтва.

На думку філософа, мистецтво може відповідати кожному із зазначених вікових психологічних станів людини, адже мистецтво — це завжди новий і по- новому створений світ. Шопенгауер не міг прийняти попередніх концепцій мистецтва, бо, на його думку, потрібно передусім враховувати властивості інтелекту, що позначаються на довколишньому світі, на світі явищ, який, власне, є світом ілюзій, світом магії та чар. Шопенгауер використовує поняття «майя», що на санскриті й означає стан ілюзорності та втаємниченості. Новий світ мистецтва і «по-новому» створений мистецтвом світ існує в межах майя, в межах «завіси омани».

Шопенгауер вважав, що реальне людське життя позначене песимізмом і розчаруванням, подолання яких можливе або шляхом естетичного споглядання, або за допомогою моральних чинників, зокрема співчуття та співпереживання.

Посткласична естетика знайшла своє повне й завершене вираження в естетиці марксизму. Пов'язуючи спрямованість предмета естетики з аналізом людської чуттєвості, К.Маркс і Ф.Енгельс значну увагу приділили дослідженню проблеми чуттєвого опанування людиною навколишнього світу й ролі системи «зовнішніх» і «внутрішніх» почуттів людини. Проте здатність чуттєво ставитися до світу визначається не фактом існування у людини органів чуття, а формуванням такої здатності в акті чуттєвого споглядання, яка сприяє розпредметненню суспільно значущого предмета. Такий розвиток у людини специфічного потенціалу чуттєвості К.Маркс тлумачив як перетворення людського на «теоретичне почуття».

К.Маркс вказував на нерозривний взаємозв'язок створеного трудовою діяльністю предметного світу й особливих характеристик самої людини. Перетворюючи природу відповідно до своїх потреб, людина змінює й себе, в ході практики «напрацьовує» такі здібності, таке ставлення до навколишнього світу, які дають їй змогу творити «за законами краси». Матеріально-духовний світ, в якому живе й діє людина, є відображенням її сутнісних сил. Водночас світ матеріальних і культурних цінностей, створених попередніми поколіннями, є основою для діяльності наступних поколінь.

Естетику К. Маркса і Ф. Енгельса було взято за методологічну основу теоретичних розробок естетиків СРСР. Слід зазначити, що з середини 50-х і до кінця 80-х років XX ст. радянська естетика розвивалася доволі активно, порушуючи найважливіші теоретичні проблеми. Так, упродовж кількох десятиліть учені збагачували понятійний апарат естетики, зокрема традиційну категоріальну систему, запропоновану ще за часів античності, й обґрунтовували категоріальний статус таких понять, як гармонія, міра, естетичне, героїчне, драматичне тощо. Ця проблематика в усі часи потребувала значної уваги передусім тому, що понятійно-категоріальний апарат відображає динаміку історичного розвитку науки, процес її теоретичного збагачення.

Розвиток естетичної думки в Україні є невід'ємною частиною історії світової естетичної думки. Він пройшов складний шлях від міфолого- символістського рівня через розуміння предмета естетики до сприймання естетики як метатеорії мистецтва.

Естетична культура й світогляд українців беруть свій початок від міфології давніх слов’ян, у якій криються глибинні витоки духовності й вірувань. Емоційно-поетичне світосприймання вилилося в оригінальну календарно-обрядову поезію.

Естетична думка Давньої Русі розкривається в історико-літературних пам’ятках «Ізборник Святослава», «Повість минулих літ», «Київський літопис». Центральними проблемами перших кроків її розвитку були питання про зв'язок людини й історії, історії та природи, про співвідношення почуттів, розуму, волі, душі й тіла. Перші спроби осмислення естетичної проблематики спиралися на застосування калокагативного принципу - осмислення краси індивіда через гармонію зовнішнього й внутрішнього.

Особливості розвитку естетичних ідей в XV-XVII ст. пов'язані з внутрішньоцерковними процесами боротьби з єресями, навколо ніконіанської реформи і т. ін. Естетична думка цього періоду мала здебільшого релігійний характер і спиралася на схоластичні вчення.

Найбільш регулярного й послідовного розвитку естетичні ідеї в Україні набули, починаючи з XVIII ст. - періоду створення й утвердження науково- освітніх закладів (Києво-Могилянської академії, колегій у Чернігові, Харкові).

Феофан Прокопович (1681 - 1736) розглядав красу людини як гармонію духу й тіла, а до аналізу краси залучав природу, звичаї, побут, ремесло й майстерність.

Естетичні погляди Григорія Сковороди (1722 - 1794) пов’язані з філософією, етикою, літературою. Філософ виокремлює «пограничність» творчості, котра стає об’єктом кількох наук. Роль і значення творчості підкреслює естетико-художнє пізнання світу.

Естетична думка XVIII ст. стає світською.

У XIX ст. естетика набуває рис професійної діяльності, зосереджується на критиці умоспоглядального підходу до художньої творчості, на розгляді естетичних питань у їх органічному зв'язку з моральною та соціальною проблематикою. Іван Франко (1856 - 1916) збагачує категоріальний апарат естетики, оперуючи новим поняттям «змисли» - канали доведення до свідомості людини відчуттів. У роботі «Із секретів поетично творчості» виразно простежується логіка міжпонятійного зв’язку: «естетичне прочуття» - «стимули творчості» - «художній образ».

На рубежі XIX-XX ст. головною проблематикою вітчизняної естетики стає розгляд естетичної сфери з точки зору місця, яке вона займає в цілісності «духовного буття». Представниками лінгвістичної естетики є Олександр Потебні і його послідовник Дмитро Овсянико-Куликовський. Розвиток театральної естетики відбувався завдяки Лесю Курбасу, що створив славетний театр «Березіль». З традицЗіями харківської естетичної школи пов’язана діяльність Миколи Хвильового (1893 - 1933), відомого ідеолога українського відродження 20-х років, організатора низки мистецьких угруповань. Естетична культура розглядалася Хвильовим як самодостатнє явище, серцевиною якого є елітарне мистецтво й «азіатський ренесанс»

Значним внеском вітчизняної естетичної думки до світової культури в XX ст. була концепція структуралізму. Г оловним її змістом є вчення про естетичну функцію й естетичну норму, мистецтво розглядається як знакова система, а витвір мистецтва — як художній текст, побудований за законами цієї системи.

Сьогодення вітчизняної естетичної думки відзначено формуванням постмодерністського і постструктуралістського напрямів, що свідчить про «кризову свідомість», яка виникає в умовах вичерпаності онтологічної і гносеологічної культурної парадигми новітнього часу.

3.