ГЛАВА 18 Феномен страху в координації державно-суспільної поведінки індивіда

Феномен страху культивувався архаїчним суспільством як механізм запо­бігання небезпечним для життя колективу індивідуальним, безглуздим та імпуль­сивним діям, як один із структурних методів соціального контролю й ефективного керування суспільствам на основі “ірраціонального авторитету” [262,221].

Первісно відчуття страху застосовувалось у колективі для придушення ін­дивідуальної агресії, яка несла за собою небезпеку його існуванню, порушую­чи ієрархію підкорення, що склалася. Не відкидаючи можливого впливу біоло­гічних та генетичних факторів на агресивні вчинки, його основоположним фактором виступає усвідомлення або напівусвідомлення цілей та мотивів [40, 287]. Унаслідок цього, головними засобами “профілактики” та придушення агресивно-егоїстичної поведінки виступали міфологічні сказання як початкова система виховання совісті та провини, а також інститут табу, який, на думку В. Вунда, є суспільно-матеріалізованим страхом. Поєднання цих трьох компо­нентів створювало складну систему суспільних норм, “переступити” які було для архаїчної людини майже неподоланною психологічною проблемою. Якщо це відбувалося і дикун виявляв насилля до представника своєї групи, то його чекало колективне засудження, силу і вплив яких важко собі уявити. Прикла­дом такого впливу може служити “смерть Вуду” - самознищення дикуна при порушенні табу.

Колективне засудження грало роль катарсису як для самого засудженого, так і для усього суспільства. Акт засудження мав повчально-прикладний харак­тер, придушуючи волю і, тим самим, нагнітаючи атмосферу страху, яка фор­мувала стан провини і несвідоме прагнення до слухняності усіх присутніх. Таким чином, виховувалася необхідна “межа” суспільної совісті, що служила цілісності та стійкості архаїчного колективу. Це сприяло відособленню інсти­туту влади в обличчі певного авторитету - вождя.

Примітивний колектив заохочував і винагороджував “зовнішніми” шану­ваннями вдалих мисливців, воїнів та вождів, присвячуючи вдалому полюван­ню чи військовому походу особисте свято.

Головну регулюючу функцію індивідуальної поведінки в таких випадках повинен був грати феномен страху. Існує страх не досягти “належного”, “доб­рого” ідеального образу у повсякденній діяльності і страх бути знеславленим, якщо не “зовнішньо”, так “внутрішньо” у своїх бажаннях. Таким чином, спіль­нота історично створює необхідну для неї спроможність самооцінки людини. Індивід здобуває прогресивну спроможність оцінювати самого себе з точки зору суспільства, яке впливає на нього зсередини та реалізує, тим самим, сус­пільну традицію.

Процес соціалізації потребує від дитини утворення “правильно?’ внутрі­шньої установи і самооцінки - бути “гарним” для оточуючої його групи роди­чів. Звідси всі бажання, у своїй основі фізіологічні, індивід був зобов’язаний задовольняти відповідно до прийнятих у суспільстві моральних норм і не бути “поганим”. Якщо ці норми не виконуються, то сама дитина отримує несхва­лення суспільства, що веде до відчуження від соціальної групи та відчуття не­безпеки та страху. Боязнь бути “поганим” або нездатність задовольнити свої потреби в формах, передбачених суспільством, породжують подвійне відчуття страху та тривожності, що призводить до виникнення у психіці людини пато­логічних явищ. Тривожність виникає, насамперед, у відношеннях дитини з батьками, тому що від них дитина вперше за допомогою явища емпатії купує відчуття “гарного” і “поганого”.

Штучно створений родичами страх під час виховання і осудження “пога­ної"” поведінки, відчуженості дитини (дикуна) призводить до посилення потреби у соціальному контакті між людьми. Завдяки страху як відчуттю безпорадності людина підштовхується до групового об’єднання та соціального самообмежен­ня. Знайдений первісним суспільством психологічний механізм виховання при­скорював процес соціалізації дитини і робив її більш надійною та гнучкою.

Створений психологічний механізм впливу суспільства на індивіда стає основоположним у людській культурі. Процес соціалізації починається з ди­тинства, де “дитина отримує зі світу дорослих перші правила культури, серед яких найбільш міцними є правила сорому та страху” [160, 385]. Тому “дитячий рай” закінчується з часу, коли в них пробуджується сором та страх [255, 250]. Архаїчне виховання більше спирається на заборону яких-небудь дій, а необхідні спільноті якості та здібності дитини не подавлялися, а, навпаки, розвивалися.

Вплив на індивіда обмежувався не лише колективним прикладом та вихо­ванням, але й нормами прямої заборони - табу, законом. Механізм дії табу, на думку М. Еліаде, залишається завжди тим самим, це страх перед змішанням різних онтологічних режимів існування Космосу - гармонізації сакрального - та профанного [291,32]. Тому вся діяльність дикуна була суворо регламентованою, порушення її несло б руйнування гармонічних взаємовідношень у Космосі.

Тому табу це є колективне емоційно-емпіричне переконання, що той чи інший вчинок члена спільноти може призвести до небезпечної ситуації і навіть загибелі усього колективу. 1 тому табу є безпосереднім почуттям страху перед невідомою небезпекою і “неправильними” діями, які можуть притягнути на колектив біду. Але ж, власне, страх не може повністю відвертати людей від здійснення небезпечних дій, і тому необхідна була заборона, за порушення після якої йшло покарання. Отже, табу є основою давнього морального вихо­вання [216, 277].

Державний закон, який прийшов на зміну первісному табу, ще більше зо­середив у собі відчуття страху, який утверджується як основний мотив законо­слухняної поведінки громадян. По-перше, тому що закон виступає “Словом Бога”, яке дане царю для обов’язкового виконання людьми. Це перші законо­давчі акти ранніх цивілізацій - закони Хаммурапі, Ману, завіти Мойсея. Сила й авторитет законів уселяли не лише повагу, а й, перш за все, святий трепет. По-друге, введення права в державах ранніх цивілізацій розглядалось архаїч­ною людиною не як акт нововведення, а як “виправлення кривди, що виникла, відновлення в оновленому виді старих порядків” [71, 92].

Однією з задач ранньої держави є спонукання людей до законослухняних дій. Це робилося не лише сакралізацією влади, але й загрозами та виховними заходами. Від ефективності цієї діяльності залежала більша чи менша готов­ність громадян підкорятися нормам права. В тих випадках, коли індивід не мав схильності до добропорядної поведінки та не отримав належного виховання, пробудити в ньому мотиви до законослухняної поведінки можна лише за до­помогою загроз, тобто страхом. Саме страх перед санкцією, що міститься у правовій нормі, чи можливим покаранням здатний утримувати людину від порушення закону. За спиною права завжди стоїть міць держави, яка нерозмір­на з силами окремої людини. 1 тому наважитися людині на незаконні вчинки дуже важко. Це дозволяло державі включати відчуття страху у свої регулятив­ні механізми тоді, коли інші мотиви поведінки не діяли [26, 412].

В архаїчний час діяв закон єдності та взаємодопомоги, який містив у собі обіцянку, що той, хто володів силою, захистить і потурбується за слабкого.

Авторитарний вождь керував суспільством за допомогою страху й емо­ційного придушення, роблячи слухняність доброчесністю, а неслухняність виступала у ролі гріха. Страх і захоплення перед авторитетом стали головними компонентами складання “авторитарної” совісті, яке підкріплювалося зовніш­німи наказами та заборонами. Неслухняність чи дії, спрямовані усупереч волі авторитета, породжують відчуття провини, яка теж зовнішньо спиралася на “санкції” вождя та всього племені. Але відчуття провини за можливу неслух­няність і страх, що паралізує цю думку, не є єдиним компонентом авторитар­ної совісті.

Історія знає багато прикладів давніх держав, де у структурі влади та сис­темі виховання державної політики активно використовувався феномен стра­ху. Одним з таких прикладів є давньогрецька Спарта, яка характеризується як військово-поліцейська держава, що спиралася на професійне, з дитинства під­готовлене військо і підкорене спартанцями місцеве населення, перетворене у рабський стан ілотів і напіввільних перієків. У процесі підготовки спартансь­ких воїнів одну з головних ролей відігравав феномен страху. Вояка не повинен був відчувати страху, тому, на думку спартанців, страх має стати звичним, давно віджитим почуттям за рахунок постійно повторюваних ситуацій, також практикувалось всезагальне засудження будь-якого прояву страху, застосу­вання засобів покарання за надмірну емоційність як на учня, так і його началь­ника.

Застосування феномену страху в Спарті під час підготовки воїнів цим не завершувалося. Він використовувався як метод утримання в підкоренні ілотів. Із метою навіяти їм постійний всепоглинаючий страх спартанці здійснювали безкарне вбивство - криптію, чим перетворювали ілотів у безвільних і слухня­них істот. Щорічне вбивство, придушуючи волю ілота, перетворювало його свідомість у постійне відчуття страху за всю свою сутність, при цьому ніякого значення для свідомості ілота не мали ні привід, ні момент смерті. Таким чином, страх стає абсолютним паном свідомості людини, перетворюючи її для себе са­мої в раба - слухняне знаряддя волі пана. Тому, незважаючи на чисельну пере­вагу ілотів, спартанцям вдалося тримати їх у покірності протягом усієї історії Спарти. Отже, ефективність політичної системи Спарти базувалася на викорис­танні феномена страху як методу виховання і методу пригнічення підкореного населення, яке існувало у визначених соціально-економічних умовах.

Але ж, застосовуючи метод тотального залякування в зовнішній і внутрі­шній політиці, самі спартанці перетворювались у заручників своєї політичної системи, заручників страху. Спартанці (“ми”, “свої”) з усіх боків були оточені ворогами (“чужі”) як усередині створеної держави (ілоти), так і за її межами. Це змушувало спартанців знаходитися у постійній бойовій готовності, мобілі- зовувати усі свої сили, зберігаючи затверджену за часів Лікурга військово- поліцейську систему будови суспільства. Замкнена в собі, відмежована від зовнішнього світу глухою стіною ворожості і недовіри, Спарта поступово стає головним вогнищем політичної реакції на території Греції. Платнею за засто­сування тотального страху в суспільному і політичному житті була деградація спартанської економіки і своєрідної культури. Страх “поїдав” свідомість не лише ілотів, але і самих спартанців, які змушені штучно створювати феномен, а отже, розділяючи його.

Приклад соціально-політичного устрою Спарти є яскравим підтверджен­ням думки щодо природи утворення давньогрецького полісу, який є “інстру­ментом протистояння ворожому зовнішньому світу, заснований на внутрішній інтеграції колективу” [17, 161]. Завдяки внутрішній військово-поліцейській інте­грації Спарта не тільки успішно протидіяла зовнішньому світу, але і проводила активну мілітаристичну політику. Це досягалося, як уже було вказано, завдяки особливим психологічним умовам консолідації спартанського. суспільства, де головну роль відігравав феномен страху. Це був історичний вибір одного з бага­тьох давньогрецьких полісів. Виникає закономірне питання: чи присутній цей феномен у соціально-політичному устрою інших давньогрецьких полісів?

На нашу думку, будь-яка форма державного правління, якою б демокра­тичною та ліберальною вона не була, включає в себе феномен страху. Особли­вий інтерес на доказ цього тезису має афінська демократія та шляхи її станов­лення. Як відомо, близько двох століть пішло на те, щоб афіняни знайшли ідеальну форму державного правління, випробувавши в цьому процесі різні різновиди правління - охлократію, олігархію і тиранію. Остання форма прав­ління починала та завершувала розквіт класичної афінської демократії, і тому тиранія, особливо рання (VIl-VI ст. до н.е.), становить особливий інтерес.

Процес державотворення в історії Афін починається з корінної руйнації звичного (архаїчного) життєвого укладу завдяки майновій диференціації сус­пільства, що болісно відбивалося на свідомості людини того часу. Майнова нерівність викликала у більшості громадян (селянська та міська біднота) від­чуття ненависті, гніву, ворожнечі до заможних землевласників. У масовій сві­домості починає панувати уявлення, що “соціально загрозлива пиха” (hybris) заможних [258, 142] руйнує богами встановлену Справедливість, а це несе за собою знищення суспільства - “свого Світу”. Таким чином, більша частка афінського суспільства відособила себе від іншої її частини, відчувала до останньої не лише злобу, але і страх.

Земельна аристократія прагнула до повноти влади, боячись за своє майно й загрозу плебсу. Перераховані обставини дуже швидко перетворили архаїчне суспільство в олігархічне правління заможних. Сама олігархія характеризується розчиненням суспільства на два ворожих та закритих один для одного світи - світ бідних і безправних та світ заможних і владних. Така форма державного правління може утримуватися лише на відчутті страху одного світу до іншого. Утворена внутрішня біполярність суспільства підривала його єдність, створю­вала прецеденти девіантної поведінки.

Прагнення кожної з груп до своєї безпеки, соціальних гарантій і, як наслі­док, - до необмеженої влади породило феномен тиранії. Афінські тирани, кот­рі змінювали один одного, чергували інтереси різних груп суспільства. Але, в цілому, захопивши владу, прагнули до своєї особистої диктатури і не вирішу­вали злободенні державні питання. Отже, тиранія ввергла афінське суспільство в ще більший політичний хаос, тільки збільшуючи відчуття страху. Крім того, страх та насильство стають офіційними політичними й адміністративними “важелями” державного правління. Ця обставина надавала “право” тиранам, які приходили до влади, застосовувати більше насильства і більш збочені ме­тоди залякування, ніж їх попередники. Така практика утверджувала ізольова­ність, роз’єднаність та безпорадність не тільки окремих груп та у групувань, але й окремого індивіда, що несло деструктивне начало для суспільства. Це призводило до руйнації внутрішньої інтеграції афінського суспільства і немо­жливості протистояти зовнішній небезпеці, до розвалу держави, яка складала­ся, і суспільства в цілому.

Афінське суспільство внаслідок постійно змінних тираній опинилось у стані психологічної інфляції, тобто мало загрозу повернутися до більш примі­тивного стану колективного розвитку свідомості, і тому потребувало свого перетворення, яке включало в себе мінімізацію страху в соціокультурні форми та інститути, зняття психологічної регресії та створення гармонійної політичної системи з рівномірними соціальними гарантіями. Це було зроблено реформами Солона та Клісфена, головною заслугою яких є утворення державного механізму захисту всіх громадян від поневолення та всіх видів деградації. Вироблений під час реформування механізм та принцип народовладдя захищав окрему людину від крайніх форм державного правління та утворював практику звітності влади (кожного року) за своє правління перед суспільством.

Самі реформи не обходилися без страху та примусу, що визнавав сам Со­лон [199, 170]. Це викликало у противників реформ відповідну реакцію, тому Солон увів примус не тільки в рамки закону, але і створив м’який механізм відсторонення особливо впливових та небезпечних політичних діячів на дер­жавну систему правління. Традиція “остракізму” максимально мінімізувала страх політика до ступеня політичного вбивства на деякий час, але зберігала йому життя, власність і добре ім’я, що не давало приводу для помсти і створю­вало психологічне відчуття комфорту, тому що руйнувало страх перед майбут­нім. І, таким чином, гостра політична боротьба в демократичній державі отри­мала форми “домашньої сварки” тільки завдяки тому, що страх знищення, страх смерті (трансцендентний страх перед Ніщо) людини значно мінімізувався. Цей принцип - соціокультурного обмеження політичного вбивства та вільних дій у рамках законної терпимості - став принципом демократичної держави, яка утвердила у своїх державних інститутах принцип мінімізації трансцендент­ного страху.

Як бачимо, насильство як спосіб примушення та утвердження державної влади тією чи іншою мірою притаманне кожному суспільству. Ранні держави часто використовували у своєму утвердженні силу покарання за неслухня­ність. Але цього було дуже мало, щоб підпорядкувати суспільство своїй волі. Сама влада постійно відчувала страх перед її зняттям. Адже з владою, як влуч­но зауважив Софокл, “вічно пов’язаний страх” [227, 28]. І тому влада змушена ідеологічно доводити свою необхідність суспільству та причетність до абсо­лютного ідеалу та правди. Ранньоцивілізаційна держава постійно піклувалася про те, щоб її громадяни відчували не тільки страх перед владою, але і благо­говійний трепет та захоплення, любов до сакральної особи царя. Отже, влада повинна була “приховати” відчуття страху за радістю, необхідними усьому суспільству діями, які б несли обом благо.